Розділ 2
Тінь

Пані Дарлінґ зойкнула, і в той самий момент відчинилися двері. Увійшла Нена, адже її вихідний день скінчився. Вона загарчала і кинулася на хлопчика, але той легким рухом випурхнув у вікно. Пані Дарлінґ знову зойкнула, але цього разу вже від страху, що він впаде і розіб’ється, тому хутко побігла вниз поглянути, що ж сталося з маленьким хлопчиком, але його там не було. Жінка глянула вгору і в темряві ночі не помітила нічого незвичайного, крім блукаючої зіроньки.

Вона знову піднялася в дитячу кімнату і побачила Нену, яка щось тримала в зубах. Це щось виявилося тінню хлопчика. Коли він підскочив до вікна, Нена кинулася навздогін, однак не спромоглася схопити прибульця, а от його тінь утекти не встигла. Вікно різко зачинилося і спіймало її.

Можете бути певні, що пані Дарлінґ розглядала цю тінь дуже уважно, але нічого особливого не виявила.

Нена зразу ж таки втямила, що з цією тінню робити. Вона повісила її за вікном, що мало означати: «Він обов’язково повернеться за нею. Давайте помістимо тінь так, щоб він міг її повернути, не налякавши дітлахів».

Але, на жаль, пані Дарлінґ не могла допустити, щоб за вікном щось бовталося. Тінь була дуже схожа на випрану ганчірку, яка псувала вигляд будинку. Їй дуже хотілося негайно показати тінь пану Дарлінґу, але той сидів, обраховуючи, звідки взяти гроші на зимові плащі для Джона та Майкла, з мокрим рушником на голові, щоб тримати свій мозок ясним, тому здавалося дуже недоречним турбувати чоловіка. До того ж жінка наперед знала, що він скаже:

– Це все витівки няньки-собаки.

Вона вирішила акуратненько згорнути тінь і покласти її в шухляду креденса, аж поки не трапиться нагода розповісти про це чоловікові. Якби ж то!

Нагода трапилася через тиждень, та краще б і не було тієї незабутньої п’ятниці. Звісно, п’ятниці.

– Мені треба було бути особливо обережною у п’ятницю, – казала вона згодом чоловікові, який сидів поруч, а Нена розляглася з іншого боку, тримаючи господиню за руку.

– Ні, і ще раз ні, – постійно повторював пан Дарлінґ. – Це я відповідальний за все це. Я, Джордж Дарлінґ, зробив це. Меа кульпа, меа кульпа, – додав він латиною, що означало «моя вина». Він отримав класичну освіту.

Так вони сиділи вечорами, згадуючи ту фатальну п’ятницю, поки всі, навіть найдрібніші деталі не проявилися у їхніх головах, як це буває із зображеннями зі зворотного боку при поганому друці.

– Якби я тільки не прийняла запрошення від сусідів із будинку № 27! – бідкалася пані Дарлінґ.

– Якби я тільки не налив свої безглузді ліки в мисочку Нени, – додав пан Дарлінґ.

– Якби я тільки здогадалася зробити вигляд, що ліки мені подобаються, – промовляли собачі очі, повні сліз.

– Це моя жага до забав, Джордже!

– Це моє дурнувате почуття гумору, люба.

– Це моя схильність ображатися через дрібниці, любі пане і пані.

А потім хтось із них, або й усі разом, плакали, і кожен думав про своє. Нена думала: «Це правда, правда, не можна наймати собаку в няньки». Багато разів пані Дарлінґ промокала своєю хустинкою очі собаки.

– То ще той друзяка! – викрикував пан Дарлінґ, а Нена гавкала, наче його відлуння. Але пані Дарлінґ ніколи не дорікала Пітеру. Лише щось з’являлося у правому кутку її рота, що не давало вимовляти імені Пітера.

Так вони сиділи гуртом у спорожнілій дитячій кімнаті, пригадуючи всі подробиці цього жахливого вечора. Розпочався він зовсім пересічно, так само буденно, як сотні інших подібних вечорів. Тоді Нена нагріла води, щоб викупати Майкла, і на своїй спині потягла його у ванну.

– Не хочу в ліжко! – репетував Майкл, бо він завжди вважав, що його слово має бути останнім в усьому. – Не хочу, не хочу, Нено, адже ще немає навіть шостої години. О, люба, люба, я тебе розлюблю, Нено! Кажу ж бо, що не хочу купатися, не хочу, не хочу.

Тоді пані Дарлінґ увійшла в дитячу, одягнена в свою білу вечірню сукню. Вона одяглася завчасу, бо Венді дуже любила, коли мама одягала це плаття з намистом, подарованим Джорджем. Вона одягла й браслет Венді на свою руку. Жінка часто просила в доньки дозволу одягти цю прикрасу, поки та не виросте. А Венді дуже любила позичати свій браслет мамі поносити. Остання знайшла двох своїх дітей, коли ті бавилися в «маму і тата» і розігрували той момент, коли народилася Венді, тоді Джон заявив:

– Я щасливий повідомити вам, пані Дарлінґ, що ви тепер стали матір’ю, – таким тоном, яким міг би промовити й сам пан Дарлінґ із такої нагоди.

Венді танцювала від радощів так, як це зробила б справжня пані Дарлінґ.

Потім так само «народився» Джон, тільки ще урочистіше, бо народився хлопчик. Коли Нена привезла Майкла з ванної, і той теж благав, що також хоче народитися, але Джон різко сказав йому, що їм уже досить дітей.

Майкл мало не заридав.

– Нікому я не потрібен, – сказав він, і леді у вечірній сукні була змушена припинити цю гру.

– Мені потрібен, – заявила вона. – Я хочу ще й третю дитину.

– Хлопчика чи дівчинку? – поцікавився Майкл не надто обнадійливо.

– Хлопчика.

Тоді він стрибнув до неї на коліна. Здавалося б, незначна подія для пана і пані Дарлінґ, але Нена нагадала, що це трапилося мало не вчора ввечері в дитячій кімнаті Майкла. Тепер вони спробували згадати це.

– Тоді я увірвався, як торнадо, чи не так? – зауважив пан Дарлінґ, глибоко себе зневажаючи. Тоді він справді нагадував ураган.

Але цей чоловік заслуговує виправдання. Він також одягався на вечірку, і все було гаразд із ним, поки справа не дійшла до краватки. Це складна справа, маю вам сказати, бо цей чоловік, який знав усе про біржу й акції, зовсім не вмів зав’язувати краватки. Іноді краватка здавалася без бою, але бували випадки, коли було б набагато краще, якби пан Дарлінґ проковтнув власну гордість і користувався готовими краватками, зав’язаними заздалегідь.

Це був саме такий випадок. Чоловік увірвався у дитячу кімнату, тримаючи в руках неохайно зім’яту краватку.

– Що, що трапилося, любий татку?

– Сталося! – репетував він дуже голосно. – Ця краватка, вона не зав’язується!

Чоловік став небезпечно саркастичним.

– Тільки не на шиї! Хоча на спинці ліжка вона й зав’язується! Збожеволіти, двадцять разів я зробив це на спинці ліжка, а на шиї нічого не вдається! О, це вже ні! То вже даруйте.

Йому здалося, що пані Дарлінґ не збагнула всієї серйозності ситуації, тому він продовжив:

– Попереджаю тебе, матінко. Поки ця краватка не зав’яжеться по-людськи навколо моєї шиї, ні на яку вечерю я не піду, а якщо ми сьогодні не підемо в гості, я перестану ходити на службу, і ми будемо голодувати, а наші діти опиняться на вулиці.

Але й тоді пані Дарлінґ залишалася спокійною.

– Дай мені спробувати, милий, – запропонувала вона і насправді це було саме те, про що чоловік і прийшов просити дружину.

Своїми м’якими прохолодними руками вона зав’язала йому краватку, в той час, як діти стояли навколо, щоб побачити, як вирішувалася їхня доля. Інші чоловіки обурювалися б, що вона вміла зробити це настільки легко, але пан Дарлінґ був занадто тонкою натурою для цього. Він подякував дружині недбало, відразу ж забувши про свій гнів, і вже за мить гарцював по кімнаті разом із Майклом на своїх плечах.

– Який ми тоді влаштували безлад, – зітхнула пані Дарлінґ, згадуючи це.

– Наш останній безлад, – застогнав пан Дарлінґ.

– О, Джордже, а пригадуєш, як Майкл спитав мене: «Мамо, а як ти дізналася, що це саме я?»

– Пригадую!

– Вони були такі милі, як гадаєш, Джордже?

– І вони були наші, наші! А тепер їх у нас немає…

Безлад припинився з приходом Нени. Пан Дарлінґ ненавмисно зіткнувся з нянькою і тут же набрався її шерсті на свої нові штани. І не важливо навіть те, що штани були нові. Це були перші в його житті штани з шовковою стрічечкою по боках! Звісно, пані Дарлінґ тут же почистила їх щіткою, але чоловік знову затіяв балачку про те, яка помилка тримати собаку як няньку.

– Джордже, та Нена – просто скарб!

– Не сумніваюся. Тільки часом я відчуваю, що вона сприймає дітей, як цуциків.

– О ні, любий! Я впевнена, вона знає, що у них є душа.

– Дуже дивно, – зауважив пан Дарлінґ у задумі. – Дуже дивно.

Це був той випадок, коли його дружина відчувала, що має розказати чоловікові про таємничого гостя. Спочатку він кепкував над цієї історією, але відразу ж спохмурнів, коли дружина показала йому тінь.

– Вона мені нікого знайомого не нагадує, – сказав він, ретельно все розглядаючи. – Але це вказує на якогось негідника. Пригадую, що ми саме про це дискутували, – зронив пан Дарлінґ, – коли Нена увійшла з ліками для Майкла. Більше ти ніколи не принесеш пляшечку з ліками в зубах, Нено, і це лише моя вина.

Він був, без сумніву, мужньою людиною, та немає жодних сумнівів у тому, що він повівся доволі нерозумно з тими ліками. Якщо у пана Дарлінґа і були якісь слабкості, то одна з них полягала в тому, що йому здавалося, ніби все життя він дуже хоробро приймав ліки. Тому, коли Майкл почав відштовхувати ложку з мікстурою, яку пропонувала Нена, то пан Дарлінґ докоряв:

– Будь чоловіком, Майкле.

– Не хочу, не хочу! – вередував Майкл.

Пані Дарлінґ вийшла з кімнати за шоколадкою для сина, та пану Дарлінґу це здалося пустощами.

– Мамо, ти не повинна балувати його, – крикнув чоловік їй услід. – Майкле, коли я був у твоєму віці, то приймав ліки без нарікання. Я казав: «Дякую, любі батьки, що дали мені мікстуру, щоб усе було гаразд».

Він справді вірив, що все саме так і було, і Венді також у це вірила. Тому вона сказала, щоб підбадьорити Майкла:

– Ті ліки, які ти іноді приймаєш, татку, також гидкі, еге ж?

– Набагато гидкіші за те, що п’є Майкл, – хоробро сказав пан Дарлінґ. – Я б їх прийняв зараз, щоб показати приклад Майклу. Та тільки пляшечка кудись загубилася.

Але вона не зовсім загубилася. Просто якоїсь ночі чоловік дістався горішньої частини шафи і сховав її там. Він і не здогадувався, що чесна Ліза знайшла пляшечку і повернула її на полицю над умивальником.

– А я знаю, де ліки, татку! – вигукнула Венді, котра завжди була готова прислужитися. – Я принесу їх.

І помчала ще до того, як він встиг її зупинити. Настрій пана Дарлінґа моментально зіпсувався.

– Джоне, – сказав він тремтячим голосом, – це дуже пекельна гидота! Густа, липка, від якої аж нудить.

– Це скоро закінчиться, татку, – підбадьорив його Джон, коли з’явилася Венді, тримаючи в руці склянку. В ній були ліки.

– Я зробила це швидко, наскільки змогла, – похвалилася вона.

– Ти була дивовижно швидкою, – зауважив пан Дарлінґ із мстивою ввічливістю, на яку дівчинка зовсім не заслуговувала. – Тільки Майкл перший, – додав чоловік завзято.

– Перший татко, – наполягав Майкл, підозріливий від природи.

– Я можу занедужати, – сказав пан Дарлінґ із погрозою в голосі.

– Давай, татку, – прохав Джон.

– Припни язика, Джоне, – відрубав батько.

Венді трохи здивувалася:

– Я думала, що тобі ковтати їх було легко, татку.

– Не в цьому річ, – пояснив чоловік. – Справа в тому, що у моїй склянці більше, ніж у ложці Майкла. – Його горде серце мало не вистрибувало з грудей. – Це несправедливо. Я міг би випити одним духом, але так не годиться.

– Тату, я чекаю, – нагадав Майкл холодно.

– Легко сказати: «Я чекаю». Я також чекаю.

– Татку, ти що, боягуз?

– Ти сам боягуз.

– Я нічого не боюся.

– Й я нічого не боюся.

– Тоді пий.

– Сам пий.

Венді спала на гадку чудова ідея:

– Чому б вам не зробити це одночасно.

– Гаразд, – погодився пан Дарлінґ. – Ти готовий, Майкле?

Венді полічила: раз, два, три, Майкл проковтнув мікстуру, а пан Дарлінґ сховав свою за спину.

Тут почулося волання обуреного Майкла.

– Ох, татку! – прошепотіла Венді з докором.

– Що ти маєш на увазі цим «татку», – зажадав пояснень пан Дарлінґ. – І годі репетувати, Майкле. Я хотів випити, але схибив.

Це було жахливо, як усі троє дивилися на чоловіка, так, ніби вони зовсім не поважали його.

– Дивіться сюди, – сказав він благально, як тільки Нена вийшла у ванну. – Я просто подумав про гарненький жарт. Виллю свої ліки в миску Нени, і вона буде пити їх, думаючи, що це молоко!

Рідина була кольору молока, але діти не зрозуміли сенсу гумору свого батька, і тому дивилися на нього з докором, коли чоловік виливав ліки в мисочку Нени.

– Як дотепно, – сказав він із сумнівом, та вони не посміли викрити його, коли пані Дарлінґ і Нена повернулися.

– Нена – гарний песик, – сказав він улесливо. – Я налив трішечки молочка в твою миску, Нено.

Собака махнула хвостом, підбігла до тих ліків і почала хлебтати. Потім вона глянула на пана Дарлінґа з докором, зовсім не сердито. І показала господареві велику червону сльозу, на вигляд якої нам стає так шкода благородних собак, а потім сховалася в своїй буді.

Пану Дарлінґу було жахливо соромно за самого себе, але він не бажав здаватися.

У неприємній тиші пані Дарлінґ понюхала мисочку.

– О, Джордже, – сказала вона, – та це ж твої ліки!

– Дуже добре, – сказав чоловік із гіркотою. – Немає жодного шансу розсмішити когось у цьому будинку.

Венді й далі гладила Нену.

– Гаразд, – кричав він. – Розпещуй її! А мене ніхто не приголубив. Та де там! Я ж лише годувальник, навіщо мене голубити – навіщо, навіщо, навіщо?

– Джордже, – благала пані Дарлінґ, – тихіше. Слуги можуть почути.

У них була лише Ліза, яку вона називала «слугами».

– Ну й нехай, – погодився чоловік необачно. – Клич сюди хоч весь світ. Але я не дозволю цій собаці панувати в нашій дитячій більше ні на мить.

Діти заридали, Нена намагалася з ним помиритися, але чоловік відігнав собаку від себе. Він знову відчув себе справжнім чоловіком.

– У двір, у двір, – кричав він. – Твоє місце – на подвір’ї, і там я посаджу тебе на ланцюг.

– Джордже, Джордже, – шепотіла пані Дарлінґ, – згадай, що я тобі розповідала про того хлопчика.

На жаль, він нічого не хотів слухати. Бо був переповнений намірами нарешті всім показати, хто вдома господар. Коли він наказав Нені вилізти з буди, та не послухалася. Тоді чоловік поманив її солоденькими словами, і коли собака вилізла, схопив її і поволік геть із дитячої. Він жахливо соромився того, що коїть, але все одно не відступав. Це все було через його занадто лагідну вдачу, яка жадала, щоб його поважали. Прив’язавши песика на задньому дворі, нещасний батько повернувся і сів у коридорі, зі сльозами на очах.

У цей час пані Дарлінґ поклала дітей у ліжечка у незвичній тиші та запалила каганці. Вони чули, як Нена гавкала неподалік, а Джон зауважив:

– Це тому, що він посадив її на ланцюг.

Але Венді виявилася мудрішою.

– Ні. Вона не так гавкає, коли нещаслива, – пояснила дівчинка, передбачаючи те, що мало статися. – Це інший гавкіт. Так вона гавкає, коли відчуває небезпеку.

– Небезпеку?

– Ти впевнена, Венді?

– О, так.

Пані Дарлінґ сіпнулася та підійшла до вікна. Воно було надійно замкнене. Жінка визирнула назовні. Ніч була густо поперчена зірочками. Вони всі якось скупчилися над цим місцем, ніби хотіли побачити, що ж тут відбудеться. Одна, або й навіть дві найменші зіроньки підморгнули. Та невідомий страх схопив маму за серце і змусив плакати:

– О, навіщо я зібралася на ту нічну вечірку.

Навіть Майкл, який уже майже заснув, відчув, що вона схвильована, розплющив очі та спитав:

– А з нами нічого не може статися, матусю, якщо у нас світяться каганці?

– Нічого, мій скарбе, – заспокоїла вона. – Це ніби мамині очі, які захищають її дітей.

Вона ходила від ліжечка до ліжечка, кожному промовляючи ласкаві слова на прощання, а малий Майкл обійняв маму за шию.

– Мамусю, – схлипнув він, – як я тебе люблю!

Це були останні слова, які вона від нього почула на дуже тривалий час.

Будинок № 27 розмістився неподалік від їхнього двору, але нещодавно випав сніг, тому татусь і матінка Дарлінґи ступали на цьому шляху обережно, щоб не забруднити взуття. Вже нікого не було на вулиці, тільки зірки спостерігали за ними. Зірки прекрасні, але вони не можуть ні в що втручатися, а можуть лише споглядати. Це було подібне на якесь покарання. Але за що, жодна зіронька вже не могла згадати. Так вогники стали скляними очима, які рідко промовляють (моргання є мовою зірок), але найменшим я й досі дивуюся.

Вони не дуже любили Пітера, адже він пустун й іноді дмухав на них, намагаючись загасити. Але і вони були не проти побешкетувати, і тому того вечора вони були на боці Пітера й їм дуже хотілося, щоб дорослі поквапилися піти. Тому, як тільки двері в будинку № 27 за паном і пані Дарлінґ зачинилися, почалося певне хвилювання, а найменша з усіх зірочок Чумацького Шляху вигукнула:

– Тепер ти, Пітере!