У тремтливому полуденному мареві, понад сіро-зеленими кронами дерев з’явилася чотирикутна башточка. Невдовзі ридван звернув з путівця на бічну дорогу; ліворуч, схилом пагорба, стелилися виноградники, праворуч, над садовим муром, нависало віття старезних дерев. Ридван зупинився біля широко розчинених ветхих воріт. Подорожні вийшли, і кучер, за знаком Оліво, поїхав далі, до стайні. Широка каштанова алея вела до невеличкого замку, який здавався на перший погляд досить жалюгідним, навіть занедбаним. Казанові відразу впало у вічі розбите вікно на першому поверсі; не минула повз його увагу й подекуди облуплена балюстрада навколо майданчика широкої присадкуватої вежі, яка трохи незґрабно увінчувала будівлю. Зате вхідні двері прикрашала витончена різьба. Опинившись у передпокої, Казанова завважив, що всередині замок добре зберігся, принаймні краще, ніж можна було припустити, судячи з фасаду.

– Амаліє! – на повен голос гукнув Оліво, аж луна вдарилася у високі склепіння. – Скоренько зійди вниз! Я тобі гостя привіз, Амаліє! Та ще й якого гостя!

Але Амалія ще раніше з’явилася на сходах, невидима для прибульців, які зі сліпучого сонця увійшли в присмерк передпокою. Гострі очі Казанови зберегли здатність пронизувати навіть темряву ночі, тому скоріш за Оліво помітили господиню дому. Казанова усміхнувся і відразу відчув, як усмішка омолодила його обличчя. Амалія аж ніяк не погладшала, чого він боявся, залишилася стрункою і молодявою. Вона миттю його впізнала.

– Яка несподіванка! Яке щастя! – нітрохи не знітившись, вигукнула вона, жваво збігла сходами й підставила гостеві щічку для поцілунку, а Казанова щиро обійняв її, мов давню приятельку.

– І я повинен повірити, що Марія, Нанетта й Терезіна – ваші рідні доньки, Амаліє? – не приховував здивування Казанова. – Хоча, судячи зі збіглого часу, таке можливо…

– Судячи з усього іншого – теж, – додав Оліво. – Можете мені повірити, пане шевальє!

– То ти, мабуть, спізнився через зустріч з шевальє, Оліво? – запитала Амалія, дивлячись на гостя затуманеним від спогадів поглядом.

– Так воно й було, любонько. Та попри спізнення, сподіваюсь, нас таки чимось нагодують?

– Звісно, ми з Марколіною, хоч і гинули з голоду, самі до столу не сідали.

– А чи не стачить вам ще трохи терпіння почекати, доки я струшу з себе дорожню куряву й причепурюся? – попросив Казанова.

– Зараз я вам покажу вашу кімнату, – заметушився Оліво. – Гадаю, будете задоволені, шевальє, не менше задоволені, ніж… – він по-змовницькому підморгнув і стиха додав: —…ніж у вашому готельчику в Мантуї. Хоча дечого вам тут таки бракуватиме…

Оліво рушив попереду догори сходами на ґалерею, яка чотирикутником опоясувала передпокій; з далекого кутка ґалереї ще вище вели вузькі дерев’яні східці. Нагорі Оліво відчинив двері до вежі і, стоячи на порозі та розсипаючись похвалами, запросив гостя до скромної кімнати для гостей. Покоївка занесла речі й подалася геть разом з Оліво. Казанова зостався сам у невеликому покої, облаштованому усім необхідним, однак доволі голим; з чотирьох високих і вузьких ґотичних вікон відкривалася на всі боки, ген до самого небокраю, панорама околиць: залиті сонцем рівнини з зеленими виноградниками, барвисті луки, жовтогарячі ниви, білі дороги, світлі будинки в тінистих садках. Казанова недовго милувався краєвидами, квапливо привів себе до ладу: не голод підганяв його, а пекуча цікавість якнайскоріше побачити Марколіну. Він навіть одягу не змінив – приберіг свою осяйну появу на вечір.

Переступивши поріг трапезної на нижньому поверсі, облицьованої деревом, він побачив за столом з щедрими наїдками не лише подружжя господарів з їхніми трьома доньками, а й тендітну панянку в невибагливій, сірій, м’яко спадистій донизу сукні, яка розглядала його без жодної ніяковості, ніби він член родини або ж принаймні частий тут гість. Що її погляд не спалахнув тим вогнем, яким його так часто в минулі часи зустрічало жіноцтво, коли він вперше з’являвся у незнайомому товаристві в чарівливому сяєві юності чи небезпечно-спокусливій красі зрілих літ, Казанова вже звик. Та навіть останнім часом достатньо було згадати його ім’я, щоби з жіночих уст зірвалися слова запізнілого захоплення чи принаймні тихого жалю, як визнання, якою жаданою була б зустріч з ним хоч на кілька років раніше. Але тепер, коли Оліво відрекомендував його своїй небозі як пана Казанову, шевальє фон Сенґаля, дівчина ввічливо всміхнулася, як усміхалась би, почувши будь-яке інше звичайне ім’я, не овіяне таїнами й відголосом колишніх пригод. І навіть тоді, як він сів біля неї, поцілував їй руку, а його очі осипали її рясним дощем іскор захоплення та жаги, вона й бровою не повела, чого варто було б сподіватися, як скромної відповіді на таке палке захоплення.

Після перших ґречних слів Казанова дав зрозуміти своїй сусідці за столом, що йому відомо про її освіченість, і поцікавився, яким наукам вона віддає перевагу. Дівчина відповіла, що її насамперед вабить вища математика, до якої її навернув славетний викладач Болонського університету професор Морґаньї. Казанова висловив зачудування справді незвичним, як на таку привабливу панянку, зацікавленням до важкого й прозаїчного фаху. Марколіна відповіла, що, на її думку, з-поміж усіх наук вища математика – найфантастичніша, ба, божественна за своєю природою. Коли Казанова попросив детальніше розтлумачити це цілком нове для нього трактування математики, Марколіна скромно відмовилася, мовляв, присутні за столом – а насамперед її любий дядечко – хотіли б радше почути оповідь про мандри друга, який об’їздив увесь світ і якого так давно не бачили, ніж вислуховувати філософські теревені. Амалія запально підтримала небогу, і Казанова, завжди готовий піти назустріч подібним побажанням, завважив мимохідь, що останніми роками виконував здебільшого таємні дипломатичні місії, тож доля закидала його – якщо називати лише великі міста – у Мадрид, Париж, Лондон, Амстердам і Петербурґ. Він розповів про поважні та веселі зустрічі й розмови з чоловіками й жінками розмаїтих суспільних станів; не оминув увагою, як щиро його приймали при дворі російської цариці Катерини ІІ; дотепно оповів, як Фрідріх Великий ледь не призначив його виховником в кадетській школі для померанських юнкерів, та він устиг вчасно накивати п’ятами. Йому, захопленому власними оповідками, здавалося, ніби все це відбувалося з ним зовсім недавно, а не багато, не десятки років тому, як це було насправді. Іноді він прибріхував, сам того не до кінця усвідомлюючи; тішився своїм піднесеним настроєм і зацікавленням, з яким його слухали. Фантазуючи, мимоволі майже вірив, що він і досі пестунчик долі, той зухвалий, осяйний Казанова, який волочився світом з жінками-красунями, до якого з пошанівком ставилися світські вельможі й духовенство, який прошвендяв, програв у карти, роздарував тисячі золотих, а не зацофаний злидар, якого колишні друзі з Англії та Іспанії підгодовують мізерними подачками, а, буває, і того навіть не присилають; тоді доводилося вдовольнятися жалюгідним дріб’язком, виграним у барона Перотті та його гостей. Він навіть забув про свою нинішню заповітну мрію: закінчити життя, колись таке успішне та яскраве, найзлиденнішим громадянином, писарем, жебраком у рідному місті, де його спершу запроторили до в’язниці, а після втечі затаврували й оголосили вигнанцем.

Марколіна теж уважно дослухалася, але з таким виразом на обличчі, ніби їй читають уголос якусь не надто цікаву історію. Ані мімікою, ні жестом не зраджувала, що знає, хто сидить навпроти неї, – людина, чоловік, сам Казанова, який усе розказане, а більше нерозказане, пережив особисто, коханець тисячі жінок. Зате очі Амалії палахкотіли захопленням. Для неї Казанова залишився колишнім; його голос зваблював її так само, як і шістнадцять років тому, і він відчував: достатньо йому лиш мовити слово чи ледь натякнути, і давня пригода повториться йому на догоду. Та що йому тепер Амалія, коли його так вабить до Марколіни, як до жодної іншої жінки ніколи не вабило? Крізь матовий полиск сукні він ніби бачив дівоче голе тіло; пуп’янки її грудей розпускалися йому назустріч, а коли вона якось нагнулася підняти з підлоги хусточку, що вислизнула їй з рук, розпалена уява Казанови приписала тому порухові такий знадний сенс, аж він ледь не знепритомнів. Секундне мимовільне спотикання у плині розповіді не пройшло повз увагу Марколіни, як і дивний спалах в його очах, однак у погляді дівчини Казанова прочитав раптове відчуження, настороженість і навіть проблиск відрази. Він умить опанував себе і вже готовий був з подвоєною жвавістю продовжити розповідь, як до господи увійшов опецькуватий священик. У відрекомендованому господарем абаті Россі Казанова відразу впізнав чоловіка, з яким познайомився двадцять сім років тому на одному купецькому кораблі, що простував з Венеції до Кьоджі.

– Ви тоді мали перев’язане око, – завважив Казанова; він рідко нехтував нагодою похизуватися своєю надзвичайною пам’яттю. – А одна селянка в жовтій хустці порадила вам цілющу мазь, яку випадково мав при собі молодий аптекар з дуже хрипким голосом.

Абат кивнув головою й усміхнувся, приємно вражений. А тоді з хитруватим виразом на обличчі підійшов упритул до Казанови, ніби хотів повідомити якусь таємницю, однак мовив уголос:

– А ви, пане Казаново, супроводжували весільне товариство… не знаю, чи в ролі випадкового гостя, а чи весільного дружби. У кожному разі, наречена обдаровувала вас значно ніжнішим поглядом, ніж свого нареченого… Здійнявся вітер, майже буря, а ви почали декламувати якогось надзвичайно сміливого вірша.

– Шевальє зробив це, звісно, лише для того, щоб відвернути бурю, – мовила Марколіна.

– Аж такими чарами я ніколи не володів, – мовив Казанова. – Однак не заперечуватиму: щойно я почав декламувати, про бурю всі забули.

Дівчатка обліпили з усіх боків абата, знаючи, що буде далі. Той жменями виймав з бездонних кишень ласощі й клав їх своїми тлустими пальцями дітям до рота. Олі-во ж тим часом з щонайменшими подробицями розказував абатові, як він зустрів Казанову. Амалія заворожено не відводила сяючих очей від владного смаглявого обличчя дорогого гостя. Діти побігли в сад. Марколіна підвелася, дивлячись через вікно їм услід. Абат передав вітання від маркіза Челсі: той має намір, якщо дозволить здоров’я, разом з дружиною навідатися сьогодні в гості до свого вельмишановного друга Оліво.

– Чудово! – зрадів господар. – Матимемо на честь шевальє приємне картярське товариство. Я ще сподіваюся братів Рікарді, та й Лоренці приїде. Діти перестріли його, коли він прогулювався верхи.

– О, він ще тут? – здивувався абат. – Ще тиждень тому мовилося, ніби йому час повертатися у полк.

– Маркіза, мабуть, випросила у полковника для нього вакації, – засміявся Оліво.

– Дивно, – втрутився Казанова, – що мантуйським офіцерам нині дозволяють відпустку. Двоє моїх знайомих, один – з Мантуї, інший – з Кремони, уночі вирушили зі своїми полками на Мілан, – вигадував на ходу Казанова.

– А що, має бути війна? – озвалася від вікна Марколіна. Вона відвернулася, на її обличчя падала тінь, тож не було видно виразу очей, а легке тремтіння у голосі помітив лише Казанова.

– Навряд чи дійде до війни, – легковажно відповів він. – Але іспанці зайняли загрозливі позиції, тож треба бути напоготові.

– Чи взагалі відомо, на чиєму боці ми будемо битися – іспанців чи французів? – напустивши на себе поважності й суворо наморщивши чоло, запитав Оліво.

– Лейтенантові Лоренці мало б бути до цього байдуже, – втрутився абат. – Йому головне – проявити свою хоробрість.

– Це він уже зробив, – докинула Амалія. – Брав участь у боях під Павією.

Марколіна мовчала.

Казанова довідався достатньо. Він підійшов до Марколіни, обвів уважним поглядом сад. Перед очима простирався лише широкий, нічим не засаджений моріжок, де гралися діти; за ним, під муром, росли в ряд високі, густі дерева.

– Яка розкішна садиба, – звернувся він до Оліво. – Мені кортіло б оглянути її ближче…

– А для мене, любий шевальє, було б величезним задоволенням показати вам виноградники й поля. Я, кажучи правду – запитайте хоча б Амалію, – за ті роки, що володію цим маленьким маєтком, нічого не бажав дужче, як нарешті прийняти вас тут за гостя. Десятки разів збирався вам написати й запросити на гостину. Та хіба міг я мати певність, що мій лист вас застане? Хтось казав, що вас мигцем бачили в Лісабоні, тож можна було не сумніватися у вашій наступній появі десь у Варшаві чи Відні. Та й ось навіть нині, коли я дивом вас перехопив, ви саме збиралися покидати Мантую. І коли мені пощастило – а це, Амаліє, було нелегко! – заманити вас сюди, ви так ощадите свій час, що – уявіть-но собі, пане абате, – готові подарувати нам лише два дні!

– Можливо, вдасться вмовити шевальє подовжити своє перебування, – озвався абат, жуючи зацукровані шматочки персика, й кинув швидкий погляд на Амалію, з чого Казанова зробив висновок, що Амалія виявляла йому більше довіри, аніж своєму мужеві.

– На жаль, це неможливо, – суворо мовив Казанова. – Я не смію приховувати від друзів, які так турбуються моєю долею, що мої венеціанські співгромадяни мають намір – хай із запізненням, та з неменшою почестю для мене – загладити нарешті несправедливість, заподіяну мені багато років тому. Тож я не можу далі опиратися їхнім наполегливим проханням, щоб не видатися невдячним чи, борони Боже, злопам’ятним, – легким порухом руки Казанова стримав запитання, що ось-ось мало вихопитися з уст Оліво, якого, попри благоговіння, змагала нездоланна цікавість. – Я готовий, Оліво! Покажіть мені своє маленьке королівство…

– Може, ліпше дочекатися прохолоди? – втрутилася Амалія. – А зараз шевальє міг би відпочити або пройтися у затінку.

На дні її очей таїлося таке несміливе благання, звернене до Казанови, ніби під час прогулянки садом удруге мала вирішитися її доля.

Ніхто не мав нічого супроти, і товариство вирушило в сад. Марколіна першою вибігла на осоння до дітей, які відбивали волани на моріжку, і відразу приєдналася до гри. Вона була ледь вища на зріст за найстаршу з трьох дівчаток і сама, з розпущеним волоссям, здавалася дитиною. Олі-во з абатом сіли собі на камінній лаві в алеї неподалік від будинку. Амалія з Казановою рушили далі. Опинившись на віддалі, коли їх ніхто не міг почути, Амалія заговорила з ним, як колись, ніби й не минуло стільки років:

– Ти знову зі мною, Казаново! Як я чекала цього дня! Я знала, що він колись настане!

– Я тут випадково, – холодно відповів Казанова.

Амалія лише всміхнулася.

– Називай це, як хочеш! Ти тут! За всі шістнадцять років я тільки й мріяла про цей день!

– Гадаю, за ці роки ти й про інше мріяла, і не тільки мріяла, – заперечив Казанова.

– Ти знаєш, що це не так, – похитала головою Амалія. – Ти теж мене не забув, інакше не прийняв би запрошення Оліво, попри те, що так квапишся потрапити до Венеції.

– Що ти собі понавигадувала, Амаліє? Гадаєш, я приїхав сюди, щоб наставити роги твоєму добропорядному чоловікові?

– Навіщо так кажеш, Казаново? Знову належати тобі – не обман і не гріх!

Казанова голосно засміявся.

– Не гріх? Чом не гріх? Бо я старий чоловік?

– Ти не старий. Ніколи старим для мене не будеш! У твоїх обіймах я вперше зазнала солодкої розкоші, і, мабуть, саме з тобою судилося зазнати її востаннє.

– Востаннє? – глузливо перепитав Казанова, хоча слова жінки й зворушили його. – На це мій друг Оліво, напевно, заперечив би.

– З ним, – зашарілася Амалія, – це подружній обов’язок, можливо, навіть трохи задоволення, але не блаженство… ніколи його й не було…

Вони не дійшли до кінця алеї, ніби боялися надто наблизитися до моріжка, де бавилися діти й Марколіна. Мов наперед умовившись, мовчки повернули назад і невдовзі опинилися біля будинку. На торці одне вікно нижнього поверху було відчинене навстіж. У сутінній глибині кімнати Казанова розгледів відслонений поліг, за яким виднілося узніжжя ліжка. На стільці поряд висіла світла й легка, наче вуаль, одежина.

– Покій Марколіни? – поцікавився Казанова.

Амалія кивнула.

– Вона тобі подобається? – запитала з удаваною веселістю й наче без жодних підозр.

– Гарненька…

– Гарна й добропорядна.

Казанова знизав плечима, ніби даючи зрозуміти, що не це його цікавило. А тоді запитав:

– Якби сьогодні ти вперше побачила мене, чи впав би я тобі в око, Амаліє?

– Не знаю, чи змінився ти за роки, але я бачу тебе таким, яким ти був тоді, яким бачила тебе завжди… навіть уві сні.

– Та придивись до мене, Амаліє! Чоло у зморшках, складки на шиї! Глибокі борозни від очей до скронь! А ось тут… тут бракує кутнього зуба, – Казанова роззявив рота. – А ці руки, Амаліє! Глянь на ці руки! Пальці, мов кігті… жовті плями на нігтях… А жили – сині й набряклі… Руки старця, Амаліє!

Жінка взяла простягнуті руки у свої долоні й з побожністю поцілувала їх одна по одній у затінку алеї.

– А сьогодні вночі хочу цілувати твої уста, – промовила вона з сумирною ніжністю, яка лиш розсердила його.

Неподалік від них, на краю моріжка, лежала в траві, заклавши руки за голову й задивившись у небо, Марколіна; діти перекидали над нею волани. Раптом вона змахнула рукою і перехопила волан, голосно засміялася, діти навалилися на нею купою; вона борсалася, відбиваючись від них, кучері розметалися навсібіч. Казанова затремтів.

– Не цілуватимеш ти ні моїх уст, ані рук, – гостро відрізав він Амалії. – Даремно чекатимеш мене, даремно мріятимеш, якщо я спершу не заволодію Марколіною.

– Та ти збожеволів! – розпачливо зойкнула Амалія.

– Ми з тобою квити… Ти божевільна, гадаючи, ніби бачиш у мені, стариганові, коханого юних літ, я ж – убивши собі в голову будь-якою ціною заволодіти Марколіною. Але, може, нам обом судилося прийти таки до тями. Хай Марколіна відродить мою молодість – для тебе! Посприяй мені, Амаліє!

– Ти геть стратив розум, Казаново! Це неможливо! Вона про чоловіків навіть чути не хоче.

Казанова зареготав.

– А лейтенант Лоренці?

– До чого тут Лоренці?

– Він її коханець, я знаю…

– Як ти помиляєшся, Казаново! Він просив її руки, вона ж відмовила. Він юний… він вродливий… вродливіший, мабуть, за тебе в молодості!

– Лоренці сватався до неї?

– Запитай Оліво, якщо мені не віриш!

– Та мені байдуже! Що мені до того, хто вона? Хай цнотливиця чи повія, наречена чи вдова – я хочу, щоб вона була моєю, я її жадаю…

– Я не можу її тобі дати, мій друже! – у голосі Амалії Казанова відчув жаль до себе.

– Бач, Амаліє, якою нікчемою я став! Десять літ тому… ще п’ять літ тому не потребував би я ні допомоги, ні заступництва, хай би навіть Марколіна була самою богинею цноти. І ось прошу тебе бути свахою. Якби ж то я був багатим… з десятьма тисячами дукатів у кишені! Але навіть десяти не маю… Злидар я, Амаліє!

– Навіть за сто тисяч золотих Марколіну тобі не здобути! Навіщо їй багатство? Вона любить книжки, небо, луки, метеликів, забави з дітьми… Маленького спадку їй вистачає з лишком.