Глава II

Ви ж пам’ятаєте пісеньку про Пугача і Кицьку та їхній гарний зелений човен? Як «взяли вони мед і кілька монет, загорнутих в крупну банкноту»?

 
Грай гітаро, брень-брень, рік пливли вони й день
У країну, де дерево Бонґі росте,
От вам правда уся – стріли там порося
А у носі у нього кільце, як на те!
Ой, брень-брень, срібне в носі кільце, як на те!¹
 

Так ось, я розкажу вам історію того поросяти і чому воно стало жити в країні, де дерево Бонґі росте.

Коли ця свинка була маленькою, вона жила в Девонширі зі своїми тітоньками міс Рохою і міс Брьохою на фермі, що звалася «Там-де-Кнур». Щоб дістатися до їхньої затишної, вкритої соломою хатки, що стояла посеред саду, треба було піднятися вгору крутим червонястим Девонширським шляхом.

Ґрунт там був червоним, трава зеленою, а далеко внизу виднілися руді скелі і шматочок яскраво-синього моря. Кораблі під білими вітрилами запливали з моря у гавань Стімута.

Я часто зауважувала, що девонширські ферми мають чудернацькі назви. Якби ви колись побачили «Там-де-Кнур», ви б, мабуть, подумали, що мешканці там теж дивакуваті! Тітонька Роха була вгодованою плямистою свинею, яка тримала курей. Міс Брьоха була дебелою усміхненою чорною свинею, яка займалася пранням. У цій історії про них ми не почуємо багато. Вони вели сите життя, в якому не відбувалося ніяких подій, а в кінці мали стати беконом. А от їхньому небожеві Робінзону судилося пережити найнеймовірніші з пригод, які будь-коли траплялися зі свинею.

Поросятко Робінзон був дуже симпатичним маленьким хлопчиком, рожево-білого кольору з невеличкими блакитними очицями, товстими щоками й подвійним підборіддям, і з задраним угору п’ятачком, в якому було продіте справжнє срібне кільце. Робінзон міг бачити це кільце, якщо заплющував одне око, а друге скошував убік.

Він був завжди задоволений і щасливий. Цілісінький день гасав усюди по фермі, наспівуючи сам собі коротенькі пісеньки, й підкувікуючи «Куві, куві, куві!» Його тітоньки так сумували за цими пісеньками, коли Робінзон покинув їхній дім.

– Куві? Куві? Куві? – відповідав він, як до нього хтось звертався. – Куві? Куві? Куві? – вислуховував він співрозмовника, схиливши голову вбік і примруживши одне око.

Тітоньки годували, виховували Робінзона й піклувалися про нього безперестанку.

– Робінзоне! Робінзоне! – гукала тітонька Роха. – Хутчій сюди! Я чую, курочка кудкудаче. Принеси мені яєчко, та гляди ж не розбий!

– Куві, куві, куві! – відзивався Робінзон, немов маленьке французеня.

– Робінзоне! Робінзоне! У мене впала защіпка, біжи сюди, підніми її для мене! – кликала тітонька Брьоха з галявинки, де сушила білизну (сама вона була такою товстою, що вже не могла нахилитися і що-небудь підняти).

– Куві, куві, куві! – відповідав Робінзон.

Обидві тітоньки були дуже-дуже огрядними. А перелази в околицях Стімута вузькі. Доріжка, що вела з «Там-де-Кнур» до міста, перетинала багато полів – червона протоптана стежка в невисокій зеленій траві, в якій рясніли ромашки. А коли стежка переходила з одного поля на друге поле, там обов’язково був перелаз у вигляді сходів, по яких треба було перебиратися через живопліт.

– Це не я занадто товста, це перелази занадто вузькі, – сказала тітонька Роха тітоньці Брьосі. – Ти б змогла через них протиснутися, якщо я залишуся вдома?

– Я точно не зможу! Я вже два роки, як не можу, – відказала тітонька Брьоха. – Жахливо, це так жахливо з боку візника, що він перевернув свою ослячу упряжку якраз напередодні базарного дня. І що тепер робити з яйцями по два двадцять за дюжину? І що ти скажеш, скільки ж це треба чимчикувати в обхід по шляху, замість того, щоб пройти навпрошки через поля!

– Чотири милі, це якщо в один кінець, – зітхнула тітонька Брьоха. – А я тепер перу останнім шматком мила. І все-таки, як же нам скупитися? Віслюк каже, що візок відремонтують тільки за тиждень.

– А як ти гадаєш, ти не протиснешся через перелази, якщо підеш до обіду?

– Ні, не протиснуся, я міцно застрягну, і ти також застрягнеш, – промовила тітонька Брьоха.

– А що ти думаєш, чи могли б ми ризикнути… – почала тітонька Роха.

– Ризикнути відправити Робінзона по стежці до Стімута? – закінчила тітонька Брьоха.

– Куві, куві, куві! – відгукнувся Робінзон.

– Мені б не дуже хотілося посилати його одного, хоча за розмірами він якраз підходить.

– Куві, куві, куві! – відгукнувся Робінзон.

– А тут нічого іншого й не поробиш, – підсумувала тітонька Роха.

Отож Робінзона посадили у ванну й помили останнім шматком мила. Його пошкребли, витерли й причепурили, так що він виблискував, як нове пенні. Потім на нього одягли блакитну блузу та панталони й наказали йти на базар у Стімуті із великим кошиком для покупок.

У кошика поклали дві дюжини яєць, букет нарцисів, дві головки цвітної капусти весняного урожаю, також там був і обід для Робінзона з кількох бутербродів із повидлом. Яйця, і квіти, і городину він мав продати на базарі, а додому принести різні товари з магазинів.

– І дивися ж будь обережним у Стімуті, небоже Робінзоне. Остерігайся рушничного пороху, і корабельних коків, і фургонів для перевезення меблів, і ковбас, і взуття, і кораблів, і сургучу. Пам’ятай, що треба купити синьку, мило, шерстяних ниток для штопання – і що там ми ще хотіли? – сказала тітонька Роха.

– Шерстяні нитки, мило, синька, дріжджі – що ми ще хотіли? – сказала тітонька Брьоха.

– Куві, куві, куві! – відповів Робінзон.

– Синька, мило, дріжджі, шерстяні нитки для штопання, насіння капусти – це п’ять, а ще мало бути щось шосте. Було ж покупок на дві більше, ніж чотири, бо на кутках його носовичка якраз забракло місця для двох вузлів на пам’ять. Шість покупок мало б бути…

– Я згадала! – вигукнула тітонька Роха. – Це був чай! Чай, синька, мило, нитки для штопання, дріжджі, насіння капусти. Більшість з цього ти зможеш купити в крамниці містера Мамбі. Поясни йому про візок, Робінзоне, скажи йому, що ми привеземо випрану білизну і побільше городини наступного тижня.

– Куві, куві, куві! – відповів Робінзон, вирушаючи в путь із великим кошиком.

Тітонька Роха і тітонька Брьоха стояли на порозі. Вони дивилися, аж поки він не пропав із виду, пройшовши униз по полю й благополучно перебравшись через перший із численних перелазів. Коли вони повернулися до своєї роботи по господарству, то розмовляли одна з одною грубо й роздратовано, бо на душі в них було неспокійно за Робінзона.

– Краще б ми його нікуди не відпускали. Це все ти зі своєю дурною синькою! – проказала тітонька Роха.

– Ну так, справді! Синька! Це все твої шерстяні нитки і яйця! – рохнула у відповідь тітонька Брьоха. – Ти краще піди спитай візника і його ослячу упряжку, чому він не міг перекинутися в канаву вже після базарного дня?

Глава III

Дорога до Стімута була неблизькою, навіть якщо йти через поля. Але стежка весь час збігала вниз, тож Робінзон не сумував. Він виспівував свою коротеньку пісеньку, радіючи погожому ранкові і повискуючи: – «Куві, куві, куві!» Жайворонки теж співали високо над головою.

А ще вище на тлі блакитного неба великі білі чайки ширяли широкими кругами. Їхні хриплі крики долинали з вишини до землі вже добре пом’якшеними. Поважні граки й жваві галки походжали по леваді поміж ромашок і жовтцю. Ягнята вистрибували й мекали, а вівця озирнулася на Робінзона.

– Обережніше там у Стімуті, маленька свинко, – застерегла вона по-материнськи.

Робінзон крокував, аж поки геть не захекався, і йому було дуже жарко. Він уже перетнув п’ять широких полів і подолав стільки ж перелазів: перелазів-сходів, перелазів-драбин, перелазів із дерев’яних стовпчиків. Деякі з них були вельми незручними, якщо йти з великим кошиком. Ферми «Там-де-Кнур» уже не було видно, коли він обернувся. А вдалині перед ним, за фермерськими полями й прибережними скелями, – аж нітрохи не наблизившись, підіймалося, немов стіна, темно-синє море.

Робінзон сів відпочити під живоплотом, вибравши місце, захищене від сонця. Жовті котики верби цвіли в нього над головою, сотні квіток первоцвіту рясніли на насипові, скрізь ширився теплий запах моху й трави і парувала волога червона земля.

– Якщо я з’їм свій обід тепер, то не муситиму нести його далі! Куві, куві, куві! – сказав Робінзон.

Від прогулянки він так зголоднів, що залюбки з’їв би і одне яєчко, а не тільки бутерброди з повидлом, але він був занадто добре вихований.

– Тоді їх уже не буде дві дюжини, – зауважив Робінзон.

Він назбирав букетик первоцвіту й перев’язав його шерстяною ниточкою для штопання, яку тітонька Роха дала йому як зразок.

– Я продам його на базарі, а гроші будуть тільки моїми, за свої пенні я куплю цукерок. А скільки в мене пенні? – запитався Робінзон, риючись у себе в кишені. – Одне від тітоньки Рохи, одне від тітоньки Брьохи, і одне моє власне буде за первоцвіти – о, куві, куві, куві! Он хтось скаче по дорозі! Я запізнюся на базар!

Робінзон підскочив і перетягнув свого кошика через дуже тісний перелаз. Саме в цьому місці стежка перетинала велику основну дорогу. Він побачив чоловіка верхи на коні. Старий містер Пепперіл під’їхав, сидячи на гнідому коні з білими ногами. Його два високі хорти бігли поперед нього, заглядаючи через перекладини усіх воріт усіх полів, які вони минали. Хорти підстрибом підбігли до Робінзона, вони були дуже великі й дружелюбні, вони облизали його обличчя і поцікавилися, що він несе у кошикові? Містер Пепперіл гукнув їх: – До мене, Пірате! До мене, Листоношо! Підійдіть-но сюди, шановні! – Він зовсім не хотів нести відповідальність за яйця.

Дорогу нещодавно встелили гострою новою щебінкою з кременю. Містер Пепперіл спрямував гнідого коня до порослого травою узбіччя і звернувся до Робінзона. Це був життєрадісний літній джентльмен, вельми привітний, з червоним лицем і сивими бакенбардами. Усі зелені поля і червоні орні землі між Стімутом і «Там-де-Кнуром» належали йому.

– Здоров, здоров! І куди це ти вирядився, маленька свинко Робінзоне?

– Вітаю, місере Пепперіле, сер. Іду я на базар. Куві, куві, куві! – сказав Робінзон.

– Як, сам-один? А де ж міс Роха і міс Брьоха? Не захворіли, сподіваюся?

Робінзон пояснив усе про вузькі перелази.

– Цікаво, цікаво! Занадто гладкі, занадто гладкі? Отож ти пішов зовсім сам? А чому твої тітоньки не заведуть собі пса, щоб бігав у справах?