Король Феса.
Фенікс, його донька.
Мулей, воєначальник маврів.
Тарудант, король Марокко.
Селім, прислужник.
Естрелья, Роза, Зара – служниці Фенікс.
Фернандо, португальський принц.
Енріке, португальський принц, брат Фернандо.
Альфонсо, король Португалії.
Дон Хуан Коутіньйо, старий воїн.
Бріто, блазень.
Раби.
Дія відбувається у місті Фесi і в околицях Танжера.
З’являються два раби і Зара.
Зара
Заспівайте-но, раби,
Хай почує юна пані
В королівській почивальні
Пісню розпачу й журби.
Нашу Фенікс розважає
Ваш сумний і ніжний спів.
1-й раб
Та хіба ж пісні рабів
І кайданів дзвін, що крає
Серце, сповнене розпуки,
Розважати можуть?
Зара
Вас
Слухає вона весь час.
Тож співайте.
2-й раб
Наші муки,
Заро, примхи злої долі
Ти примножуєш. Повір,
Здатний тільки дикий звір
Розважатися в неволі.
Зара
Ви ж співали, і не раз.
2-й раб
Ми співаємо заради
Не розваги, а розради.
Зара
Тож виконуйте наказ.
Раби (співають)
Все часові підвладне,
Усе змагає він,
Все змінює довкола
Років безжальний плин.
З’являється Роза.
Роза
Годі співів! Геть ідіть!
Вам тут бути не годиться:
Наша Фенікс яснолиця
З’явиться сюди за мить,
Неповторна і чарівна,
Наче вранішня зоря.
Раби йдуть, і в супроводі служниць з’являється Фенікс.
Естрелья
Ти вже тут, красо моя!
Зара
Не світанок, ти єдина
Пахощі даруєш саду,
І тебе вітає він;
Білим робиш ти жасмин,
Пурпуровою – троянду.
Фенікс
Люстро дай мені.
Естрелья
Дарма,
Люба Фенікс, відшукати
Сподіваєшся ти вади
Там, де зроду їх нема.
(Подає люстро.)
Фенікс
Від краси яке пуття
Там, де щастя обминає
І ніщо не звеселяє
Молоде моє життя?
Селім
Що з тобою?
Фенікс
Щойно б тільки
Відгадати я могла,
В чім причина цього зла,
Я знайшла б од нього ліки.
Саме в тому вся печаль:
Я не знаю, що зі мною —
Нині тугою страшною
Обернувсь вчорашній жаль.
Я у почуттях своїх
Розібратися не в змозі:
Серце нидіє в тривозі.
Зара
Раз од прикростей таких
Не зціляє душу сад,
Що дарує юній днині
Пряні пахощі жасминні,
Пурпур звабливих троянд,
Вийди в море: човен твій,
Наче сонця колісниця,
В синіх хвилях заіскриться.
Роза
І промовить сад сумний:
Зайнялось на світ лишень,
І одразу сонце ясне
У безодні моря гасне —
О, який короткий день!
Фенікс
Не розвіє сум і горе
Цей затятий лютий спір,
Що його з прадавніх пір
Суходіл ведуть і море,
Не шкодуючи зусиль
В суперечці повсякчасній:
Хвилі, мов квітник прекрасний,
Квіти, наче море хвиль.
Чує заздрий сад в журбі,
Як морський прибій гуркоче,
І наслідувати хоче
Вічний рух його й собі,
І дарує аромат
Вітру, що квітки гойдає,
І на море враз безкрає
Обернутись прагне сад.
Ну, а море, далебі,
Дивиться на сад, невтішне,
І таке ж барвисте й пишне
Хоче бути і собі.
Так зійшлися між собою
Дві стихії – синь морська
Й буйна зелень квітника —
Для запеклого двобою.
Звиклі до постійних звад,
Водночас подібні й різні:
Сад – то море квітів грізне,
Море – хвиль пінистий сад.
Та не зможуть помогти,
Не розрадять щире горе
Небо, суходіл і море.
Зара
Глибоко страждаєш ти!
З’являється король із портретом.
Король
Сподіваюсь, образ цей
Розжене дівочий смуток,
В ньому знайдеш порятунок,
Радість для своїх очей.
Хай же приводом для втіх
Стане цей портрет інфанта[9]
Марокканців – Таруданта:
Кидає до ніг твоїх
Він корону. Руку й серце
Пропонує. Я за мить
Зрозумів: посол мовчить,
Бо про шлюб в посланні йдеться.
Я цю звістку радий чути
Ще й тому, що він своїх
Десять тисяч верхових
Дасть нам для взяття Сеути.[10]
Не соромся, люба доню,
Судженому віддаси
Посаг юної краси,
Зятю я – віддам корону.
Фенікс
О Аллах!
Король
Нехай дівоче
Серце переборе страх!
Фенікс
Вирок мій – в твоїх словах!
Король
Що ти кажеш, доню?
Фенікс
Отче,
Батька й короля в тобі
Звикла завжди шанувати,
Що я можу ще сказати?
(Убік.)
О Мулею! Я в журбі!
Я мовчу, бо ледь жива,
Бо коритись батьку мушу,
Бо так само крають душу
І мовчання, і слова.
Король
Тож візьми портрет цей.
Фенікс
Зле
Я вчинила, взявши в руки
Те, що серце до розпуки
Довело.
Чути гарматний постріл.
Зара
Салют свій шле
Вам Мулей. Його гармати
Чую я.
Король
Чудовий збіг!
Входить Мулей з генеральським жезлом.
Мулей
Падаю до ваших ніг!
Король
Радий я тебе вітати.
Мулей
Хто високості сягає
Неземної, наче я,
І його ясна Зоря,
Донька Сонця там вітає,
Щастя той спізнав сповна.
Дай мені на щастя руку,
Фенікс, наче запоруку
Приязні, якій ціна
Вірність і моє кохання:
Тільки б знати – любиш ти,
І готовий я знести
Будь-які поневіряння.
(Убік.)
Тільки що це?
Фенікс
З чужини
Вісті добрі є?
Мулей
Погані,
(Убік.)
Як усе, що бачу, пані,
Не привиділось мені.
Король
Як похід, кажи скоріше!
Мулей
Звістка смуток принесе,
Адже, зрештою, усе
Нині міниться на гірше.
Король
Все, як є, розповідай,
Непідкупне слово правди
Я умію цінувати.
Сядьте всі. І ти сідай,
Фенікс.
Фенікс
Слухаю.
Король
Готово.
Двір новин од тебе жде.
Мулей
І мовчати, як на те,
Важко і зронити слово.
Із твоїм наказом згідно,
Вийшов я на двох галерах
У відкрите море: мусив
Берберійське узбережжя[11]
Я оглянути – в тім краї
Місто є одне славетне,
Що Елісою, королю,
Звалося в часи далекі.
В Геркулесову протоку[12]
Вхід воно боронить. Сейда —
Ось юдейська назва міста,
Що Сеутою зоветься
По-арабському: це слово
Означає «гожість» – честю
Присягнусь: воно прекрасне —
Місто, вирване у тебе
Із корони, бо накликав
Ти немилість Магомета.[13]
Ображають нашу гордість
Й славу воїнську знамена
Португальські, що тріпочуть
На його високих вежах.
Наче камінь спотикання
Місто це; немов тенета,
Поступ наш воно скувало,
Потьмарило добре ймення
І, Кавказом неприступним[14]
Ставши на шляху твоєму,
Ніл звитяг твоїх спинило,
Що в іспанські ринув землі.
Отже, мав я обдивитись
Всі укріплення ретельно,
Щоб докладно доповісти,
Як зненацька і безпечно
Підійти до стін Сеути
Та й удар завдати врешті
Ворогові. Перемогу
Хай тобі дарує небо
В справі цій, хоча відкласти
Нам її, королю, треба.
Є обставина, що робить
Нині план твій нездійсненним,
Бо тепер на нас чатує
Зовсім інша небезпека:
Військо, що його збирав ти
Для взяття Сеути ревно,
Раджу я тобі негайно
Повернути в бік Танжера,[15]
Щоб його та ж сама доля
Не спіткала, те ж безчестя.
В цьому я переконався
Якось вранці: в чистім небі
Сонце заспане з’явилось,
Розігнавши хмари темні,
Золотом свого волосся
Огорнуло цілу землю,
Всі троянди та жасмини,
І ясній зорі небесній
Обережно осушило
Сльози сніжні та вогненні,
Обернувши їх на перла.
Я забачив силуети
Кораблів якихось в морі,
Та не міг сказати певне,
Хоч би як вдивлявся пильно,
Що це – кораблі чи скелі.
Так художник на картині
Іноді майстерним пензлем
Незбагненне щось малює,
Схоже на міраж в пустелі —
Чи то пасмо гір далеких,
Чи міста якісь славетні, —
Завжди відстань заважає,
Все зображує непевним:
Там, у синьому безмежжі
Світла й тіні гра химерна
Хвилі з хмарами змішала,
Глиб морську й високість неба.
Ми очам не йняли віри,
Намагаючись даремно
Розрізнити хоч би обрис
Невиразних тих предметів.
Нам спочатку всім здалося,
Що вони сягають неба,
Ми подумали, це хмари,
Що над морем – ген, далеко —
Нависають, щоб зненацька
Зливою пролитись щедро.
Це скидалося на правду,
Бо немов хотіли всеньке
Море випити до краплі
Їхні тіні незліченні.
Згодом тварями морськими
Нам здалися ті химери,
Що, мов почет за Нептуном,[16]
Виринули на поверхню:
Плавниками, що об хвилі
Б’ються, нам ввижалось спершу
Те, що потім обернулось
На вітрила корабельні.
Поступово наближався
Вавилон[17] той, і нарешті
Ми збагнули: не висячі
Це сади,[18] а щогли й реї.
І тепер на власні очі
Кожен бачив: безперечно,
То не чудиська, не хмари,
То – армада чужоземна.[19]
Ми дивились, як об судна
Хвилі билися шалено,
Здиблені, мов срібні гори,
Наче скелі кришталеві.
Я, угледівши це диво,
Розвернув свої галери —
Іноді до перемоги
Нас приводить вчасна втеча —
І, оскільки в тих широтах
Все я знаю достеменно,
В бухту увійшов, сховавшись
Там за дві високі скелі.
Непоміченим лишившись,
Я перечекав нашестя
Сил, яких іще не знали
Море, і земля, і небо.
Пропливла повз нас армада.
Не вагаючись, за нею
Вийшов у відкрите море
Я, королю, обережно, —
Так мені кортіло взнати
Ціль ворожого маневру.
Справдились мої надії,
Бо допомогло нам небо:
Корабель один відбився
Від флотилії всієї
І, пошарпаний вітрами,
Ледь тримався на поверхні.
Потім я уже дізнався:
Буря перед тим страшенна
Корабель той потрощила,
Не завдавши шкоди решті.
Воду вичерпати з трюму
Намагалися даремно
Моряки; жбурляли хвилі
Безпорадне їх суденце,
І ніхто не знав напевне,
Чим скінчиться ця халепа.
Підійшов до них я ближче,
І вони, клянуся честю,
Хоч і упізнали мавра,
Вражені були приємно:
Люди й ворогові раді
Іноді в годину смерті.
Так хотілося їм жити,
Що вже деякі швиденько
Заходились по канатах
На мою галеру дертись
І в полон мені здалися.
Інші їх кляли шалено
І гукали: вічно жити
Буде той, хто гине з честю! —
Годі й слухати, королю,
Португальські теревені.
Та мені один із бранців
Виклав плани їх таємні.
Він сказав, що з Лісабона
Та армада до Танжера
Вирушила, щоб в облогу
Взяти місто і на вежах
Вивісити нам на пострах
Прапор з осоружним гербом,
Що його ти з люттю бачиш
Над Сеутою щоденно.
За наказом Едуарда
Португальського,[20] що ревно
Здобував у битвах славу,
І вона сягнула неба
На орлиних крилах Риму, —
Два брати його славетні,
Дон Енріке[21] й дон Фернандо,[22]
Мужні воїни й, до речі,
Орденів Христа[23] й Авіса[24]
Два магістри – ти їх легко
По одежі упізнаєш:
На одному хрест зелений,
А на другому – червоний —
Вийшли з військом незчисленним:
В ньому чотирнадцять тисяч
Найманців, а також безліч
Добровольців; сильні коні
Португальців самопевних
Вбрані в тигрячі попони
І скажені, мов пантери.
Я гадаю, їхнє військо
Висадилось вже на берег
Африканський чи принаймні
Підпливає до Танжера.
Вийдемо в похід негайно,
Боронити місто треба:
На чужинців, мій королю,
Підніми канчук священний
І сторінку безпомильно
Віднайди у книзі смерті,
Щоб пророцтво морабітів[25]
Нині справдилося врешті
І корона португальська
Тут, на цьому узбережжі
Африки, уже сьогодні
Смерть знайшла свою ганебну.
Хай весь світ сьогодні бачить,
Як твій меч немилосердний
У червоний колір крові
Викрасить поля зелені!
Король
Досить! Більш не хочу чути!
Розповідь твоя мені
Муки завдає страшні,
В кожнім слові – крапля трути.
Стріну воїнство незване
І пиху зіб’ю я з них:
Домовиною для всіх
Африканський берег стане.
Вершників збери загін,
Заступи їм шлях, Мулею;
З армією я своєю
Швидко рушу навздогін.
Не давай зібратись ти
Їм у бойовий порядок, —
Славних воїнів нащадок,
В битві мужність доведи.
Згодом я вв’яжусь у бій
І твою продовжу справу,
Вдвох влаштуємо розправу
Над зухвальцями мерщій.
Рясно кров проллється там,
І загине безліч люду:
Відвоюю я Сеуту
І Танжера не віддам.
Король іде.
Мулей
Фенікс! Хоч і мимохідь
Я тобі зізнатись мушу:
Біль мою терзає душу,
Дошкуляє кожну мить.
Хай мій тон різкий, бува,
Гонор твій не ображає:
Хто від ревнощів страждає,
Той про чемність забува.
Чий, підступнице лукава,
Ти портрет тримаєш? Чий?
Хто, скажи, обранець твій?
Ні! Мовчи! Це ваша справа, —
З мене ж досить і того,
Що на власні бачу очі,
Навіть слухати не хочу
Звуків імені його!
Фенікс
Самохіть дала тобі
Право я себе любити,
А не кривдити й ганьбити.
Мулей
Я не прагнув, далебі,
Скривдити тебе словами:
Знає небо лиш одне,
Як мій стан гнітить мене
І доводить до нестями.
Я кохаю з давніх пір
І схиляюся в пошані,
Тільки, стриманий в коханні,
Проти ревнощів, повір,
Я безсилий.
Фенікс
Завинив
Ти переді мною дуже,
Але я не хочу, друже,
Спричиняти марний гнів
І незлагоди причини
Поясню у двох словах.
Мулей
Справді?
Фенікс
Справді.
Мулей
О Аллах,
Дякую за ці новини!
Фенікс
Свій портрет мені прислав…
Мулей
Хто?
Фенікс
Інфант Марокко.
Мулей
Нащо?
Фенікс
Батько дбає якнайкраще,
Що йому до наших справ…
Мулей
Так.
Фенікс
…І хоче об’єднати
Королівства…
Мулей
Все! Зажди!
Ось пояснення, що ти
Їх мені хотіла дати?
Фенікс
Але в чім, скажи мені,
Я перед тобою винна?
Мулей
Вмерти ти була повинна,
А портрет не брати, ні!
Фенікс
Ухилитися?
Мулей
Авжеж!
Фенікс
Як?
Мулей
Щось вигадати треба.
Фенікс
Що?
Мулей
Померти, як за тебе
Я помер би, Фенікс, теж.
Фенікс
Це насильство?
Мулей
Ні, відхід.
Фенікс
Примус?
Мулей
Радше, інша сутність.
Фенікс
Але що це?
Мулей
Це – відсутність,
Мрій і прагнень зниклий світ.
Щоб не впевнитись достоту,
Що минулася любов,
Зникнути волію знов,
Бо примножиш ти скорботу.
Фенікс
Як гнітить мене розлука…
Мулей
Нидіє душа моя…
Фенікс
Жду тебе з Танжера я,
Певна, що минеться мука.
Мулей
Це – відстрочка, не кінець.
Фенікс
Жаль прощатися з тобою.
Мулей
Дай портрет, що став журбою
Для закоханих сердець.
Фенікс
Воля короля, Мулею…
Мулей
Вирву з рук твоїх мерщій
Я того, хто образ мій
Вирве із душі твоєї.
Ідуть.
Чути сурму, гамір висадки, і з’являються інфант дон Фернандо, дон Енріке і дон Хуан Коутіньйо.
Дон Фернандо
Я буду першим, Африко прекрасна,
Хто ступить на піщаний берег твій,
І сліду переможного, нещасна,
Відчувши на собі тягар важкий,
Ти нам скоришся.
Дон Енріке
Слід свій величавий
На цій землі таємній і чужій
Лишаю другим я. О Боже правий!
(Падає.)
Прикмети переслідують мене.
Дон Фернандо
Енріке! Ні до чого тут лукавий,
Я дам тобі пояснення одне:
Як владар, землю ти вхопив руками,
І наших рук вона не обмине.
Дон Енріке
Пустинне узбережжя перед нами,
Розбіглись полохливі маври геть.
Дон Хуан
Танжер квапливо зачиняє брами.
Дон Фернандо
Вони сховались у якусь мечеть.
Хуане Коутіньйо, мусиш ти
Оглянути обачно море й твердь
І, перш ніж сонце вранішнє пекти
Почне, наш ультиматум незабарно
До відома тубільців доведи.
Перекажи, що опиратись марно,
Вони повинні здати місто нам,
Бо опір не минеться їм безкарно:
Все на поталу я вогню віддам.
Дон Хуан
Яка б мені не випала дорога,
Дістанусь все одно до їхніх брам.
З’являється блазень Бріто в солдатській одежі.
Бріто
Я знову на землі, хвалити Бога!
Мене вже не хитає, не нудить.
І нібито минулася тривога,
Хоч досі в голові моїй шумить.
Тверда земля – не ночви дерев’яні,
Що можуть перекинутися вмить.
О Земле мила! Ось ти – наяву!
Якщо в морській не утопився хлані,
Виходить, я ще трохи поживу.
Дон Фернандо
Що, Бріто, кажеш ти?
Бріто
Заупокійну
Молитву нині вигадав нову
Я на місцевий лад і без упину
Її воді торочу вже давно:
З докором я їй ставлю у провину,
Що нею розбавляється вино.
Дон Енріке
Якесь безумство у твоїх словах!
Дон Фернандо
По щирості, нагадує воно
Твої незрозумілі забобони!
Дон Енріке
Шматує душу незбагненний страх:
Відтоді, як ми вийшли з Лісабона,
Одразу доля відцуралась нас,
І всюди бачу я прикмети скону.
Ми вирушили в путь і в той же час,
Як обриси далекої землі
Забачили нарешті, раптом згас
Ясного сонця лик в густій імлі —
Шалена буря у морській глибині
Розпорошила наші кораблі.
Дивлюсь на море – бачу чорні тіні,
Дивлюсь на небо – а верзеться кров,
На обрії в нічному безгомінні
Птахів зловісних бачу знов і знов,
А на землі – могильну яму бачу
І падаю до неї стрімголов.
Дон Фернандо
Тобі я ці видіння розтлумачу
І з радістю розвію смуток твій:
Ми втратили галеру, а не вдачу,
А отже – перемоги час близький,
Здійсняться наші плани, вір мені,
Не крові знак, а радісних надій —
Червоне небо; чудиська страшні,
Що в небі ти їх бачив і на морі,
Не наші, брате, – тут, на чужині,
Рояться споконвіку ці потвори, —
Хіба не привід це, щоб дикий край
Ми силою схилили до покори?
На страхи та прикмети не зважай,
Хай мучать маврів сумніви й печалі,
А нас вони не стримають, і край!
Сюди прийшли ми, підкоривши далі,
Зі зброєю в руках не задля того,
Щоб для нащадків занести в скрижалі,
Яка почесна наша перемога.
Ні, наш похід угодний небесам:
Поширити прийшли ми віру в Бога,
Йому належить слава, а не нам.
Якщо ж ми стрінем тут останню мить,
Не треба марно дорікати долі:
Ми – слуги, і сумління нам велить
Скоритися безмовно вищій волі.
Але що це?
З’являється дон Хуан.
Дон Хуан
О сеньйоре,
Мури міста обдивлявся
Нині пильно я, та раптом
Вершників загін побачив
Під горою. До Танжера
Той загін із Феса мчався
Швидко так, мов це не люди
Зовсім, а пташина зграя.
Їхні коні легконогі
Суходолу ледь торкались:
Небо і земля не знали,
Чи летять вони, чи скачуть.
Дон Фернандо
Вийдемо їм навперейми:
З аркебузами[26] солдати
Стануть першими, за ними
Вершники, закуті в лати,
Розташуються, Енріке,
І озброєні списами.
Що ж, до бою! Як на мене,
Це початок непоганий.
Вище голову!
Дон Енріке
Я – брат твій,
І мене зрадливість часу
Не лякає, образ смерті
Не страшний мені, Фернандо.
(Ідуть.)
Бріто
Я ж у польовім шпиталі
Про здоров’я буду дбати.
Ач, яка запекла бійка!
Наші перейшли у наступ.
Я видовищем цим ладен
Безустанно милуватись.
Бріто зникає, чути брязкіт зброї, і з’являються дон Хуан і дон Енріке, кожен веде двобій з маврами.
Дон Енріке
Навздогін мерщій, бо маври
З поля бою вже тікають.
Дон Хуан
На людські та кінські трупи
Налетіла чорна галич.
Дон Енріке
Я не можу зрозуміти,
Де подівся дон Фернандо.
Дон Хуан
Десь він зник, бо захопився
Переслідуванням маврів.
Дон Енріке
Розшукати брата треба.
Дон Хуан
До твоїх я послуг завжди.
Вони зникають, і з’являються дон Фернандо зі шпагою Мулея та Мулей із серцеподібним шкіряним щитом.
Дон Фернандо
Тут, на цьому бойовищі,
Що скоріш могилу братську
Нам нагадує і може,
Безумовно, з повним правом
Зватися вертепом смерті,
Ти один лишився з маврів:
Всі здались чи повтікали.
Ти не втік – твій кінь конає
У пилюці, з рота піну
Вивергає він криваву —
І твоїм життям віднині
Тут, на полі, де змішались
Трупи вершників і коней,
Тільки я розпоряджаюсь.
Я радію перемозі,
Що мені віщує славу, —
Жаль лише, що не гвоздики
Бойовище прикрашають,
А червоною від крові
Нині вся округа стала.
О, якби ж то людські очі
Зроду цих страхіть не знали,
Не дивились на руїни
І не бачили страждання,
І поля не червоніли,
А були у зелень вбрані!
Я тебе своїм завзяттям
Переміг у рукопашній
І з усіх численних коней,
Що без вершників зостались,
Вибрав скакуна баского:
Він мені спочатку здався
Сумішшю вогню та вітру,
Тільки іншої він масті.
Кінь цей – бездоганно білий,
І тому вода вважає,
Що зі снігу це створіння
І вона йому за матір.
Отже він прудкий, як вітер,
Наче блискавка, прекрасний,
Білосніжний, наче лебідь,
Мов змія, верткий та жвавий,
Незрівнянний у гонитві,
В битві – гордий і безстрашний:
Грива на вітру тріпоче,
Сила чується в іржанні.
На його хребті могутнім
О проекте
О подписке