Отож достатньо того, що в Старому Заповіті ми знаходимо, що погани (homines gentiles) і необрізані, як Ной, Енох, Авімелех, Валаам та інші, пророкували, що Бог посилав гебрейських пророків не тільки до свого, але й до багатьох інших народів. Адже Єзекіїль пророчив усім тоді відомим народам. Більше того, Овдій, наскільки ми знаємо, був провісником тільки для ідумеян, а Йона – головним чином для ніневітян. Ісая оплакує і провіщає біди не тільки юдеїв, відродження не тільки їхнє, але також і інших народів. Адже він говорить (16:9): «Тому-то плачем буду оплакувати Язера», а в главі 19 спершу провіщає єгиптянам біди, а потім їхнє відродження (19:19, 20, 21, 25), а саме: що Бог пошле їм Спасителя, який визволить їх; що Бог їм стане відомим; і що, нарешті, єгиптяни вшанують Бога жертвами і дарами. А насамкінець називає цей народ (natio) благословенним єгипетським народом (populum) Божим. Все це воістину вельми гідне того, щоб бути відзначеним. Єремія, нарешті, називається пророком не лише гебрейського народу, але народів узагалі (1:5). Він, провіщаючи біди народам, також оплакує їх і провіщає їхнє відродження. У главі 48:31 він говорить про моавитян: «Ридаю тому над Моавом, і кричу за Моавом усім». І у вірші 36: «Тому стогне серце моє за Моавом, немов та сопілка». І, нарешті, провіщає їхнє відродження, рівно як і відродження єгиптян, амонітян і еламітів. Тому безумовно, що й інші народи, подібно до юдеїв, мали своїх пророків, які провіщали їм та юдеям.

Але хоч Письмо згадує тільки про одного Валаама, якому були відкриті майбутні справи юдеїв та інших народів, однак не треба думати, що Валаам пророкував у тому єдиному випадку. Адже з самої розповіді вельми ясно видно, що він задовго до цього уславився пророцтвами та іншими божественними дарами. Бо Балак, віддаючи наказ привести його до себе, говорить («Числа», 22:6): «Бо знаю, що кого ти поблагословиш, той благословенний, а кого проклянеш, – проклятий». Значить, він мав ту саму благодать, якою Бог щедро обдарував Авраама («Буття», 12:3). Потім Валаам, як звиклий до пророцтв, відповідає посланим, щоб вони лишилися у нього, доки йому не відкриється воля Божа. Коли він провіщав, тобто коли він правдиво тлумачив думку Бога, він зазвичай говорив про себе так: «Мова (dictus) того, хто слухається Божих слів і знає думку Всевишнього, хто бачить видіння Всемогутнього, що падає він, але очі відкриті йому».

Нарешті, благословивши гебреїв за наказом Бога (як і зазвичай це робив), він починає пророчити іншим народам і провіщати їхнє майбутнє. Все те цілком достатньо показує, що він завжди був пророком або дуже часто провіщав і що він (це особливо треба завважити) володів тим, що особливо робило пророків упевненими в правдивості пророцтва, тобто духом, схильним лише до справедливості і добра. Бо він благословляв не того, кого сам хотів, і проклинав не того, кого хотів, як думав Балак, а лише тих, кого Бог хотів благословити чи проклясти. Тому він відповів Балаку: «Якщо Балак дасть мені повний свій дім срібла та золота, то й тоді я не зможу переступити наказу Господа Бога мого, щоб зробити річ малу чи річ велику… Я пізнаю, що ще Господь буде говорити мені».

Що ж стосується того, що Бог розгнівався на нього, доки він був у дорозі, то це трапилося і з Мойсеєм у той час, як він, за дорученням Бога, вирушав до Єгипту («Вихід», 4:24). А що він брав срібло за пророкування, то це і Самуїл робив («І книга Самуїлова», 9:7, 8). І якщо він у чомусь прогрішив (про це дивись «II послання Петра», 2:15, 26 і «Послання апостола Юди», 11), то ніхто не буває настільки праведним, щоб завжди добре чинити і ніколи не грішити («Еклезіаст», 7:20). І, звичайно, клопотання його завжди повинні були мати велике значення у Бога, а його сила проклинати, безумовно, була дуже великою, оскільки в Письмі, щоб засвідчити велике милосердя Боже до ізраїльтян, багато разів згадується, що Бог не захотів послухати Валаама і що він прокляття обернув на благословення («Повторення Закону», 23:6; «Книга Ісуса Навина», 24:10; «Книга Неємії», 13:2). Тому, без сумніву, він був вельми приємний Богові, бо промови і прокляття нечестивих Бога щонайменше турбують. Таким чином, оскільки він був справжнім пророком, хоч Ісус Навин і називає його віщуном (divinus) або ворожбитом (augur) (13:22), однак немає сумніву, що це ім’я приймається і в позитивному значенні, і що ті, кого погани (gentiles) зазвичай називають віщунами й ворожбитами, були правдивими пророками, а ті, яких Письмо часто звинувачує і засуджує, були псевдовіщунами, які обманювали поган, подібно до того як неправдиві пророки обманювали юдеїв. Це й з інших місць Письма досить ясно видно. Тому ми робимо висновок, що пророчий дар не був властивий виключно юдеям, але був притаманний усім народам. Фарисеї, проте, навпаки, гаряче стверджують, що цей божественний дар був виключно властивий тільки їхньому народові, решта ж народів пророкували майбутнє задяки не знаю вже якій диявольській силі (чого тільки, зрештою, не вигадає марновірство).

Найголовніше, що вони наводять із Старого Заповіту для потвердження цієї думки, є авторитет Письма, зокрема місце у «Виході» (33:16), де Мойсей говорить Богові: «Бо ж чим тоді пізнається, що знайшов милість в очах твоїх я та народ твій? Чи ж не тим, що ти підеш із нами? І будемо вирізнені я та народ твій від кожного народу, що на поверхні землі». Звідси вони хочуть, я говорю, вивести, що Мойсей просив у Бога, щоб він перебував з юдеями і пророчо відкривав їм себе. А потім, щоб цієї ласки він не виявляв ніякому іншому народові. Смішно, звичайно, що Мойсей заздрив поганам через присутність Бога чи що наважився просити у Бога чогось подібного. Але суть справи в іншому: після того, як Мойсей спізнав непокірний характер і дух свого народу, він виразно побачив, що вони без найбільших чудес і особливої зовнішньої допомоги Божої не можуть сповнити початих справ. Навіть навпаки, що вони без такої допомоги безумовно загинуть. Тому, щоб було очевидно, що Бог бажає їх зберегти, вій просив цієї особливої зовнішньої допомоги Божої. У 34:9 він так говорить: «Якщо я знайшов милість в очах твоїх, Владико, то нехай же Владика йде серед нас, бо народ цей твердошиїй» і таке інше.

Отож підстава, чому він просить про особливу зовнішню допомогу Божу, полягає в тому, що народ був непокірний. Але що ще виразніше показує, що Мойсей нічого, крім цієї особливої зовнішньої допомоги Божої, не просив, так це сама відповідь Бога. Адже він тут-таки відповів (вірш 10 тієї самої глави): «Ось я складаю заповіт (foedus) перед усім народом твоїм. Я чинитиму чуда, які не були творені на всій землі і в жодного народу (gens)». Значить, Мойсей тут клопочеться тільки про обраність гебреїв у тому сенсі, як я його пояснив, і ні про що інше не просить у Бога. Щоправда, в «Посланні святого апостола Павла до римлян» я знаходжу інший текст, який мене більше вражає, а саме: у главі 3:1, 2. Там Павло, певно, вчить іншого, аніж ми кажемо тут. Він говорить: «Отож, що має більшого юдей, або яка користь від обрізання? Багато, на всякий спосіб, а насамперед, що їм довірені були Слова Божі». Але якщо ми ввійдемо глибше в суть учення Павла, то ми не знайдемо нічого, що суперечило б сказаному нами, навпаки, він хоче навчити того самого, чого й ми тут. Бо в 29-му вірші тієї самої глави він говорить, що Бог є Богом як юдеїв, так і поган. А в главі 2:25, 26: «Обрізання корисне, коли виконуєш Закон; а коли ти переступиш Закон, то обрізання твоє стало не обрізанням. Отож, коли необрізаний зберігає постанови Закону, то чи не порахується його необрізання за обрізання?»

Потім (9:3 і 15:4) він говорить, що всі, тобто юдеї і погани, однаково були грішниками. Гріх же без заповіді і Закону не існує. Тому звідси вельми виразно видно, що Закон, згідно з яким усі жили, був відкритий абсолютно для всіх (що ми й вище показали, пославшись на главу 28:28 Йова). Саме Закон, який стосується лише справжньої праведності, а не тієї, яка встановлюється згідно з порядком і ладом якоїсь окремої держави і пристосовується до характеру одного народу. Нарешті, робить висновок Павло, оскільки Бог є Богом усіх народів, тобто він до всіх однаково милосердний, і всі однаково були у владі Закону і гріха, то саме тому Бог послав сина свого Христа всім народам, щоб він усіх однаково звільнив від рабства Закону. Аби вони надалі чинили добро, не зважаючи на заповіді Закону, а внаслідок твердого рішення духу.

Таким чином, Павло вчить того ж самого, що й ми стверджуємо. Отож, коли він говорить, що «тільки юдеям довірені були слова Божі», то чи це треба розуміти, що тільки їм були дані Закони, а іншим народам явлені лише в одкровенні й понятті, а чи треба говорити, що Павло (оскільки він намагається спростувати ті заперечення, які тільки юдеї могли висунути) відповідає згідно з розумінням і думками юдеїв, засвоєними в той час. Бо, навчаючи того, що він почасти бачив, почасти чув, він з греками був грек, а з юдеями – юдей.

Тепер лишається тільки відповісти на докази деяких людей, якими вони хочуть переконати себе в тому, що обрання гебреїв було не тимчасовим і не тільки стосовно держави, але вічне. Бо, говорять вони, ми бачили, що юдеї після втрати держави, будучи розкидані всюди і відчужені протягом стількох років від усіх народів, збереглися, – чого ні з яким іншим народом не трапилося. Потім, що Святе Письмо в багатьох місцях, напевно, вчить, що Бог обрав собі юдеїв навіки і тому, хоч вони й утратили державу, однак лишаються обранцями Божими. Місця, які, на їхню думку, особливо чітко говорять про це вічне обрання, є головним чином такі: 1) 36:31 «Книги Єремії», де пророк свідчить, що насіння Ізраїля навіки лишиться народом Божим, саме порівнюючи його з незмінним порядком небес і природи; 2) «Книга Єзекіїля» (20:32 та інші), де пророк, певно, хоче сказати, що, хоч юдеї ревно бажають відійти від пошанування Бога, Бог, однак, збере їх у всіх краях, де вони були розсіяні, і поведе в пустиню народів, як повів батьків їхніх у пустелі Єгипту і, нарешті, звідти, відокремивши їх від бунтівників і відступників, поведе до гори своєї святості, де вся родина Ізраїля пошанує його.

Крім цього, й інші місця зазвичай наводяться, особливо фарисеями, але я гадаю, що задовольню всіх, якщо відповім на ці два місця. Це я зроблю досить легко, коли покажу, виходячи із самого Письма, що Бог не обирав гебреїв навіки, а лиш на тій умові, на якій обрав раніше ханаанеян. Вони також, як ми вище показали, мали первосвящеників, які свято шанували Бога і, однак, Бог відвернувся від ханаанеян через їхні розкоші, недбалість і недостатнє благочестя. Мойсей у книзі «Левіт» (18:27, 28) нагадує ізраїльтянам, щоб вони не осквернялися кровозмішанням подібно до ханаанеян, аби земля не вивергала їх, як вона вивергла ті народи, які населяли ті місця. І в «Повторенні Закону» (8:19, 20) він погрожує їм в дуже недвозначних словах загальним загином. Він говорить так: «Свідчу вам сьогодні, – ви конче погинете! Як ті люди, що Господь вигубляє з-перед вас». І подібним чином трактують Закон інші місця, які напевно вказують, що Бог не безумовно і не навічно обрав гебрейський народ. Таким чином, легко переконатися, що якщо пророки і пророкували їм про новий і вічний заповіт пізнання любові й ласки Божої, то це обіцяється тільки благочесним, бо в тій же главі Єзекіїля, яку ми щойно цитували, чітко мовиться, що Бог відокремить від них бунтівників і відступників, а у Софонії, у главі 3:12, 13, – що Бог позбавить гордих середовища і залишить бідних. А оскільки це обрання стосується правдивого доброчинства, то не слід думати, що воно було обіцяне благочесним тільки з юдеїв, усуваючи інших, але неодмінно треба думати, що поганські правдиві пророки (що їх, як ми показали, мали всі народи) також обіцяли це обрання вірним зі свого народу і втішали їх ним.

Тому цейбічний заповіт пізнання Бога і любові до нього – загальний, як вельми виразно видно і з глави 3:10, 11, Софонії, а тому в цьому відношенні не слід допускати жодного розрізнення між юдеями і поганами, а відповідно, й іншої, їм лиш властивої, обраності, крім тієї, яку ми вже показали. А що пророки, говорячи про це обрання, яке стосується лише правдивого доброчинства, додають багато чого про жертвоприношення й інші церемонії, про відновлення храму й міста, то вони (у згоді з практикою і природою пророцтва) бажали тлумачити духовні предмети в таких образах, щоб вони в той же час вказували юдеям (чиїми пророками вони були) на відновлення держави і храму, чого слід було чекати в часи Кіра. Тому в нинішній час у юдеїв нема нічого, що вони могли б приписати собі як перевагу перед усіма народами. Що ж стосується того, що вони, будучи розсіяні і не маючи держави, впродовж стількох років зберігалися, то це зовсім не дивно після того, як вони настільки виокремилися серед усіх народів, що викликали до себе ненависть усіх. І до того ж не тільки зовнішніми обрядами, протилежними обрядам інших народів, але й ознакою обрізання, якого вони пильно дотримувалися.

А що їхньому збереженню сприяє ненависть народів, це потвердив тепер досвід. Коли недавно іспанський король змушував юдеїв прийняти державну релігію або вирушити у вигнання, то багато юдеїв прийняли папську релігію. Але, оскільки тим, хто прийняв релігію, були надані всі привілеї природних іспанців, і до того ж вони були визнані гідними займати всі почесні посади, то незабаром вони так змішалися з іспанцями, що через якийсь час від них не лишилося жодних слідів і жодної згадки. Але цілком протилежне трапилося з тими, яких португальський король змусив прийняти релігію його держави. Вони, хоч і змінили релігію, жили завжди окремо від усіх, тому що король оголосив їх не гідними займати всі почесні посади.

У цій справі, я гадаю, і знак обрізання настільки сильний, що, на моє переконання, він один збереже цей народ навіки. Більше того, якби основи їхньої релігії не послабили їхній дух, я цілком був би певен, що вони колись за зручних обставин (людські справи вельми мінливі) знову відновлять свою державу і що Бог знову їх обере. Чудовий приклад цьому – китайці, які також свято зберігають якусь там косу на голові, чим виразно відрізняються від усіх інших. Вирізнившись таким чином, китайці зберегли себе впродовж стількох тисяч років, і за давністю вони далеко переважають всю решту народів. І вони не завжди мали державу, однак не раз відновлювали її після втрати і, без сумніву, знову відновлять, як тільки мужність татар²⁰ почне слабнути внаслідок матеріальних розкошів і безтурботності. Нарешті, якби хтось захотів захищати положення, що юдеї внаслідок тієї і другої причини були обрані Богом навіки, то я не буду йому суперечити, якщо тільки він стверджує, що це обрання – тимчасове чи вічне, – оскільки воно належить тільки юдеям, стосується лише держави й тілесних вигод (бо тільки це може відрізняти один народ від іншого). Але стосовно розуму і справжнього благочестя жоден народ не відрізняється серед інших, і, певно, стосовно цих речей жодному народові Бог не надає переваги над іншим.