– Ваш друг, що помирає зі страху й наражається на смертельну небезпеку, щоб дати вам пораду, може, й марну. Слухайте: завтра чи позавтра приїде вікарій – вас обвинувачено. Приготуйтесь боронитися. Прощайте, майте мужність, і хай Господь Бог буде з вами…

Сказавши це, вона зникла легко, як тінь. Бачите, скрізь, навіть по монастирях, є співчутливі душі, яких ніщо не робить жорстокими.

Тим часом мій позов розгортався. Сила людей усякого стану, статі й становища, людей мені не відомих, зацікавились моєю долею й клопотались за мене. Серед них і ви були, тож історію мого позову ви, мабуть, краще від мене знаєте. Під кінець я вже не могла бачитися з паном Манурі. Йому сказали, що я хвора. Він здогадався, що його дурять, але боявся, щоб мене не кинули в темну. Звернувся до архієпископства, та його не захотіли там вислухати. Туди вже повідомили, що я божевільна, а може, й гірше. Він удався до судців і обстоював виконати наказ, що його давали настоятельці, за яким вона мусила дозволяти йому бачити мене живу чи мертву на першу ж його вимогу. Світські судді натиснули на церковних. Ті відчули, до яких наслідків може призвести цей інцидент, коли не піти назустріч, – це, мабуть, і пришвидшило приїзд вікарія, бо ці добродії, яким постійні монастирські чвари в печінках сидять, не поспішають звичайно втручатися в них – вони з досвіду знають, що їхній авторитет від того буде зневажений і скомпрометований.

Я скористалася з поради подруги, щоб покликати на допомогу Бога, зміцнити душу й підготувати свою оборону. У неба я просила лише того щастя, щоб мене допитали й вислухали безсторонньо – це щастя я дістала, але побачите, якою ціною. Коли мій інтерес був стати перед суддею безневинною і розсудливою, то настоятельці не менш важило показати мене лихою, нечестивою, винною і божевільною. Я збільшувала свій запал, а вони – свої підступи: їсти мені давали стільки, аби я з голоду не померла, виснажували мене образами, збільшили навкруг мене жахи, позбавили мене зненацька нічного спочинку, пішло в діло все, що тільки може підтяти здоров'я й затьмарити розум, – то була така витончена жорстокість, що ви про неї й гадки не маєте. Міркуйте про решту ось із чого: одного дня я вийшла з келії, ідучи до церкви чи деінде, і побачила долі посеред коридору обценьки. Я нахилилась, щоб підняти їх і покласти так, щоб тій, хто загубив їх, легко було їх знайти. При світлі я не бачила, що ті обценьки мало не червоні. Я взяла їх і відразу впустила – на них лишилася вся шкіра з моєї понівеченої долоні. Уночі по тих місцях, де я мусила проходити, мені або під ноги ставили перешкоди, або чіпляли їх у рівень з головою. Раз у раз я ранилася – не знаю, як і зовсім не вбилася. Присвічувати я не мала чим і мусила йти, тремтячи, витягнувши вперед руки. Під ноги мені розкидали бите скло. Я твердо вирішила про все це розказати і слово своє більш-менш додержала. Двері до вигод я заставала замкненими й мусила сходити вниз кілька поверхів і бігти в глиб саду, коли хвіртка була відчинена, а коли ні… Ох, пане, які то лихі створіння – замкнені в монастирі жінки, коли вони певні, що догоджають своїй настоятельці у її мстивих бажаннях і служать Богові, доводячи вас до розпачу! Час уже був приїхати архієпископові, час уже був кінчитися моєму позову.

Це були найжахливіші хвилини в моєму житті, бо подумайте ж, пане, мені зовсім не відомо було, якими фарбами розмалювали мене перед цим церковником і кого він з цікавості приїхав побачити – справді нечестивицю, в яку вселився сатана, чи дівчину, яка тільки прикидається. Виставити мене такою, по-їхньому, можна було, тільки налякавши мене до смерті, і ось як вони до цього взялися.

Того дня, як прибув вікарій, до моєї келії рано-вранці ввійшла настоятелька з трьома сестрами; в однієї була кропильниця, в другої – розп'яття, в третьої – мотузка. Настоятелька сказала мені голосно й загрозливо:

– Підведіться… Станьте навколішки і припоручіть душу Богові…

– Паніматко, – мовила я, – чи можу я перед тим, як скоритися вам, запитати, що зі мною буде, що ви надумали вчинити зі мною і що мушу я просити в Бога?..

По всьому тілу в мене проступив холодний піт. Я тремтіла, коліна підгинались, із жахом поглядала я на трьох лиховісних товаришок. Вони стояли вряд з похмурими обличчями, зціпивши зуби й заплющивши очі. Від страху слова в моєму запитанні я вимовляла уривчасто, нарізно. Ніхто не відповів мені, тож я подумала, що, може, й не почули мене. Знову я проказала останні слова того запитання, бо все його проказати мені не було сили. Отож я промовила тихо й невиразно:

– Якої ласки мушу я просити в Бога?

Мені відповіли:

– Просіть у нього прощення за гріхи всього вашого життя. Говоріть до нього так, як ніби ви зараз маєте стати перед ним…

На цих словах я подумала, що вони радили раду й постановили спекатися мене. Я не раз чула, що таке роблять по деяких чоловічих монастирях: судять, засуджують і страчують. Тільки ж не гадала, що таку нелюдську розправу можуть учинити в монастирях жіночих. Але скільки було в них такого, про що я раніш і не здогадувалась, а потім сама побачила! На згадку про близьку смерть я хотіла скрикнути, але рот мій розкрився, голосу ж не було. Я підійшла до настоятельки, благально витягнувши руки, і, зімлівши, впала на спину. Я впала, але не дуже забилась. Такими хвилинами смертельного страху, коли сила нас покидає, члени непомітно кволіють, ніби спадають одні на одних, і природа не в змозі підтримати себе, нібито хоче тихо згаснути. Я втратила свідомість, чула довкола себе тільки дзижчання невиразних і далеких голосів – чи то черниці говорили, чи то в ухах у мене дзвеніло, але я чула тільки те безкінечне дзижчання. Не знаю, скільки часу пробула я в цьому стані, але прокинулася від раптового холоду, що дрожем пройшов по мені, аж я зітхнула. Я була геть чисто мокра, вода стікала в мене з одежі додолу – на мене вилили всю велику кропильницю. Я лежала на боці в калюжі, прихилившись головою до стіни, напіврозтуливши рота, з обмерлими, заплющеними очима. Хотіла розплющити їх і подивитись, але на них ніби туман наліг. Крізь нього я бачила тільки плями вбрання, за яке марно намагалася схопитись. Я силкувалась поворухнути вільною рукою, підвести її, але вона була надто важка. Млость потроху зменшувалась. Я звелась і сіла, прихилившись спиною до стіни. Руки мої лежали у воді, голова впала на груди, я стогнала – нечленороздільно, уривчасто, болісно. На обличчях у жінок був вираз такої суворості й непохитності, що я не зважувалась благати їх. Настоятелька сказала:

– Поставте її.

Мене взяли за руку й підвели. Вона додала:

– Вона не хоче припоручити себе Богові. Тим гірше для неї. Ви знаєте, що треба робити. Робіть…

Я гадала, що тією мотузкою мене задушать. Дивилась на неї, очі мої пройнялися слізьми. Я попросила поцілувати розп'яття, мені відмовили. Попросила поцілувати мотузку – дали. Я нахилилась, схопила настоятельчин наплічник, поцілувала його, промовила:

– Боже, зглянься наді мною! Боже, зглянься наді мною! Хоч не мучте ж мене, любі сестри…

І підставила шию. Не знаю вже, ні що зі мною сталося, ні що мені зробили. Певно, ті, кого ведуть на страту, а я саме це уявляла, вмирають раніше, ніж їх скарають. Я опам'яталася на сіннику, що правив мені за ліжко, – сиділа зі скрученими за спиною руками, на колінах лежало велике залізне розп'яття. Пане маркіз, я звідси бачу, якого болю завдаю вам, але ви ж хотіли знати, чи варта я того маленького співчуття, якого сподіваюся від вас.

Отоді відчула я вищість християнської релігії над усіма релігіями у світі. Яка глибока мудрість у тому, що сліпа філософія називає безумством хреста! Навіщо б здався мені в тодішньому моєму стані образ щасливого і вславленого законодавця? Я бачила безневинного з простромленим боком, з тернами на чолі, з прицвяхованими руками й ногами, який помирав від страждання, і думала: «Оце Бог мій, а я ще смію нарікати!..» Ця думка додала мені сили, і я відчула, як у серці моїм відроджується розрада; я пізнала суєту життя і щаслива була втратити його раніше, ніж мала час помножити свої гріхи. Проте полічила свої роки і завважила, що мені й двадцяти немає, і зітхнула. Була надто знесилена, надто пригнічена, щоб мій дух міг піднестися над страхом смерті. При здоров'ї я, певно, могла б повестися відважніше.

Тим часом повернулась настоятелька зі своїми поплічницями. Вони застали мене більш притомною, ніж гадали й сподівалися побачити. Підвели мене, запнули мені обличчя покривалом. Двоє взяли мене попід руки, третя підштовхувала мене ззаду, а настоятелька наказувала мені йти. Я пішла, не знати куди, але гадала, що на страту, і приказувала:

– Боже, зглянься наді мною! Боже, зміцни мене! Боже, не покидай мене! Боже, прости мене, якщо образила Тебе!

Прийшла я до церкви. Вікарій правив месу. Уся громада була в зборі. Забула вам сказати, що ті три черниці, які вели мене, почали мене щосили штовхати, коли ми підійшли до дверей, – вдавали, ніби мучаться коло мене, тягли мене за руки, підпихали ззаду, немов би я опиралася й не хотіла входити до церкви. Насправді ж цього нічого не було. Мене привели до олтаря, я насилу стояла, а мене шарпали, щоб я стала навколішки, ніби я відмовлялася схилитись, тримали мене, ніби в мене була думка тікати. Заспівали Veni creator; винесли Святі дари, дали благословення. Під час благословення, коли належить класти поклін, ті, що тримали мені руки, пригнули мене, мовби силоміць, а решта притримали руками за плечі. Усе це я почувала, але не могла збагнути, навіщо вони це роблять. Нарешті, усе з'ясувалося.

По благословенні вікарій скинув убори, надів тільки стихар та єпітрахіль і вийшов до приступок олтаря, де я стояла навколішках. Обіч нього йшли два церковники спиною до олтаря, де лежали Святі дари, обличчям до мене. Він підійшов до мене й сказав:

– Сестро Сюзанно, підведіться…

Сестри, що тримали мене, нагло мене підвели. Інші оточили мене й обступили звідусюди так, ніби боялися, щоб я не вирвалась. Він додав:

– Розв'яжіть її…

Його не послухали. Прикинулися, що вбачають небезпеку в тому, щоб звільнити мене. Але я вже казала вам, що людина він крута. Він ще раз промовив твердо й суворо:

– Розв'яжіть її…

Послухалися. Тільки звільнили мені руки, я болісно й гостро застогнала, аж він зблід, а лицемірні черниці відсахнулися від мене з переляку. Він опанував себе, сестри повернулись, вдаючи, що тремтять від страху. Я стояла нерухомо, і він спитав мене.

– Як ви?

Замість відповіді я показала йому свої руки: мотузка, якою мене зв'язали, глибоко в'їлася в тіло, і руки в мене геть посиніли від того, що кров застоялася в жилах. Він зрозумів, що стогін у мене вихопився від раптового болю, коли відновився кровообіг. Він сказав:

– Скиньте з неї покривало…

Його пришили в кількох місцях так, що я й не помітила цього. Знову-таки багато сил доклали до того, що самі вони й поставили на перешкоді, – треба ж було, щоб вікарій побачив мене несамовитою, божевільною. Тим часом від шарпанини нитка в кількох місцях висмикнулась, в інших місцях покривало й одіж подерлися, і мене побачили. З обличчя я гарна. Глибока туга змінила його, але його характер лишився той самий. Голос у мене зворушливий, і той, хто мене слухає, почуває, що слова мої правдиві. Усе це викликало великий жаль у молодих супутників архідиякона. Йому ж ці почуття були чужі: справедливий, але нечулий, він належав до тих, хто сповідуючи чесноту, не відчуває її солодкості. Добро вони роблять тому, що так велить їм розум. Він підійняв єпітрахіль, покрив нею мені голову й запитав:

– Сестро Сюзанно, чи вірите ви в Бога Отця, Сина й Святого Духа?

Я відповіла:

– Вірю.

– Чи вірите в матір нашу, Святу Церкву?

– Вірю.

– Чи зрікаєтесь сатани й діл його?

Замість того, щоб відповісти, я раптом вискочила вперед, голосно скрикнула, і край єпітрахілі впав у мене з голови. Вікарій занепокоївся, його супутники зблідли. Із сестер одні розбіглися, другі, що сиділи, посхоплювалися з великим гуркотом. Він дав знак, щоб затихли, а сам дивився на мене, чекав чогось надзвичайного. Я його заспокоїла, сказавши:

– Панотче, то абищиця. Одна з черниць вколола мене чимось гострим. – І, звівши очі й руки до неба, я додала, вмиваючись слізьми: – То мене вразили в ту хвилину, коли ви мене питали, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я добре бачу, навіщо.

Настоятелька від усіх запротестувала, що до мене не торкались. Архідиякон знов покрив мене єпітрахіллю. Черниці хотіли знову підійти, та він дав їм знак відступитися й перепитав мене, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я твердо відповіла:

– Зрікаюсь, зрікаюсь…

Він сказав принести розп'яття й дав мені поцілувати; я поцілувала його в ноги, руки й рану в боці. Він наказав мені голосно поклонитися розп'яттю, я поставила його на землю й промовила навколішках:

– Боже мій, Спасителю мій, Ти, що сконав на хресті за мої і всього людського роду гріхи, поклоняюся Тобі. Хай окриють мене Твої муки, хай упаде на мене крапля крові, Тобою пролитої, і очищуся. Прости мене, Боже, як я прощаю ворогам своїм…

Потім сказав мені:

– Визнайте віру Його… Визнайте любов Його… Визнайте милосердя Його…

Я зробила все це. Не пригадую тепер, як саме висловлювалась, але, мабуть, дуже піднесено, бо дехто з черниць заридали, обидва молоді церковники заплакали, а архідиякон здивовано спитав, звідки взяла я молитви, допіру проказані. Я сказала йому:

– З глибини свого серця; це – мої думки й почуття. Свідчуся в цьому Богом, що все чує й витає над цим олтарем. Я християнка, я безневинна. Якщо я вчинила якісь гріхи, то вони тільки Богові єдиному відомі, тільки він має право правити з мене звіт за них і покарати… – На цьому слові я глянула страшним поглядом на настоятельку.

Так закінчилася церемонія, якою було ображено величність Божу, споганено найсвятіші речі й ошукано служителя церкви. Черниці розійшлися, окрім настоятельки, мене й молодих церковників. Архідиякон сів, видобув заяву, подану на мене, почав уголос читати її і питати мене за артикулами, що в ній містилися:

– Чому ви не сповідаєтесь?

– Мене не пускають.

– Чому ви не причащаєтесь?

– Мене не пускають.

– Чому ви не буваєте ні на месі, ні на службах Божих?

– Мене не пускають.

Настоятелька хотіла щось сказати. Він спинив її властивим йому тоном:

– Мовчіть, паніматко… Чому ви виходите вночі з келії?

– У мене відібрали воду, глек на воду й посуд на природні потреби.

– Чому вночі чути галас у вашому коридорі й у келії?

– Мені навмисне не дають спати.

Настоятелька знову хотіла заговорити, він ще раз сказав їй:

– Я вже казав вам, паніматко, – мовчіть. Відповідатимете, коли запитаю…

– Що то за черницю вирвали з ваших рук і знайшли повалену додолу в коридорі?

– Це – наслідок жаху, який навіяли їй щодо мене.

– Вона ваша подруга?

– Ні, панотче.

– До неї в келію ви коли-небудь заходили?

– Ніколи.

– І ніколи не робили чогось непристойного чи то їй, чи іншій якій?

– Ніколи.

– Чому вас зв'язали?

– Не знаю.

– Чому ваша келія не замикається?

– Я зламала в ній замок.

– Чому ви його зламали?

– Щоб відчинити двері й піти на відправу в день Вшестя.

– Так ви того дня були в церкві?

– Так, панотче…

Настоятелька сказала:

– Це неправда, панотче. Вся громада…

Я урвала її:

– … потвердить, що двері до хору були замкнені, що вони знайшли мене долі коло дверей, і ви наказали їм іти по мені. Дехто так зробив, але я прощаю їм і вам, паніматко, що ви наказали. Я прийшла не інших виказувати, а себе боронити.

– Чому у вас немає ні чоток, ні розп'яття?

– У мене відібрали.

– Де ваш молитовник?

– Відібрали.

– Як же ви молитесь?

– Молюся серцем і духом, хоч молитись мені й заборонено.

– Хто заборонив?

– Паніматка.

Настоятелька знову хотіла заговорити.

– Паніматко, – сказав він їй, – правда чи неправда, що ви заборонили їй молитися? Скажіть: так чи ні?

– Я гадала й мала підставу гадати…

– Не про те йдеться. Ви заборонили їй молитися – так чи ні?

– Заборонила, але…

– Але, – урвав її архієпископ, – але, сестро Сюзанно, чому ви боса?

– Мені не дають ні панчіх, ні черевиків.

– Чому білизна й одіж у вас такі подерті й брудні?

– Вже три місяці мені не дають білизни, а в одежі я мушу спати.

– Чому ви спите в одежі?

– Бо не маю ні заслони, ні ковдри, ні матрацу, ні постелі.

– Чому не маєте?

– Відібрали в мене.

– Їсти вам дають?

– Я прошу, щоб давали.

– Виходить, не дають?

Я мовчала, він додав:

– Не може бути, щоб з вами так суворо поводились, коли б ви не вчинили якоїсь тяжкої провини.

– Провина моя в тому, що я не покликана до чернецтва і хочу зректися обітниці, яку дала недобровільно.

– Справу цю належить розв'язати законам, і хоч би який був їх вирок, ви тим часом мусите виконувати чернечі обов'язки.

– Ніхто, панотче, не виконує їх пильніше за мене.

– І мусите користуватися з усього, що й ваші товаришки.

– Цього я тільки й прошу.

– Може, ви скаржитесь на когось?

– Ні, панотче, я вже казала: прийшла не винуватити, а боронитися.

– Ідіть.

– Куди мушу йти, панотче?

– До своєї келії.

Я ступила кілька кроків, потім повернулась і впала до ніг настоятельці й архідияконові.

– Що таке? – спитав він.

– Ви бачите! – сказала я, показуючи йому свою побиту в кількох місцях голову, свої скривавлені ноги, свої посинілі, кістляві руки, свою брудну й подерту одіж.

Чую, пане маркіз, що ви й більшість тих, хто ці записки прочитає, скажете: «Скільки жахів, таких вигадливих і довготривалих! Яка витончена жорстокість у чернечих душах!» Неймовірна річ, скажете ви всі. Погоджуюсь, але це – правда, і хай небо, яким свідчуся, судить мене з усією суворістю і віддасть на вічні муки, коли я дозволила наклепові хоч краєчком своєї тіні затьмарити де-небудь мої рядки! Хоч і глибоко пізнала я, яким сильним збудником стає настоятельчина ненависть для природної зіпсутості, надто ж коли зіпсутість ця може своїми злочинами вислужуватись, хвалитися й пишатися, але злопомність не заглушила в мені справедливості. Що більше я міркую, то більше переконуюсь, що такого, як мені трапилось, не траплялось і, мабуть, не трапиться ніколи. Один раз (дай, Боже, щоб перший і останній) угодно було провидінню, чиї путі невідомі нам, зібрати над однією безталанною всю силу жорстокості, що розподіляється за його незбагненними веліннями на безконечну многість нещасних, які перед нею були і по ній будуть у монастирі. Я страждала, дуже страждала, але доля моїх мучительок здається і завжди здавалась мені гіднішою жалю, ніж моя власна. Волію і волітиму краще вмерти, ніж помінятися з ними роллю. Мої муки кінчаться, сподіваюсь цього від ваших доброт; а спогад, сором і гризота злочину лишаться їм довіку. Вони вже винуватять себе, не сумнівайтесь; вони винуватитимуть себе все своє життя, і жах зійде разом з ними в домовину.

Проте, пане маркіз, теперішнє моє становище сумне. Життя тяжке для мене: я – жінка, духом слаба, як і всі в моїй статі. Бог може покинути мене. Я не почуваю ні сили, ні відваги терпіти далі те, що перетерпіла. Бійтеся, пане маркіз, щоб не настала фатальна хвилина. Хоч ви й очі тоді виплачете за моєю долею, хоч і сточить вас гризота, я не вийду вже з безодні, в яку впаду, – вона навіки замкнеться над зневіреною.

– Ідіть, – сказав мені архієпископ.

Один із церковників допоміг мені підвестися, і архієпископ додав:

– Я допитав вас, зараз допитаю вашу настоятельку… і не вийду звідси, поки не відновлю тут ладу…