Найперше, що зробив Пітер наступного дня, це обміряв Венді, Джона та Майкла, щоб зробити дупла в деревах для кожного з них. Гак, як ви пам’ятаєте, глумився над хлопчиками, що їм було потрібне дупло для кожного, але він був невігласом, бо якщо дерево вам не за розміром, то дуже важко спускатися чи підійматися по ньому, а хлопці ж не були скроєні за однією міркою. Якщо дерево було якраз таке, як треба, то варто було тільки нагорі глибоко вдихнути, як ви починали ковзати вниз із потрібною швидкістю. А щоб піднятися, треба було то вдихати, то видихати повітря, трохи ворушити плечима і так звиватися вгору. Звісно, коли ви опануєте ці дії, то зможете робити всі ці речі, навіть не думаючи про них, і ніщо не становитиме для вас жодних труднощів.
Але треба, щоб усе було за розміром, тому Пітер вимірював кожного не менш ретельно, ніж коли б хотів пошити їм костюм. Єдина відмінність полягала в тому, що одяг шиють, щоб допасувати до вас, а тут ви мали бути такими, щоб пасувати до дерева. Зазвичай це вдається доволі легко. Як можна носити забагато одягу або замало, так і якщо ви опиняєтесь у вибоїстих, незручних місцях, то можете знайти й дерево неправильної форми, однак Пітер робить ще якісь дії, і після цього ви стаєте такими, як треба. А вже коли пасуєте, то значна увага приділяється техніці спуску, і саме це, як виявила Венді для свого задоволення, гуртувало всю сім’ю просто ідеально.
Венді та Майкл здолали свої дерева з першої ж спроби, а Джон мусів ще трохи повправлятися.
Через кілька днів тренувань вони вже могли легко підійматися та спускатися. І вони палко полюбили їхню оселю під землею, особливо Венді. Там була одна велика кімната, так усі житла треба робити, з підлогою, з якої можна було б викопати хробака, якщо хочете податися на риболовлю, на цій підлозі також росли великі гриби чарівних кольорів, які використовували, як ослінчики. Деревце Некація щосили намагалося прорости в центрі кімнати, але щоранку вони пиляли стовбур до одного рівня з підлогою. Коли надходив час пити чай, воно виростало приблизно на два фути, і тоді вони клали на нього двері, так виходив стіл. Але як тільки чаювання закінчувалося, загублені спилювали деревце знову, і в кімнаті тоді ставало достатньо місця для ігрищ. У кімнаті був величезний камін, до якого можна було доступитися з будь-якої частини кімнати, якби вам запраглося запалити його. Через нього Венді натягнула мотузки, виготовлені з волокон, на яких вона розвішувала білизну. Ліжко на день підіймалося, прихилялося до стіни, а ввечері, рівно о пів на сьому, воно опускалося і займало майже половину кімнати. Й усі хлопчики спали в ньому, крім Майкла, лежачи, як сардини в бляшанці. Існувало суворе правило перевертатися на інший бік тільки за командою всім водночас. Майкл також мав би там спати, але Венді вважала, що у неї має бути хтось маленький. Ви ж знаєте, які ті жінки, тому для Майкла до стелі підвісили кошик.
Інтер’єр в оселі був простий і невибагливий, але він разюче відрізнявся від того, що якесь ведмежатко могло б учинити в такому підземному обійсті за таких же обставин. Та була одна ніша в стіні, не більша за пташину клітку, що слугувала особистими апартаментами Тінкер Белл. Вона відокремлювалася від загальної кімнати тоненькою фіранкою, бо Тінк була дуже вередлива і завжди мала потребу чепуритися при роздяганні чи одяганні. Жодна жінка, навіть велика, не могла б отримати вишуканіший салон, роздягальню та спальню в одному приміщенні. Тапчан, як вона завжди його називала, був справжнім ложем, на масивних ніжках. Колір постільної білизни змінювався залежно від того, які квіти розцвітали в цю пору року. В її дзеркалі жив Кіт у чоботях, а таких меблів зараз залишилося лише три взірці, відомі з казок. Рукомийник аж виблискував й обертався, креденс походив із часів Карла VI, а килим був найкращий, з раннього періоду Марджері та Робіна. Був там ще й чарівний світильник, про людське око, звісно, адже вона сама освітлювала своє житло. Тінк дуже зневажала всю обстановку в оселі хлопчиків, утім, можливо, й її кімнатка, хоча й гарна, виглядала достатньо пихато, як високо задертий носик.
Мені здається, що все це особливо вабило Венді, адже ці хлопчики були тільки її, тому це допомагало їй так багато зробити. Бувало, що цілими тижнями, за винятком церування панчіх вечірньої пори, вона не підіймалася нагору. Багато часу забирало готування їжі, це я можу підтвердити, бо сам засунув ніс у горщик, і навіть якби нічого не було в ньому, навіть якщо б не було самого горщика, мама мала нагодувати всіх. Ніколи не було відомо точно, буде це реальна їжа чи лише вдавана, все це залежало від примхи Пітера: він міг їсти так, ніби це було частиною гри, а міг наминати так, що його могло знудити (так напихався їжею), таке стається з більшістю дітей, і це краще, ніж щось інше. Це ще одна річ, про яку варто згадати. Уявне було настільки реальним, що під час їжі ви могли відчувати її форму і навіть смак. Звісно, таке треба було спробувати, але ви й були змушені наслідувати його приклад, навіть якщо були вже занадто гладкі для свого дерева, і навіть не сподіваючись, що вам дозволять поїсти.
Улюбленим часом доби для Венді був час для шиття і церування після того, як усі діти вже вляглися. Тоді, як вона казала, мама могла б перевести подих. І вона захоплювалася створенням нових речей для своїх дітей, ставила подвійну латочку на коліна, бо вони всі мали найбільше клопотів із колінами.
Коли ж вона брала кошик із їхніми шкарпетками, то в кожній була величезна дірка, Венді здіймала вгору руки і казала:
– О, любі, часом я думаю, що старим паннам можна позаздрити!
Але обличчя її при цьому світилося.
Пригадуєте нашу розмову про ручного вовка? Так ось, він дуже швидко пронюхав, що Венді з’явилася на острові, розшукав її і вони зустрілися, як старі друзяки. Після цього він уже слідував за нею всюди.
Час минав собі дуже повільно, та чи часто згадувала Венді своїх батьків, які залишилися десь далеко? Це напрочуд складне запитання, бо дуже важко було сказати, скільки вже часу вони були в Ніколандії, бо його розраховують за кількістю місяців і сонць, а тут змінюють вони один одного частіше, ніж на материку. Та боюся, що Венді не надто переймалася долею своїх татуся та матусі. Але вона була абсолютно впевнена, що вони будуть завжди тримати відчиненим вікно, через яке вилетіли їхні діти, щоб вони могли повернутися, і це її дуже заспокоювало. Що її турбувало більше, то це те, що Джон пригадував своїх батьків тільки приблизно, як людей, яких він колись знав, а Майкл уже встиг навіть повірити, що Венді й є їхня справжня матінка. Ці речі лякали її трохи, але Венді прагнула виконувати свої обов’язки, щоб воскресити старе життя в їхніх головах, навіть вигадала для них контрольні роботи, на зразок тих, які у неї бували в школі. Інші хлопчики міркували, що це дуже цікаво, хотіли долучитися, тому змайстрували дві грифельні дошки. На одній із них Венді писала запитання, а на іншій вони писали відповіді. Запитання були найпростіші: «Якого кольору були очі у мами?», або «Хто був вищий на зріст – татко чи матуся?», або «Була мама брюнеткою чи білявкою?». І ті відповідали на всі три запитання, якщо могли. Іноді вона загадувала їм написати твір не менше, ніж на сорок слів: «Як я провів свої останні дні», «Порівняйте характер татуся та матусі», один із них – на вибір. Або ще: 1) «Опишіть мамин сміх»; 2) «Опишіть татів сміх»; 3) «Опишіть мамину вечірню сукню»; 4) «Опишіть свою дитячу кімнату і те, що там було».
Якщо хтось не міг відповісти на запитання, йому пропонувалося просто поставити хрестик. І її жахливо засмучувало, що навіть у роботі Джона з’являлося останнім часом дуже багато хрестів. Звісно, єдиний, хто не ставив ніколи хрестиків, був Малюк, і ніхто не міг би бути більш безнадійним за нього, бо його відповіді були зовсім безглуздими, через те, що він справді забув своє минуле: меланхолія – страшна річ.
Пітер у цьому участі не брав. По-перше, він не визнавав жодної мами, крім Венді. А по-друге, він був єдиним хлопчиком на острові, який не вмів ні прочитати, ні написати навіть маленького слова. Він був вищим за такі дрібниці.
До слова, всі запитання були складені в минулому часі. Яким був колір очей матері тощо. Венді, вочевидь, також стала забувати.
Пригоди, природно, як ми побачимо далі, стали їхніми буднями. Але в цей час Пітер вирішив, що через Венді нова гра, яка дуже його захоплювала, більше не цікавила його, але так завжди траплялося з його забавами. Гра полягала в тому, щоб вдавати, що сталася якась надзвичайна пригода, вихваляючись перед Джоном і Майклом. Так ставалося повсякчас, вони сиділи на кріслах, підкидаючи кульки в повітря, штовхали один одного, ходили на прогулянку і поверталися, прикидаючись, що тільки-но підстрелили ведмедя. Іноді Пітер нічого не робив, сидів на кріселку, кудись витріщившись. Він не міг не дивитися так довго, і вигляд його був таким кумедним, що зумисне так скорчитись було важко. Хлопчик вихвалявся, що ходить пішки заради свого здоров’я. Впродовж кількох сонць вони зачаровано вислуховували оповідки про його пригоди. І Джон, і Майкл також були змушені прикидатися, бо в іншому випадку він би поставився до них серйозно.
Пітер часто ходив кудись один, а коли повертався, важко було визначити, трапилася йому на шляху якась небезпечна пригода чи ні. Іноді він про це просто забував. А потім, коли ви вже його знаходили, то міг би багато що розповісти, і все ж знайти його часом бувало нелегко. Іноді він приходив додому з перев’язаною головою, і поки Венді бідкалася над ним і промивала рану кип’яченою водою, хлопчик розповідав їй якусь карколомну історію. Але Венді ніколи ні в чому не могла бути впевнена, ви ж знаєте. Проте траплялося багато пригод, про які вона знала, що це правда, бо сама брала в них участь. Були і такі, які були правдиві частково, бо інші хлопці брали в них участь і запевняли, що все в них – чистісінька правда.
Для того щоб описати їх усі, довелося б написати книжку таку ж грубу, як словник із англійської мови, і максимум, що можна зробити, це описати одну, як взірець того, що саме відбувалося на острові. Складність полягає в тому, яку з них вибрати. Може, про те, як червоношкірі якось напали на підземну оселю? Це була кривава бійка, особливо цікава тим, що показує одну з особливостей Пітера, який опинився в гущі бою і зміг переломити стан справ на власну користь. Коли перемога вже була на їхньому боці, він чинив по-одному, а іноді й по-іншому, коли волав: «Я червоношкірий сьогодні? А ти, Базіко?» І Базіка відповідав: «Я червоношкірий, а ти, Хвостику?» Хвостик кричав: «Я червоношкірий, а ти?» і так далі. Тоді всі вони були індіанцями. І, звісно, це закінчилося б протистоянням зі справжніми червоношкірими, якби ті не захопилися вигадками Пітера і не погодилися б удавати із себе загублених хлопчиків. А потім усе починалося знову, навіть завзятіше, ніж будь-коли.
Ця надзвичайна пригода закінчилася добре, але ми ще не вирішили, що це була саме пригода, тому хочемо розповісти про неї. Можливо, було б краще розказати про один нічний напад червоношкірих на підземну оселю, коли деякі з них застрягли в дуплах дерев і їх довелося вибивати, як корки. Або можна було б розповісти, як Пітер врятував життя Тигровій Лілії в Лагуні русалок, і таким чином зробив її своїм союзником.
Або можна розповісти про торт, який пірати спекли для хлопчаків, розраховуючи, що ті його відразу з’їдять і загинуть. І як вони підкладали його в різні місця, але Венді завжди виривала торт із рук своїх дітей, так що він із часом втратив свій привабливий вигляд, став таким же твердим, як камінь, і використовувався, як снаряд. А одного разу сам Гак спіткнувся об нього і впав додолу в темряві.
Або розповісти вам про птахів, які були особистими друзями Пітера. Особливо птаха Ніволга. Вона звила собі гніздо на дереві біля самого берега лагуни, але воно впало у воду, коли птаха висиджувала пташенят, тому Пітер наказав, щоб ніхто її не турбував. Це була гарна історія, й її кінець показує, наскільки вдячним може бути птаха.
Й якщо ми вже згадали це, то варто також сказати, що вся лагуна була пригодою, але, звісно, доведеться розповідати вже про дві пригоди, а не про одну. Коротша пригода, хоча й захоплююча, була пов’язана з Тінкер Белл, яка за допомогою інших фей хотіла перевезти сплячу Венді на материк на великому листочку. На щастя, листочок втримався, Венді прокинулася, міркуючи, як вона там опинилася, і попливла назад. Або, знову ж таки, ми могли б вибрати випадок, коли Пітер «підкорював левів», коли намалював стрілою навколо себе коло і був упевнений, що ніхто не наважиться перетнути його. І хоча він прочекав там кілька годин, ніхто з хлопчиків, Венді це бачила, затамувавши подих, з-за дерев, не наважився прийняти виклик свого ватажка.
Але ж треба історію одну якусь? Мабуть, треба кинути жереб.
Я кинув жереб і він випав на лагуну. Так майже сповнилося одне бажання, як утерти носика Тінк. Звісно, можна було б кинути ще раз, а краще зробити це тричі. Однак, нехай уже буде лагуна.
О проекте
О подписке