Для вовченяти це була наука. Його крихітний слабкий мозок уже зробив несвідомий висновок. Навколо є речі неживі й живі: живих він мусить стерегтися. Неживі речі завжди лишаються на одному місці, а живі рухаються, і ніколи не можна знати наперед, на що вони здатні. Від них можна чекати тільки несподіваного, з ними треба бути напоготові.

Вовченя посувалося вперед дуже незграбно і раз у раз на щось наступало. Гілка, яка здавалася йому далекою, раптом била його по носу або по ребрах. Земля була нерівна. Вовченя часто спотикалося й забивало собі то ніс, то лапу.

До того ж, коли він наступав на камінці, вони весь час переверталися у нього під ногами. Отже, воно побачило, що в цьому світі неживі речі не такі стійкі, як його печера, і що маленькі легше перевертаються й падають, ніж великі. Але з кожною новою бідою вовченя набиралося досвіду. Що далі воно йшло, то ступало певніше. Воно пристосовувалося, помалу привчалося розраховувати кожен свій рух, пізнавало свої фізичні можливості і почало вже вимірювати відстань між окремими предметами, а також між предметами і собою.

На почин йому пощастило. Народившись для того, щоб полювати на м'ясо, воно, вперше вирушивши у світ, надибало м'ясо майже коло порога свого лігва. Цілком випадково воно знайшло хитро заховане пташине гніздо, тобто просто впало на нього. Вовченя хотіло пройти по стовбуру зваленої сосни. Гнила кора затріщала під ним, і воно з розпачливим зойком впало на кущ, пролетіло крізь листя й гілля й опинилося на землі серед сімох тетерят.

Пташенята запищали, і вовченя відразу навіть злякалося; потім, розгледівши, що вони дуже маленькі, воно посміливішало. Пташенята ворушилися. Вовченя придавило одного з них лапою, і воно затріпотіло під нею. Вовченяті це страшенно сподобалося. Воно понюхало пташеня і взяло його в рот. Пташинка билася й лоскотала йому язик. Вовченя раптом відчуло голод і стисло зуби. Хруснули ніжні кісточки, і вовченя захлинулося теплою кров'ю. Кров виявилася дуже смачною.

У зубах у нього було м'ясо, таке саме, яке давала йому мати, тільки набагато смачніше, бо вовченя гризло його зубами живцем. Впоравшись з одним пташеням, воно не зупинилося, аж поки не з'їло всіх. Тоді облизалося, точнісінько як його мати, і почало вибиратися з куща.

Але тут на нього налетів пернатий вихор. Вовченя було засліплене і приголомшене несамовитими ударами крил. Воно сховало голову між лапами й завило. Удари посипалися ще частіше. Тетеря-мати оскаженіла. Тоді розлютувалося і вовченя. Підвелося, загарчало й замахало лапами. Вп'ялося крихітними зубами в крило птаха і почало щосили торсати його. Тетеря виривалася, відбиваючись вільним крилом. Це був перший бій вовченяти. Воно не тямило себе від захвату.

Воно забуло про грізне невідоме. Воно вже нічого не боялося. Воно змагалося й шматувало живе створіння, що напало на нього. І це живе створіння було м'ясо. Його охопила жадоба вбивати. Воно ж допіру знищило кілька маленьких створінь. То чому б йому не знищити це велике? Вовченя було надто захоплене бійкою і надто щасливе, щоб відчувати своє щастя. Воно дрижало від збудження, якого досі йому ніколи не доводилося зазнавати.

Воно не випускало крила й гарчало крізь зціплені зуби. Тетеря тягла його геть від гнізда. Але коли вона спробувала повернутися знову під захист куща, вовченя шарпонуло її назад на видноту. Пташка весь час голосила й била ворога крилом, а навколо, як сніг, літало пір'я. Вовченя було вкрай збуджене. У ньому клекотіла бойова кров його породи. Воно жило повним життям, хоч і не усвідомлювало цього.

Нарешті птиця перестала битися. Вовченя все ще держало її за крило, і, прилігши на землі, вони дивилися одне на одного. Вовченя загарчало було грізно й люто, але тетеря дзюбонула його в ніс, що й так уже болів. Вовченя скривилося, але крила не випустило. Тетеря ще раз клюнула його. На цей раз воно вже завищало й відсахнулося від птиці, забувши, що тягне за крило і її. На його бідолашний ніс градом посипались удари. Бойовий запал у вовченяти згас, і, випустивши здобич, воно ганебно втекло.

Добігши до краю чагарника, вовченя прилягло відпочити. Висунувши язик, воно важко дихало й жалібно скавчало від нестерпного болю. Раптом воно почуло, що на нього насувається щось грізне. Невідоме з усіма своїми страховищами знову ринуло на нього, й інстинктивно маля сховалося під кущем. Умить неначе буйний вітер знявся, і в зловісному мовчанні пронеслося щось велике й крилате. То яструб, спустившись з небесної блакиті, мало не схопив вовченя.

Вовченя ще лежало в кущах і, отямившись трохи від переляку, боязко визирало з-за листя, як раптом по другий бік галявини випурхнула із спустошеного гнізда тетеря – мати загиблих пташенят. У своєму горі вона не помітила крилатої стріли, що летіла на неї з неба.

А вовченя все бачило, і це було йому пересторогою й наукою.

Яструб метнувся вниз, пролинув над самою землею і вп'явся кігтями в тіло тетері; не встигла вона закричати від болю й жаху, як яструб знову шугнув із здобиччю в синю височінь.

Вовченя не скоро вилізло зі свого захистку. За цей час воно багато дечого засвоїло. Живі речі – це м'ясо. Вони смачні. Великі живі речі роблять боляче. Краще їсти маленькі живі речі, такі, як тетерята, і не займати дорослих птахів. І все ж його пекло приховане честолюбне бажання ще раз помірятися силами з тетерею – шкода тільки, що її забрав яструб. Може, десь знайдеться ще одна тетеря, подумало вовченя. Треба піти пошукати.

Вовченя спустилося до річки. Воно зроду ще не бачило води. Йому здавалося, що йти водою легко. Скрізь було так рівно. Воно сміливо ступнуло вперед і, заверещавши з жаху, пірнуло в обійми невідомого. Пронизане холодом, вовченя дихало швидко-швидко. Але замість повітря в легені набиралася вода. Задуха болісно, як смерть, стискала йому горло. Для нього це здалося смертю. Воно не знало, що таке вмирати, але, як кожна тварина в пустелі, мало інстинкт смерті. Для нього це була найжорстокіша мука, суть невідомого й усіх його страхіть, величезна неймовірна катастрофа, якої воно не уявляло собі й безмірно боялося.

Вовченя випливло на поверхню і всією пащею ковтнуло свіжого повітря. Вдруге воно вже не пішло під воду. Воно запрацювало всіма лапами і попливло, неначе робило це завжди. Від землі воно опинилося не далі як за метр, але виринуло до неї спиною і одразу ж попливло до протилежного берега. Річка була взагалі вузенька, але на завороті розширювалася футів до двадцяти.

Посередині річки вовченя підхопила швидка течія і понесла вниз за водою. Воно потрапило у невеличкий вир, і пливти стало неможливо. Спокійна вода раптом розсердилася. Вовченя то поринало вглиб, то знову спливало на поверхню. Воно безупинно рухалося, крутилося, переверталось і знову й знову ударялося об скелі. Забившися, вовченя скавчало, і з того, скільки разів воно зойкнуло, видно було, скільки воно здибало скель.

Далі за виром річка знов робила заворот, і тут течія підхопила вовченя, ніжно винесла на берег і ніжно поклала на піщане ложе. Воно швиденько вилізло з води і простяглося на землі. Його знайомство із зовнішнім світом продовжувалося. Вода була не жива, а рухалася. Крім того, вона здавалася твердою, як земля, але не була тверда. Отже, виходило, що речі далеко не завжди такі, якими вони видаються. Страх перед невідомим вовченя дістало в спадщину від предків, а тепер його зміцнив ще й досвід. І воно вирішило вже ніколи не довіряти зовнішньому вигляду речей, а пильно до них придивлятися.

Того дня йому судилося зазнати ще однієї пригоди. Воно згадало, що в нього є мати, і почуло, що ніщо у світі не миле йому так, як вона. Від усього, що трапилося з ним, втомилося не тільки його тіло, а й малесенький мозок. За все своє життя вовченя не напружувало його так, як за один цей день. Крім того, йому хотілося спати. Пригнічене самотністю і безпорадністю, воно подалося шукати своє лігво й матір.

Воно пробиралося крізь чагарники, коли раптом почуло пронизливий страшний крик. Перед очима в нього майнуло щось жовте. То ласка прослизнула повз нього. Це було маленьке створіння, і вовченя нітрохи не злякалося. А на землі у себе під ногами воно побачило вже зовсім крихітну ласочку, завдовжки в кілька дюймів. Вона, мабуть, так само, як і вовченя, самовільно пустилась у мандри. Звірятко кинулось навтікача, але вовченя перевернуло його лапою. Звірятко тонко заверещало. І вмить перед очима вовченяти знову майнуло щось жовте. Воно знову почуло страшний крик, щось ударило його по шиї, і в тіло йому вп'ялися гострі зуби ласки-матері.

Вовченя скавчало, вило й виривалося. Раптом ласка стрибнула до свого маляти і зникла з ним у хащі. Біль від укусу не минав, але ще більше мучилося вовченя від образи. Воно сиділо й жалібно квилило. Ця ласка-мати була така маленька, а така люта.

Вовченя ще не знало, що попри всю свою мініатюрність ласка найлихіший, наймстивіший і найстрашніший хижак у пустелі. А втім, йому довелося невдовзі трохи познайомитися з її норовом.

Воно все ще квилило, коли ласка-мати знову з'явилася перед ним. Тепер, коли її мале було в безпеці, вона не кинулась на вовченя відразу. Вона підкрадалася тихенько, і вовченя встигло розгледіти її тонке зміїсте тіло і високо підняту хижу голову, теж як у змії. На її грізний покрик вовченя наїжилося й гнівно загарчало. Ласка підбиралася все ближче й ближче. І враз, занадто швидко й несподівано для недосвідченого зору, тонке жовтаве тіло стрибнуло й на мить зникло з очей вовченяти. Ще мить – і її зуби вп'ялися йому в горло.

Вовченя гарчало, відбивалося, але воно було надто мале, воно тільки вперше побачило світ, і через це його гарчання перейшло у скавучання, бойовий запал минув, і воно тепер намагалося вирватися із зубів ласки і втекти. Ласка не випускала його; вона вчепилась йому в горло і силкувалася дістатися до вени, де пульсує життя. Ласка – кровопивця і любить ссати кров із живої жертви.

Сіре вовченя загинуло б і не довелося б писати про нього повість, якби з кущів не вискочила вовчиця. Ласка випустила малого і блискавкою метнулася до горла вовчиці, але схибила і вчепилась їй у щелепу. Вовчиця змахнула головою, наче батогом, і підкинула ласку високо в повітря. Потім на льоту схопила тоненьке жовте тіло, і ласка знайшла смерть на її гострих зубах.

І сірому вовченяті вдруге в житті довелося витримати бурхливий напад материнської ніжності. Для неї знайти сина було ще більшою радістю, ніж для нього опинитися коло матері. Вона ніжно тикала в нього носом, голубила й зализувала ранку, що лишилась від зубів ласки. Потім мати й син удвох з'їли кровопивцю, повернулися до себе в печеру й заснули.