«Кінчай, бога ради, – шепнув мені Біллі в цьому клінчі. – Збий мене з ніг, бо не можу ж я сам упасти».

І знаєте, Сексон? Я заплакав, заплакав отам на рингу, під час отого клінчу. «Не можу, Біле», – шепочу я йому й обіймаю, як брата. А розлютований суддя розтягує нас у різні боки, і кляті вовки гарчать:

«Він у тебе в руках!», «Доконай його!», «Кінчай!», «Заціди йому в зуби, щоб гепнув!»

«Доконай мене, Біллі, не будь свинею», – благає він і дивиться на мене так лагідно, а суддя знову рознімає нас.

А вовки виють своє: «Шахраї! Шахраї! Шахраї!» – і не вгавають.

І що ж, я доконав його. Іншого виходу в мене не було. Бігме, доконав. Мусив. Я зробив удаваний випад, хутко відхилився праворуч від його лівої руки, підставив плече й зацідив йому по щелепах з правого боку. Він знав цей викрут. То йому була не первина. Він не раз і сам так робив і боронився від нього плечем. Але цим разом він не боронився. Навпаки, він відкрився, приймаючи удар. Бах! Я влучив… Він підскочив угору, повалився на бік, загріб носом, а тоді впав мерцем; голова йому зігнулася, наче він карка зламав. І це зробив я, його друг, за сто доларів для втіхи підлих блазнів, що не годні мені в слід ступити! Не довго думаючи, я схопив Біла на руки, виніс його й допоміг очутити. А дармобитам що? Вони ж заплатили свої грошики, то й одержали свою порцію крові, ще й побачили нокаут!.. А людина, у сто крат краща за них, яку я любив, лежала переді мною на матах, мов мертва, із розбитим обличчям…

Яку хвилину Біл мовчав, дивлячись просто вперед на коні, і обличчя його було суворе й гнівне. Потім він зітхнув, глянув на Сексон і всміхнувся.

– Відтоді я покинув боксувати. А Біллі Мерфі кепкує з мене. Він бокс не кидає. Але так, між іншим, – задля підробітку, бо ж у нього добра робота. Часом, як щось там набіжить – чи ремонт, чи лікареві треба заплатити, чи старшому синкові велосипеда заманеться, – Біл виступає по клубах і бере п’ятдесят чи сто доларів за вечір. Ось я колись познайомлю вас із ним. Він добрий хлопчина. Але той вечір таки дався мені взнаки.

Лице Біллі стало знову похмуре й суворе, і Сексон несвідомо зробила те, що в таких випадках, удаючи щирість, роблять жінки вищих, ніж її, соціальних верств. Її рука зненацька міцно стиснула його руку, яка тримала віжки. У нагороду за це Білові очі й губи привітно всміхнулись, коли він обернувся до неї.

– Вйо! – гукнув він. – Ото диво! Ніколи я ще не балакав про це ні з ким. Я завше тримаю язика на припоні – не базікаю про те, що думаю. Але чомусь мені хочеться, щоб між нами було все гаразд, – щоб ви мене знали й розуміли. Ось тим-то я й кажу вам усе, що думаю. А танцювати зугарний всяк!

Дорога йшла повз міську управу. Вони проминули хмарочоси Чотирнадцятої вулиці, Бродвей та Маунтен-В’ю і, повернувши праворуч коло кладовища, через Підмонтські горби вибралися до Блер-парку й раптом пірнули в зелену прохолоду Джек-Гейської ущелини. Сексон раділа й захоплювалася, що так швидко вони їхали.

– Ну ж і коні! – скрикнула вона. – Я ніколи навіть не марила, що мені пощастить їздити такими кіньми. Боюся, щоб раптом не прокинутись і не побачити, що це тільки сон. Я ж так люблю коні… Не знаю, що б я віддала, аби тільки мати колись власного коня.

– Чи не дивно, що і я люблю коней саме так? – відказав Біллі. – Хазяїн каже, що я на стайні народився. Сам-то нічогісінько в них не тямить, хоч має, проте, двісті здоровезних биндюжних коней, окрім цієї пари легкотяглих. А ось я не маю й шкапини.

– Але ж господь створив коні, – мовила Сексон.

– Звісно, що не мій хазяїн. Тільки чого ж тоді він має їх так багато? Здумайте тільки, – дві сотні! Він убгав собі в голову, що любить коней. Але слово честі, Сексон, усіх своїх коней укупі він не любить так, як я люблю останню волосинку облізлого хвоста в останньої шкапи з його табуна. І все ж коні не мої, а його. То чи не глум це?

– Отож-бо й є, – засміялася Сексон співчутливо. – А ось я, наприклад, дуже люблю тонкі блузки з мереживом, і все своє життя тільки те й роблю, що прасую їх для когось іншого. Це теж і дивно, й несправедливо!

Біллі розлючено стиснув зуби.

– А ще ж у який спосіб здобувають собі декотрі жінки оті блузки! Мене просто злість бере, як здумаю, що ви прасуєте їх. Ви знаєте, що я хочу сказати, Сексон. Тут нема чого в схованки гуляти. Ви знаєте. Я знаю. Всі знають. Але чомусь воно заведено, що чоловікові не годиться говорити з жінкою про такі речі. – Він майже винувато дивився на Сексон, але тон його був твердий і переконаний. – Я ніколи не розводжуся про такі речі з іншими дівчатами. Вони-бо доконче подумають, що я на щось натякаю. Мене аж злість бере, як вони в усьому завжди шукають якихось натяків. Але ви не така. Я можу з вами говорити про все, що хочу. Я знаю. Це добре. Ви однаково, що Біллі Мерфі або котрий інший хлопець. Ви розумієте.

Сексон щасливо зітхнула й мимохіть глянула на нього закоханими очима.

– Те саме й зі мною, – промовила вона. – Я ніколи не дозволяю знайомим хлопцям заводити зі мною такі розмови – вони враз перекрутили б це на інше. Знаєте, коли я буваю з ними, мені все здається, що ми брешемо одне одному або дуримось, як на маскараді. – Вона на хвилинку змовкла, а тоді повела, вагаючись, далі: – Я не сліпа… Я багато бачила й… чула. Я мала не раз нагоду відпочити від пральні… досить було б пальцем кивнути, і мала б я отакі самі гарні блузки… І все таке… і може, навіть верхового коня… Був тут один касир з банку… ще й жонатий… То він мені просто запропонував… Хто там на мене зважатиме!.. В очах його я була не порядна дівчина з природними дівочими почуттями. Я була просто ніщо. Між нами була суто ділова розмова… Від нього я дізналася всякого про чоловіків. Він сказав, що саме він зробить для мене. Він…

Її голос сумовито обірвався, і в тиші чути було, як Біллі заскреготів зубами.

– Можете не казати мені! – скрикнув він. – Я знаю. Наш світ брудний, несправедливий і розпусний! У ньому нема ні честі, ні совісті. Не розумію я його. Жінок з усім найкращим, що є в них, купують і продають, мов коней. Я не можу збагнути тих жінок. Але й тих чоловіків так само. Чоловік, отак купуючи жінку, наражається на неминуче ошуканство. Але ж це дивно, хіба ні? Візьмім ось мого хазяїна з його кіньми. Він же має не тільки власних коней, а й жінок. Він міг би, мабуть, купити і вас, бо дав би добрі гроші. Ех, Сексон, ви варті гарних блузок та всяких інших дарунків, але, бігме, я й здумати собі не можу, щоб ви за них платили такою ціною. Це був би справжній злочин…

Раптом він замовк і натяг віжки. З-за крутого повороту мчав на них автомобіль. Шофер шпарко загальмував, і машина стала. Пасажири в ній з цікавістю поглядали на молоду пару в легкому екіпажі, що загородив їм дорогу. Біллі підніс руку.

– Об’їдьте нас із зовнішнього боку, молодче! – гукнув він шоферові.

– І на думці не маю, братику, – відповів той, міряючи досвідченим оком крихку крутизну по один бік дороги і обривчастий схил по другий.

– То заночуємо тут, – весело заявив Біллі. – Я знаю правила їзди! Ці коні ніколи не бачили машини. Можете бути певні, що я не попущу, щоб вони понесли й перекинули повіз у прірву.

Пасажири в машині обурено запротестували.

– Не задавайся, хлопче, хоч ти собі й мугиряка, – відказав шофер. – Ми твоїх коней не зачепимо. Відступися, аби ми проїхали. А коли ні, то…

– Це зробиш ти, молодче, – кинув Біллі. – Ти не маєш права так говорити до товариша. Нема чого сперечатися. Катай-бо назад – угору дорогою, та й уже! Зупинишся там, де можна розминутись, і ми об’їдемо вас. Самі ви заварили, тож тепер і виплутуйтесь.

Після незадоволених переговорів з пасажирами, шофер нарешті послухав, дав задній хід, і машина зникла за поворотом.

– Невелике цабе! – підморгнув Біллі до Сексон. – Вони гадають, кількома галонами бензину та ціною машини завоювали собі всі шляхи, що їх прокладали ваші й мої предки.

– Ти що – до ночі будеш воловодитись? – почувся з-за повороту шоферів голос. – Поганяй, дорога вільна.

– Забирайся до дідька! – презирливо гукнув Біл. – Проїду, коли схочу! А як не даси мені досить місця, то переїду й тебе і твоїх дохлявих жевжиків.

Біллі злегка ворухнув віжками, і невтомні коні, мотаючи гривами, без усякого спонукання виїхали на крутий схил і обминули машину, що чахкала за поворотом.

– То на чому ж ми зупинилися? – почав Біллі, коли перед ними простяглася вільна дорога. – Ага, – тож мій хазяїн. Чого може він мати аж дві сотні коней, і жінок, і всякого добра донесхочу, а ми з вами не маємо нічого?

– Ви ж маєте красу й здоров’я, Біллі, – сказала Сексон лагідно.

– І ви також. І ми продаємо цей крам, немов шовк за прилавком, по стільки-то за ярд. Ви ж самі знаєте, на що переведетеся за кілька років, працюючи в пральні. А я? Я щодня продаю помалу свою силу. Ось гляньте на мого мізинця! – Він перекинув віжки в одну руку і показав їй другу. – Я не можу ворушити ним так легко, як іншими пальцями, – і що далі, то гірше. Цьому винен не бокс, а моя робота. Це понівечений шматок запроданого «шовку». Чи ви коли бачили руки старого биндюжника, що правував четвернею? Вони такі покручені та скривлені, наче кігті.

– За тих давніх часів, коли наші предки переходили прерії, все було зовсім не так, – озвалася Сексон. – Мабуть, і вони калічили собі руки в роботі. А проте їм нічого не бракувало, і коні вони мали, і все чисто.

– Звісно. Вони працювали на себе. І руки калічили ради себе. А я калічу свої пальці заради хазяїна. Знаєте, Сексон, його руки такі тендітні, мов у якої жінки, що зроду не працювала. А він же має і власні коні, й стайні, хоч ніколи й за холодну воду не візьметься, тоді як мені доводиться аж із шкури видиратися, аби заробити собі на хліб та на одяг. Мене обурює, чому все так улаштовано на світі? І хто крутить світом? Ось що хотів би я знати. Часи змінилися. Хто їх змінив?

– У кожному разі не бог.

– Головою ручуся, що не він. І ще одне кортить мені знати. Хто я таки, нарешті, той бог, – де він? Якщо він усім керує, – а нащо він здався, якщо не керує? – то чому дозволяє він моєму хазяїнові й отаким, як той ваш касир, мати табун коней, купувати жінок і гарненьких дівчат, що їм слід було б кохати своїх чоловіків та народжувати дітей і не соромитися їх, і взагалі жити собі щасливо, як їм припаде до вподоби?…