– Так, але, може, його справді кудись засунули. Вчора ввечері я виставив черевики за двері, а вранці там залишився лише один. Від коридорного мені так і не вдалося домогтися зрозумілої відповіді. Найприкріше, що я купив цю пару всього лише напередодні, на Стренді, і навіть не встиг оновити її.

– Ви віддали чистити нові черевики? Навіщо ж?

– Вони були світло-коричневі. Тому я велів почистити їх темною ваксою.

– Отже, після приїзду в Лондон ви насамперед подалися купувати черевики?

– Та я взагалі ходив по крамницях. Доктор Мортімер склав мені компанію. Справа в тому, що якщо вже людині судилося стати власником великого маєтку, то й одягатися треба відповідно, а я дещо нехтував своїм виглядом, живучи на Заході. У числі інших речей були куплені і ці черевики – за шість доларів! А ось одягти їх так і не вдалося.

– Якщо це крадіжка, то доволі безглузда, – зауважив Шерлок Голмс. – Чесно кажучи, я погоджуюся з доктором Мортімером: ваш черевик скоро знайдеться.

– А тепер, джентльмени, – рішуче озвався баронет, – нумо розтлумачити мені те, про що я досі не здогадуюсь. Час вам дотриматися свого слова і пояснити мені, до чого хиляться всі ці балачки.

– Законна вимога, – погодився детектив. – Доктор Мортімер, гадаю, ви маєте самі все пояснити серу Генрі, як розповіли нам.

Підбадьорений цим проханням, наш учений приятель вийняв із кишені рукопис і часопис, і повторив слово в слово свою вчорашню розповідь. Сер Генрі слухав дуже уважно, час від часу перериваючи медика здивованими вигуками.

– Оце так, гарненька ж мені дісталася спадщина! – сказав він, коли довге оповідання добігло кінця. – Про собаку я, звісно, чув ще з дитячих років. Цю легенду любили розповідати в нашій родині, хоча досі я не надавав їй жодного значення. А що стосується смерті дядька, то у мене так усе переплуталося в голові, що я ще нічого не можу второпати. Гадаю, що ви самі не знаєте, до кого тут треба звертатися – до священика чи полісмена.

– Підтверджую.

– А тепер ще цей лист, який я отримав. Він, мабуть, якось пов’язаний зі загальним ходом подій.

– Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знає про те, що відбувається на торф’яних болотах, – зауважив доктор Мортімер.

– І цей «хтось», мабуть, прихильний до вас, – додав Голмс, – якщо попереджає вас про небезпеку.

– А може, навпаки: комусь вигідно відлякати мене від Баскервіль-холу?

– І це не виключено… Я вам дуже вдячний, докторе Мортімер, що запропонували мені таку цікаву, складну загадку. Але тепер, сер Генрі, треба вирішувати по суті: можна вам їхати в Баскервіль-хол чи ні?

– А чому б мені туди не поїхати?

– Либонь, це небезпечно.

– Звідки ж ця небезпека надходить – від нашого родинного страховиська чи від людей?

– Ось це й доведеться з’ясувати.

– Як би там не було, але відповідь моя буде така: ні пекельні сили, ні людські підступи не втримають мене тут. Я поїду в будинок своїх пращурів. Це вирішено остаточно.

Його темні брови зійшлися в одну лінію, смаглявим обличчям розлилася фарба. Баскервільська свавільність явно давалася взнаки і в цьому останньому нащадку їхнього роду.

– Я ще не встиг обміркувати те, що мені довелося почути від вас. Не так легко відразу допетрати й одразу вирішити, як бути далі. Мені б хотілося побути годинку наодинці та зважити все на дозвіллі. Знаєте що, пане Голмс? Зараз пів на дванадцяту, й я вирушаю безпосередньо до себе в готель. Що, якщо ви і ваш товариш, доктор Ватсон, прийдете до нас поснідати годину на другу? На той час я вже щось надумаю.

– Вас це влаштовує, Ватсоне?

– Цілком.

– Тоді ми приїдемо. Викликати вам кеб?

– Ні, я краще прогуляюся, прийду трохи до тями після нашої розмови.

– Я із задоволенням приєднаюся до вас, – сказав його супутник.

– Отже, о другій годині ми побачимося. До скорої зустрічі, бувайте здорові.

Ми чули, як наші відвідувачі спустилися вниз сходами і зачинили за собою вхідні двері. Шерлок миттєво перемінився – від його млосності не залишилося і сліду, він знову став людиною дії.

– Одягайтеся, Ватсоне, хутко. Не можна втрачати жодної секунди.

Знімаючи на ходу халат, він швидко пішов до себе і через дві-три хвилини повернувся вже в костюмі.

Ми збігли вниз сходами на вулицю. Доктор Мортімер і Баскервіль ще виднілися попереду, кроків за двісті від нас. Вони прошкували у напрямку до Оксфорд-стрит.

– Наздогнати їх?

– У жодному разі, друже мій! Якщо ви зі мною не нудьгуватимете, то я з вами і поготів. Наші друзі мають рацію: пройтися такого ранку – одне задоволення.

Він додав кроку, і відстань між нами і нашими нещодавніми відвідувачами знічев’я скоротилася наполовину. Продовжуючи зберігати цю дистанцію, ми звернули за ними на Оксфорд-стрит, потім на Ріджент-стрит. Біля однієї з крамниць сер Генрі та доктор Мортімер зупинилися, розглядаючи вітрину, і Голмс зупинився також. За мить він раптом задоволено гмикнув, і, простеживши напрямок його уважного погляду, я побачив, що кеб, який стояв по той бік вулиці, й у вікні якого виднівся пасажир, повільно рушив уперед.

– Ось його нам і треба, Ватсоне! Гайда. Спробуймо хоча б розгледіти цього чоловіка.

Тієї ж миті переді мною в бічному вікні кеба майнула густа чорна борода, і чиїсь очі зміряли нас пронизливим поглядом. Зараз же слідом за цим прочинилося горішнє віконечко, пасажир щось гукнув візнику, і кеб стрімко полетів по Ріджент-стрит. Голмс озирнувся, шукаючи вільний екіпаж, але марно – таких не було. Тоді він кинувся в саму гущу вуличного руху за кебом, який швидко зникав у нас з поля зору.

– Ах, дідько! – блідий від досади, ледве вимовив він, виринувши з вуличного потоку. – От не пощастило! Та я сам у всьому винен. Ватсоне! Ватсоне! Якщо в вас є хоч краплина порядності, ви занесете в свої аннали цю мою помилку нарівні з моїми успіхами.

– Що це за чоловік?

– Гадки не маю.

– Спостерігач?

– Так, вочевидь, за Баскервілем хтось стежить із самого його приїзду до Лондона. Інакше звідки стало відомо, що він зупинився в готелі «Нортумберленд»? Я зважив так: якщо його вистежували першого дня, то будуть вистежувати і надалі. Ви, мабуть, звернули увагу, що я двічі підходив до вікна, поки доктор Мортімер читав свою легенду?

– Пригадую це.

– Мені було цікаво, чи не вештається хтось біля будинку, але жодних підозрілих персонажів не помітив. Ми маємо справу з розумною людиною, Ватсоне. Це все дуже серйозно, і хоча мені досі ще не зрозуміло, які тут діють сили – добрі чи злі, проте я невпинно відчуваю чиєсь стороннє втручання, чийсь точний розрахунок. Коли наші нові друзі пішли, я негайно ж кинувся за ними навздогін, сподіваючись, що ось тут мені і попадеться їхня невловима тінь. А цей хитрун не наважився йти пішки й узяв кеб, щоб у міру потреби тягнутися ззаду або ж обганяти їх, залишаючись при цьому непоміченим. Його прийом має ще й ту перевагу, що, якби вони також сіли в кеб, то шпик не випустив би їх із поля зору. Але все ж одне вразливе місце в цьому прийомі є.

– Кебмен?

– Аякже.

– Шкода, що ми не помітили його номера!

– Любий мій Ватсоне! Мені справді немає чим похвалитися цього разу, але невже ви допускаєте хоч на одну мить, що я не помітив номера? Будь ласка: дві тисячі сімсот чотири. Втім, зараз це нам ні до чого.

– Не збагну, що ще ви могли вдіяти.

– Побачивши його, я мав би негайно повернути в протилежний бік, без поспіху взяти кеб і на чималій відстані слідувати за ним. А ще краще було б поїхати прямо до готелю та чекати подальших подій там. Цей таємничий незнайомець провів би Баскервіля до дверей, і ми за допомогою його ж власного прийому могли б простежити, куди він потім подінеться. А тепер наш супротивник разюче спритно скористався моєю недоречною квапливістю, яка видала нас із головою і збила мене зі сліду.

Під час цієї бесіди ми повільно рухалися по Ріджент-стрит, вже не бачачи перед собою доктора Мортімера та його супутника.

– Тепер не має жодного сенсу спостерігати за ними, – спохмурнів Голмс. – Їхня тінь зникла і більше не з’явиться. Треба перевірити, які козирі у нас на руках, і сміливо бити ними. Ви добре розгледіли обличчя цього чоловіка в кебі?

– Обличчя ні, а бороду розгледів.

– Я також… а це означає, що борода була, ймовірно, фальшива. Коли розумна людина подається в таку ризиковану, що вимагає особливої обережності, авантюру, потрібна борода для маскування. Зайдімо сюди, Ватсоне.

Голмс завернув в одну з розсильних контор цієї дільниці, начальник якої зустрів його з розпростертими обіймами.

– Ага, Вілсоне, бачу, ви не забули, як мені пощастило допомогти вам у тій маленькій справі!

– Що ви, сер, хіба таке забудеш? Я вам зобов’язаний своїм чесним іменем, а може, і життям.

– Ви перебільшуєте, друже мій. До речі, Вілсоне, пригадую, у вас був один хлопчик, на ім’я Картрайт, котрий проявив неабияку кмітливість під час розслідування вашої справи.

– Так, сер, він і зараз у мене працює.

– Чи не можна його закликати? Дякую вам. І ще будьте люб’язні розміняти мені ось ці п’ять фунтів.

На заклик начальника з’явився чотирнадцятирічний підліток із жвавим, розумним обличчям. Він став перед нами, із захопленням споглядаючи на знаменитого сищика.

– Дайте мені «Путівник по готелях», – попросив Голмс. – Дякую вам. Дивись, Картрайте, ось це – назви двадцяти трьох готелів біля Черінг-кросу. Бачиш?

– Так, сер.

– Ти обійдеш їх усі по черзі.

– Слухаюсь, сер.

– І для початку будеш давати швейцарам по шилінгу. Ось тобі двадцять три шилінги.

– Слухаюсь, сер.

– Ти скажеш, що тобі потрібно подивитися сміття, викинуте вчора з кошиків. Поясниш це так: одну дуже важливу телеграму доправили помилково не на ту адресу, і тобі наказали її розшукати. Тямиш?

– Так, сер.

– Але насправді ти будеш шукати сторінку газети «Таймс», порізану в кількох місцях ножицями. Ось номер «Таймс», а сторінка потрібна ось ця. Ти зможеш відрізнити її від інших?

– Звісно, сер.

– Швейцари будуть, певна річ, відсилати тебе до коридорних, ти й їм даси по шилінгу. Ось тобі ще двадцять три шилінги. У двадцяти випадках з двадцяти трьох, імовірно, виявиться, що сміття з кошиків викинули або спалили. Але в трьох інших готелях тобі покажуть купу паперів, серед яких ти і шукатимеш цю сторінку. Шансів на успіх дуже мало. Про всяк випадок даю тобі ще десять шилінгів. До вечора телеграфуй мені, на Бейкер-стрит, як у тебе справи… А тепер, Ватсоне, нам із вами залишилося тільки дізнатися телеграфом про кебмена номер дві тисячі сімсот чотири, після чого зазирнемо в якусь картинну галерею на Бонд-стрит і провештаємося там аж до сніданку.