– Даруйте мені цю маску, – продовжував дивний відвідувач. – Коронована особа, за дорученням котрої я дію, забажала, щоб посланець залишився для вас невідомим, і повинен зізнатися, що титул, яким себе назвав, не дуже точний.

– Це я помітив, – сухо зронив Голмс.

– Обставини дуже делікатні, і необхідно вжити всіх заходів, щоб через них не виник величезний скандал, який міг би дуже скомпрометувати одну з правлячих династій Європи. Простіше кажучи, справа пов’язана з домом Ормштейнів, королів Богемії.

– Я так і думав, – пробурмотів Голмс, зручніше розташовуючись у кріслі та заплющуючи очі.

Прибулець із явним здивуванням поглянув на байдужого чоловіка, котрий ледаче розлігся, і котрого йому, без сумніву, описали як найпроникливішого та найенергійнішого з усіх європейських детективів. Голмс повільно розплющив повіки й нетерпляче зиркнув на свого поважного клієнта.

– Якщо ваша величність буде ласкава посвятити нас у свою справу, – зауважив він, – мені легше буде вам щось порадити.

Відвідувач схопився з крісла й дуже збуджено заметушився кімнатою. Потім жестом відчаю зірвав із обличчя маску та жбурнув її на підлогу.

– Маєте рацію, – вигукнув він, – я король! Навіщо мені намагатися приховати це?

– Справді, навіщо? Ваша величність ще не почала говорити, як я вже знав, що переді мною Вільгельм Готтсрейх Сиґізмунд фон Ормштейн, великий князь Кассель-Фельштейнський і спадковий король Богемії.

– Але ви розумієте, – сказав наш дивний гість, котрий знову сів і потер рукою своє високе біле чоло, – ви розумієте, що я не звик особисто займатися такими справами! Однак питання настільки делікатне, що я не міг довірити його комусь із поліційних агентів, не ризикуючи опинитися в його владі. Я приїхав із Праги інкогніто зумисне для того, щоб звернутися до вас за порадою.

– Ну, то звертайтеся, – підбадьорив Голмс і знову склепив повіки.

– Якщо коротко, то факти такі: п’ять років тому, під час тривалого перебування у Варшаві, я познайомився зі скандально відомою авантюристкою Ірен Адлер. Це ім’я вам, мабуть, знайоме?

– Будьте люб’язні, докторе, погляньте в моїй картотеці, – буркнув Голмс, не розплющуючи очей.

Багато років тому він запровадив систему реєстрації різних фактів, що стосувалися людей і речей, тому важко було назвати особу або предмет, про яких він не міг би відразу отримати інформацію. У цьому випадку я знайшов біографію Ірен Адлер між біографіями єврейського рабина й одного начальника штабу, котрий написав дослідження про глибоководних риб.

– Покажіть-но, – попросив Голмс. – Гм! Народилася в Нью-Джерсі 1858 року. Контральто, гм… Ла Скала, так-так!.. Примадонна імператорської опери у Варшаві, ого! Покинула оперну сцену, ха! Живе в Лондоні… правильно! Ваша величність, наскільки я зрозумів, потрапила в тенета цієї молодої особи, писала їй компрометуючі листи й тепер хотіла б повернути їх назад.

– Саме так. Але звідки ви дізналися?

– Ви таємно одружилися з нею?

– Ні.

– Жодних документів чи свідоцтв?

– Немає.

– У такому разі, я вас не розумію, ваша величносте. Якщо ця молода жінка захоче використати листи для шантажу або з іншою метою, як вона доведе їхню автентичність?

– Мій почерк.

– Дурниці! Підробка.

– Мій особистий поштовий папір.

– Вкрали.

– Моя особиста печатка.

– Фальшивка.

– Моя світлина.

– Купили.

– Але ми сфотографовані разом!

– А ось це дуже погано! Ваша величність справді припустилася великої помилки.

– Я збожеволів від Ірен.

– Ви серйозно себе скомпрометували.

– Тоді я був усього лише принцом. Був молодий. Та мені й тепер лише тридцять.

– Світлину треба будь-що-будь повернути.

– Ми намагалися, але нам не вдалося.

– Ваша величність має погодитись на витрати: фотографію треба купити.

– Ірен не бажає її продавати.

– Тоді її треба вкрасти.

– Було зроблено п’ять спроб. Я двічі наймав злодіїв, і вони перевернули весь її будинок. Раз, коли вона подорожувала, ми навіть обшукали її багаж. Двічі заманювали в пастку. Але не досягли ніяких результатів.

– Жодних?

– Навіть дрібних.

– Нічого собі завдання! – засміявся Голмс.

– Але для мене це дуже серйозна справа! – із докором заперечив король.

– Авжеж, справді. А що вона має намір зробити зі світлиною?

– Згубити мене.

– Але яким чином?

– Я вирішив одружитися.

– Про це я чув.

– Із Клотільдою Лотман фон Саксен-Менінґен. Можливо, ви знаєте строгі принципи цієї сім’ї. Сама Клотільда – втілення чистоти. Найменша тінь сумніву щодо мого минулого призвела б до розриву.

– А Ірен Адлер?

– Погрожує, що надішле фото батькам моєї нареченої. І вона це неодмінно зробить! Ви її не знаєте. У неї залізна воля. Так-так, обличчя чарівної жінки, а душа жорстокого чоловіка. Вона ні перед чим не зупиниться, аби не дати мені одружитися з іншою.

– Ви впевнені, що вона ще не надіслала фотографію вашій нареченій?

– Однозначно.

– Чому?

– Вона сказала, що надішле фотографію в день моїх офіційних заручин. А це станеться найближчого понеділка.

– То маємо лише три дні! – позіхнув Голмс. – І це дуже приємно, бо зараз мені треба зайнятися деякими важливими справами. Ваша величність, звісно, залишиться наразі в Лондоні?

– Певна річ. Зможете знайти мене в готелі «Ленґем» під ім’ям графа фон Крамма.

– У такому разі, пришлю вам записку, повідомлю, як просувається справа.

– Дуже буду радий. Я так хвилююся!

– Ну, а як щодо грошей?

– Витрачайте, скільки вважатимете за потрібне. Маєте повну свободу дій.

– Повну?

– О, я готовий віддати за цю фотографію будь-яку з провінцій мого королівства!

– А на поточні витрати?

Король витягнув з-під плаща важкий шкіряний мішечок і поклав його на стіл.

– Тут триста фунтів золотом і сімсот асигнаціями, – повідомив він.

Голмс написав розписку на сторінці свого блокнота й вручив королю.

– Яка в міс адреса? – спитав він.

– Брайоні-лодж, Серпантайн-авеню, Сент-Джонсвуд.

Голмс занотував.

– І ще одне запитання, – сказав він. – Фотографія була кабінетного розміру?

– Атож, кабінетного.

– А тепер на добраніч, ваша величносте, сподіваюся, що скоро матимете хорошу звістку… Бувайте, Ватсоне, – додав він, коли колеса королівського екіпажа застукотіли по бруківці. – Будьте люб’язні зайти завтра о третій годині, я б хотів порадитися з вами з приводу цієї справи.

II

Рівно о третій годині я був на Бейкер-стрит, але Голмс ще не повернувся. Покоївка повідомила мені, що він вийшов із домівки ще по восьмій. Я всівся біля каміна з наміром дочекатися свого приятеля, скільки б не довелося чекати. Я дуже зацікавився його розслідуванням, хоча воно було позбавлене химерних і похмурих рис, притаманних тим двом злочинам, про які я розповів раніше. Але своєрідні особливості цього випадку та високе становище клієнта надавали справі незвичайного характеру. Якщо навіть не брати до уваги сам зміст дослідження, яке вів мій товариш, як вдало, з якою майстерністю він відразу ж опанував усією ситуацією, і яка сувора, незаперечна логіка була в його висновках! Я зі справжнім задоволенням стежив за швидкими, спритними прийомами, за допомогою яких Шерлок розгадував найзаплутаніші таємниці. Я настільки звик до його незмінних тріумфів, що навіть імовірність невдачі не вкладалася в моїй голові.

Було близько четвертої години, коли двері відчинилися й до кімнати зайшов захмелілий грум^[3] – із бакенбардами, розпатланий, із буряковим обличчям, одягнений бідно та вульгарно. Хоча я звик до дивної здатності свого приятеля змінювати свій імідж, однак мені довелося тричі придивитися, перш ніж я переконався, що це справді Голмс. Кивнувши мені на ходу, він зник у своїй спальні, звідки з’явився за п’ять хвилин у темному костюмі, коректний, як і завжди. Засунувши руки в кишені, він простягнув ноги до палаючого каміна та кілька хвилин весело реготав.

– Чудово! – вигукнув він, потім закашлявся й знову розреготався, та так, що наприкінці аж знесилів і в повній знемозі відкинувся на спинку крісла.

– У чому річ?

– Смішно, неймовірно смішно! Упевнений, що ви ніколи не вгадаєте, як я провів цей ранок і що я врешті-решт зробив.

– Не можу собі навіть уявити. Вважаю, що ви спостерігали за звичками або, можливо, за будинком міс Ірен Адлер.

– Еге ж, але наслідки були доволі незвичайні… Однак розповім усе, як воно було. На початку дев’ятої я вийшов із дому, перевтілившись у безробітного грума. Існує дивовижна симпатія, така собі співдружність між усіма, хто має справу з кіньми. Станьте грумом, і ви дізнаєтеся все, що треба. Я швидко знайшов Брайоні-лодж. Це крихітна шикарна двоповерхова вілла, вона виходить на вулицю, позаду неї розташовується сад. Масивний замок на садовій хвіртці. Із правого боку велика вітальня, добре обставлена, з високими вікнами, майже до підлоги, і з безглуздими англійськими віконними шпінгалетами, які могла б відчинити навіть дитина. За будинком нічого особливого, крім того, що до вікна галереї можна дістатися з даху каретного хліву. Я обійшов цей хлів із усіх боків і розглянув його дуже уважно, але нічого цікавого не помітив. Потім пішов вулицею й побачив, як я й очікував, у провулку, що примикає до стіни саду, стайню. Я допоміг конюхам чистити коней та отримав за це два пенси, склянку віскі, два пакети тютюну й удосталь інформації про міс Адлер, а також про інших місцевих жителів. Останні мене анітрохи не цікавили, але я був змушений вислухати їхні біографії.

– А що ви дізналися про Ірен Адлер? – поцікавився я.

– О, вона запаморочила голови всім чоловікам у цій частині міста. Вона – найчарівніша істота з усіх, хто носить жіночий капелюшок на цій планеті. Так кажуть в один голос усі серпантайнські конюхи. Живе тихо, виступає іноді на концертах, щодня о п’ятій годині дня виїжджає на прогулянку й рівно о сьомій повертається додому. Рідко виїжджає в інший час, крім тих випадків, коли співає. Лише один чоловік навідує її – тільки один, зате дуже часто. Брюнет, красень, бездоганно одягається, буває у неї щодня, інколи й двічі на день. Його ім’я – містер Ґодфрі Нортон із Темплу. Бачите, як вигідно увійти в довіру до кучерів! Вони його возили додому від серпантайнських стаєнь разів двадцять і все про нього знають. Вислухавши те, що вони мені довірили, я знову пішов туди, та неподалік від Брайоні-лодж став обмірковувати подальші дії.

Цей Ґодфрі Нортон, вочевидь, відіграє істотну роль в усій справі. Він юрист. Це звучить зловісно. Що їх пов’язує і яка причина його частих відвідин? Хто вона: його клієнтка? Приятелька? Коханка? Якщо вона його клієнтка, то, ймовірно, саме йому віддала на зберігання ту світлину. Якщо ж коханка, то навряд чи. Від вирішення цього питання залежить, продовжувати мені роботу в Брайоні-лодж чи звернути увагу на помешкання того джентльмена в Темплі. Це питання дуже делікатне й розширює поле моїх розшуків… Боюся, Ватсоне, що надокучаю вам цими подробицями, але, щоб ви зрозуміли всю ситуацію, маю відкрити вам свої дрібні труднощі.

– Я уважно стежу за вашим викладом, – запевнив я.

– Я все ще зважував подумки цю справу, коли до Брайоні-лодж під’їхав витончений екіпаж і з нього вистрибнув якийсь джентльмен, дуже гарний, вусатий, смаглявий, із орлиним носом. Либонь, це і був той багатій, про котрого я чув. Мабуть, він дуже поспішав і був вкрай схвильований. Наказавши візникові чекати, він пробіг повз покоївку, яка відчинила йому двері, з виглядом людини, що почувається в цій оселі господарем.

Я пробув там десь із півгодини й бачив крізь вікно вітальні, як він міряє кроками кімнату, збуджено розповідає про щось і розмахує руками. Її я не бачив. Але ось він вийшов на вулицю, ще більше схвильований. Підійшовши до екіпажа, він дістав із кишені золотий годинник і заклопотано зиркнув на нього. «Женіть, як вихор! – гукнув він візникові. – Спочатку до “Ґросса та Генке” на Ріджент-стрит, а потім до церкви Святої Моніки на Еджвер-роуд. Півґінеї, якщо доїдете за двадцять хвилин!»

Вони помчали, а я роздумував, чи не податися мені за ними, аж раптом до будинку під’їхало чарівне маленьке ландо. Плащ на кучері був напіврозчахнутий, вузол краватки стирчав під самим вухом, а ремені упряжі вискочили з пряжок. Кучер заледве встиг зупинити коней, як Ірен випурхнула з дверей вілли та скочила в ландо. Я бачив її лише одну мить, але й цього було досить: дуже мила жіночка з таким обличчям, в яке чоловіки закохуються до безтями. «Церква Святої Моніки, Джоне! – гукнула вона. – Півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин!»

Це був випадок, якого не можна було впустити, Ватсоне. Я вже почав зважувати, що краще: бігти за нею слідом чи причепитися до задку ландо, аж раптом на вулиці з’явився кеб. Кучер двічі зиркнув на такого непоказного клієнта, але я заплигнув раніше, ніж він устиг щось заперечити. «Церква Святої Моніки, – звелів я, – і півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин!» Була за двадцять п’ять хвилин дванадцята, і, звісно, неважко було здогадатися, в чому річ.

Мій кеб мчав стрілою. Не думаю, щоб колись я їхав швидше, але екіпаж і ландо зі змиленими кіньми вже стояли біля входу до церкви. Я розрахувався з кучером і вибіг сходами. У церкві не було ні душі, крім тих, за ким я стежив, і священика, котрий, мабуть, звертався до них із якимись докорами. Усі троє стояли перед вівтарем. Я вирішив прогулятися