– Ніяк не можу второпати, Генрі, чому ти не створив той бізнес купівлі та продажу нерухомості, про який так захоплено розповідав до нашого одруження?

– Час не надто сприятливий, моя люба. Ринок нерухомості зараз не виглядає перспективним.

– Ти це кажеш уже майже рік. Цікаво, чи він хоч колись стане достатньо перспективним?

– Звісно, стане. Щоправда, мені знадобиться для цього трохи більше капіталу. Якби ти дозволила мені скористатися частиною твоїх грошей, я б міг розпочати роботу в цьому напрямку.

– Це неможливо, Генрі. Ти ж знаєш умови заповіту Річарда. Мою грошову допомогу припинили в день, коли ми побралися, у мене залишилися тільки мої власні кошти.

– Дещиці з них було б достатньо. І не забувай, що твій улюблений хлопчик має більше двадцяти мільйонів у родинному фонді.

– Ти, здається, забагато знаєш про довірчі кошти Вільяма, – зауважила Анна.

– Прошу, Анно, дай мені шанс стати твоїм чоловіком. Не змушуй мене почуватися гостем у своєму власному домі.

– А що сталося з твоїми грішми, Генрі? Ти завжди мене переконував, що маєш їх достатньо, щоб розпочати власну справу.

– Ти завжди знала, що я не працював у фінансовій лізі Річарда, і був час, Анно, коли ти казала, що це не має значення: «Я вийду за тебе заміж, Генрі, навіть якщо ти опинишся без жодних засобів до існування», – знущався він.

Анна розплакалася, і Генрі спробував її заспокоїти. Вона провела решту вечора в його обіймах, і більше ніхто з них не повертався до цієї теми знову. Жінці вдалося себе переконати, що вона несправедлива до свого чоловіка і не розуміє його. Та й Анна мала більше грошей, ніж вона могла б коли-небудь витратити. Чи не повинна вона хоч трохи довіряти людині, якій наважилася довірити все своє життя?

Наступного ранку вона погодилася видати Генрі сто тисяч доларів на створення власного бізнесу в Бостоні. Упродовж місяця той орендував новий офіс у фешенебельній дільниці міста, набрав штат із шести осіб і взявся до роботи. Незабаром він перезнайомився з усіма впливовими політиками в місті й аґентами з нерухомості Бостона. Вони пиячили з ним у своїх клубах і теревенили про бум на ринку сільськогосподарських угідь. Нові друзі розповіли йому про інвестиції, які неможливо втратити, і хвалили чоловіка. Вони привчили його до дорогих клубів, у яких він зустрічався зі своїми майбутніми клієнтами. Це відбувалося усі дні поспіль, аж поки не були витрачені всі сто тисяч доларів.

* * *

Коли Вільям відсвяткував свій п’ятнадцятий день народження, він уже був на третьому курсі в школі Святого Павла, шостим у своєму класі загалом і першим у математиці. Він також зміцнів і здобув авторитет у Дискусійному клубі, хоча й не на спортивному майданчику.

Парубок писав своїй матері раз на тиждень, повідомляючи про свої досягнення, завжди звертаючись до неї у своїх посланнях «пані Річард Каїн», відмовляючись визнати, що Генрі Осборн десь існує. Анна не була впевнена, що вона має говорити з ним про це, і була дуже обережною, ховаючи конверти від Генрі. Молода жінка й далі сподівалася, що з часом Вільям змінить свою думку і йому таки сподобається її чоловік, але минали місяці, і стало ясно, що така надія – примарна. Вільям відчував до Генрі Осборна люту ненависть, хоча й не був упевнений, що може з цим упоратись. Підліток був удячний, що Осборн ніколи не супроводжував його матір, коли та навідувала його в школі; він не зміг би стерпіти, щоб інші хлопці побачили його матір із цим жевжиком. Вільямові ставало кепсько навіть від самої думки, що йому доведеться жити з вітчимом у Бостоні.

В одному зі своїх листів Вільям поцікавився, чи може він провести літні вакації зі своїм приятелем Метью Лестером – спершу в літньому таборі у Вермонті, а потім із родиною Лестерів у Нью-Йорку. Це прохання стало болючим ударом для Анни, але вона вирішила не ускладнювати ситуацію і дала свій дозвіл. Генрі здавався цілком щасливим і з радістю подякував за її рішення.

Уперше після шлюбу своєї матері Вільям нетерпляче чекав свят.

* * *

Зручний «паккард» Лестера завіз Вільяма з Метью до літнього табору у Вермонті. Під час подорожі Метью недбало запитав у Вільяма, що той має намір робити, коли настане час покидати школу Святого Павла.

– Коли закінчуватиму навчання, то стану найкращим учнем нашого випуску, старостою класу й отримаю стипендію Гемілтона з математики для студій у Гарварді, – відповів Вільям не вагаючись.

– А чому для тебе це все так важливо? – невинно запитав Метью.

– Бо мій батько досяг усіх цих трьох позицій.

– Коли ти закінчиш змагатися зі своїм батьком, я познайомлю тебе з моїм.

Вільям усміхнувся.

Хлопці провели у Вермонті жваві й приємні шість тижнів, граючи у кожну гру – від шахів до футболу. Коли табір нарешті закінчився, вони спакували свої речі й сіли на потяг до Нью-Йорка, щоб провести останній місяць вакацій із родиною Лестерів.

У дверях їх привітав мажордом, який звернувся до Метью «сер», і дванадцятирічна дівчинка з веснянками, яка називала його «товстуном». Це змусило Вільяма засміятися, оскільки його приятель був дуже худий, а вона насправді – надміру гладка. Панночка всміхнулася, продемонструвавши зуби, майже цілком приховані за брекетами.

– Ти колись повірив би, що Сьюзен – моя сестра?

– Гадаю, що ні, – відгукнувся Вільям, усміхаючись Сьюзен. – Вона виглядає набагато краще за тебе.

Із цієї миті Сьюзен стала обожнювати Вільяма.

А Вільям обожнював батька Метью відтоді, як зустрівся з ним. Той так нагадував йому його батька, що хлопець попросив пана Лестера дозволити йому відвідати велику будівлю банку, в якому той працював головою правління. Чарлз Лестер ретельно обміркував це прохання. Жодна дитина ніколи раніше не входила в упорядковану будівлю під номером сімнадцять на Брод-стрит, навіть його власний син. Він зважився на компроміс, як це часто роблять банкіри, і показав хлопцю будівлю на Волл-стрит одного недільного дня.

Вільяма вразили велетенські офіси на багатьох поверхах, високі склепіння, операційні приміщення, зали для засідань, але найбільше – кабінет голови правління. Масштаб «Банку Лестера» був значно більший, ніж у «Каїна і Кебота», і Вільям знав зі свого невеличкого особистого інвестиційного рахунку, з якого щороку отримував виписку, що у Лестера значно більші капіталовкладення, ніж у «Каїна і Кебота». Коли вони їхали до будинку Лестера, хлопець мовчав.

– Ну, Вільяме, тобі сподобалася екскурсія? – зрештою запитав Чарлз.

– Ще б пак, сер, – відповів той. – Мені, звісно, сподобалося. – Тут він перевів подих і додав: – Але відчуваю, що маю вас попередити, сер: одним із моїх намірів є намір стати головою правління вашого банку.

Чарлз Лестер усміхнувся. Увечері він розповів своїм гостям, як водив молодого Вільяма Каїна до банку Лестера і про те, що хлопець наміряється отримати там роботу. Гості сміялися, але Вільям не вважав це жартом.

* * *

Анна була шокована, коли Генрі попросив у неї черговий кредит.

– Це так само безпечно, як вкласти у нерухомість, – запевняв він. – Запитай в Алана Ллойда. Як голова банку, він має дбати про твої інтереси.

– Але двісті п’ятдесят тисяч… – засумнівалася молода жінка.

– Така нагода випадає лише раз у житті, моя люба. Поглянь на це як на інвестицію, що подвоїться упродовж кількох років.

Після чергових тривалих вмовлянь, коли вона кілька разів згадувала про Річарда та Вільяма, Анна знову здалася, і життя повернулося до нормального стану. Коли ж вона перевірила свій інвестиційний портфель у банку, то несподівано для себе виявила, що її капітал зараз становить лише сто п’ятдесят тисяч доларів. Проте Генрі продовжував зустрічатися з усіма потрібними йому людьми і постійно повторював, що незабаром укладе угоду, яка забезпечить йому безхмарне фінансове майбутнє. Жінка подумала було обговорити ситуацію з Аланом Ллойдом із «Каїна і Кебота», але вирішила все ж не робити цього; врешті-решт, це означало б піддати сумнівам дії її чоловіка. І, певна річ, вона вважала, що Генрі ніколи б не зробив нічого, що не отримало б схвалення Алана.

Анна знову стала бачитися з доктором Мак-Кензі, щоб дізнатися, чи існує якась можливість народити їй знову, але той відраджував. Із урахуванням високого кров’яного тиску, який викликав її попередній викидень, лікар не вважав тридцять шість років Анни розумним віком для того, щоб знову стати матір’ю. Анна поділилася своєю ідеєю з бабусями, але ті були солідарні з думкою авторитетного медика. Жодній із них не полюбився Генрі, й ще менше їм подобалася думка про те, що нащадок Осборна претендуватиме на майно сім’ї Каїнів після того, як вони покинуть цей світ. Анна змирилася з тим, що залишиться матір’ю лише однієї дитини, але Генрі став наполегливо докоряти їй і називати зрадницею, вважаючи, що якби Річард був живий, то вона наважилася б спробувати ще раз. «Як різняться ці два чоловіки», – міркувала жінка і не могла собі пояснити, чому кохає їх обох. Вона намагалася заспокоїти Генрі, молилася, щоб його бізнес-проекти спрацювали і забезпечували його в повному обсязі, водночас поповнюючи і її заощадження, що стрімко танули. А чоловік ходив на роботу та зазвичай затримувався в офісі допізна.

13

Через дев’ять днів, у сутінках довгої зимової ночі в Арктиці, Владек та його ватага прибули до табору № 201. Він ніяк не міг повірити, що у пустці, безплідній пустелі може існувати якесь поселення. Бараки, як і в’язні, були пронумеровані. Барак Владека мав № 33. Усередині приміщення була невелика чорна грубка, а вздовж стін стояли дерев’яні нари, на яких лежали жорсткі солом’яні матраци, вкриті одним тонким коцом. Мало хто з в’язнів зміг заснути першої ночі, позаяк вони вже звикли спати на снігу. А стогони та зойки, що лунали з бараку № 33, часто були гучнішими, ніж завивання вовків надворі.

Задовго до того, як зійшло сонце наступного ранку, їх підняли удари молота об залізну штабу. На внутрішньому боці вікон намерз товстий лід, і Владек вирішив, що доведеться йому помирати від холоду. Сніданок у студеній їдальні тривав десять хвилин і складався з тарілки теплої кашки зі шматочками гнилої риби, накритої листком капусти. Прибульці випльовували риб’ячі ості на стіл, а досвідченіші в’язні з’їдали й кістки, і навіть риб’ячі очі.

Після сніданку голови новим в’язням знову поголили, а потім роздали завдання. Владека призначили валити дерева. Його відвезли за кілька миль безликими степами до лісу, де йому наказали щодня рубати по десять дерев. Охоронець покинув хлопця та його маленький гурт із шести осіб разом із їхньою пайкою – жовтою мамалигою без смаку та хлібом. Він не боявся, що в’язні спробують утекти, оскільки до найближчого міста було більше тисячі миль, навіть якби вони й знали, в якому напрямку їм іти.

Наприкінці кожного дня охоронець повертався і рахував кількість дерев, які вони зрубали: якщо вони не сягнули необхідної кількості, він погрожував наступного дня скоротити їхню пайку. Але до того часу, коли охоронець прибув о сьомій вечора цього разу, вже було темно, і він не цілком був упевнений, скільки нових дерев ті зрубали. Владек навчав інших у своїй команді, як провести залишки дня, очищаючи від снігу два чи три стовбури, які вони звалили напередодні, й долучати їх до тих, які зрубали цього дня. Цей план завжди спрацьовував, і гурту Владека ніколи не зменшували порцій. Іноді їм навіть вдавалося повернутися до табору з невеликим шматком дерева, прив’язаним до литки, щоб покласти його в грубку вночі. Слід було бути обережним, позаяк завжди існував ризик, що когось обшукають на вході до табору, змушуючи зняти один або й обидва черевики, – тоді доводилося стояти босоніж на замерзлому снігу. Якщо когось ловили з чим-небудь на їхньому тілі, то покаранням було три дні без їжі.

Так минали тижні, а нога Владека закоцюбла і дуже боліла. Він мріяв про дні, коли температура повітря знижувалася до сорока градусів нижче нуля, тоді роботи надворі відкладали, хоча втрачений день треба було відробляти найближчої неділі, коли їм зазвичай дозволяли лежати хоч цілу добу.

Одного вечора, коли Владек тягнув важкі колоди, його нога розболілася нестерпно. Коли він поглянув на шрам, то виявив, що той почервонів і набряк. Хлопець показав рану охоронцеві, і той наказав йому звернутися до табірного лікаря іще до сніданку. Владек цілу ніч сидів, майже торкаючись ногою грубки, але тепло від неї було таким слабким, що біль не полегшувало.

Наступного ранку Владек піднявся на годину раніше, ніж зазвичай. Якщо не звернутися до лікаря до початку роботи, доведеться чекати до наступного дня. А хлопець не зміг би витримати іще один день такого гострого болю. Він повідомив про свою недугу лікарю, назвавши свої ім’я та номер. Медик виявився голомозим і сутулим приязним стариганем. Владеку здалося, що він виглядав навіть старшим за барона у його останні дні. Він мовчки оглянув ногу Владека.

– Рана загоїться, лікарю? – запитав Владек.

– Балакаєш російською?

– Атож, пане.

– Не треба називати мене паном. Моє прізвище Дуб’єн. Я такий самий в’язень, як і ти.

Владек був здивований.

– Хоча тепер завжди кульгатимеш, юначе, – продовжив він, – твоя нога знову повернеться до норми. Але норми для чого? Щоб усе життя валити дерева у цьому забутому Богом місці?

– Ні, лікарю. Я маю намір дати драпака і повернутися до Польщі, – відповів Владек.

Лікар пильно поглянув на нього.

– Тримай язика на припоні, дурний хлопчиську… Ти вже мав би знати, що втеча звідси неможлива. Я тут уже п’ятнадцять років, і не минуло жодного дня, щоб я не мріяв накивати звідси п’ятами. Немає такого способу. Ніхто й ніколи не втікав звідси, щоб потім залишитись живим. І навіть теревенити про це означає десять днів у карцері, де годують кожен третій день і немає грубки. Якщо ти колись виберешся з цього місця, то вважай, що тобі неймовірно пощастило.

– Я втечу. Я хочу і зроблю це, – пообіцяв Владек, споглядаючи на дідугана.