– Помиляєтеся, сер. Навпаки, сьогодні вранці він їв дуже багато. Навіть не знаю, чи він колись снідав щедріше. А на другий сніданок замовив собі відбивні. Я здивувалася, бо навіть дивитися не можу на їжу з того часу, як побачила вчора на підлозі в кабінеті бідного містера Сміта. Але, вочевидь, усі люди різні. У професора апетит анітрохи не зіпсувався.

Ми ходили садочком увесь ранок. Гопкінс подався до селища, щоб перевірити чутки про якусь приїжджу, котру нібито бачили діти на Чатемському шосе вчора вранці. Що стосується мого приятеля, то він, здається, втратив весь інтерес до справи. Ніколи ще не бачив, щоб він із такою байдужістю займався розслідуванням. Навіть коли Гопкінс з’явився та повідомив, що діти й справді бачили жінку, зовнішність котрої точно збігається з описом Голмса аж до пенсне, мій товариш залишався байдужим. Він дещо пожвавився лише тоді, коли Сьюзен, прислуговуючи нам за їжею, зронила, що містер Сміт вчора вранці гуляв у садочку й повернувся додому за півгодини до події. Я й уявити не міг, яке значення для цієї справи має така обставина, але збагнув, що Голмс додав її до загального враження, що склалося в його голові. Раптом він схопився та зиркнув на годинник.

– Друга година, джентльмени, – поінформував він, – ходімо нагору та поговоримо відверто з нашим приятелем професором.

Той саме скінчив другий сніданок, і порожня тарілка ясно свідчила про те, що економка мала рацію: професор мав чудовий апетит. Було щось страшне в його зовнішності, коли він обернув до нас свою чуприну й втупився в нас глибоко посадженими очима, які палали. І, певна річ, він курив. Господаря одягнули, і він сидів у кріслі біля вогню.

– Ну як, містере Голмс, розкрили таємницю цієї жахливої події?

Він підсунув до Голмса коробочку з цигарками. Останній простягнув руку в ту саму мить, і пачка полетіла на підлогу. Довелося нам усім повзати на колінах і витягати цигарки з найнесподіваніших місць. Коли ми піднялися, я помітив, що очі Голмса виблискують, а щоки порожевіли. Я знав, що це були ознаки перемоги.

– Атож, – підтвердив він. – Я її розкрив.

Стенлі Гопкінс і я здивовано вилупилися на нього. Усмішка торкнула худе обличчя старого професора.

– Розкрили? І де, в саду?

– Ні, тут.

– Як тут? Коли?

– Щойно.

– Знущаєтеся, містере Голмс? Даруйте, але справа надто серйозна, щоб жартувати.

– Я викував і перевірив кожну ланку в ланцюзі моїх міркувань, професоре Корем, і впевнений, що він бездоганний. Не знаю, які ваші мотиви, і яку саме роль відіграли ви в цій дивній історії. Можливо, за кілька хвилин дізнаюся від вас і це. А наразі дозвольте мені описати вам, як усе сталося, щоб ви знали, яких подробиць мені ще бракує для повноти картини. Вчора у вашому кабінеті була жінка. Вона хотіла забрати якісь папери із середньої шухляди секретера. Вона мала свій ключ. Мені випала нагода оглянути ваш і переконатися, що на ньому немає слідів від лаку. Отож ви не є її співучасником. Вона прийшла, наскільки я зміг зрозуміти, без вашого відома, прагнучи вас обікрасти.

Професор випустив із рота хмару диму.

– Це, певна річ, дуже цікаво та повчально, – зауважив він, – але що далі? Якщо знаєте кожен її крок, то, либонь, можете сказати й те, куди вона потім поділася?

– Спробую. Отже, ваш секретар схопив її, і вона заколола його, щоб врятуватися… Я схильний вважати цю трагедію нещасним випадком, оскільки переконаний, що леді не мала наміру вчиняти цей жахливий злочин. Убивця не приходить неозброєним. Жахнувшись тому, що наробила, вона заметушилася кімнатою в пошуках виходу. На жаль, під час боротьби з юнаком втратила пенсне й тому, будучи дуже короткозорою, виявилася зовсім безпорадною. Побігла коридором, гадаючи, що це той самий, яким вона прийшла: адже на підлозі в обох лежать однакові циновки. А коли збагнула, що потрапила не туди, і дорога до виходу відрізана, було вже запізно. Що було робити? Назад іти не могла. Залишатися в коридорі не можна. Отже, треба було йти вперед коридором. І вона пішла. Піднялася сходами, відчинила двері й опинилася у вашій кімнаті.

Старий професор втупився в Голмса, його нижня щелепа відвисла, суміш страху та подиву ясно читалася на його виразному обличчі. Потім він опанував себе, стенув плечима й дещо театрально засміявся.

– Це все дуже добре, містере Голмс, – сказав він. – Але у вашій чудовій теорії є один маленький недолік. Я весь час був у цій кімнаті й не виходив із неї цілий день.

– Я це знаю, професоре Корем.

– Хочете сказати, що, лежачи на ліжку, я міг не помітити, як сюди увійшла жінка?

– Я цього не казав. Ви помітили, як вона увійшла. Спілкувалися з нею. Впізнали її. Допомогли їй врятуватися.

Професор знову неприродно реготнув. Він піднявся з крісла, очі його палали, мов жар.

– Ви з глузду з’їхали! – закричав він. – Ви марите! Я допоміг їй врятуватися? Ну, і де ж вона зараз?

– Он там, – вказав Голмс на високу книжкову шафу в кутку кімнати.

Старий професор махнув руками, його похмуре обличчя страшенно спотворилося, і він упав у крісло. Тієї ж миті книжкова шафа, про яку казав Голмс, повернулася на петлях, і в кімнату ступила крок жінка.

– Маєте рацію, – вона говорила з дивним акцентом. – Маєте слушність. Адже я тут.

Вона вся була в пилюці та павутинні, яку зібрала, мабуть, зі стін свого притулку. Обличчя її, яке ніколи не можна було б назвати гарним, тепер було в брудних патьоках. Голмс правильно вгадав її риси, крім того, у неї було ще й довге підборіддя, яке видавало впертість. Через короткозорість і різкий перехід від темряви до світла вона мружилася та кліпала очима, намагаючись розгледіти, хто ми такі. І все ж, незважаючи на те, що вона постала перед нами в настільки невигідному вигляді, в усій зовнішності жінки можна було помітити шляхетство, вперте підборіддя та гордо піднята голова виказували сміливість, вселяли повагу та навіть захоплення. Стенлі Гопкінс торкнувся її руки й оголосив, що вона заарештована, але та відвела його руку м’яко, але з гідністю, якій не можна було не скоритися. Старий професор розлігся у фотелі, обличчя його сіпалося, і він витріщився на неї очима загнаного звіра.

– Авжеж, сер, я заарештована, – погодилася леді. – Я чула всю розмову й зрозуміла, що ви знаєте правду. Зізнаюся в усьому. Атож, я убила цього юнака. Але ви мали рацію, сказавши, що це нещасний випадок. Я навіть не знала, що тримаю в руках ніж, бо у відчаї вхопила перше, що трапилося під руку, і вдарила його, щоб відпустив мене. Я кажу правду.

– Мадам, – звернувся Голмс, – ніскілечки не сумніваюся, що це правда. Можливо, вам краще сісти: мені здається, вам зле.

Мертвотна блідість залила її обличчя, і ця блідість була ще жахливішою від темних патьоків бруду. Жінка сіла на край ліжка.

– Маю небагато часу, – продовжила вона, – але я хотіла б викласти всю правду. Я дружина цього чоловіка. Він не англієць, а росіянин. Та я не назву його імені.

Старий професор вперше ворухнувся.

– Бійся Бога, Анно! – закричав він. – Бійся Бога!

Вона поглянула на нього з неабияким презирством.

– Навіщо ти так чіпляєшся за своє знехтуване життя, Сергію? – сказала вона. – Ти заподіяв прикрощів багатьом і нікому не зробив нічого доброго, навіть собі. Але не бійся, я не обірву гнилу нитку твого життя до належного терміну. Я взяла достатньо гріхів на свою совість із того часу, як переступила поріг цього клятого будинку. Але мушу продовжити свою розповідь, бо буде пізно. Авжеж, джентльмени, я дружина цього чоловіка. Йому було п’ятдесят, а я була дурним двадцятирічним дівчиськом, коли ми одружилися. Це було в Росії, в університеті, не називатиму вам його.

– Бійся Бога, Анно, – знову пробурмотів старий професор.

– Ми були революціонерами, нігілістами, ви ж знаєте. Він, я та багато інших. Потім почалися переслідування, убили високопоставленого поліційного чиновника, багатьох заарештували, і для того, щоб врятуватися й отримати винагороду, мій чоловік видав і дружину, і товаришів. Нас заарештували. Декого відправили на шибеницю, інших заслали до Сибіру, у тому числі й мене. Моє заслання не було довічним. А мій чоловік, прихопивши із собою грошенята, заплямовані кров’ю, відбув до Англії й оселився тут у повній самоті, добре розуміючи, що як тільки організація дізнається, де він оселився, не мине й тижня, як здійсниться правосуддя.

Старий професор простягнув тремтячу руку й узяв цигарку.

– Я у твоїй владі, Анно, – сказав він, – але ти завжди була доброю до мене.

– Я ще не розповіла про його головний злочин, – продовжувала жінка. – Серед членів організації був мій коханий. Шляхетний, безкорисливий, він кохав мене, коротко кажучи, повна протилежність моєму чоловікові. Він ненавидів насильство. Ми всі були винні, якщо це провина, але він не був. Писав мені листи, в яких переконував обрати інший шлях. Ці листи та мій щоденник, в якому я день у день описувала мої почуття до нього та наші різні переконання, врятували б його. Мій чоловік знайшов цей щоденник і листи й сховав їх. Він із усіх сил намагався очорнити Олексія, щоб його засудили до смерті. Але йому це не вдалося. Олексія заслали до Сибіру на каторгу. У ці миті, коли ми тут із вами сидимо, він надривається там у соляній шахті. Подумай про це, негіднику, мерзенний негіднику! Олексій, чоловік, чиє ім’я ти не гідний навіть вимовляти, нидіє важким життям раба, а ти тішишся. Твоє життя зараз у моїх руках, але я не хочу їх бруднити!

– Ти завжди була шляхетною жінкою, Анно, – господар затягнувся цигаркою.

Вона піднялася, але відразу ж впала назад, застогнавши від болю.

– Я мушу закінчити, – сказала вона. – Коли мій термін скінчився, я вирішила здобути щоденники та листи й відправити їх російському уряду, щоб мого коханого випустили на волю. Я знала, що мій чоловік в Англії. Після багатьох місяців безплідних пошуків я нарешті його знайшла. Знала, що він зберігає щоденник, бо отримала в Сибіру від нього листа, в якому він докоряв мені, цитуючи щоденника. Але я була переконана, знаючи його мстивість, що він не віддасть мені документ із власної волі. Я мала його вкрасти. З цією метою винайняла приватного агента-детектива, котрий прийшов у будинок чоловіка як секретар, це був твій другий секретар, Сергію, той, котрий так поквапився покинути тебе. Йому вдалося з’ясувати, що щоденник і листи лежать у середній шухляді секретера, також він скопіював ключа. Більше нічого робити не хотів. Лише передав мені план будинку й повідомив, що в другій половині дня в кабінеті нікого не буває, бо секретар працює ось тут, нагорі. Зрештою я зважилася та проникла в оселю, щоб забрати папери. Мені це вдалося, але якою ціною! Документи були в моїх руках і я вже замикала шухляду столу, коли той юнак схопив мене. Я його бачила вранці. Ми зустрілися на дорозі, і я спитала, де живе професор Корем, не знаючи, що він працює секретарем у цьому обійсті.

– Саме так! – вигукнув Голмс. – Прийшовши додому, секретар розповів своєму працедавцю про зустріч. Вмираючи, спробував пояснити, що це була вона, тобто та, про котру він йому казав.

– Дозвольте мені закінчити, – владно звеліла жінка, і її обличчя спотворилося, буцімто від болю. – Коли юнак упав горілиць, я кинулася геть із кімнати, помилилася дверима й опинилася в спальні чоловіка. Він хотів мене видати. Але я сказала йому, що його життя в моїх руках. Якщо він віддасть мене правосуддю, то я видам його організації. Хотіла жити не заради себе самої, а мала реалізувати задумане. Він знав, що я зроблю те, чим погрожувала, і що його доля – у моїх руках. З цієї причини, і винятково тому він сховав мене. Штовхнув мене в цей сховок, що залишився від минулих часів, і про який знав лише він. Чоловік харчувався у своїй спальні й міг виділяти мені дещицю своєї їжі. Ми вирішили, що, коли поліція покине будинок, я зникну вночі й ніколи більше не повернуся. Але ви якимось чином про все дізналися.

Вона вийняла з-за пазухи невеликий пакет.

– Вислухайте мої останні слова. Цей пакет врятує Олексія, я довіряю його вашій честі та вашій любові до справедливості. Візьміть його. Віднесіть у російське посольство. Я виконала свій обов’язок і…

– Зупиніть її! – вигукнув Голмс. Він кинувся до жінки й вирвав із її рук маленьку пляшечку.

– Пізно, – сказала вона й упала на ліжко. – Я прийняла отруту ще перед тим, як вийти зі сховку. У голові паморочиться. Я вмираю. Прошу, сер, не забудьте про пакет.

– Простий випадок, однак певним чином дуже повчальний, – зауважив Голмс, коли ми поверталися до міста. – Вся справа залежала від пенсне. Якби не щаслива випадковість, що вмираючий секретар останньої миті схопив його, я не переконаний, що ми б знайшли розв’язок. Мені було зрозуміло, що, втративши такі потужні скельця, людина стає безпорадною та сліпою. Пригадуєте, коли ви запевняли мене, що вона й назад пройшла тією самою вузькою смужкою трави, ні разу не ступивши вбік, а я сказав, що це був подвиг. Про себе ж вирішив, що це неможливо, хіба що, на наше нещастя, у неї виявилося б запасне пенсне. Тоді я почав серйозно розмірковувати над гіпотезою, що власниця пенсне й досі в будинку. Виявивши схожість двох коридорів, я збагнув, що вона дуже легко могла їх сплутати. У такому разі, вочевидь, вона мала потрапити до спальні професора. Це міркування насторожило мене, і я ретельно оглянув кімнату, розраховуючи помітити в ній хоч якісь ознаки схованки. Килим був цілісний і туго натягнутий на підлозі, і я відкинув версію про люк. Могла бути ніша позаду книг, таке буває в старовинних бібліотеках. Я звернув увагу, що книги розкидані всюди, але не перед тією шафою. Отже, вона могла слугувати дверима. Але жодних інших ознак, які б підтверджували мою теорію, не було. Тоді я знову звернув увагу на килим. Він був сірувато-брунатний, і я міг легко провести один експеримент. Для цього викурив незліченну кількість цих чудових цигарок і обсипав попелом усю підлогу біля підозрілої шафи. Цей простий виверт виявився дуже ефективним. Потім ми пішли донизу і я, Ватсоне, у вашій присутності переконався (втім, ви не зовсім зрозуміли, до чого ті мої розпитування), що професор почав їсти набагато більше. Цього й слід було очікувати, якщо йому довелося годувати ще одну людину. Потім ми знову піднялися в спальню. Розсипавши пачку з цигарками, я отримав нагоду уважно дослідити килим і переконався, що під час нашої відсутності бранка покидала свій притулок… Ну, Гопкінсе, ось і Черінґ-Кросс. Вітаю вас із вдало закритим слідством. Ви, не сумніваюся, поїдете звідси прямо до Скотленд-Ярду. А наш шлях, Ватсоне, лежить до російського посольства.