Народився я 1632 року в місті Йорку в заможній родині іноземного походження. Мій батько був родом з Бремена й осів спочатку в Гуллі. Наживши торгівлею хороший статок, він залишив справи і переселився в Йорк. Тут він одружився з моєю матір'ю, рідних якої називали Робінзонами – старовинне прізвище в тих місцях. Тому й мене назвали Робінзоном. Прізвище батька було Крейцнер, але, за звичаєм англійців перекручувати іноземні слова, нас почали називати Крузо. Тепер ми й самі так вимовляємо і пишемо наше прізвище; так само мене завжди називали й мої знайомі.

У мене було двоє старших братів. Один служив у Фландрії, в англійському піхотному полку, – у тому ж, яким колись командував знаменитий полковник Локгарт; він дослужився до чину підполковника й загинув у бою з іспанцями під Дюнкірхеном. Що сталося з іншим моїм братом – не знаю (як не знали мої батько й мати, що сталося зі мною).

Оскільки в родині я був третім, то мене не готували ні до якого ремесла, і голова моя з юних літ була набита різними нісенітницями. Батько мій, який був уже дуже старий, дав мені досить непогану освіту в тому обсязі, в якому можна її здобути, виховуючись вдома та відвідуючи міську школу. Він готував мене на юриста, але я мріяв про морські подорожі і не хотів слухати ні про що інше. Ця пристрасть до моря так далеко мене завела, що я пішов проти волі – навіть більше: проти прямої заборони батька і знехтував благаннями матері та порадами друзів; здавалося, було щось фатальне в цьому природному потязі, який штовхав мене до сумного життя, що дісталося мені у спадок.

Батько мій, людина статечна й розумна, здогадувався про мою затію і застерігав мене серйозно й ґрунтовно. Одного ранку він покликав мене до своєї кімнати, до якої був прикутий подагрою, й почав з гіркотою мені дорікати. Він запитав, які інші причини, крім схильності до мандрування, можуть бути в мене для того, щоб залишити рідну домівку й рідну країну, де мені легко вийти в люди, де я можу старанністю й працею збільшити свій дохід і жити в достатку й з приємністю. Залишають вітчизну в гонитві за пригодами, сказав він, або ті, кому нічого втрачати, або честолюбці, що прагнуть створити собі вище становище; пускаючись в авантюри, що виходять за рамки повсякденного життя, вони прагнуть налагодити справи і покрити славою своє ім'я; але подібні речі або мені не під силу, або принизливі для мене; моє місце – середина, тобто те, що можна назвати вищим щаблем скромного існування, яке, як він переконався на багаторічному досвіді, є для нас найкращим у світі, найбільше підходить для людського щастя, позбавлене як від потреб та поневірянь, фізичної праці і страждань, що випадають на долю нижчих класів, так і від розкоші, честолюбства, чванства і заздрості вищих класів. Наскільки приємне таке життя, сказав він, я можу судити вже з того, що всі, поставлені в інші умови, заздрять йому: навіть королі нерідко скаржаться на гірке життя людей, народжених для великих справ, і шкодують, що доля не поставила їх між двома крайнощами – нікчемністю і величчю, та й мудрець висловлюється на користь середини, як мірила справжнього щастя, коли благає небо не посилати йому ні бідності, ні багатства.

Варто мені лише поспостерігати, сказав батько, і я побачу, що всі життєві негаразди розподілені між вищими і нижчими класами і що найменше їх випадає на долю людей середнього стану, що не знають стількох примх долі, як знать і простолюд; навіть від недуг, тілесних і душевних, вони застраховані більше, ніж ті, у кого хвороби викликані пороками, розкішшю і різного роду надмірностями, з одного боку, важкою працею, нуждою, поганим і недостатнім харчуванням – з іншого, будучи, таким чином, природним наслідком способу життя. Середній статок – найбільш сприятливий для розквіту всіх чеснот, для всіх радощів буття; достаток і мир – слуги його; вони супроводжують і благословляють його помірність, здоров'я, безтурботність духу, товариськість, різні приємні розваги й задоволення. Людина середнього стану проходить свій життєвий шлях тихо й гладко, не обтяжуючи себе ні фізичною, ні розумовою непосильною працею, не продаючись у рабство за шматок хліба, не страждаючи через пошуки виходу із заплутаних ситуацій, які позбавляють тіло сну, а душу спокою, її не з'їдає заздрість, вона не згорає потай вогнем честолюбства. Оточена достатком, легко й непомітно скочується вона до могили, розважливо смакуючи солодощі життя без домішки гіркоти, почуваючись щасливою, і навчена щоденним досвідом розуміти це все ясніше й глибше.

Потім батько наполегливо й дуже доброзичливо почав просити мене не легковажити, не кидатися стрімголов у вир потреб і страждань, від яких займане мною від народження становище у світі, здавалося, мало б захистити мене. Він говорив, що у мене нема потреби працювати за шматок хліба, що він подбає про мене, намагатиметься вивести на ту дорогу, яку щойно радив мені обрати, і якщо я виявлюся невдахою або нещасливцем, то повинен буду нарікати лише на злу долю або на власну помилку. Застерігаючи мене від кроку, який не принесе мені нічого, крім шкоди, він виконує таким чином свій обов'язок і знімає із себе будь-яку відповідальність; словом, якщо я залишуся вдома і влаштую своє життя відповідно до його вказівок, він буде мені добрим батьком, але не докладе руки до моєї смерті, заохочуючи мене до від'їзду. На завершення він навів мені приклад мого старшого брата, якого він також наполегливо переконував не брати участі в нідерландській війні, але всі його вмовляння виявилися марними: захоплений мріями, юнак втік в армію і був убитий. І хоча (так закінчив батько свою промову) він ніколи не перестане молитися за мене, але оголошує мені відверто: якщо я не відмовлюся від свого божевільного задуму, на мені не буде благословення Божого. Настане час, коли я пошкодую, що знехтував його порадою, але тоді, напевне, нікому буде допомогти мені виправити скоєне зло.

Я бачив, як під час останньої частини цієї промови (яка була воістину пророчою, хоча, думаю, батько мій і сам цього не підозрював) рясні сльози заструмували по обличчю старого, особливо, коли він заговорив про мого вбитого брата; а коли батько сказав, що для мене настане час каяття, але вже нікому буде допомогти мені, то від хвилювання він обірвав свою промову, заявивши, що серце його переповнене і він не може більше вимовити й слова.

Я був щиро зворушений цією промовою (та й кого б вона не торкнула?) і твердо вирішив не думати більше про від'їзд у чужі краї, а облаштуватися на батьківщині, як того бажав мій батько. Та марно! – минуло кілька днів, і від мого рішення не залишилося нічого: словом, через кілька тижнів після розмови з батьком я, щоб уникнути нових батьківських умовлянь, вирішив утекти з дому таємно. Але я стримував перший запал своєї нетерплячки і діяв не поспішаючи: обравши час, коли моя мати, як мені здалося, була більш за звичайне у дусі, я відвів її у куточок і сказав, що всі мої помисли до такої міри проникнуті бажанням бачити чужі краї, що, якщо навіть я і займатимусь якоюсь справою, у мене все одно не вистачить терпіння довести її до кінця і що хай краще батько відпустить мене добровільно, бо інакше я буду змушений обійтися без його дозволу. Я сказав, що мені вісімнадцять років, а в такому віці пізно вчитися ремеслу, пізно готуватися в юристи. І якби навіть, припустимо, я поступив писарем до правника, я знаю наперед, що втечу від свого патрона, не дотягнувши випробувального терміну, і піду в море. Я просив матір умовити батька відпустити мене подорожувати для набуття досвіду; тоді, якщо таке життя мені не сподобається, я повернуся додому і більше вже не поїду; і пообіцяв надолужити подвійною старанністю втрачений час.

Мої слова сильно розгнівали матінку. Вона сказала, що марно й говорити з батьком на цю тему, оскільки він дуже добре розуміє, у чому моя користь, і не погодиться на моє вмовляння. Вона дивувалася, як я ще можу думати про подібні речі після розмови з батьком, який переконував мене так м'яко і з такою добротою. Звичайно, якщо я хочу себе згубити, цій біді не допомогти, але я можу бути впевнений, що ні вона, ні батько ніколи не дадуть своєї згоди на мою затію; сама ж вона анітрохи не бажає сприяти моїй загибелі, і я ніколи не вправі буду сказати, що моя мати потурала мені, коли батько був проти.

Згодом я дізнався, що хоч матінка й відмовилася клопотати за мене перед батьком, проте передала йому нашу розмову слово в слово. Дуже заклопотаний таким поворотом справи, батько сказав їй, зітхнувши: «Хлопчик міг би бути щасливим, залишившись на батьківщині, але, якщо він пуститься в чужі краї, буде найжалюгіднішою, найнещаснішою істотою, яка колись народжувалася на землі. Ні, я не можу на це погодитися».

Тільки десь через рік після описаного я вирвався на волю. Протягом усього цього часу я наполегливо залишався глухим до всіх пропозицій долучитися до якоїсь справи і часто нарікав на батька й матір за їх рішуче упередження проти того життя, до якого мене вабили мої природні нахили. Та якось раз, під час мого перебування в Гуллі, куди я заїхав випадково, цього разу без жодної думки про втечу, один мій приятель, що вирушав до Лондона на кораблі свого батька, почав умовляти мене поїхати з ним, пускаючи в хід звичну для моряків приманку, а саме, що мені нічого не буде коштувати проїзд. І от, не запитавши ні в батька, ні в матері, навіть не повідомивши їх жодним словом, надавши їм змогу дізнатися про це як доведеться, – не отримавши ні батьківського, ні Божого благословення, не зауваживши ні обставин даної хвилини, ні наслідків, в недобрий – бачить Бог! – час, 1 вересня 1651 року я ступив на корабель свого приятеля, що вирушав до Лондона. Ніколи, я думаю, халепи молодих шукачів пригод не починалися так рано і не тривали так довго, як мої. Не встиг наш корабель вийти з гирла Гумбер, як подув вітер, і почалося страшне хвилювання. Доти я ніколи не бував у морі і не можу висловити, до чого мені стало зле і наскільки була вражена моя душа. Тільки тепер я серйозно замислився над тим, що накоїв і як справедливо спіткала мене небесна кара за те, що я так безсовісно залишив рідну домівку і порушив синівський обов'язок. Всі добрі поради моїх рідних, сльози батька, благання матері воскресли в моїй пам'яті, і совість, яка в той час ще не встигла в мене остаточно зачерствіти, суворо дорікала мені за зневагу до батьківських умовлянь і за порушення моїх обов'язків перед Богом і батьками.

Тим часом вітер дужчав, і по морю ходили високі хвилі, хоча ця буря не мала й подоби того, що я багато разів бачив потім, ні навіть того, що мені довелося побачити через кілька днів. Але й цього було досить, аби приголомшити такого новачка в морській справі, що нічого в ній не тямив, яким я був тоді. З кожною новою хвилею, яка накочувалася, я очікував, що вона нас поглине, і щоразу, коли корабель падав вниз, як мені здавалося, в безодню морську, я був упевнений, що він уже не підніметься нагору. І в цих муках душевних я твердо вирішив і неодноразово заприсягся: якщо буде воля Господа вберегти цього разу моє життя, коли нога моя знову ступить на тверду землю, я зараз же повернуся додому до батька і ніколи, доки житиму, не ступлю більше на корабель; я клявся дослухатися до батьківської поради і ніколи більше не наражати себе на таку небезпеку, яку тоді переживав. Тепер тільки зрозумів я всю вірність міркувань батька щодо золотої середини; як мирно і приємно прожив він своє життя, ніколи не потерпаючи від бур на морі і не страждаючи від колотнеч на березі, і я вирішив повернутися в рідну домівку з покаянням, як справжній блудний син.

Цих тверезих і розсудливих думок вистачило у мене, поки тривала буря, і навіть ще на деякий час; але наступного ранку вітер почав стихати, хвилювання вляглося, і я почав потроху звикатися з морем. Як би там не було, весь цей день я був налаштований дуже серйозно (втім, я ще не зовсім оговтався від морської хвороби); але до кінця дня погода прояснилася, вітер ущух і настав тихий, чарівний вечір; сонце зайшло без хмар і таке ж ясне встало наступного дня, і гладь морська, за повної чи майже повної відсутності вітру, була залита сяйвом сонця і створювала чудову картину, якої я ніколи ще не бачив.

Вночі я добре виспався, і від моєї морської хвороби не залишилося й сліду. Я був дуже веселий і з подивом дивився на море, яке ще вчора вирувало й гуркотіло і змогло за такий короткий час затихнути й набути настільки привабливого вигляду. І ось тут, наче для того, щоб зруйнувати мої благі наміри, до мене підійшов приятель, що підбив мене їхати з ним, і, вдаривши мене по плечу, сказав: «Ну що, Бобе, як почуваєшся після вчорашнього? Парі тримаю, що ти злякався; зізнайся: адже злякався вчора, коли подув вітерець?» – «Вітерець? Гарний вітерець! Я й уявити собі не міг такої жахливої бурі!» – «Бурі! Ну ти й дивак! Ти вважаєш, що це буря? Ні! Дурниці! Дай нам гарне судно та побільше простору, то ми такого шквалику й не помітимо. Але ти ще недосвідчений моряк, Бобе. Підемо краще зваримо собі пуншу й забудемо про все. Поглянь, який чудовий сьогодні день!» Щоб скоротити цю сумну частину своєї оповіді, скажу відверто, що далі пішло, як зазвичай у моряків: зварили пунш, я сп'янів і втопив у бруді цієї ночі все своє каяття, всі похвальні роздуми про свою колишню поведінку і всі благі рішення щодо майбутнього. Словом, щойно поверхня моря розгладилася, щойно після бурі відновилася тиша, а разом з бурею вляглися мої розбурхані почуття, і страх бути поглинутим хвилями минув, думки мої потекли по старому руслу, і всі мої клятви, всі обіцянки, які я давав собі у хвилини відчаю, були забуті. Правда, іноді я прозрівав, серйозні думки ще намагалися, так би мовити, повернутися, але я гнав їх геть, боровся з ними, немов із хворобою, і за допомогою пияцтва й веселої компанії скоро переміг ці напади, як я їх називав; за якихось п'ять-шість днів я здобув таку повну перемогу над своєю совістю, якої тільки може побажати собі молодик, що зважився не звертати на неї уваги. Але мені знадобилося ще одне випробування: Провидіння, як завжди в таких випадках, хотіло відібрати в мене останні виправдання; справді, якщо цього разу я не зрозумів, що був урятований ним, то наступне випробування було такого роду, що тут вже й останній і пропащий негідник з нашого екіпажу не міг би не визнати як небезпеку, так і чудесного порятунку від неї.

Шостого дня після виходу в море ми прийшли на ярмутський рейд. Вітер після шторму постійно був протилежний і слабкий, тому рухалися ми повільно. У Ярмуті ми були змушені кинути якір і простояли при іншому, а саме південно-західному, вітрі сім чи вісім днів. Протягом цього часу на рейд прийшло з Ньюкасла дуже багато суден. Ярмутський рейд служить звичайним місцем стоянки для суден, які чекають тут попутного вітру, щоб увійти в Темзу.

Втім, ми не простояли б так довго й увійшли б у річку з припливом, якби вітер не був такий свіжий, а днів через п'ять не подув ще сильніше. Однак, ярмутський рейд вважається такою ж гарною стоянкою, як і гавань, а якорі і якірні канати були в нас міцні; тому наші люди анітрохи не тривожилися, не чекали небезпеки і ділили своє дозвілля між відпочинком та розвагами, за звичаєм моряків. Але восьмого дня вранці вітер ще посвіжішав, і знадобилися всі робочі руки, щоб прибрати стеньги і щільно закріпити все, що потрібно, аби судно могло безпечно триматися на рейді. До полудня почалося велике хвилювання; корабель сильно розгойдувало; він кілька разів зачерпнув бортом, і разів зо два нам здалося, що нас зірвало з якоря. Тоді капітан скомандував відшвартуватися. Таким чином, ми трималися на двох якорях проти вітру, витравивши канати до кінця.