Із тим, що Шолом Шварцбард був праведним месником, рішуче не погоджуються історики української діаспори й діячі еміграції. Згідно з їхнім твердженням, убивця був звичайнісіньким агентом ОДПУ, терористом-найманцем Москви, якого відрядили на знищення Петлюри, озброївши та підготувавши саме для цього. Таку версію вони висунули й намагалися обґрунтувати ще в 1926 році.
Професор Кульчицький, наприклад, пише: «Українці (маються на увазі діячі петлюрівської еміграції. – Авт.) постійно ставили собі питання, чому забито саме Петлюру, а не Денікіна, Волинця, Булак-Балаховича чи когось іншого з відомих погромників, які тоді постійно мешкали в Парижі? І відповідь для них очевидна. Система їхньої аргументації така: на відміну від них Петлюра очолював український національно-визвольний рух і саме цим був для ворога небезпечним. Більшовики постійно переслідували Петлюру, удавалися також до дипломатичного тиску, змусили його виїхати з Польщі».
Останній аргумент, наведений професором, відповідає дійсності. Вислання Петлюри, роззброєння решти його армії на території Польщі, припинення терористичних нападів петлюрівців через кордон справді активно домагався здійснити дипломатичним шляхом тодішній голова Раднаркому України Християн Раковський. Згідно з мирним договором між Україною й Польщею 1921 p., український повпред у Варшаві вимагав від польського уряду негайно інтернувати та роззброїти частини петлюрівської армії, а також заборонити будь-яке пересування петлюрівців через кордон. Хоча петлюрівців активно використовували у своїх цілях польські спецслужби, усе ж таки, не бажаючи відкритого конфлікту з Москвою, Варшава змушена була обмежити діяльність Петлюри та його прихильників на своїй території.
Петлюра мав «певний престиж» у Польщі, Франції й інших країнах – продовжує Кульчицький і зазначає: «Його підтримували українці в екзилі й повстанці в Україні, які продовжували боротися з більшовиками в підпіллі, усе ще сподіваючись на поворот. Убивши Петлюру, ворог мав намір знищити український визвольний рух (про правдивість цієї інформації розповімо нижче. – Авт.). Убивство Петлюри було тільки першим із цілої низки політичних убивств українських національних провідників і йшло також за лінією постанови Комінтерну про політичні вбивства, яка була підписана 9 січня 1926 року (такої постанови взагалі не існує. – Авт.). Сам характер убивства дуже нагадує методи, застосовані більшовиками в їхній боротьбі з українським підпіллям в 1921–1926 pp. (методи зі знешкодження антирадянського підпілля аж ніяк не нагадували індивідуальний терор. – Авт.). Ще перед убивством Петлюри більшовики вдосконалили способи усунення отаманів, убиваючи їх (у переважній більшості випадків органи безпеки домагалися добровільної здачі або захоплення в полон отаманів, а не їх убивства. – Авт.) або знеславлюючи їхню честь. У разі такого загрозливого противника (про «загрозливість» колишнього головного отамана для радянської влади також нижче. – Авт.), яким був Петлюра, вони вживали обох заходів».
Тобто головним аргументом уважають підвищену небезпеку й загрозу з боку Петлюри для більшовицького уряду. І саме тому, твердять діаспорні історики, головний отаман став жертвою терористичного акту, саме тому його попередньо усунули з території Польщі, подалі від кордонів СРСР. Правда, залишається незрозумілим, чому чекісти не могли ліквідувати колишнього голову Директорії ще в Польщі, що була перенасичена радянською агентурою та іншими людьми, не пов'язаними з ВНК (ДПУ), наприклад, офіцерами-білогвардійцями, які б радо пішли на такий терористичний акт.
Опоненти не погоджуються з точкою зору Кульчицького, оскільки немає жодних серйозних свідчень, які б доводили, що Шварцбард мав організованих спільників у вбивстві. Понад те, абсурдно стверджувати, що Петлюра був більш небезпечним противником більшовиків, ніж, скажімо, білі генерали П. Врангель, О. Кутєпов, П. Шатилов, Ф. Абрамов, А. Драгомиров, А. Туркул, Б. Штейфон та інші, хто обстоював необхідність активної терористичної активності щодо СРСР, але ж вони тоді не стали жертвами замахів. Крім того, сам по собі цей аргумент більш ніж сумнівний хоча б тому, що, якби вбивство Петлюри організували чекісти, вони подбали б про те, щоб убивця не потрапив до рук французької поліції і щоб над ним не відбувся відкритий судовий процес, на якому могло стати відомо про причетність ОДПУ до розправи. Радянський Союз, який надзвичайно ревно дбав про свій міжнародний престиж, ніколи б не наважився у 1920-х pp. піти на такий безглуздий і небезпечний крок.
Так чи так, але ще під час попереднього слідства поліція наполегливо шукала «московський слід». І версію цю всіляко підтримувала та роздмухувала французька антикомуністична преса: їй дуже хотілося отримати сенсаційне викриття радянського посольства в Парижі, яке тоді очолював вищезгаданий Раковський. Останній у 1919–1924 pp., як голова уряду Радянської України, вів запеклу боротьбу з Петлюрою й уважався одним із найвпливовіших і найавторитетніших його супротивників під час громадянської війни в Україні. Особливого розмаху пошуки «московського сліду» досягай, коли під час слідства, а згодом на процесі, обвинувачений зізнався, що він колись був революціонером, співчував марксистам, але не уточнив свого ставлення до більшовиків.
Пізніше ж, коли вбивця зізнався, що замолоду він деякий час був членом австрійської соціал-демократичної групи «Функ» («Іскра»), де він ретельно вивчав Маркса, Енгельса, Лібкнехта та Лассаля, права преса зчинила істерику, волаючи, що Шварцбард – більшовик і більшовицький терорист. У хід пішли навіть неприємні факти з його юнацької біографії, що не мали жодного стосунку до вбивства Петлюри: арешт Шварцбарда за пограбування крамниці в 1908 p. y Відні (яке він здійснив під прізвищем Вальсбергер і за яке відсидів чотири місяці в каторжній в'язниці) та його примусове адміністративне виселення з Будапешта в 1909 р. як «небажаної особи у великому місті» за клопотанням дільничного поліцейського управління.
За даними паризького слідства, особа вбивці колишнього головного отамана виглядає так. У 1886 р. Шолом Шварцбард народився в Росії, у Смоленську. Виріс і прожив багато років в Україні, у південному містечку Балта, куди його батьки переїхали зі Смоленська до родичів у 1888 чи 1889 р. Нібито після жорстокого єврейського погрому 19-літній Шварцбард у 1905 р. нелегально перетнув австро-угорський кордон. За даними французької поліції, у 22 роки він, голодуючи у Відні, обікрав магазин, за що дістав чотири місяці каторжної в'язниці. Сам Шварцбард пізніше перед судом не заперечував факту свого засудження, хоча намагався виправдатися перед присяжними тим, що то був «юнацький анархізм».
Насправді французькі поліцейські зробили багато фактичних помилок. Шварцбард народився не в Смоленську, а в місті Ізмаїл Бесарабської губернії (у Смоленську народився брат убивці). Його батько Іцхак (Ісак) Шварцбард – учасник російсько-турецької війни 1877–1878 pp. – був людиною досить освіченою (найімовірніше – унаслідок самоосвіти) і навчав сина російської мови, літератури, арифметики та інших предметів. До Балти родина переїхала, за одними даними, за власним бажанням у пошуку кращого життя, за іншими – тому, що з прикордонної смуги відселялися єврейські родини.
Систематичної освіти Шварцбард не отримав – якщо не вважати такою кілька років перебування в хедері (єврейській початковій релігійній школі), де фактично нічому, крім талмуда, не навчали. Однак навіть навчання в хедері довелося залишити: родина жила настільки бідно, що Шолом мусив йти працювати з 10 років. Спочатку він працював у невеликій лавці, згодом опанував професію годинникаря, якою пізніше й заробляв на життя в Парижі. Із початком першої російської революції Шварцбард вступає до загону єврейської самооборони Балти, метою якого був захист місцевої єврейської громади від погромів. Одночасно Шварцбард захоплюється соціалістичними ідеями й починає проводити революційну агітацію серед селян. За деякими даними, він також брав участь у розповсюдженні нелегальної революційної літератури та навіть транспортуванні через кордон зброї для організації повстання. Наприкінці 1905 р. Шварцбарда заарештувала поліція, але він тікає з-під варти та переходить кордон із Румунією. Невдовзі він опиняється в австро-угорських Чернівцях і зближується з місцевими анархістами. Із Чернівців молодий анархіст переїжджає до Відня, де бере участь у «експропріації» за завданням місцевої анархістської групи (однак, як уже ми зазначили, він одночасно контактував і з соціал-демократами), за що був заарештований. На допиті він не виказав товаришів-анархістів і, таким чином, був унесений до поліцейської картотеки саме як кримінальний злочинець. Шварцбарда засудили до 4 місяців каторжної в'язниці, які він відбув повністю. Невдовзі під час підготовки наступного анархістського «ексу» поліція затримує його в Будапешті, однак поліцейським не вдалося довести підготовку злочину і він був депортований із двоєдиної монархії без права на в'їзд.
Після депортації Шварцбард мандрує Європою – поки в 1910 р. не опиняється в Парижі, де працює годинникарем і майже відразу одружується. Наскільки можна судити з наявних документів, із місцевими анархістами він у цей період уже не контактував. Із початком світової війни Шварцбард іде добровольцем до Іноземного легіону (хоча як іноземець міг залишитися в тилу), де у складі 363-го піхотного полку протягом трьох років бере участь у бойових діях. Воює він хоробро, отримує вищу відзнаку легіону – Бойовий хрест (Croix de guerre), унаслідок отриманого в 1917 p. y битві на Соммі важкого поранення його комісують із французької армії як інваліда.
Після російської Лютневої революції, у серпні 1917 р. Шварцбард як перекладач французької військової делегації приїздить спочатку до Петрограда, а згодом до Одеси, де й залишається. До жовтня 1917 р. він працює годинникарем у рідній Балті, але вихор революції невдовзі закрутив інваліда світової війни. Шварцбард бере активну участь у формуванні загонів одеської Червоної гвардії, у складі якої у грудні 1917 – січні 1918 р. воює із загонами Центральної Ради та австро-німецькими військами в районі Тирасполя. Після окупації України внаслідок Брестського миру Шварцбард повертається до Балти. Знову бере зброю він навесні 1919 р. (за деякими даними, із початку цього року він допомогав становленню місцевих радянських органів): іде добровольцем до загону, що воював із різними бандами та отаманом Григор'євим. У серпні 1919 р. Шварцбард стає бійцем Інтернаціональної дивізії, що складалася з місцевих добровольців, колишніх військовополонених та китайців і була одним із найбільш боєздатних об'єднань у всій Червоній армії. У цей час Інтернаціональна дивізія воює з петлюрівцями й завдає їм надзвичайно великих втрат. Однак у ході кількох боїв із денікінцями дивізію було майже повністю знищено. Шварцбардові вдається вийти з оточення та дійти до Одеси, де він дочекався приходу бригади Котовського, у якій недовго завідував обозом.
Наприкінці 1920 р. недавній червоноармієць повертається до Парижа та звичного ремесла. На цей час припадає й початок його літературної праці. Шварцбард випускає на ідише під псевдонімом Бал-Халоймес («Мрійник») збірку віршів «Мрії та реальність», у якій відобразилися не тільки ліричні мотиви, але й роздуми про громадянську війну та побачену на ній нелюдську жорстокість. Його наступна книга віршів – «Молодість та кохання» – була підготована для друку у 1926 p., але після вбивства Петлюри видавець не наважився її випустити, і вона так ніколи й не побачила світ.
У Парижі Шварцбард знову зближується з анархістами: серед його знайомих – сам Нестор Іванович Махно, який уже встиг із грізного гуляйпільского батька перетворитися на безправного емігранта. Також він регулярно зустрічається з близькими до Махна анархістами Аршиновим, Ейхенбаймом, Флешиним і відомими діячами міжнародного анархістського руху Моллі Штеймер, Олександром Беркманом та дружиною останнього (звичайно, без офіційного оформлення стосунків, що було принципово неприйнятним для анархістів) Еммою Гольдман.
Із колишнім подружжям Беркман-Гольдман Шварцбарда пов'язували особливо тісні стосунки, і вони мали значний уплив на формування його світогляду. Понад те, не виключено, що їхній буремний життєвий шлях був далеко не останнім чинником, завдяки якому Шварцбард прийняв рішення про замах на Петлюру – і тому доцільно розповісти про цих відомих свого часу прихильників теорії анархізму.
Олександр (Овсій Осипович) Беркман народився в єврейській родині у Вільні в 1870 p., y 18 років емігрував до США, де приєднався до анархістського руху. Після невдалого терористичного замаху на керівника одного з великих заводів Генрі Клей Фрика він відбуває 14 років ув'язнення з 22-х. У цей час Беркман пише книгу «Спогади анархіста у в'язниці», що відразу здобула велику популярність у лівих колах. Наступного разу його з Еммою Гольдман заарештовують в 1917 р. за антивоєнну пропаганду й засуджують до двох років ув'язнення. Після звільнення їх, як громадян колишньої Російської імперії, висилають до Радянської Росії, де вони зустрічаються з Нестором Махно та іншими російськими анархістами. Слід особливо наголосити на тому, що Беркман та Гольдман під упливом Махна невдовзі стали затятими супротивниками більшовиків, які, на їхню думку, «зрадили революцію». Ця обставина підтверджує те, що найближче оточення Шварцбарда хоча й було вкрай лівих поглядів, але при цьому воно було налаштоване відверто антикомуністично. І з мемуарів самого Шварцбарда абсолютно зрозуміло, що він не став під час громадянської війни прихильником більшовизму. Навіть будучи бійцем Червоної армії, Шварцбард розглядав більшовиків лише як тактичних союзників, але їх соціально-державна система йому була абсолютно чужою. Саме тому після закінчення громадянської війни Шварцбард виїхав із Радянської Росії до Європи, як це зробили й Беркман із Гольдман у 1921 році.
Не менш цікавою особистістю була й подруга Олександра Беркмана Емма Гольдман. Вона народилася в єврейській родині в місті Ковно (тоді Російська імперія, зараз Каунас, Литовська республіка) і також у 17 років емігрувала до США. В Америці Емма стає активною анархісткою та починає свою політично-терористичну діяльність. Спочатку Гольдман відсиджує два роки у в'язниці через «заклики до експропріації», а у вересні 1901 р. заарештована за обвинуваченням у причетності до вбивства президента США Вільяма Мак-Кінлі. Річ у тім, що 6 вересня 1901 р. американський президент був смертельно поранений пострілами сина польських емігрантів, анархіста Леона Чольгоша. Убивця за кілька днів до терористичного акту зустрічався з «Червоною Еммою» (саме так Гольдман називали в анархістських колах), і в поліції були явно не безпідставні підозри, що саме вона була головною рушійною силою замаху на главу держави. Однак нічого довести поліцейські не змогли, і анархістка була звільнена з-під варти.
У 1914 р. – нова гучна справа, пов'язана з терористичним замахом. Цього року – на Джона Рокфеллера, якого революціонери звинувачували в жорстокому придушенні робітничого страйку. У квартирі Гольдман четверо терористів збирали вибуховий пристрій для вбивства мультимільйонера, але внаслідок нещасного випадку (для Рокфеллера, звичайно, щасливого) загинули самі. Однак поліція знову не змогла довести, що вона була причетна до підготовки замаху. Можна уявити, як зраділи американські поліцейські, коли в 1919 р. вдалося вислати «Червону Емму» до більшовиків. Але, як уже вище вказувалося, перебування в Радянській Росії аж ніяк не зробило Гольдман комуністкою: навпаки, вона виїхала переконаним супротивником радянської влади й ніколи не приховувала своїх антикомуністичних настроїв. Таким чином, було б абсурдно вважати, що через неї та Беркмана могло діяти ОДПУ.
Не набагато переконливіші й інші намагання хоч якось «прив'язати» Шварцбарда до Луб'янки. На доведення своєї версії про те, що Шварцбард був більшовиком, А. Яковлів у книжці «Паризька трагедія» пише, що до Першої світової війни, «подорожуючи на пароплаві «Мельбурн» до Росії, Шварцбард і кілька його товаришів провадили більшовицьку пропаганду, були заарештовані й передані російській владі по приїзді до Архангельська». Щоправда, річ у тім, що ніякої подорожі Шварцбарда на пароплаві не було взагалі…
Крім цього, як зауважує А. Яковлів, «він (тобто – Шварцбард. – Авт.) умістив свої спомини з перебування в Україні 1917–1919 років, причому одверто й не ховаючись описував, як він служив у Червоній більшовицькій армії та як їздив по Україні з карними більшовицькими загонами». Знову неправда і до того ж така, яку легко перевірити. Жодного слова про якісь каральні загони у спогадах Шварцбарда немає.
А Кульчицький стверджував таке: «Коли його запитали на суді, чи він служив в Червоній армії, Шварцбард відповів, що ні. Насправді, він не тільки служив в Червоній армії, але й сам організовував жидівську військову частину, яка складалася з 90 вояків і підлягала відомому більшовикові Котовському… Українці переконані, що Шварцбард був або більшовиком, або їхнім інструментом і що він не один був замішаний у змові». Не більш правдивий і цей дослідник: Шварцбард ніколи не служив у національній єврейській частині, а в Котовського, як ми вже зазначали, командував невеликим обозом.
О проекте
О подписке