Все життя – це тривала подорож, а швидкість – звичайна ілюзія; байдуже, яким екіпажем послуговуватися, важливо, яким Шляхом ми простуємо.
Делія Стейнберг
Як філософів, нас не задовольняє ідея статичного Людства, що прагне матеріальних набутків, але без більших внутрішніх змін. Еволюція – дещо доконечне і чудове, як довший чи коротший шлях залежно від нашого бажання йти, своїми високими й величними цілями – прихованими пориваннями душі, що являють себе в непевних відчуттях, які не надаються до витлумачення словами. Все це криє в собі химерний дивовижний і невідворотний поняття Долі.
Що до довжини нашого шляху, то, поміркувавши, ми дійдемо висновку, що шлях буде тим довший, чим загайніше буде наше рішення реально еволюціонувати.
Якщо ми граємося в «буття», щодень ширяючи у хмарах, шлях буде довгий-предовгий… Якщо ж, навпаки, ми цінуємо кожен день, щоб зробити щось конкретне для нашого внутрішнього пробудження, то відстані дивовижним чином скоротяться. Цілком можливо, що після цих маленьких осягнень, про які ми згадували вище, з нами відбудуться трансформації, які годі й уявити.
Ми вивчаємо Філософію в пошуках мудрості, якої нам бракує, щоб поступово відкривати закони, яким підпорядковане життя, а відтак і ми самі. Щоб панувати над своєю особистістю, зробити її більш гармонійною та поділитися з іншими результатами наших досвідчень, уникаючи по змозі зайвих гризот. Щоб зрозуміти причину таких позірно незв’язаних між собою явищ, як біль, хвороба, злидні, насильство, божевілля, зненависть, різні страхи… Щоб розпізнати поза невідповідностями випроби, які ставить перед нами життя для співпраці в жаданому еволюційному поступуванні. Щоб виявляти активність в Історії і не гаяти час у марних наріканнях; щоб спиратися на спадковість традиції і генерувати нові шляхи до майбутнього. Щоб пробудити приспане чуття людської солідарності і подивитися на всіх, як на вартих нашого розуміння істот. Щоб зняти запону з таїни Бога і вкрити наші душі цими таємничими запонами, повернувши їх на свою справдешню батьківщину.
Що ми здобудемо? Та чи потрібен більший здобуток, ніж той, про що мовилося вище?
Мова про те, щоб більше бути, перш ніж хотіти мати більше. Врешті-решт, багато людей являють свою спроможність мати багато речей, гайнувати їх або втрачати в один день, але мало таких, що мають ключа до внутрішньої істоти, контролюють своє життя, свої почуття, здатні співстраждати болю, непохитність у випробах, вище розуміння того, хто ми є, звідки прийшли і куди йдемо.
Злощасне викривлення понять та слів, якими вони передаються, призвело до того, що Філософію зчаста плутають з пасивною і медитативною діяльністю, з таким собі ментальним виявом, не має ніякого впливу ні на наше фізичне тіло, ані на наші чуття.
Навіщо потрібна філософія, яку не відчувають, яку не люблять, навіщо потрібне знання, яке нас не порушає, не змушує вібрувати? Навіщо вібрують нейрони? То все марниця.
Так, наші нейрони мають вібрувати, але й серце теж. Будь-яку нашу думку має супроводити сильне почуття.
І це ще не все. Треба думати, відчувати і діяти. Треба також узгоджувати те, що ми думаємо, те, що відчуваємо, і те, що робимо. А коли ці три елементи узгоджені, ми є філософами, адже існує величезна різниця між двома поняттями: вивчати Філософію та жити Філософією. Вивчати Філософію може кожен. Вона може подобатися чи не подобатися, її можна розуміти чи не розуміти, але вивчати можна. Бути філософом – це дещо інше. Це певне ставлення до життя, це мистецтво. Втім, і філософом може бути кожен. Власне, легше бути філософом, ніж вивчати Філософію, позаяк філософ – це кожен, хто ставить запитання з відповідною невпокоєністю і щиро, а відтак шукає, теж щиро, відповіді. Ми прагнемо бути філософами, а не просто вивчати Філософію.
Ми пропонуємо Філософію для людини будівничої, для людини, яка сама себе розбудовує. Гадаю, що для нас це найвище звання. Якщо нам коли-небудь закортить якоїсь відзнаки, якогось звання, то всі ми маємо просити саме звання будівничого, щоб розбудовувати самих себе і суспільства, до яких належимо, щоб мати змогу вдосконалювати себе і світ, в якому живемо.
Якщо Філософія – це любов до мудрості, то силою цієї любові має виникнути рух. Любов не може пробувати в безруху, бо вона шукає того, чого потребує, того, чого жадає. Бути філософом вимагає руху, позаяк це: Любов, що завжди вимагає більшого і спонукує до того.
Постійна актуалізація всього того, що знаєш, або вважаєш, що знаєш. Перечитування вже читаного, дослухування до того, що, як вважаєш, зрозумів, бо новий пошук дає нові осягнення.
Постійна актуалізація засобів для осягнення бажаних результатів. Ми не завжди ті самі, і те, що вчора могло бути знаряддям, сьогодні може стати перепоною на шляху.
Ревізія і трансформація себе самого. Ревізія – це можливість щодень народжуватися.
Розуміння ближніх, їхніх сподівань та потреб.
Мудрецям належиться самостійність, але тільки невігласи не мають вчителя.
Уявімо собі дерево. Його вегетативне життя являє себе в тривкій деревній природі. Його дерев’яний стовбур розгалужується зусібіч своїми незліченними життєвими формами. Гілки, своєю чергою, вкриті листям, квітом і плодами, властивості котрих залежать від породи дерева. Але було б безглуздо визначати дерево кількістю і розміром його гілля чи листя, його квіту та плодів. Нам важить те, як вони себе являють, їхній зв’язок зі стовбуром, адже без стовбура не було б нічого іншого.
Така і природа Філософії. Це твердий стовбур дерева. Від його стійкості та незмінної деревної кондиції залежатимуть його гілля і листя, а також якість його квіту і плодів. Якщо наш стовбур – це любов до мудрості, то сила любові дасть місце гілкам знання, а на них розбрунькується квіт пізнання, що перетвориться на плоди для Людства.
Філософська природа двоїста: шукати і давати, знаходити і ділитися, бути багатими і водночас великодушними.
Повертаючись до нашого дерева, зазначимо: одна річ – те, що ми бачимо, й інша – коріння, яке ховається в глибинах землі, а втім, є його найважливішим аспектом.
Без коріння немає життя, а без життя немає філософії. Про яку любов до мудрості можна говорити, якщо немає життя? Любов є суто вітальне явище, що потребує коріння, яке б її живило і давало змогу перебути всі буревії та труднощі.
Приховане коріння не уникає правдивого пошуку того, що належить до філософської природи, а домагається глибшого пошуку, спрямованого на причини, а не на очевидні наслідки.
Наші ідеї вартісні, якщо вони позитивні та обґрунтовані для нас та для інших, якщо ми можемо поєднати їх з кращими почуваннями, аби потім застосувати, як належить. Чиста ідея, без почування і без подальшої дії, приречена на фіаско.
Повсякденне життя свідчить, як важко буває зреалізувати те, що ми думаємо; ми воліємо лишатися при своїх мріях або, радше, сновиддях, притлумлюючи таким чином наші бажання і уникаючи зусиль, яких потребує кожна ідея, аби стати конкретною реальністю.
Треба розуміти те, що ми вивчаємо, тобто, видобувати з книжок ті ідеї, які можуть нам прислужитися, особливо коли ми сприймаємо їх як вартісні й доконечні. Треба вчитися діяти, щодень помилятися і знову радо торувати новий шлях. Але, над усе, попри помилки та розчаровання, треба щось робити, щось урухомлювати в собі і в світі. Все інше не Філософія, а ментальна гімнастика. Раз у раз питайся в себе, чого ти вчишся і що знаєш; усвідом, що робиш, і зможеш собі відповісти.
Студіювання та читання, навіть обдумування прочитаного і вивченого замало. Треба вміти діяти згідно з інтелектуально осягнутим, а всяка дія потребує поступового вироблення навички аж до досконалості. Щоб успішно зреалізувати себе, потрібна впевненість у собі; не відступати перед труднощами, ніколи не сумніватися в успіху задуманого. Навпаки, треба реагувати рішуче й охоче на нові вимоги життя і розглядати їх як важливі, бо вони того варті; набутки, як природний наслідок, не змусять на себе чекати.
Ментальна допитливість – це звичайне поверхове і несуттєве подразнення, натомість потяг до знання разом з гарячим і рішучим серцем вартує більше, ніж пустопорожня велемовність. Потяг до знання і рішуче серце являють себе своєрідно: не покладаючи рук і не зневіряючись, докладаючи стільки зусиль, скільки необхідно, повертаючись до своїх помилок і виправляючи їх, повторюючи свої дії до певної досконалості.
Ідеї, якщо вони недостатньо тривкі, невдовзі помирають. Як і люди, вони народжуються і помирають. Та й ідеології, як вивчення, поглиблення та розвинення ідей, помирають, як і все. Не помирають ті, що живуть ідеями, ті, що втілюють їх у тій чи тій формі на різних етапах Історії. Маємо вчитися цінувати більш вагомі, більш тривкі ідеї, а також пильнувати, щоб ті ідеї, що помирають, поступалися місцем новонароджуваним, які, власне, колись вже існували в іншому вбранні і за інших обставин. Чи не те саме відбувається з людьми і з самим життям.
Вироблене у плані ідей та образів має у тій чи тій формі втілюватися в конкретні справи. Хай результати і не будуть оптимальні й остаточні, найважливіше упевнитися, що ми спроможні перетворити думку на ефективну дію.
Між мріями та реальністю існує така сама дистанція, як між ідеями та діями. Мрії та реальність – це дві шальки терезів, що мають зберігати рівновагу, аби йти життям з меншими стражданнями, якомога рідшими невдачами, а, навпаки, з більшою приємністю і перемогами.
Легке – це те, що мені вже належить, а важке – це те, що я маю здобути.
Жодна людина, чоловік чи жінка, не знає своєї моральної снаги, перше її не випробувавши; є безліч людей, котрих більшість має за гідних і поважаних, бо ті ніколи не зазнавали знегод.
О. П. Блаватська
Проблеми існують не для того, щоб розчавити нас, а для того, щоб випробувати нашу здатність до спротиву. І якщо повсякчасно не прагнути вперед, навіть за найскрутніших обставин, то страх, а відтак і зневіра в собі, дедалі зростатимуть.
Кожна проблема має свій розв’язок, тож його треба шукати. Та не варто сподіватися на досконалий і остаточний розв’язок. Довершене й вивершене не для цього світу. Існують більш-менш вдалі розв’язки, які уможливлюють подальший шлях; надалі вони можуть поліпшуватись або варіюватися мірою появи нових проблем – неуникна річ у школі життя. Але треба робити спроби, треба докладати власних зусиль, треба зважитися на перший крок і не відступати після невдач. У навчанні, як і в будь-чому, не обійтися без спроб, помилок та корекцій. Але яка то втіха відчувати, що ми таки можемо, що наші невеликі приспані спромоги починають себе являти! Я можу, можу! – це те, що ми маємо раз у раз собі повторювати, щоб дати вихід природнім людським потенціям.
Запитувати – це добре, але недобре перебирати міру аж до узалежнення від одержуваних іззовні приписів. Треба вміти ставити перед собою запитання, а відтак самому шукати одну чи кілька відповідей; якщо жодна не годиться, слід звернутися по сторонню допомогу. Шлях істинного знання торують не запитаннями та відповідями, що чергуються у беззмістовній і безрезультатній діалектичній грі. Знання має бути врівноважене, неквапливе, аби уможливити рефлексію і внутрішнє засвоєння. Запитання – це відчинені двері, а відповідь – новий персонаж, що входить в наше життя. Треба впустити відповідь – персонаж, що приносить нам варте уваги повідомлення.
Ніхто не може зробити щось до ладу за першим разом. Усі, навіть найбільші мудреці і Вчителі, потребували якогось часу на практику і навчання. Всі вони намагалися, – що й ми маємо робити, – застосовувати знання, роблячи власні помилки. Маємо теж потроху просуватись уперед, як і кожен, хто це робить усвідомлено. Річ не в механічному повторюванні дій і в залагодженні формальних ситуацій. Роблячи те, чого ми прагнемо, треба дивитися на себе збоку, спостерігати за собою, аби пересвідчитися, чи правильно ми діємо, чи, попри помилки, таки вдосконалюємося. Але майтеся на бачності! Те, що іноді ми нібито робимо поступ, – і це напевне так, – ще не означає, що ми не можемо повернути назад, до тих самих хиб, що їх, як гадаємо, подолали. Не слід лякатися. Якщо ми «повертаємо назад», то це означає, що ми не здолали стільки сходинок, як вважали, або ж наш здобуток потребував більших зусиль, щоб бути тривкішим. Різниця між початковими помилками та повторними полягає в тому, що у другому випадку ми здаємо собі справу з того, що відбувається, а це вже немало. Цього достатньо, аби наполегливо рухатися далі.
О проекте
О подписке