Розділ другий

А ось і місто. Можна або помитися, або побитися. Бо на обидві дії у мене грошей не вистачить. А тепер треба дивитись, де тут можна щось зробити: отам салун, далеко від мене, поруч – похоронне бюро, біля якого сидить білий пес, далі чиїсь будинки, а ліворуч по вулиці – стайня. Треба десь узяти грошей, купити когось кращого, чим моя кобила. За станею – начебто контора шерифа, знов будинки.

Цікаво, скільки тут живе убивць, ґвалтівників, злочинців? Скільки тут живе таких, як я, фарбованих леопардів? Але місто таке, охайненьке. Аж два дерева росте, тротуар дерев’яний. По ньому якась жіночка йде, у чіпку біленькому, що років сто як немодний. Біля салуну коні стоять. Що ж його зробити? О, собака на перехожого гавкне – піду помиюся, а не гавкне – то дам комусь в зуби з носака. Собака узяла та й пішла кудись за будинок. Тю.

До мене хтось іде. Шериф. Тю ще раз. Я ж нічого не роблю, гріюся на сонечку. Отам можна помитися? У бюро? А мене там не набальзамують помилково? А тут десь можна поїсти на сорок центів? У ресторані? А він де? Я ж тут вперше.

Шериф відстав. Ніхто не буде чіплятися до наївного дурника. Вони бачать те, що назовні. Вони всі бачать. Зараз трохи важче, з оком та зубами, але щербатих або однооких на світі багацько, хто там мене впізнає? Але то було раніше. Зараз мені якраз треба, щоб впізнали. Так що митися я не буду, блохи ще не так сильно кусають.

Салун без назви, пиво – двадцять п’ять центів? Та я тверезим комусь в вухо вріжу! Ось оцьому, в чорних штанях. Ану йди сюди! Ти щось про мою кобилу казав? Не казав? То що вона тобі зробила, що ти таку славну тварину не помічаєш? На тобі у вухо! Не влучив, бо той заїхав мені під ложечку. Сильний, паскуда. Нічого, розігнусь та доведу тобі, що моя кобила старіше твоєї бабці! Отак краще, я роз’юшив йому носа. Вже біжить шериф. Та дайте ж мені тому, в чорних штанях, око пальцем виколупати! Я тільки почав! Штраф? Та в мене усіх грошей аж сорок центів! Може, можна який-небудь паркан полагодити, чи ще що? У салуні стола полагодити? Згоден, згоден. Бо у вас в в’язниці пацюки живуть, я до них не хочу.

Перша частина першої частини мого плану виконана. Тепер на мене будуть витріщатись багато хто, крім отого, який вже напився-нажлуктився, та й хропить собі у куточку. А як люди дивляться, то з ними можна побалакати, наприклад, чи не бачили вони коней, корів, мулів з тавром «три зірки»? Або чоловіка, у якого на правій руці, на вказівному, середньому та підмізинному пальцях – три срібних персня? Або вусатого такого, білявого і немолодого? Ні, ще не шериф. У нього теж вже спитав. Тавро не тутешнє?

О, а це той, учорашній. Я ж вже вибачився! Чи тобі ще раз носа зламати? Чи ти ще чогось від мене хочеш? Що значить – стіл тепер різнокольоровий? Це салун, тут люди п’ють, а не меблі роздивляються. І я тепер його можу пофарбувати, щоб довше простояв, і він буде одного кольору.

Що значить – в мене руки не з того місця ростуть? Ти все ж хочеш отримати ще раз? Не хочеш? Я й молотком можу. Так, мене за це повісять, але тебе вже не буде. А, то ти бачив таке тавро про яке я розпитував? Ну. Тоді вибачай, я не те собі думав. Хто їздить? А, то тавро власника, який тих мулів розводить? От не знав, дякую дуже.

Отакої. Я думав, що вони працювали на якогось ранчера чи банкіра, і це його тавро, а воно отак вийшло. Треба тепер про них розпитувати, але тут таке, що вони могли купити своїх коней та мулів у ще когось, або на ринку. Та й купляти худобу – не злочин, так що питати я буду ой довго. Але все одно буду, бо мені ніхто таке не робив! Я теж не янгол, але я нікого живцем не ховав. Я завжди горлянку різав чи взагалі голову замовнику приносив. Смердюче, але ніяких проблем з грошима!

О, а це ще хто? Недороблено, чи ти сліпий? Бачиш – стіл догори ногами, я ще ніжку не упхнув, сідай де завгодно, тільки не отут. І ти хто? Бармен? Салун за десять хвилин відчиняється? Зараз, зараз! Отак! Впхнулась! Гарний салун, до речі, чистенько, оте, куди плюють, теж чистеньке, ще й блищить гарно, над стійкою малюнок з Леді Годівою висить, правда, в її коняки крива шия і шість ніг. Та шість, дивись сам: права передня, ліва передня, ліва задня, ліва середня, права середня і отут в коняки розташовані дві задніх ноги, біля хвоста.

А шериф мені ще й заплатив за стіл. Дивно. Але гроші зайвими не бувають! Продам сіру, то разом з тими грошима вистачить. Так, хто тут в нас? Таке, моргани, суміш морганів з мустангами, віслючок, мули, голів шість. Мулів я куплять не буду, а на коней подивлюся. Ось цей чалий наче нічогенький, мерин, сумирний має бути. На жеребцях хай генерал Кастер їздить! А мені треба не перед солдатами вихвалятися, а куди-небудь доїхати. З другого боку, кажуть, що чалий кінь – погана прикмета, на такому Смерть їздить. Але я хто? То Мертвяку якраз і треба таку масть. І ще досить пристойна ряба кобила, руда з білими плямами. Кого б вибрати? Кобила наче вищенька і більш сухенька, у неї в родині якісь скакові коні пробігали, швидка, мабуть, або швидша трохи. Чалий більш важкий, нижче від кобили, рихлий, ноги коротші. Але може бути витривалішим. Монетку підкинути? О, подивлюся їм на зуби. Яка коняка молодша, на таку і сяду.

А нащо ж мене кусати? Та що ж я вам зробив? Так, кобила буде чекати якогось дурнуватого, бо не можна так кусати! Сорочку подерла! Чалому, якщо зуби в нього не обпиляні, років шість-сім, шерсть блищить. Але на праву задню ногу якось не ступає на повне копито, береже. Та й підкований тільки на задні ноги. Не треба мені такого.

Так, містере, а покажіть мені іще. От того, плямистого. Теж рябий, але чорний з білим, чи білий з чорним, це як вважати. Так, на різкі рухи не кусається, сам такий міцненький, і, що мені найбільш подобається, теж кастрований. А проведіть його переді мною, отак. Ходить наче гарно, не шпортається, ніг не береже. Так, тепер на зуби подивимось. Гарно, гарно, йому теж років п’ять-сім. І скільки отакий красень коштує? В мене є тільки п’ятірка. Вісім? Ні, кінь, звісно гарний, але на ньому нема нічого, боки, круп, стегна чисті. Ви де такого узяли, містере? Я чув, що деякі конокради ставлять тавро через мокру ганчірку, припалюється тільки шерсть, а рубця на самій шкірі немає. А через деякий час шерсть відростає і тавра вже не видно. І як доведеш, що то твій кінь, а не сусідський? А ніяк! То п’ятірка, або я заберу кобилу назад. У мене ще три долари тоді залишиться. Я ж не на перегони збираюся.

Трошки нахабства, дрібочка шантажу – і у мене гарний коник! Навіть масті досить звичної, бо один свідок з десяти скаже, що білий кінь, другий – що чорний, а інші все переплутають. А хто бовкне правильно, то в мене на такі довгі язики є гарний ножик.

А це ще хто? Чи не Ден Робертс? А що він тут забув?

– Нейте? Нейт, це ти?

– Може я, а може й не я. Все залежить від того, хто мене питає.

– Я питаю, бо голос знайомий, а от…

– Пика не дуже. Та я і сам знаю, куля об каменюку зрикошетила, шматком каменю мені в око прилетіло. То хто мене питає? Ден Робертс, з яким ми охороняли диліжанси? Чи Ден Робертс, у якого попід хатою розвелися вовки?

Трошки нахабства, дрібочка шантажу – і у мене гарний коник! Навіть масті досить звичної,бо один свідок з десяти скаже, що білий кінь, другий – що чорний, а інші все переплутають. А хто бовкне правильно, то в мене на такі довгі язики є гарний ножик.

А це ще хто? Чи не Ден Робертс? А що він тут забув?

– Нейте? Нейт, це ти?

– Може я, а може й не я. Все залежить від того, хто мене питає.

– Я питаю, бо голос знайомий, а от…

– Пика не дуже. Та я і сам знаю, куля об каменюку зрикошетила, шматком каменю мені в око прилетіло. То хто мене питає? Ден Робертс, з яким ми охороняли диліжанси? Чи Ден Робертс, у якого попід хатою розвелися вовки?

– Хтось середній між тим та тим, Нейте.

– А нащо?

– Та так, зустрів знайомого. Що, не можна побалакати у такий гарний день, без дощу та спеки?

– Та можна, от тільки я тебе дуже добре знаю, Робертсе.

– Та й я тебе знаю. Ти ніколи не відповідаєш прямо.

– Таке вже у нас з тобою життя, Робертсе.

– То ти своїм оком добре бачиш, чи прибираєш тут у стайні, бо милостиню тобі ніхто не подає, а їсти треба.

– Та не скаржусь, поталанило.

– То, якщо хочеш трошки підзаробити, приходь по обіді до готелю, у дев’ятий номер. А я тобі за це дещо цікаве розповім, про вусатого та про чоловіка з трьома перснями.

– А ти звідкіля про це знаєш?

– Одна пташка проспівала ввечері в садочку.

– А наскільки я можу тобі вірити?

– Ти ж досі живий, Нейте.

– Тепер мене називають Мертвяком, після зустрічі з тими хлопцями.

– Та хоч преподобним Лавкрафтом.

– А він хто?

– А ніхто, – Робертс весело затрусив своїми підборіддями, – я його тільки що вигадав з голови.

І от що такому товстуну-веселуну сказати? Як відмовити? Тим більш, мені дійсно треба знати те, що він обіцяв. Звісно, Робертс слизькіший від сома на дні річки, але мені він ще не брехав.

О, за такий номер не гріх і заплатити десять доларів за добу! Ой, дарма я не помився. Бо мої бруднючі джинси та роздерта на спині сорочка невідомо якого кольору якось не пасують до розкішного синього крісла. Про чоботи я мовчу, бо вони розірвались у чотирьох місцях та тримаються докупи тому, що дуже брудні. Робертс як завжди, торба сала в елегантному кремовому костюмі. На столі – великий порцеляновий таріль з тістечками.

– Що ж з тобою стало, Нейте? Ти ж завжди вилизькувався, як кіт, на тебе дівчата задивлялися.

– Перегін корів до Абіліну, того й отак. Та я звільнився позавчора, помитись нема за що.

Робертс з’їв вже третє тістечко та помахав біля носа хусточкою з монограмою.

– У тобі загинув актор.

– Їж тістечка та слухай мене. Солодкі тістечка, з цукром, з заварним кремом. Так от, мою людину вбили. Гроші, які він віз, – Робертс відкусив шматочок від четвертого тістечка, – не знайшли.

– Зрозуміло. Я маю знайти вбивцю.

– Ні. Ти маєш знайти тих, хто знав, що він віз ті гроші, бо вони були мічені. Ти їж, їж.

Тістечка були липкі та дійсно солодкі, аж зуби заломило. Як можна таке їсти?

– То як, згоден?

– А що ж мені ще робити?

Новий кінь йшов досить швидко, і до ранчо Робертса було дві-три