Розділ VIII

Шинок Стеця П'явки славився на все передмістя. Якби комусь довелося звідкілясь приїхати на Старий Ринок у ярмаркових справах, то святим ділом вважалося заїхати до Стецька і перехилити чарчину-другу. А скільки побрехеньок передавалось тут із вуст в уста! Сам господар, часом не маючи роботи, полюбляв, підперши руками голову, послухати історії, що приносили із собою бородаті мандрівники. Траплялося, що відвідувачі їх і годували, і поїли в обмін на ті побрехеньки.

Проте найбільший прибуток Стецько мав з подорожніх, котрі в сутінках, як-то кажуть, цілували замок на міській брамі і не мали де зупинитися, як тільки в нього. Під вечір до шинку приходили музики: юнак-сопілкар, вусатий скрипаль і сивий дідок з кобзою. Усю ніч вони бавили гуляк, а вранці розбрідалися хто куди.

Омелько, магістратський писар, бував тут частенько. Випивав і залицявся до П'явчихи. Утім, не лише це. Маючи гарного співрозмовника, себто кума свого Беня, Омелько полюбляв поміркувати і про серйозні речі. Приміром про відьом. Що-що, а на цьому він знався. Стишивши голос і безупину хрестячись, він розповідав такі придибенції, що пан Бень боявся йти поночі додому і лишався в шинку чекати ранку.

Пан Бень, цей достойний урядник і відданий слуга магістрату, щойно виконавши того дня свій обов'язок у Високому Замку та гарненько виспавшись у стайні, поніс свій опис у магістрат. Там сердито зустріли автора, який невідь-де пропадав цілу добу, і безсердечно поглумились із творіння його пера. З-поміж цієї невдячної публіки знайшлася тільки одна співчутлива душа, себто його кум Омелько, писар. Біда якось особливо в той вечір зблизила їх і повела звичною дорогою – до шинку Стецька П'явки.

Музики, певно, добре виспались і похмелились, бо так шкварили, що смуток пана Беня, либонь, не втримався і притьмом пустився в танець, геть забувши про господаря, якому увесь день підгризав душу.

– А то, куме, нині так є, що від тих відьом спасу нема, – почав звичну розмову Омелько після першого кухля, – куди, з перепрошенням, не сякнешся чи в який куток не глипнеш – усюди як не якесь кодло, то його послід…

Тут, мов на підтвердження цих слів, з темного кутка на Омелька зиркнуло двоє здоровезних диких очей, аж у писаря мороз сипнув по шкірі і слова застрягли в горлянці.

– Ет, знову ви за своє, куме, – відмахнувсь, як завжди, пан Бень, для якого творче падіння вже відходило в минуле, і він весело гойдався в такт музиці, ніби піддражнюючи скрипаля.

Погляд тим часом зник, і Омелько вирішив бути обережнішим, затим зробив добрячий ковток, запхнувши непромовлені слова в утробу.

…Ех, Омельку, з'їв би ти шмат шинки, вгриз би до лажу півцибулини та ще й кухлем пива все те запив, то, може, вони б там і всиділи. А ти, небораче, не втримав…

– От ви, куме, кажете, вас у Білоскорського блуд узяв? То все, куме, недарма, бо Кальварія там недалечко.

Від того нагадування пан Бень скривився, наче з'їв кислицю.

– От хрест мене побий, – розпалився Омелько, – думаєте, брешу? Та вже всі півні переспівали, що туди опівночі відьми злітаються. Лишень ви дивитесь на мене, як на вар'ята… – Тут писар вловив той самий загадковий погляд з кутка. Невже якась нечисть бере його на кпини?

Та ні, кому-кому, а тим виряченим банькам достеменно відомо, що Омелько не бреше! Вже підбадьорений, а не переляканий, він продовжив:

– Скрізь нечисть, куме, скрізь… От хоча б узяти П'явчиху, – тут Омелько облизався, – з виду – файна молодиця, а коли придивитися, то очі в неї відьомські: нині чорні, а завтра будуть болотяними…

Пан Бень скинув око на кругленьку і вправну шинкарку. З-під очіпка вибивалось чорне, ще без сивини волосся. Очі, про які говорив Омелько, під рівненькими бровами, жадібно блищали, відчуваючи добрий зиск, а ще й те, що більше за пиво та шинку пан писар хочуть її саму. Під свіжими, зібраними усмішкою в тугенькі пампушки щоками, цвіли соковиті вуста, білі, мов перлини, рівненькі зуби і широке м'яке підборіддя. Ні, обличчя геть не відьомське.

– А я ж її бачив, кляту, – випалив Омелько, помітивши, що сказане зовсім не справило потрібного враження.

– От там її бачив, – писар тицьнув пальцем угору, – на мітлі…

– Свят, свят, свят, – відсахнувся пан Бень, – таке скажете…

– От провалитися мені на цьому місці! Хіба самі не помічали, що, як тільки за північ, то ця краля десь пропадає?

– Та Господь із вами, куме, пийте ліпше…

Омелькові здалося, що баньки з кутка знову з нього глузують… Тьху, нечисть! Нема на вас хреста святого!

Тим часом хтось голосно почав вимагати гальбу пива. Всі звернули увагу на багато вбраного молодика, до якого щодуху поспішала П'явчиха з пивом у руках. Тицьнувши їй гроші, він несподівано голосно свиснув. Омелько помітив, що очі в темряві заметушилися, а над паном Бенем виросла чиясь постать. Чоловік із жахливо роздертим обличчям, на якому було, до того ж, тільки одне око, а рана нічим не прикрита, пройшов повз них і попрямував до панича.

– Увага, панове, – як штукар на площі, загукав молодик, – стежте за моїм слугою, він покаже вам, як на тамтім світі п'ють пиво грішники.

Нещасний, побачивши повну до краю гальбу, потягнувся до неї обома руками і з жалібним скавулінням миттю випив усе, що в ній було.

Одразу щось заклекотіло в його утробі, а з черева, крізь численні дірки на сорочці, наче з Мелюзіни, полилося щойно випите пиво. З виряченого ока слідом за пивом полилися розпачливі сльози. Панич схопився з лави і весело зареготав. Сприйнявши це за веселу витівку пана і його слуги, увесь шинок до нього приєднався. Регіт стояв такий, що музики здивовано затихли.

– Агов, мої панове! – вигукнув молодик і з капелюхом у руці почав граційно походжати поміж гуляк, – давайте гроші за цю комедію!

Розкішне страусяче перо вилося з-під його випещених пальців і досягало брудної зачовганої долівки. Камзол був розшитий золотом, і золото бряжчало в кишенях. А проте панок збирав мідяки і подекуди срібло, хоч усе те, що потрапляло до капелюха, вкупі вартувало хіба що ґудзика на його вбранні.

– Чого затихли? – гукнув він музикам, що з роззявленими ротами спостерігали за ним.

Обійшовши довкола останній стіл, він притьмом опинився біля музик.

– Ану, діду, наставляй долоні, – і коли той випростав уперед свою жменю, висипав туди все, що назбирав. – А тепер ушкварте так, щоб навіть дідько станцював! – крикнув панич, відстібаючи збоку шпагу.

Ті завзято взялися до справи, а молодик заходився в танці. Спершу розважливо, наче приміряючись, а потім пустився навприсядки так, що в Омелька і кума заряботіло в очах. А далі ще й П'явчиху ухопив, та так нею завертів, що очіпок злетів їй з голови і гарне чорне волосся, вирвавшись на волю, розлетілось урізнобіч, як хмара сліпих кажанів, ненароком сполоханих удень.

– От відьма, – впівголоса сказав Омелько, – гуцає тут серед чесного люду…

– І сорому нема, – почулося збоку.

Обидва – і писар, і пан Бень крутнули головами. Панич уже сидів поруч них і обмахував спітнілий писок капелюхом, наче віялом.

– Що за чортів…

– …ня, – додав гість.

– Хе, ви лихого не подумайте, – поспішив додати Омелько, кинувши оком на музик, що після десятого поту голосно відсапувались.

– Нічого проти не маю, – зауважив той, – навпаки…

У горлі пана Беня щось застрягло, і він мусив кашлянути. Панок повернувся до нього.

– А відьми на Лисій Горі усе-таки збираються, добродію, – повідомив він ні сіло ні впало.

– Ага! А я про що? – аж підскочив Омелько. – Казав же, казав? Повторіть це ще раз, пане, прошу вас.

– Збираються, збираються, – сказав, позіхнувши, той, – і щоразу те саме, така нудьга.

Омелько, відчуваючи цікавинку, підсунувся ближче до нього. Щодо пана Беня, то дивне підозріле відчуття ніяк його не полишало, не пускало до горлянки пиво і змушувало увесь час спостерігати за цим безцеремонним молодиком. А той у свою чергу так мальовничо розповідав Омелькові про відьомські зборища, що годі було заперечувати в ньому знавця тої нечистої справи.

– Опівночі відьмацтво злітається туди хто на чім: на мітлах, на віниках, на рогачах, а то й просто на якійсь ломаці… Однак найпочеснішим вважається приїхати верхи на чиємусь горбі. Звісно ж, той бідолаха переконаний згодом, що усе це йому наснилося. Він і направду спить аж до того моменту, коли на самій вершині відьма дає йому добрячого копняка і той котиться до самого підніжжя. Унизу прочухується і, плюючись, коли йде, а коли й повзе додому…

– Бісове кодло! – гаряче перебив Омелько. – Отак знущатися з християнських душ!

– Правильно, – зауважив гість, – таки бісове.

Омелько гримнув кулаком по столі.

– Будь-яка порядна православна душа мусить чинити спротив такому блюзнірству… Про католиків ніц не кажу, ті як собі хочуть!

Від того щирого сплеску писаревого гніву варені раки, що купкою лежали в мисці посеред столу, розлетілися в різні боки… Незнайомець клацнув пальцями, і вони, мов живі, сповзлися назад. Навіть позалазили один одному на тверді червоні спини.

Пан Бень завмер з виряченими очима і відвислою щелепою… Ні, такої чортівні він ще не бачив!

– От, куме, – прошепотів Омелько, – отож бо й є, що відьма їх варила.

– Вона, курва, – кивнув незнайомець.

Музики затягнули урочисту прелюдію до якогось танцю, а три голови зіткнулися чоло в чоло над купкою раків.

– Те, що вони повзали, – сказав писар, – означає, що невдовзі нечисть візьме нас за зябра… Це знак! Ми мусимо утворити братство відьмоборців і до скону боротися з нечистю.

– Я готовий! – палко заявив панич.

– Як вас звати, хоробрий юначе? – запитав Омелько.

– Граф Хіх, – відповів той.

– Ви з Австрії, пане граф?

– Ja.

– Чудово. Ви будете відстоювати наші ідеї там… Вас, куме, я знаю. За нами Львів. Панове, – урочисто промовив писар, запихаючи руку за пазуху, – давайте на хресті поклянемось…

Хіх закашлявся.

– Вам зле?

– Трохи… Скажіть, скільки зараз раків на столі?

– Чотири, – відповів Омелько.

– Значить, нас також мусить бути четверо.

Братчики задумались. Хіх важко дихав, щось тут явно прийшлося йому не до шмиги. Пан Бень не зводив очей з проклятих раків, а писар таємничим поглядом шукав поміж присутніх однодумців. Всі були добряче напідпитку, і кожен патякав якусь дурницю. Ні, такі високі ідеї не для них. Проте Омелько не втрачав надії.

Музики сіли перепочити і перехилити по чарчині, коли двері шинку прочинились, і досередини увірвалось трохи свіжого повітря. Пригнувши голову, чоловік з шаблею при боці переступив поріг. За його плечима майнула місячна ніч. Ніхто не звернув особливої уваги на прибулого, окрім, звичайно, Омелька, що впізнав у ньому кур'єра бургомістра.

Христоф пройшов повз них, привітавшись легким кивком, і попрямував до корчмаря, що куняв за шинквасом. Омелько почув, як він попросив приготувати харчів на три дні та постіль. Стецько в ту ж мить рушив у льох, а Христоф, нудьгуватим поглядом окинувши присутніх, сів за стіл. Постать магістратського писаря скрадливо виросла ліворуч від нього.

– Дай Боже щастя, пане Христоф, – привітався Омелько.

– Дай Боже й вам, пане писарю, – відповів той.

– Ви, я бачу, знову в дорогу?

– Так, вирушаю вдосвіта.

– Далеко?

– Як поведеться.

Омелько сів поруч.

– Отут, пане Христоф, зле вам буде ночувати, – сказав він, – комашня всіляка й очей не дасть стулити.

– Ет, – засміявся той. – коли б то звикати, пане Омельку…

– А йдіть до мене, – запропонував писар, – я тутка недалеко жию, за полем.

Христоф спробував відмовитись, але Омелько так наполегливо взявся його вмовляти, що той невдовзі полишив спроби. З'явився Стецько з великою торбою, але йому повідомили, що писар сам спровадить магістратського посланця в дорогу. Писар, під лихий погляд шинкаря, вивів кур'єра на вулицю. Ліхтар і повний місяць освітили постаті наших героїв-відьмоборців.

– Знати б, котра година, – про себе мовив Омелько.

Хіх виріс за спиною, звів догори очі і впевнено сказав:

– За чверть північ.

– Чудово, саме вчасно, ходімо, браття…

Христоф вивів зі стайні свого коня, і той слухняно почалапав за ним. Хіх чалапав позаду.

– Можу запропонувати карету, – гукнув він услід.

Писар заперечливо похитав головою.

– Не треба.

Цієї миті до графа приєднався його слуга з дірявим черевом, і вся ця процесія, перейшовши дорогу, рушила вузенькою стежкою через поле, на якому вже достигало жито.

Вітру не було… Ніч стояла ясна і спокійна. Місячні промені сновидами бродили поміж розкішного колосся, лякаючи цвіркунів і безцеремонно натикаючись на сплячі волошки та маки.

Омелько ішов попереду, велично переставляючи ноги, і дихав гордо та ритмічно, мов легендарний Леонід, ведучи своє нечисленне, проте відважне військо. Над ним височів пан Бень, боязко озираючись навкруги… Цьому могутньому спартанцю в кожному шурхотінні польової миші ввижалася відьомська нечисть, що тихо до нього скрадалася, а в кожному кажанові – крилатий куролиск.

Слідом за паном Бенем, ведучи коня, йшов Христоф, додаючи до важкого дихання двох відьмоборців тендітну мелодію шпор. Пана Беня ця мелодія заспокоювала, а Омелька надихала. Самого ж Христофа така таємничість смішила, проте передчуття затишного дому і хорошої вечері, обіцяні писарем, змушували підігравати цьому добродушному борцеві з нечистю.

Слідом за конем, ухиляючись від помахів хвоста цієї благородної тварини, йшов граф Хіх. Його шляхетні очі, що світилися в темряві, більше дивились на стежку, оскільки сліди, які залишав попереду кінь, подекуди липли до чобіт і кепсько пахли. Останнім ішов графський слуга. Він мовчки вдивлявся єдиним оком у темну постать господаря і нічим більше не цікавився.

Врешті поле закінчилося, і стежка, вистрибнувши з жита, повилася далі сірою стрічкою поміж темної трави до одиноких вогників вдалині, біля яких перебріхувалися час від часу собаки. На межі росло високе і гіллясте дерево, плоди його зацвиркотіли під ногами та в кінських зубах.

– Ту яблуня, – тихо сказав Омелько, – їден жид колись її посадив… Але яблука такі кислі, що, крім коней, їх міг би їсти хіба що дідько.

– Навряд чи, – озвався Хіх.

Брудно вилаявшись і не по-графськи плюнувши, він метнув у темряву надгризений плід і сердито додав:

– Жидва…

З боку села почулося якесь дике хихотіння. Кінь різко звів голову і тривожно заіржав.

– Ну-ну, – сказав Омелько, витягнувши в той бік шию, – покажись мені…

Утім, щиро кажучи, відважний писар і гадки не мав, що робитиме, коли раптом опиниться віч-на-віч з кимось із нехрещеної братії. Але він був не сам, а ця обставина робить будь-кого героєм.

Місяць мав би тепер висіти над головою, але він, з необережності зачепившись за Лису Гору, тріпотів самотнім бранцем майже над обрієм. Хіх легенько дмухнув у той бік, і він, розгойдавшись, рушив угору, поступово зменшуючись.

– Ге! – вихопилося за спиною, затим хтось гепнувся.

– Куме? – тривожно мовив Омелько.

Пан Бень сидів на купі розчавлених яблук і жалібно стогнав:

– Люди добрі, ну це вже занадто. Раків у шинку я ще міг стерпіти, але ж місяць – не рак!.. Ні, тепер ані краплини до рота.

– Тю! – глузливо відповів писар і вхопив кума попід руки, роблячи відчайдушну спробу звести його на ноги. – Що ви там вигадуєте!

У цей час якийсь дикий сміх пролунав зовсім близько, і на осяяній місяцем стежині з'явився дивний вершник: гола й розпатлана молодиця сиділа на плечах в огрядного чоловіка, тримаючись обома руками за його розкішні вуса, правлячи ними, як віжками. Кінь кур'єра, побачивши таке видиво, рвонув геть, і доки Христоф його стримував та заспокоював, дивне породження ночі вже шурхотіло в житі.

– Свят, свят, свят, – пронеслося між присутніми, а Хіх відступив від них на три широкі кроки.

– То наш староста, – вичавив з себе Омелько, – ач, осідлала, навіжена…

– У-у, нечисть! – раптом завив пан Бень і, вхопивши яблуко, метнув його в жито.

Щоправда, це був швидше прояв відчаю, аніж сміливості.

– Отак їх, куме, – зрадів Омелько, отримавши несподівану підтримку, – хай тільки ще з'являться.

Наче почувши писаря, у небі промайнуло дві тіні і, покружлявши довкола місяця, зникли за Лисою Горою.

– Ти диви, – процідив той, хапаючись і собі за яблуко. За мить у небо випливла ще одна тінь. Вона рухалась повільно й гордовито, минаючи зорі і не зважаючи на людей унизу.

– На тобі! – випалив Омелько, метнувши в неї кислицею. Проте, не досягнувши цілі, яблуко гупнуло за кілька кроків від нього.

– Кидайте, куме, – жваво підбадьорив він пана Беня.

Той широко замахнувся, але з жахом відчув, що його велетенська правиця з силою вперіщила когось по голові. Граф Хіх, тільки гигнувши, розпластався на землі. Капелюх наліз йому на обличчя, сховавши здивовану мармизу.

Тінь угорі заметушилась. Христоф чітко бачив жіночі обриси верхи на мітлі. Якнайкраще прицілившись, він, слідом за писарем, щосили жбурнув у ціль кілька гниляків. Отепер відьмі буде непереливки! Стрілецьке око його не підвело: разів з десять перевернувшись у повітрі, вона так затріскотіла у верболозах понад Полтвою, що всі солов'ї довкола замовкли і ще довго не наважувались подати голос.

Омелько затанцював на радощах:

– Отам їй і амінь! їй-богу, навіть відьма вріже дуба, коли телепнеться з такої висоти!

Христоф мовчав. Незрозуміле відчуття провини каменем лягло на його душу. Подумки він уже картав себе за те, що погодився піти з писарем і тепер встряв у цю вар'ятську історію. З голови не виходило темне гнучке тіло, що звивалось у небі на мітлі: розпущене волосся, круглі перса, пишні стегна… Він важко зітхнув і відв'язав коня.

– Ходімо, пане писарю, якщо ви ще запрошуєте.

– Так-так, – радісно мовив Омелько, – безумовно!

У темряві почулося глухе гарчання. Тріумфатори лячно озирнулись. Дірявий слуга Хіха волік свого непритомного господаря подалі від них у жито. Він сердито поглядав на пана Беня і грозив йому вискаленими жовтими зубами.

– Бідолашний, – пожалів його писар, – дісталось йому від тих відьом. Певно, якісь чари…

Пан Бень мовчки кивнув головою.

– І не кажіть, куме…

Усі троє вирушили до писаревого дому, а вранці, як тільки на світ благословилося, посланець бургомістра галопом помчав на схід, геть забувши про відьмоборців і нічні пригоди.