Доктор Шойман з подивом дізнався, що за адресою, яка була вказана на візитці Цахера, знаходилась психіатрична лікарня. «Той сучий син вирішив пожартувати зі мною», – промайнула в нього думка. Все це справі скидалося на невдалий жарт, і мозок почав істерично наказувати Шойману повертатись назад, проте тіло його не послухало. Невдовзі мозок почав благати, але доктор не зрушив з місця ані на крок. Зрештою, куди йому було повертатись? Назад до панічного міста? У свій духітливий кабінет, в якому тхнуло страхом і безнадією? До того ж завтра там будуть інші люди… За сьогодні доктор Шойман встиг завершити всі свої справи, спакувавши з нечуваною швидкістю найнеобхідніше в дві валізи і навіть не попрощавшись, як слід, зі своєю вірною Клавдією, котра служила йому чесно і віддано багато років.
Доктор Шойман наказав мозку заткатися і, стиснувши в спітнілих руках свої валізи, рушив до головного входу. Ніхто не стеріг відчинену браму, та й уздовж дубової алеї йому не трапилось ані душі. Лише коли доктор минав сухий покинутий фонтан, десь над головою голосно каркнув ворон. Шойман підскочив на місці.
– Verdammt noch mal![1] – від несподіванки викрикнув він.
Потім звів очі догори і люто додав:
– Vepriss dich!..[2]
– Докторе Шоймане? – раптом почулося звідкілясь.
Віденець підскочив удруге, але цього разу стримався від лайки.
На сходах перед дверима лікарні він розгледів Цахера.
– Ви спізнюєтесь, докторе, – знервовано промовив той, – швидше, в нас мало часу!
Шойман видихнув з полегшенням і поспішив до нього. Цахер зустрів того палючим поглядом. Шкіра на його обличчі натягнулася так, що здавалось от-от трісне, а жувальні м’язи сердито сіпалися.
– Ми домовились на десяту, пане докторе, – нагадав Цахер, – а зараз майже пів на одинацяту.
– Пробачте, я…
«Сумнівався до останньої миті», – хотів сказати Шойман, але вчасно замовк.
– Я не сподівався, що за цією адресою виявиться психіатрична лікарня, – промовив натомість він.
– Ви хіба не львів’янин, чорт забирай?
– Ні.
– Гаразд, ходімо.
Цахер потягнув до себе важезні двері і пропустив його в темний коридор.
– Мені дивно, чесно кажучи… – промовив Шойман і знову замовк, дослухаючись до свого відлуння.
– Що саме вам дивно? – запитав Цахер і, чиркнувши сірником, підніс вогонь до свого обличчя.
Воно тепер було таким зловісним, що лікар продовжив не одразу.
– Що саме вас дивує? – повторило це обличчя, вимовляючи роздільно кожен склад стримано-спокійним тоном, мовби його співрозмовником був псих.
– Чому ви запросили мене в… «дурку»?…
Цахер несподівано розреготався так, що в доктора захолола кров.
– Ви ж хотіли вирватися з цього провінційного світу, правда, пане Шоймане?
– Звісно, але я хотів зробити це в прямому значенні! – лікаря почала розбирати лють. – Якби я прагнув заховатись поміж хворими, то, принаймі, обрав би своїх пацієнтів!
Сире відлуння темного коридору насмішливо повторило цю розмову.
– Не турбуйтесь, докторе, – спокійно мовив Цахер, запалюючи другий сірник, – я вам пообіцяв, що ви опинитесь у Відні, і ви там опинитесь післязавтра. Навіть якщо зараз ви на Кульпаркові. Гроші принесли?
– Приніс, – обережно сказав Шойман.
– Давайте сюди.
Лікар неохоче дістав з валізи паперовий згорток і передав співрозмовнику. Диявольське обличчя Цахера, освітлене вже третім сірником, розплилося в приязній усмішці.
– Тепер ласкаво просимо до втраченого раю, докторе Шоймане, – промовило воно, – ходіть за мною.
Попри таке запрошення, Цахер повів його далі кудись донизу, освітлюючи дорогу лише черговим сірником. Якщо рай справді існував, то він мав би знаходитись десь у підвалі міської «дурки». Шойман подумав, що навряд чи зуміє відібрати свої гроші назад, і його потроху почав охоплювати відчай.
Декілька хвилин вони йшли довгим лабіринтом, дослухаючись до приглушених криків, що долинали згори. Тільки тепер Шойман відчув, які ж насправді важкі його валізи. Щоразу, коли зачіпався ними за темну стіну, доктору здавалось, що він от-от покине цей тягар до бісової матері, тільки б не відстати від свого проводиря.
– Чому… ми… йдемо… цим… підземеллям? – долаючи важке дихання, запитав доктор.
– Тому, що вкрай необхідно, щоб нас ніхто не побачив по дорозі, – пояснив Цахер.
– По дорозі… куди?…
– Я ж вам говорив.
– Та срати я хотів на ваш втрачений рай, – закричав Шойман, – поясніть усе до ладу!
Він, врешті, не витримав і зупинився, кинувши валізи на землю. Потім дістав з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Зненацька його ніздрі вловили свіже повітря.
– Ми прийшли, – сказав Цахер, – найгірше позаду, докторе, далі все буде гаразд…
З цими словами, він прочинив двері, за якими виднілися високі чагарники і зоряне серпневе небо.
– Слава Богу, – зітхнув лікар і, взявши знову свої валізи, подався до виходу.
Щойно вони опинились назовні, Цахер притримав доктора за рукав.
– Зачекайте, – промовив той, роззираючись довкола, – часом цими околицями з «дурки» тікають психи.
– Звідки ви знаєте? – здивувався Шойман.
– Колись у цій лікарні працював психіатром.
Та перш, ніж доктор встиг здивуватись, той потягнув його вузькою стежкою донизу, де вони натрапили на залізничну колію. Трохи поодаль від них стояв локомотив з одним-єдиним продовгастим вагоном.
– Йдемо туди, – наказав Цахер.
– Геніально, – не втримався Шойман, – звісно, якщо неможливо придбати квиток, то можна винайняти потяг і відправити його до Відня.
– Потяг не до Відня, – коротко відповів той, намагаючись втримати рівновагу на розсипах дрібного каміння.
– А куди ж?
– До Станіслава. Все поясню потім…
Біля вагону їх зустрів юнак у якійсь чудернацькій лівреї і, чемно привітавшись, забрав у лікаря валізи.
– Ласкаво просимо, докторе Шоймане, – сказав він, пропускаючи того вперед, – ваше купе під номером тринадцять.
Лікар подякував і рушив металевими сходинками досередини. В своєму купе він з приємністю розвалився на м’якому сидінні. Юнак приніс валізи.
– Якщо бажаєте чогось випити, то можна замовити сюди або перейти до ресторану, – сказав юнак, – ресторан укінці вагону.
– Я вирішу пізніше, – відповів лікар, пригладжуючи бороду.
– Зичу вам приємної подорожі, пане докторе. В Станіславі будемо за чотири години…
Юнак вже хотів іти, проте Шойман його зупинив.
– Прошу сказати, а той пан, що був зі мною… Він тут? Я не зауважив, куди він подівся.
– В сусідньому купе, пане докторе. Передати йому щось?
– Ні-ні! В жодному разі. Тобто… нехай відпочиває.
Як тільки двері за ним зачинились, Шойман з полегшенням визувся з черевиків і відкинув голову на спинку сидіння. Рай тепер видавався йому значно ближчим. Він був тут, у цьому купе. І сюди вже нікого не підсадять, бо, по-перше, воно невелике, і в ньому не вистачить місця на двох, а по-друге, доктор готовий власноруч виштовхати будь-якого непроханого сусіда. Заплативши дві тисячі крон, він має право їхати сам.
Його справді ніхто не потурбував, і Шойман врешті заснув. Доктору наснилося підземелля «дурки», з якого їм ніяк не вдавалось вийти. Попереду йшов Цахер з сірником у руці, і було зрозуміло, що він заблукав. Шоймана охопила лють.
– Scheiße, scheiße, scheiße…[3] – не вгаваючи, промовляв про себе доктор.
Цахер зненацька повернувся до нього обличчям і, приязно посміхнувшись, промовив:
– Пане докторе, вам не личить вживати подібних форм лексики. А якщо вас раптом почують душевнохворі нагорі? Всі вони – мої колишні пацієнти, і мені буде соромно за таке товариство.
– Halt dein verdammtes Maul![4] – відповів йому лікар і з приємністю зауважив, що його слина осіла в Цахера на обличчі.
– Прошу вас, докторе, поводьте себе пристойно, – сказав той все ще спокійним, врівноваженим тоном.
– Du, verfluchter Schweinehund![5] – не вгавався Шойман, відчуваючи якусь несамовиту радість і шалений азарт.
– Ви мене ображаєте, – зауважив Цахер.
– Blödes Arschloch! Drecksker…[6]
– Пробачте, але я змушений це зробити, – тим самим янгольським тоном сказав Цахер, закочуючи рукави, – ви не залишили мені вибору, докторе…
З цими словами він ухопив Шоймана за горло і міцно його стиснув. При цьому обличчя душителя залишалося спокійним, а лікар не міг опиратися, боячись випустити з рук свої валізи. Очі доктора полізли кудись на чоло, а він сам захрипів, як бугай на забої, проте й далі не чинив опору. Врешті він спробував відбитися від Цахера ногами, але той, здавалось, був зроблений з каменю і тільки посміхався.
Коли Шойману здалося, що він от-от вріже дуба, лікар прокинувся. Ногою, як з’ясувалось, він лупив стільницю, на якій з останніх сил трималася склянка з водою. Голова Шоймана виявилася задертою далеко назад, від чого жахливо стерпла шия. Доктор зиркнув на годинник. Була перша ночі, отже він проспав біля двох годин. Йому подумалось, що в жодному разі більше не можна дозволяти собі заснути. Треба весь час бути насторожі! Шойман трохи розім’яв шию і взувся у черевики. Потім звівся на ноги, щоб поправити костюм. «Мабуть, слід піти до того ресторану і замовити кави, – подумалось йому, – і було б непогано випити коньяку…».
Доктор прочинив двері купе і вийшов у коридор. Вагон час від часу хитало, тому Шойман завбачливо тримав руки напоготові, аби в потрібну мить вхопитися ними за яку-небудь опору. На щастя, не довелося, і врешті він успішно дістався ресторану.
Не зважаючи на досить пізній час, салон був переповнений. Складалося враження, що всі пасажири цього таємного нічного потягу так само, як і він, не бажали спати до самого Станіслава, маючи за краще бадьорити себе кавою, коньяком і цигаркою. Доктор зупинився і спробував відшукати поглядом вільний столик. Присутні також з цікавістю витріщились на нього, бо жоден з них не міг бути певен чи це йому вдасться. Найбільш підходящим видавалося місце за столиком біля вікна, хоч навпроти вже сиділа старезна пані з порожніми очима, яких не зводила зі стіни перед собою. Або на тій стіні вона вже бачила невидимий для решти кращий світ, куди от-от збиралася вирушити сама, або пригадувала свій тестамент, роздумуючи над його справедливістю. Нічого іншого Шойману на думку не спало. Він вже збирався підійти до неї, коли раптом його засліпив яскравий спалах магнезії.
– А ось і останній! – почувся далі піднесений голос.
Коли в очах посвітліло, доктор побачив перед собою міцну високу постать елегантно вбраного молодого чоловіка з фотографічним апаратом у руках. На обличчі фотографа, поміж акуратно стриженої бороди, сяяла привітна усмішка.
– Ласкаво просимо на борт, докторе Шоймане, – сказав він тим самим радісним голосом.
– Ми знайомі? – здивувався лікар.
– Ні, це я знаю всіх. Така робота. Мене звати Алекс Заклетський.
– Радий знайомству, – спробував посміхнутись Шойман і простягнув тому руку, – ви щойно мене зазнимкували?
– Так, пане докторе, ви тепер в історії, – Заклетський вказав на свій фотоапарат, – гарної ночі, призволяйтесь.
Доктор подякував і підійшов нарешті до столика зі старою примарою.
– Пані дозволить сісти навпроти? – гречно запитав він.
Однак та навіть не поворухнулася. Врешті доктор всівся без жодного дозволу і, підізвавши до себе кельнера, замовив каву та коньяк. Діставши портсигар, він закурив, сподіваючись, що бодай тютюновий дим виведе стару з летаргії. Коли й це не допомогло, його вже почала діставати цікавість, і він вирішив звернутись до неї вдруге:
– Чи не бажає пані запалити?
– Чого без краватки, сучий сину? – стара озвалася так несподівано, що доктор вдавився димом. – Знову цілу ніч тягався з курвами?
Шойман з жахом зрозумів, що тепер її скляні очі звернуті до нього. На щастя, це довго не тривало. Врешті, вона знову втюпилась у стіну, як раніше. Цього часу, однак, вистачило, аби доктора кинуло в холодний піт. Він добув з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Щойно хустинка знову опинилась в кишені, над столом виросла постать Цахера.
– Вдалося трохи відпочити, пане докторе? – приязно посміхаючись, запитав він.
Шойман пригадав свій сон і єхидно посміхнувся.
– Вдалося…
– От і чудово, – сказав той, сідаючи поряд з нерухомою примарою, – до речі, ви познайомилися з пані Танатович?
Цахер кивнув у бік старої.
– Так, ми трохи поспілкувались… – відповів доктор.
– Ніхто не знає, скільки їй років, але всі припускають, що не менше ста, – продовжив той, анітрохи не переймаючись її присутністю.
Шойман покосився на пані Танатович, але та й далі дивилася перед собою і ніяк не реагувала на сказане.
– Вона подорожує сама? – поцікавився лікар.
– Ні, за столиком праворуч від мене її прапраправнучка… Шльондра, яку світ не бачив. Все не дочекається, коли стара віддасть Богові душу, бо спадок залишиться чималий і практично весь дістанеться їй.
Шойман знову боязко подивився на стару, але переконавшись, що вона й цього разу нічого не почула, перевів погляд на спадкоємицю. Дівчина була красунею: чорняве хвилясте волосся, правильні класичні риси обличчя і сліпочо-біла посмішка, яку вона час від часу дарувала своєму співрозмовнику.
– Чому ви її так назвали? – запитав доктор.
– Можете викликати мене на поєдинок, – іронічно відповів той.
Шойман байдуже махнув рукою.
– Шльондра то шльондра…
О проекте
О подписке