Багато що в авторському задумі роману пояснює історія написання «Черниці». Зокрема, з енциклопедистами та Дідро мав дружні стосунки дотепний та приємний у спілкуванні відставний офіцер маркіз де Крамар. Якось він поїхав до свого маєтку в Нормандії і товариство залишилось без приємного співрозмовника. Друзі вирішили в будь-який спосіб примусити маркіза повернутися до Парижа. Тут в нагоді трапилась історія про те, як маркіз, будучи за характером сентиментальним філантропом, у 1758 році щиро перейнявся особистою долею однієї молодої черниці – Сюзанни Сімонен, яка силоміць була ув'язнена до монастиря Лоншан та намагалася вирватися звідти на свободу. Маркіз ніколи не бачив цієї дівчини, хоча й стежив деякий час за її долею. Дідро разом з друзями скористалися цим фактом та вигадали цілу історію з листами черниці Сюзанни Сімонен, в яких вона звертається до свого великодушного благодійника, розповідає про те, що начебто втекла з монастиря й переховується від переслідування в Парижі та благає прийти до неї на допомогу.

Читаючи в нормандській провінції ці пристрасні послання, маркіз навіть й гадки не мав, що їх пише Дідро. Невдовзі друзі зрозуміли, що жарт зайшов дуже далеко та примусили вигадану втікачку «померти». За кілька років по тому, коли маркіз повернувся до Парижа, вони зізналися йому у своїх витівках.

Але кожен жарт має частку правди. В основі роману Дідро лежала доля реального прототипу – черниці Маргарити Деламар, яка за бажанням матері, що прагнула успадкувати статок свого чоловіка, провела за монастирськими стінами понад 50 років^[4]. За літературної уяви Дідро звична для тих часів історія «черниці за примушенням» стала яскравим художнім узагальненням особистої долі людини, що є жертвою суспільного блюзнірства.

Дідро було 47 років, коли він писав «Черницю». До цього часу в нього вже склалася власна система естетичних поглядів. Драматичний досвід, який мав Дідро, відповідав завданням його нового творчого пошуку. І хоча автор не відмовився від театру, оскільки саме драматургія давала йому можливість безпосередньої апробації просвітницьких ідей на широкому загалі, він усвідомлював, що саме психологічний роман дозволить йому більш ґрунтовно виразити власну естетичну програму, ніж драма. Поштовхом для експериментів Дідро в жанрі роману стало його захоплення талантом англійського романіста С. Річардсона, якому філософ навіть присвятив статтю «Похвальне слово Річардсону» («Eloge de Richardson», 1761).

У Дідро була власна концепція жанру роману. Автор «Черниці» не любив галантних авантюрних книг, що завжди мали популярність, не шанував він і сухі дидактичні твори в дусі давньоримського мораліста Катона. За концепцією Дідро, роман повинен розкривати світ, в якому ми живемо, показувати живі характери в дії, зображувати картину звичаїв своєї доби в правдивих деталях так, щоб читач змушений був би сказати: «Слово честі, це – правда! Таке не вигадаєш!» Саме цей художній принцип відстоює Дідро у новелі «Два товариша з Бурбонни».

На відміну від своїх попередників-прозаїків Лесажа, Прево, Маріво, – Дідро пише пристрасний роман без кохання. Водночас з Руссо, який надав в «Новій Елоїзі» взірець французького сентиментального роману, Дені Дідро творить роман-сповідь, в якому головна героїня – не виняткова особистість, а жертва суспільства.

Сюзанна Сімонен – чиста й наївна істота, яка вірить у справедливість. Вона прагне вирватися з монастиря тому, що вважає свободу вибору «природним правом людини». Сюзанна вірить у Бога, але в неї немає схильності до чернецтва.

«Черниця» – це соціально-психологічний роман. Дідро показує насильство над особистістю нещасної дівчини як загальний прояв духовного рабства та водночас деспотизму, а також насильства над власною природою, яке прищеплює людям протиприродні пристрасті, святенництво та механістичний спосіб існування.

Особисту долю героїні Дідро зображує з високих позицій гуманіста, під кутом зору невідповідності цієї долі ідеалам природи та розуму, гуманістичної моралі. Не випадково божевілля є одним з лейтмотивів оповідання. Сюзанна бачить божевільну черницю, яка без роздумів дає обітницю чернецтва, будучи доведеною до стану автомату. Настоятелька Арпажонського монастиря втрачає розум від протиприродного кохання до Сюзанни.

Ірраціональність монастирського існування стає вищим проявом насильства над людською природою. Сестри «у Христі» піддають Сюзанну жахливим тортурам тільки через те, що вона не згодна з чернецтвом за примушенням. Дідро переконливо показує, що навіть «гарний» монастир перетворює людей на «жорстоких тварин».

Героїня Дідро – істота цнотлива, але цнотливість виявляється зайвою у світі, де панує блюзнірство та деспотизм. Сюзанна є позашлюбною дитиною, тому вона позбавлена захисту закону. її мати хоче звільнитися від гріха своєї молодості, а сестри – отримати спадок батька. Святий отець залякує Сюзанну описами вільного життя, що принесе їй лише злидні, важку працю, кине її у вирій низьких пристрастей та бажань. Але Сюзанна – натура цілісна та вольова, вона прагне свободи будь-якою ціною, навіть ціною власного життя.

Свій авторський стиль Дідро любив називати «патетичним». Патетика в «Черниці» відповідає моральному пафосу автора. Дідро переконаний, що тільки духовно вільна особистість може бути справді моральною, або, як було прийнято говорити в ті часи, «доброчесною».

Сюзанні вдалося вирватися з монастирських мурів, але бажаної свободи вона так і не знайшла. Монастирські звички не дозволи їй стати іншою – такою, як всі. У відчаї вона пише своєму благодійнику, що в неї залишилася тільки свобода кинутися в колодязь. Ця тема «втрачених ілюзій» надалі отримає свій розвиток у творчості Бальзака, Стендаля, Флобера.

Видавець Мельхіор Гримм свідчив, що Дідро не закінчив «Черницю». Але автор і не збирався цього робити. Будь-який кінець зруйнував би художню правдивість та цілісність твору. Сповідь Сюзанни, за її зізнанням, написана «без таланту та мистецтва, але правдиво». Намагаючись зберегти цю правдивість, Дідро використовує новаторську літературну техніку: він не розповідає про життя героїні, а показує його за чисто драматичним принципом – у вигляді пристрасного монологу самої героїні. Такий прийом дозволяє автору поглибити психологічний аналіз, притаманний класицистичній драмі та роману. Дідро створює абсолютну ілюзію реальності, точно зображує жести й рухи персонажів, динаміку їх поведінки, міняє в залежності від композиційної доцільності емоційне навантаження епізодів, ритм оповідання, майстерно монтує роман з різних частин. Формально «Черниця» позбавлена «живописності», в ній домінують тільки два кольори – чорний і білий, але червоною лінією проходить пристрасність оповідання. Гарний знавець живопису, Дідро наче справжній художник розподіляє в романі контрасти кольорів, світла та тіні.

Характер Сюзанни Сімонен поданий у саморозвитку. Це жива й пристрасна жінка із сильними та слабкими рисами своєї натури. Автор не втручається в долю героїні та намагається уникати прямого вираження авторської ідеї. Він розкриває психологію бунтівної душі, примушеної до чернецтва дівчини, яка наділена волею й сміливістю, але він не приписує їй своїх думок філософа-просвітника про релігію, свободу, суспільну мораль. Саме художнє дослідження індивідуальної долі Сюзанни Сімонен приводить до висновку про нелюдські обставини та духовне рабство, серед яких вона змушена жити.

Своє ставлення до діалектики суспільної природи людини Дідро виразив в іншому прозовому шедеврі – діалогічній повісті «Небіж Рамо». Покищо цей твір залишається нерозгаданим до кінця. Це книга з невідомою творчою історією. У широкому листуванні Дідро, а також в багатій мемуарній літературі доби й досі не знайдено жодного посилання на час написання цього твору. Ретельне дослідження оригіналу рукопису, згадки в тексті про персонали' та події дозволяють зробити висновок, що перший варіант «Небожа Рамо» було написано в 1761 році, але останні авторські правки було зроблено за два роки до смерті Дідро. Таким чином, цей твір є підсумком двадцяти років роздумів та творчого пошуку автора.

Не менш складною була й історія публікації «Небожа Рамо». Уперше книга побачила світ у 1804 році німецькою мовою в перекладі Гете. З оригіналом рукопису французи ознайомились тільки у 1891 році, коли він був опублікований бібліографом Жоржем Монвалем. Копія, надана видавцям у 1823 році дочкою Дідро, маркізою де Вандель, мала численні пропуски та неточності.

Досі не визначена й жанрова природа цього твору. Сам автор називав свій діалог сатирою в античному розумінні цього терміна^[5], як строкату картину звичаїв доби та інвективу проти окремих особистостей. Можна зробити припущення, що в основі задуму «Небожа Рамо» лежить бажання Дідро затаврувати групу продажних літераторів на чолі з Фрероном та Паліссо – ідейних ворогів просвітників.

Одначе проблематика твору значно ширша за цю актуальну для Дідро полеміку. У даному випадку, за словами російського дослідника М. М. Бахтіна, можна говорити про певну «діалогічну культуру» в традиції просвітників, зокрема Дідро, яка своїм корінням сягає сократівських діалогів, античної діатриби та солоквіуму.^[6]

Не виключений безпосередній вплив на автора «Небожа Рамо», що був опублікований між 1760 та 1762 pp. незавершеного роману Лоренса Стерна «Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена». Дідро називав цей роман «загальною сатирою». Отже, можливо, що створюючи у 1762 році перший варіант власної сатири, він спробував оцінити з позиції здорового глузду не тільки суспільні вади, але й слабкі сторони просвітницької філософії.

«Небожа Рамо» можна назвати своєрідною інтелектуальною комедією доби, де стикаються два типи свідомості: «нещасна, розірвана», за термінологією Гегеля, свідомість небожа Рамо та «цілісна й послідовна» свідомість філософа. Можливо, Гегель, давши визначення типу «розірваної свідомості», яка усвідомлює себе, сміється над собою, наявним існуванням та заплутаністю цілого, – був першим, хто розкрив справжній прихований зміст сатири Дідро.

Книга Дідро не схожа на поширений у французькій літературі XVII–XVIII століть жанр філософських діалогів у дусі Фенелона та Фонтенеля. «Небіж Рамо» по суті являє собою драматизовану повість, в якій діють два герої: «Він» (небіж Рамо) та «Я» (близький по духу до автора філософ). Водночас широкий соціальний фон, глибина розробки характерів, відкритість композиції наближають цей твір до роману.

Правомірно говорити про жанрову поліфонічність «Небожа Рамо», якщо пригадати, що його провідним лейтмотивом є музика. У небожа Рамо був реальний прототип, якого добре знав Дідро. Музикант-невдаха, але людина талановита, захоплена своїм мистецтвом, він жив богемним життям та був завсідником паризьких кафе. Соціальні та філософські ідеї діалогу не зрозумілі поза характером небожа Рамо. Це примхливе та суперечливе створіння є своєрідним витвором мистецтва, яке захоплює автора своєю витонченістю.

Небіж Рамо слідує моралі суспільства, в якому правила поведінки диктує шлунок. Він щиро зізнається в тому, що залюбки був би чесним, якби це вело до багатства. Народжений мінливими обставинами герой – по-тваринному аморальний. Він складає панегірики підступності й догідливості та вважає їх своєрідним мистецтвом. За душею в нього, на перший погляд, немає нічого святого, крім прихованої туги за утопічними ідеалами, яка знаходить для себе вихід у спогадах про померлу дружину. З її смертю небіж перетворюється на завершеного циніка – продукт суспільства споживачів. Абсолютна моральна глухота музиканта, наділеного витонченим естетичним смаком, вражає філософа, який з обуренням докоряє за це співрозмовнику. На що небіж слушно відповідає, що, може, тому це сталося, що жив він «завжди з добрими музикантами й лихими людьми», отож «вухо стало дуже тонким, а серце стало глухим».

У парадоксальний спосіб небожу Рамо вдається загнати у глухий кут співрозмовника, який стоїть на позиціях універсальної моралі природи та розуму. Незважаючи на певну автобіографічну схожість самого Дідро та образу філософа, не варто ототожнювати позицію автора з позицією філософа. Абсолютно очевидною є дистанція, яка відділяє Дідро від цього персонажа. Філософ втілює в собі багато ідеалістичних ілюзій, притаманних просвітницькій ідеології, Дідро ж намагається співвіднести просвітницькі ідеологеми з реальністю життя, що втілює в собі Рамо. Так народжується другий план діалогу – між автором та вдумливим читачем.

Суть бесіди небожа та філософа полягає в тому, що їм часто доводиться вступати у протиріччя не тільки один з одним, але й собою. В цьому схожому на оперу дуеті небіж також має свою філософську партію. Відповідаючи на докори філософа, який стверджує, що не можна заради добробуту жертвувати власною гідністю, він, у дусі просвітницької ідеології, заявляє, що діє згідно зі своєю природою, тому вважає власну аморальність абсолютно виправданою і природною. Навпаки, на його думку, імплантовані в суспільство просвітницькі ідеали є штучними й неприродними: «…дуже дивно було б, якби я почав мучитись, мов та проклята душа, щоб себе скалічити й зробити іншим, ніж я є; щоб надати собі характеру, чужого мені, і прикмет – дуже шановних, погоджуюсь із цим, щоб не сперечатись, але їх надто важко було б мені набути й додержувати, хоч не дали б вони мені нічого, а може, й від нічого гірше, – адже я став би постійною сатирою для багачів, що при них такі жебраки, як я, мусять шукати собі пожитку. Чесноту хвалять, але ненавидять і уникають її, але мерзне вона на холоді, а на цім світі ноги теплими треба мати. Та через це я ще й озлився б доконечно, бо чому так часто бачимо ми святих – жорстоких, гнівливих, відлюдькуватих? Тому що вони поставили собі невідповідне до своєї природи завдання; вони мучаться, а коли мучишся, то й інших мучиш…»

Тут Дідро виявляє протиріччя, приховані в філософській концепції Гельвеція, викладеній у книзі «Про людину», щодо морального ідеалу співзвучності життя людини і природи. Якщо розвинути думку Гельвеція до логічного кінця, то можна отримати як наслідок трагікомічну картину життя небіжа Рамо, змушеного жорстокими обставинами слідувати аморальним законам «поганої природи».

У такий спосіб «природна соціально людина» виявляється далекою від абстрактного ідеалу добропорядності та моралі. Доведений до крайності постулат просвітників, що «природна людина» є ідеальною, – виявляє свою нежиттєздатність.

Дідро висловлює у своїй сатирі нову для ідеології Просвітництва думку про те, що природа людини має соціальний характер, отже не існує абстрактних природних ідеалів.

Але діалектична думка автора йде ще далі. Усупереч власному постулату щодо вродженої добропорядності людини, просвітники вважали, що вирішальний вплив на формування особистості має виховання. Дідро піддає критичному перегляду правомірність цієї просвітницької ідеологеми. У суперечливій бесіді небожа та філософа розкривається, що людська індивідуальність формується під впливом спадкового чинника та обставин існування, а сам процес виховання виконує тільки певну соціальну функцію.

Небіж розпитує філософа, як той збирається виховувати власну дочку. Філософ, як виявилося, вирішив зневажити умовностями світського виховання та навчає її «правильно мислити», вкладаючи у головний предмет «багато моралі». Рамо зауважує щодо непотрібності всіх цих знань у суспільстві. Дівчина, на його думку, у першу чергу повинна бути гарна, втішна й кокетна. Він пропонує філософу навчити свою дочку вмінню співати, танцювати та подобатися чоловікам. Він радить не силувати дівочої природи непотрібним моралізаторством та вважає «правильне виховання» філософа хибним.