Розділ III

Буйний День гуляв. Ніч належала йому, і він був її душею, заводієм усієї гульні. Усі переймалися його невтомною веселістю. Він розходжувався чимраз дужче, а за ним і решта. Кожну його витівку підхоплювали всі – хіба вже хто зовсім зачмелів і тільки безглуздо тяг свою пісню або валявся під столом. І ніякі бешкети не порушували загальних веселощів. На Юконі знали, що коли Буйний День гуляє, ані гніву, ані сварок чи бійок бути не повинно. Давніше декому траплялось переступити цей звичай, але тоді винний спізнавав справжній гнів, і діставав такого прочухана, якого міг дати лише Буйний День. З ним усі мусили тільки веселитись і радіти, а ні – то йти геть.

Буйний День був невтомний. Поміж танцями він сплатив Кернсові двадцять тисяч золотим піском і переписав на нього займанку на Лосячому струмку. Так само він умовився з Біллі Ролінзом щодо пошти й підготувався від’їжджати. Він попросив, щоб привели Каму, погонича його собак. Той Кама був індіянин-танана. Він давно вже покинув своє плем’я і служив білим, що навалою прийшли на землю його батьків. За часинку він увійшов до «Тіволі». Серед гумору гулянки цей чудовий взірець дикунської раси, сам ще дикун, високий, сухорлявий, м’язистий, загорнений у хутро, спокійно й байдуже стояв і слухав Гарнішевого наказу.

– Гм… – приказував він, загинаючи пальці за кожним загадом. – Забери листи від Ролінза… склади їх у санки… візьми харчу собакам до Селкірка… Гадаєш, у Селкірку є багато собачого харчу?

– Авжеж є, Камо.

– Гм… О дев’ятій годині приїдь сюди з санками; не забудь лижви. Намет – ні. А може, взяти опону, оту малу?

– Не треба, – рішуче відповів Буйний День.

– Дуже вже холодно.

– Ми поїдемо хутко. Повеземо купу листів туди, тоді купу листів звідти. Ти ж чоловік дужий. Холодніше буде – хутчіше їхатимемо, та й гаразд.

– Авжеж, гаразд, – пробурмотів покірливо Кама. – Чорт бери, що холодно. О дев’ятій я буду готовий.

Він повернувся на п’ятах своїх мокасинів і вийшов, незворушний і мовчазний, як той сфінкс, ні з ким не прощаючись і не розглядаючись на боки. А Діва відвела Буйного Дня в куток.

– Слухай-но, – сказала вона, – то це ти, виходить, усе за вітром пустив?

– Аж засвистіло.

– У мене в Маковому сейфі лежить вісім тисяч… – почала була вона.

Та Буйний День не дав їй доказати. Йому вже вздрілися поворозки від фартуха. І він сахнувся вбік, як невиїжджений жеребчик.

– Пусте, – сказав він. – Голий я прийшов на цей світ, голий і піду з нього. І відколи я тут, тільки те й роблю, що все пускаю за вітром. Ходімо краще потанцюємо вальса.

– Та послухай же! Гроші ж мої лежать дурно, позич їх у мене… або візьми як пай до спілки, – додала вона похапцем, побачивши його стривожений вираз.

– Я нікого до спілки не приймаю, – відповів він. – Я сам себе фінансую, і коли загребу шмат – то вже все моє! Дякую, рибонько, дуже тобі вдячний! Я своє надолужу, перевозячи пошту.

– Еламе!.. – прошепотіла вона з ласкавим докором.

Нараз, чудово вдавши буйний захват, він помчав її в танцювальну кімнату і шалено закрутив у вальсі; а вона думала про залізне серце цього чоловіка, що стискав її в своїх обіймах і опинався всім її хитрощам.

О шостій уранці, розпалений від віскі, проте зовсім не п’яний, він стояв біля прилавка й показував свою силу. Це була така спроба: двоє ставали навскоси один проти одного, правими ліктями спиралися на стіл і, зчепившись руками, намагалися пригнути один одному руку до стільниці. Один за одним пробував свою силу, але нікому не пощастило пригнути Гарнішеву руку. Навіть обидва велетні, Олаф Гендерсон та француз Луї, зазнали поразки. Коли вони забурчали, що в нього якийсь особливий виверт, – він запропонував їм іншу спробу.

– Слухайте-но сюди! – гукнув він. – Я зараз зроблю дві речі. По-перше, зважу свою торбинку, а по-друге, закладусь на неї, що коли будь-хто з вас підійме стільки мішків борошна, скільки його сила, я набавлю ще два і всю купу підійму сам.

– Та невже? Але я згоден! – загримів француз Луї серед захопленого гомону.

– І я! – гаркнув Олаф Гендерсон. – І я не гірший за тебе, Луї. Беру на себе половину.

Гарнішеву торбинку поклали на вагу. Вона заважила на чотириста доларів. Луї з Олафом поставили таку суму вдвох. З Макдональдової комори принесено мішки з борошном, по п’ятдесят фунтів кожний. Спершу почали пробувати силу інші. Присунули два стільці. Ставши одною ногою на один, другою на другий, чоловіки намагалися за мотузку підняти мішки, що лежали долі між стільцями, зв’язані докупи. Багатьом пощастило підняти чотириста або п’ятсот фунтів; були такі, що дотягли й до шестисот. Обидва велетні почали з семисот. Тоді француз Луї доклав ще мішок і підняв сімсот п’ятдесят. Олаф подужав так само сімсот п’ятдесят. Але вісімсот не пощастило підняти ні тому, ні другому. Ще й ще пробували вони підняти вагу; піт повиступав обом на чолі, все тіло, здавалося, тріщало від натуги, але обидва могли тільки зрушити чи зсунути мішки, а відірвати їх від підлоги не мали сили.

– Ну, Буйний Дню, їй же богу, цього разу ти дав маху, – сказав француз Луї, випростуючись і злізаючи зі стільця. – Це треба бути залізному, щоб таке зробити. Ще сто фунтів… ні, друже, ані ще десять не піднімеш.

Мішки розв’язано й до них докладено ще два. Одначе Кернс запротестував:

– Один, а не два!

– Ні, два! – враз гукнув хтось. – Такий був заклад.

– Та уже ж вони не підняли цього, вони підняли тільки сімсот п’ятдесят! – наполягав Кернс.

Буйний День відмахнувся щедрим жестом.

– Ет, облиште! Є про що сперечатися! Чи не однаково, – один більше, один менше! Як не підійму трьох зайвих, то не підійму й двох. Кладіть.

Він вискочив на стільці, присів, нахилився й узявся за мотузку; трохи пересунув ноги, напружив м’язи, знову їх відпружив, ніби спитуючи, чи справні всі підойми його тіла.

Француз Луї, що скептично дивився на те, гукнув;

– Тягни, Буйний Дню! Тягни, як чортяка!

Гарніш знову напружив м’язи. Цей раз уже насправжки, вклавши в те зусилля всю снагу свого чудового тіла. І зовсім непомітно, легко й рівно страшний дев’ятисотфунтовий тягар піднявся з підлоги й заколивавсь, як вагадло, поміж його ніг.

Олаф Гендерсон глибоко, гучно зітхнув. Діва, що й собі несвідомо до болю напружила м’язи, враз ослабла. А француз Луї шанобливо сказав:

– Вітаю, мсьє Буйний Дню! Я тільки велика дитина, а ти – великий чоловік.

Гарніш кинув свій тягар, скочив додолу й попростував до прилавка.

– Ну, важ! – гукнув він, шпурляючи свою торбинку вагареві. Той усипав у неї золота на чотириста доларів із французової й Гендерсонової торбинок.

– А тепер усі сюди! – провадив Буйний День, – Вибирайте собі отруту! Хто виграв – платить!

– Сьогодні моя ніч! – вигукнув він ще за десять хвилин. – Я самотній сірий вовк! Я вже бачив тридцять зим. Сьогодні мій день народження, єдиний мій день на рік, і я можу повалити кожного з вас! Ходімо! Я всіх вас викачаю в снігу! Ану, ворушіться, старожитці й чечаки! Ходіть, усіх вас буду хрестити!

Юрба посунула у двері. Залишились тільки буфетники та п’яні, що співали собі далі.

Макдональдові промайнула в голові думка підтримати власну гідність. Він підійшов до Буйного Дня з простягненою рукою.

– Що, ти перший? – Буйний День зареготав і схопив його за руку, немовби щоб поздоровкатись.

– Ні, ні, я тільки хочу привітати тебе з днем народження. Я й так знаю, що ти можеш мене шпурнути в сніг. Що я можу зробити з людиною, яка підіймала дев’ятсот фунтів?

Макдональд сам важив сто вісімдесят фунтів. Буйний День тримав його тільки за руку. І враз, рвучко шарпонувши господаря «Тіволі», він в одну мить повалив його долілиць у сніг. Тоді, хапаючи тих, котрі ближче, так самісінько звалив одного за одним ще півдесятка. Шкода було опинатись. Усі летіли шкереберть, кумедно перекидаючись, хто як попадя, у м’який і глибокий сніг. У примерхлому світлі зір важко було відрізнити тих, що вже викачались у снігу, від тих, що чекали своєї черги. Тому Буйний День почав обмацувати їм спини й плечі, щоб розпізнати, хто в снігу, а хто ні.

– Ще не хрещений? – питав він щоразу, простягаючи свої страшні руки.

У кучугурі вже лежало поряд кількадесят чоловік. Декотрі зводились навколішки, жартома вдаючи покору, і, посипавши собі голову снігом, казали, що обряд над ними вже виконано.

Лише п’ятеро ще стояли купкою осторонь. Лісовики, засельпики диких країв, вони раді були помірятися силою з будь-ким, хоч би і в його день народження.

Ці люди пройшли найсуворішу життєву школу, вистояли на віку безліч боїв, вони були лицарі крові, поту й витривалості, та все ж їм бракувало одного, чого Буйний День мав надмір: досконалої злагоди нервів і м’язів. У цьому не було жодної його заслуги, тільки дарунок природи. Такий він уродився. Його нерви передавали накази від мозку швидше, ніж їхні; думка, що диктувала вчинки, розвивалася жвавіше. Самі його м’язи, завдяки швидшим хімічним реакціям у них, слухались наказів його волі швидше, ніж їхні. Так уже він був створений. М’язи в нього були ніби начинені потужною вибухівкою. Підойми його тіла діяли, мов сталеві щелепи капкана. А до всього він мав ту надлюдську силу, що дається хіба одному на мільйон, силу дивовижну не стільки величиною, скільки якістю, незмірною органічною перевагою в самій структурі м’язів. Наскоки його були такі блискавично рвучкі, що супротивник не встигав збагнути його наміру й учинити опір, як був уже подоланий. І навпаки, коли нападали на нього, він завжди встигав зреагувати, опертися або вмить перейти в контратаку.

– А ви чого там поставали? – звернувся Буйний День до тих п’ятьох. – Ходіть-но, ходіть сюди, я й вас так самісінько похрещу. Іншим разом, може, ви й покладете мене, але сьогодні, у день свого народження, я мушу вам показати, що я найдужчий з усіх вас. Хто це там так світить очима з нетерплячки? Пат Генреген? Ходи сюди, ходи, Пате!

Пат Генреген, відомий бешкетник, колись професійний кулачний перебієць, виступив наперед. Обидва зчепились, і не встиг ірландець напружити м’язи, як відчув себе в залізних лещатах півнельсону й угруз головою та плечима в сніг. А колишній лісоруб Джо Гайне гепнувся ніби з другого поверху: Гарніш кинув його через себе, ще до того, як він наготувався, чи принаймні так Гайне потім виправдовувавсь.

Буйний День не відчував ані найменшої втоми; він не виснажував сили довгою натугою. Усе відбувалося в одну мить. Раптовий м’язовий вибух, блискавичний і страшний, а за мить тіло вже знов розслаблялося.

Доктор, чи коротше Док Вотсон, сивобородий, ніби викутий із заліза чолов’яга з темним минулим, страшний у бійці, опинився в снігу за якусь частку секунди перед своїм наскоком. Док саме підбирався, щоб стрибнути на Буйного Дня, коли той налетів на нього так спрожогу, що він беркицьнувся на спину. Бачивши це все й беручи на розум, Олаф Гендерсон надумався й собі напасти на Буйного Дня зненацька. Він кинувся на нього збоку, коли Гарніш нахилився й допомагав Докові Вотсону звестись на ноги. Олаф бацнув його коліньми в бік, Гарніш не встояв і впав на всі чотири. Але й Олаф, з розгону перелетівши через нього, теж упав. Ще він не встиг підвестись, як Буйний День уже насів на нього й знову перекинув. Набравши повні жмені снігу, він почав ним розтирати Олафові лице й вуха і запихати за комір.

– Ну, я не кволіший за тебе, Буйний Дню, – бубонів, зводячись на ноги, Олаф, – але такого сприту я ще зроду не бачив, щоб я скис!

Француз Луї був останній із п’ятьох; те, що він бачив, навчило його бути обережним. Добру хвилину він кружляв і вивертався від Буйного Дня. Потім вони зітнулися й ще з хвилину тупцялись та борсалися, і жоден не міг подужати другого. Аж ось, як розгорілася цікавість глядачів, Буйний День ужив одного зі своїх блискавичних викрутів: натиснув у інший бік, уклавши в той рух усю вибухову силу своїх м’язів, і враз Луї, хоча й опираючись так, що аж кістки йому тріщали, поволі став злягати горілиць у сніг.

– Хто виграв, той частує! – гукнув Буйний День, схопившись на ноги, й бігцем подався до «Тіволі». – Гей, хутчіше всі сюди, на гостини до зеленого змія!

Усі вишикувались довгою лавою біля прилавка, декуди по двоє й по троє, і тупали змерзлими ногами в мокасинах, бо надворі було шістдесят градусів під нулем.

Бетлс, сам один із найуславленіших своєю відвагою й завзяттям старожитців, урвав п’яницьку пісню про сік сасафрас і пішов, заточуючись, привітати Буйного Дня. Раптом йому спало на думку, що годилося б виголосити промову, і він урочисто, як справжній оратор, зняв голос: