Фроні було ніяково серед цього бурхливого людського потоку, серед людей, наче збожеволілих від жадоби золота. Навіть ця добре знайома місцевість, де кожен крок нагадував дівчині минуле, тепер, через цих чужинців, що метушилися, мов неприкаяні, здавалась їй якоюсь іншою. Чужими здавалися навіть старі, такі знайомі межові кілки. Все було, як колись, і водночас усе інакше.

Тут, у цій зеленій долині, де вона бавилась у дитинстві, де лякалася свого голосу, що переливався луною від глетчера до глетчера, – тут тепер никали вперед і назад тисячі людей, столочуючи ніжну траву, порушуючи тишу мовчазних скель. А там далі, в дорозі, були ще тисячі, а за Чілкутом – ще тисячі. По всьому узбережжю Аляски аж до самого Горну, скрізь, скрізь десятки тисяч людей, що підкорили собі й вітер і пару, вічних мандрівників з усього світу.

Як і колись, шумить і клекоче Дая, збігаючи до моря. Та предковічні її береги потоптані безліччю ніг людських, і люди безкраїми лавами тягнуть мокрі кодоли, а тяжко навантажені човни пливуть за ними проти води. Воля людини змагається з волею річки, і люди, перемагаючи, кепкуючи над старезною Даєю, все глибше та глибше втоптують дорогу для тих, хто прибуде пізніше.

Двері до складу, крізь які Фрона, бувало, часто бігала сюди й туди, де з острахом дивилась на таке незвичне для неї явище, як заблуканий мисливець або купець, що торгує хутрами, – зараз обложила галаслива юрба. Колись-то, як прийде кому лист «до запитання», – всі дивом дивуються, а тепер, заглянувши в вікно, вона побачила величезну, аж до стелі, купу листів. За цими ось листами й допоминався галасливо натовп. Перед складом, знадвору коло ваги, також товклися люди. Індіянин-носій кидав свою ношу на вагу, її власник-білий занотовував у записній книжці, скільки вона важить, і на вагу кидали іншу ношу. Кожна ноша була перев’язана ремінням, приготована для важкого переходу через Чілкут. Фрона пробилася вперед. Її цікавила ціна за перенесення вантажу. Згадалось їй, як колись за ношу для одного носія плачено по шість центів, себто сто двадцять доларів за тонну.

Якийсь новак важив своє добро. «Вісім центів», – звернувся він до індіян, заглянувши перше до свого путівника. Індіяни глузливо зареготались і одказали гуртом: «Сорок центів!»

Новак похнюпився й заклопотано озирнувся. В очах у Фрони він помітив співчуття, і їй здалося навіть, що він пильно на неї подивився. Насправді ж то він вираховував, скільки доведеться виплатити за три тонни, рахуючи по сорок доларів за сто фунтів.

– Дві тисячі чотириста доларів за тридцять миль! – вигукнув він. – Що мені робити?

– Краще платіть по сорок центів, – порадила Фрона, знизавши плечима, – а то вони зараз познімають ремені.

Чоловік подякував за пораду, та не послухав її і далі торгувався. Один індіянин виступив наперед і почав розв’язувати ремені. Новак завагався, і саме як він ладен уже був поступитись, носії підняли ціну до сорока п’яти центів. Він тільки осміхнувся й кивнув головою, погоджуючись, коли тут підійшов ще один індіянин і почав збуджено про щось шепотіти носіям. Почулися радісні вигуки, і, поки новак добрав, що до чого, індіяни поскидали ремені й пішли геть, радісно сповіщаючи всіх, що ціна за приставку вантажу до озера Ліндермен підскочила до п’ятдесяти центів.

Натовп біля складу раптом чомусь захвилювався. Всі заклопотано перешіптувались, пильно вдивляючись у трьох чоловіків, що з дороги наближались до складу. А ті три нічим не відрізнялися від інших шукачів золота. Вдягнені були погано, майже в лахміття. Десь-інде, серед порядного товариства, сільський поліцай зараз би зацікавився ними і заарештував їх, як волоцюг.

– Француз Луї, – перебігало з уст в уста.

– Має в Ельдорадо три заявки, – промовив до Фрони її сусіда. – Варті не менш як десять мільйонів.

Коли глянути на француза Луї, що йшов попереду своїх товаришів, аж ніяк цього не подумалося б. Загубивши десь, певне в дорозі, шапку, він недбало пов’язав голову витертою шовковою хусткою. І хоч мав він отих десять мільйонів, сам ніс свого клунка на широких плечах.

– А другий хто?

– Біл Свіфтвотер, теж король Ельдорадо.

– Та невже? – спитала Фрона, не діймаючи віри.

– Авжеж! – вигукнув той самий. – Його портрет надруковано в усіх газетах, що вийшли протягом останніх шести тижнів. Гляньте! – Він розгорнув газету. – Портрет дуже схожий. Я так часто дивився на нього, що впізнаю його пику серед тисячі.

– А третій? – поспитала вона, мовчки схиляючись перед таким авторитетом.

Її інформатор піднявся навшпиньки, щоб краще роздивитись.

– Не знаю, – признався він ніяково і вдарив по плечу свого сусіду. – Це хто? Отой худорлявий, голений? В синій сорочці, з латкою на коліні?

В цю хвилину Фрона радісно скрикнула й кинулася вперед.

– Мете! Мете Маккарті!

Чоловік з латкою щиро потиснув їй руку, хоч і не впізнав її, і недовірливо поглянув на неї.

– Ви мене не пізнаєте! – вигукнула Фрона. – Ні, ні, не кажіть мені, що впізнали! Коли б не було тут стільки глядачів, я обняла б вас, старий ведмедю!.. От і пішов Великий Ведмідь додому, до своїх маленьких ведмежат, – почала вона повагом. – А ведмежата були дуже голодні. І Великий Ведмідь сказав: «Відгадайте, що я вам, дітки, приніс?» Одне ведмежа сказало, що ягоди, а друге сказало, що рибу лосося, а третє сказало, що дикобраза. Тоді Великий Ведмідь засміявся: «Хо-хо!» – і сказав: «Ні, я приніс чудову, велику, гладку людину!»

Що далі він слухав, то більше починав собі щось пригадувати – це було видно по ньому, і коли Фрона замовкла, обличчя його зморщилось і він засміявся якимсь особливим, тихим сміхом.

– Та я і справді вас знаю, – сказав він, – тільки ніяк не можу згадати, хто ви така.

Вона показала на склад, з острахом дивлячись на нього.

– Ага, згадав! – Він одступив на крок, уважно приглядаючись до Фрони. Тут на його радісному обличчі раптом проступило розчарування. – Ні, цього не може бути! Я помилився. Ніколи не могли ви жити в цій халупі, – він показав на склад.

Фрона енергійно закивала головою.

– То це все ж таки ви! Маленька сирітка із золотою кучмою, яку я так часто розчісував! Маленька чарівниця, що босоніж бігала по цьому камінні!

– Так, так! – радісно підтвердила вона.

– Маленьке чортеня, що викрало запряжку собак і серед лютої зими помандрувало на Перевал, щоб довідатись, де кінчається світ!.. – А все це наробили чарівні казки старого Мета Маккарті!

– О Мете! Любий старий Мете! Чи пам’ятаєте, як я пішла купатись із сиваськими дівчатками з індіянського табору?

– І я тоді за коси витяг вас із води!

– І загубили новісінького чобота.

– Та чому ж не пам’ятати! Це був страх який ганебний вчинок! А за чоботи я заплатив десять доларів у крамниці, вашому ж таки батькові.

– А потім ви через Перевал помандрували в глиб країни і ми більше про вас нічого не чули. Всі гадали, що ви померли.

– Пам’ятаю це як сьогодні! Ви плакали в мене на руках і не хотіли на прощання поцілувати свого старого Мета. А проте ж поцілували-таки! – додав він з виглядом переможця. – Поцілували, коли зрозуміли, що я справді вас покидаю. Яка ви тоді були крихітка!

– Я тоді мала тільки вісім літ.

– А минуло вже дванадцять з того часу. Дванадцять довгих років провів я в глибині країни, ні разу не показувався між люди… Вам тепер має бути двадцять років?

– І я вже на зріст майже вас догнала, – додала, кивнувши, Фрона.

– Гарна з вас вийшла жінка – висока, струнка… – Він оглянув її критичним оком. – От тільки не завадило б бути трохи огряднішою.

– Не у двадцять же років, Мете! – заперечила вона. – Не у двадцять! Ось помацайте мою руку й побачите! – Вона зігнула руку й показала йому, як напружилися м’язи.

– М’язи сильні, – погодився він, доторкуючись до її руки. – Можна подумати, що ви добували шматок хліба тяжкою працею.

– О, я вмію кидати списа, знаю бокс, фехтування, – хвалилась вона, прибираючи відповідну поставу. – Вмію плавати, пірнати, скакати через мотузок двадцять разів упідряд, ходити на руках.

– То це вас так там учили! А я думав, що ви їздили вивчати різні науки, – сказав він незадоволено.

– Тепер, Мете, нові методи навчання. Тепер вас уже не відсилають додому з головою, начиненою всякими науками…

– … та з такими кволими ногами, що вони не можуть здержати цієї вченої голови! Ну гаразд, дарую вам ваші м’язи.

– А як ваші справи, Мете? – запитала Фрона. – Як вам велося цих дванадцять років?

– Погляньте на мене. – Він широко розставив ноги, високо підняв голову, виставив уперед груди. – Перед вами стоїть містер Мет Маккарті, один з королів славетної династії Ельдорадо, і все це він здобув своїми власними руками. Мої володіння безкраї. Тепер у мене за одну хвилину добувається більше золотого піску, ніж я бачив за все своє попереднє життя. Тепер я їду в Штати розшукати собі спадкоємців. Я переконаний, вони повинні бути. В Клондайку знайдеш досхочу золота, але доброго віскі там немає, і я собі постановив, хоч кров з носа, випити справжнього віскі ще до смерті. А тоді вернуся в Клондайк керувати своїм майном. Слово честі, я один з королів Ельдорадо, і коли вам що-небудь таке буде потрібно, я радо позичу.

– Ви й тепер той самий старий Мет! Жодної зміни! – засміялася Фрона.

– А ви та сама чистокровна Велс, хоч м’язи у вас, як у призового борця, а мозок, як у філософа. Ну, ходімо, наздоженем Луї та Свіфтвотера. Кажуть, що Енді досі завідує складом. Побачимо, чи впізнає він мене, чи не вицвів мій образ на сторінках його спогадів.

– І мій теж, – Фрона схопила його за руку. У неї була кепська звичка хапати за руку тих, кого вона любила. – Вже десять літ минуло, відколи я виїхала звідси.

Ірландець пробивав собі дорогу серед натовпу, наче копер, і Фрона легко проходила слідом за ним. Новаки дивилися на них з пошаною, мов на якихось богів Півночі. Навколо знову загомоніли.

– Що це за дівчина? – запитав хтось. І Фрона, переступаючи поріг складу, почула початок відповіді: – Це дочка Джекоба Велса. Ви не чули ніколи про Джекоба Велса? Де ж ви досі були?…