Події революції 1905–1907 рр. суттєво не вплинули на життя місцевих мешканців, воно йшло звичайним, буденним ритмом. Економічні негаразди хвилювали жителів значно більше, ніж причини спалаху революції.

Костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії сильно постраждав 1918 року після Жовтневої революції. Під час українсько-радянської війни, у квітні 1919 року, прокотилася хвиля масових еврейських погромів. Особливою жорстокістю відзначалися селянсько-повстанські загони під проводом отамана Ілька Струка. З 7 квітня по 2 травня 1919 року владу над містом утримували селяни. Вони колонами гнали євреїв до річки, потім наказували стрибати у воду, після чого починали в них стріляти. У тих, кому вдавалося вижити, вимагали великий викуп. Внаслідок численних погромів євреї починають перебиратися до більших міст. Влітку 1919 року Червоний Хрест створює в Чорнобилі їдальню для 550 єврейських дітей, а також пункт харчування для 800 осіб.

27 квітня 1920 року, під час польського наступу на Київ, неподалік від міста Чорнобиль польське військо вступило в переможну битву з більшовицьким військом. Порт на річці Прип’ять був важливим об’єктом, тому польська піхота отримала наказ взяти Чорнобиль. На першому етапі наступу польських військ 9-та піхотна дивізія отримує завдання зайняти Чорнобиль, який забезпечував підтримку дій Червоної Дніпровської Флотилії біля устя Прип’яті. Крім того, місто служило тилом частин Червоної Армії, дислокованих у межиріччі Прип’яті та Тетерева.

У 1922 році радянська влада конфісковує майно костелу Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, а вже на початку 30-х рр. храм вщент знищили. У вцілілих підвалах костелу спочивають члени династій Сапєгів та Ходкевичів. На початку 1922 року Чорнобиль залишається без священника. Богослужіння виконують ксьондзи з парафії міста Хабне. Наприкінці 20-х рр. їх відправляють до таборів і закатовують до смерті.

Густі ліси та річка Прип’ять захистили місцевих жителів від масового голоду 1932–1933 рр., що охопив усю територію України. Поштовхом до розвитку міста на початку 30-х рр. стало відкриття залізничного сполучення Чернігів – Овруч.

З 1922 по 1991 рік місто перебувало в складі Української Радянської Республіки. У 1941 році Чорнобиль офіційно отримує статус міста. Під час Другої світової війни німцям вдалося двічі захопити місто. Перша окупація тривала від 25 серпня 1941-го року до 28 вересня 1943 року, друга – від 5 жовтня 1943 року до 17 листопада 1943 року. Під час німецької окупації знищили більшу частину місцевої єврейської громади.

Після закінчення війни частина євреїв повернулася до Чорнобиля. Навколишні ліси стали надійним укриттям для партизанських загонів. Саме партизани відіграли вирішальну роль у визволенні Київського Полісся, а також столиці України – Києва. Одним із головних завдань партизанів стала переправа радянських військ через річку Прип’ять. Під час битви в селі Нові Шепеличі 25 вересня 1943 року загинуло близько 1000 німецьких солдатів та офіцерів. До сьогодні в навколишніх селах існують могили та пам’ятники на честь партизанів, які віддали життя в тих вирішальних боях.

У післявоєнний час Київ та Чорнобиль сполучав річковий, автобусний та повітряний транспорт. По Прип’яті курсували рейсові катери до Мозира, із зупинкою в Чорнобилі. На території сіл Нові Шепеличі та Горностайпіль з’явилися невеликі аеродроми. У місті відкривали багато крамниць, кінотеатрів, ресторанів, кав’ярень.

У 1969 році прийняли рішення про будівництво атомної електростанції. Відтепер історія міста нерозривно пов’язана з електростанцією, яка розташована у 18 км від Чорнобиля.

Місто Прип’ять мало стати символом майбутнього, символом нескореності комунізму. Після того, як стало відомо про будівництво АЕС на території України, розпочався пошук відповідного майданчика для розміщення цього об’єкта. За 100 км на північ від столиці містилося водосховище, утворене греблею Дніпровської ГЕС. З усіх боків його оточували густі ліси, озера та болота. Головним населеним пунктом цієї місцевості був Чорнобиль. Ділянка під будівництво майбутньої ЧАЕС розташовувалася за 20 км на північ від Чорнобиля. Місто прекрасно розпланували: широкі вулиці, зелені проспекти, новісінькі багатоповерхівки. Запланували відкрити кілька шкіл, спортивні комплекси, басейни, парк розваг, готель, кінотеатри, бібліотеки, культурні осередки. Магазини Прип’яті були заповнені різноманітними товарами, тоді як полиці інших міст пустували. Місто створювали для персоналу електростанції. Прип’ять була містом молоді – середній вік мешканців на момент аварії становив 26–30 років.

Будівництво Прип’яті

Місце під будівництво Прип’яті затвердили 27 липня 1967 року. Влада запропонувала декілька ділянок в околицях міста Чорнобиль: на південь та на північ села Копачі, на захід від залізничної станції «Янів», а також на місці селища Лісне. Врешті-решт обрали ділянку на схід від села Семиходи. Близьке розташування залізничної станції, річки та автошляхів стало вирішальним при виборі цієї ділянки.

Будівництво Прип’яті розпочалося 4 лютого 1970 року на відстані близько 4 км від Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС). Передусім місто мало забезпечити житлом працівників станції та їхні родини. У 1979 році, на підставі постанови Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) за № 1264/686 Прип’ять отримала статус міста.

На момент початку будівництва місто перетворюється на величезний транспортний вузол. Водночас із заснуванням міста випрямляють суднохідний фарватер річки Прип’ять. У 1976 році її довжина становила 591 км (від гирла). Головною транспортною артерією міста стає потужний залізничний вузол – станція «Янів». Крім того, з’являється зручна мережа автошляхів. Розвивається автобусне сполучення, а 1982 рік був піковим для автовокзалу в Прип’яті. 21 травня 1982 року автовокзал прийняв та відправив 52 автобусних рейси в 14 напрямках. До зразкового радянського міста, крім звичайних пасажирів та місцевого населення, приїздило чимало туристів, а також представників різноманітних державних комісій.

Будівництво Прип’яті та ЧАЕС

Вулицям та проспектам Прип’яті надавали притаманні для радянської епохи назви. Крім суто ідеологічних назв – проспект Леніна, вулиця Дружби Народів, вулиця Героїв Сталінграду, тут з’являється вулиця Набережна, проспект Будівельників, проспект Ентузіастів. У назві вулиці Лесі Українки відбилася національно-культурна складова Української РСР.

Леся Українка (1871–1913) – українська письменниця, поетеса та літературознавиця. За своє коротке життя вона написала низку віршів, які через деякий час стали безсмертними. Її справжнім ім’ям було Лариса Косач-Квітка. Майбутня поетеса виросла в шляхетній сім’ї. Її батьки походили з лівобережної України й були нащадками козацьких старшин. Леся Українка похована на Байковому кладовищі в Києві. На згадку про талановиту поетесу назвали багато вулиць, відкрили музей та Національний академічний російський драматичний театр. Варто зазначити, що в 2001 році портрет Лесі Українки розмістили на українській банкноті в 200 гривень.

У місті також була створена вулиця Ігоря Курчатова.

Ігор Курчатов (1903–1960) – один із найвідоміших радянських вчених та винахідників. Він перший у Радянському Союзі створив атомну бомбу, ядерний реактор та перший у світі – термоядерну бомбу.

У Прип’яті також були вулиці, присвячені героям Другої світової війни – Андрію Огньову та Єгору Лазареву.

Андрій Огньов (1902–1943) – молодший сержант 8-ї Ямпільської стрілецької дивізії, який проявив відвагу під час Битви за Дніпро 24 вересня 1943 року. Помер поблизу села Товстий Ліс. Його могила міститься біля залізничної станції Янів. Нагороджений медаллю Героя Радянського Союзу.

Єгор Лазарєв (1906–1943) – сержант 8-ї Ямпільської стрілецької дивізії, командир групи саперів. Він проявив особливу мужність та безстрашність під час битв за Десну та Прип’ять. Помер у жовтні 1943 року. Його могила розташована біля залізничної станції Янув. Нагороджений медаллю Героя Радянського Союзу.

Характерною рисою забудови Прип’яті був чітко окреслений центр міста. Тут містилися адміністративні будівлі, об’єкти дозвілля, культури та відпочинку (кінотеатр «Прометей», палац культури «Енергетик»), універмаги та готельні комплекси. Варто зазначити, що на території колишнього СРСР вже існувало 19 палаців культури та 11 кінотеатрів, зведених за ідентичним проєктом як вищезгадані «Енергетик» та «Прометей». Прип’ять мала стати прикладом будівельної вишуканості радянської архітектури. До кінця 1988 року запланували ввести в експлуатацію два великі торговельні центри, палац піонерів, новий двозальний кінотеатр, палац мистецтв «Юбілейний», готель «Жовтень», два спортивні комплекси. Крім того, на перехресті вулиць Будівельників та Лесі Українки мала з’явитися власна телевежа висотою 52 м.

Основною містобудівною ідеєю Прип’яті став так званий принцип «трикутної» забудови, розроблений групою московських архітекторів під керівництвом Миколи Остоженка. Після попереднього затвердження київські архітектори додатково внесли до проєкту забудови власні зміни. Характерною рисою «трикутної» забудови була вдала суміш житлових будинків середньої поверховості та будинків підвищеної поверховості, внаслідок чого з’являвся візуальний простір між будівлями. Прип’ять, на відміну від старих міст із вузькими вуличками та надгустою забудовою, проєктували для створення комфортних умов проживання. Широкі вулиці міста потопали у квітах та зелені дерев. Майже всюди росли берези, в’язи, каштани, жасмин, бузок. У магазинах був великий вибір товарів, які неможливо було придбати деінде. Пересічні радянські громадяни могли про таке тільки мріяти. До того ж Прип’ять мала стати містом без корків. Вулиці проєктували таким чином, щоб унеможливити виникнення автомобільних заторів.

У червні 1971 року робоча комісія прийняла в експлуатацію 90-квартирний житловий будинок. Першу школу збудували в грудні 1972 року.

За генеральним планом у Прип’яті мало проживати близько 80 000 тисяч жителів. Це дозволяє припустити, що життя 49 000 мешканців міста було якісне та комфортне. Насамперед житло отримали працівники АЕС. Решта населення могла розраховувати на кімнату в гуртожитку або готелі (в місті їх налічувалося 18).

Прип'ять до аварії на ЧАЕС. Джерело: chnpp.gov.ua

27 квітня 1986 року, на наступний день після катастрофи, ухвалили рішення про евакуацію населення Прип’яті. Близько 50 000 осіб були змушені покинути свої домівки, залишаючи все майно. Цим скористалися мародери та мисливці за металом, які продовжують виносити залізні рештки Прип’яті.

Нині Прип’ять являє собою радянське місто-музей під відкритим небом – місце паломництва туристів, аналогів якому немає у світі. У Прип’яті майже нічого не змінилося з 70-х років, окрім її мешканців. Широкі проспекти та вулиці заросли кущами та деревами. Природа виграла битву з цивілізацією, і цю перемогу неможливо не помітити.

Будівництво Чорнобильської атомної електростанції було зумовлено передусім стрімким розвитком промисловості та будівельної галузі, що спричиняє загрозу дефіциту електроенергії на території Полісся. З’являється необхідність кардинальних змін, що потребували вирішення на державному рівні. У зв’язку з цим у січні 1967 року прийняли рішення про розміщення чергової атомної станції з реактором РМБК у селі Копачі Київської області. Ділянку під будівництво обрали після огляду 16 потенціальних пунктів у Київській, Житомирській та Вінницькій областях. Це місце було на правому березі річки Прип’ять в 12 км від міста Чорнобиль. Ця місцевість відповідала всім вимогам щодо водопостачання, транспортних засобів, наявності залізничних колій та санітарних норм.