Таємниця Боскомської долини

Одного ранку, коли ми з дружиною снідали, покоївка подала мені телеграму від Шерлока Холмса: «Чи не могли б ви звільнитися на два дні? Викликаний на захід Англії зв’язку трагедією Боскомській долині. Буду радий якщо приєднаєтеся до мене. Повітря пейзаж чудові. Виїздіть Паддінґтона 11.15».

– Ти поїдеш? – поцікавилася дружина, ласкаво поглянувши на мене.

– Навіть не знаю. Нині маю дуже багато пацієнтів…

– О, Анструзер їх прийме! Останнім часом ти маєш стомлений вигляд. Поїздка піде тобі на користь. І ти завжди так цікавишся справами, що їх розслідує Шерлок Холмс.

Мій досвід табірного життя в Афганістані мав принаймні ту перевагу, що я став загартованим і завжди готовим до подорожі мандрівником. Речей мав зовсім небагато, тому сів зі своєю валізою в кеб набагато раніше, ніж розраховував, і помчав на Паддінґтонський вокзал.

Шерлок Холмс походжав на платформі в сірому дорожньому плащі та суконній кепці, які робили його високу худорляву постать ще худішою та вищою.

– Дуже добре, що ви прибули сюди, Ватсоне, – сказав він. – Зовсім інша річ, коли поруч зі мною людина, на котру можна беззастережно покластися. Місцева поліція або нічого не робить, або йде хибним слідом. Займіть два кутових місця, а я візьму квитки.

Ми сіли в купе. Холмс узявся читати газети, які приніс із собою, читав, відволікаючись, аби занотувати щось та обміркувати.

Так ми доїхали до Редінґа. Несподівано детектив зім’яв усі часописи в один величезний згорток і закинув його на багажну сітку.

– Ви щось чули про цю справу? – спитав він.

– Ані слова. Я кілька днів не розгортав газети.

– Лондонська преса не подавала занадто докладних звітів. Я щойно переглянув усі свіжі часописи, щоб ознайомитися з подробицями. Це, здається, один із тих простих випадків, які виявляються надзвичайно складними.

– Звучить дещо парадоксально.

– Але це свята правда. Винятковість майже завжди дає ключ до розгадки таємниці. Чим простіший злочин, тим його важче розкрити… Як би там не було, у цьому випадку є дуже серйозні підозри проти сина убитого.

– Отже, це вбивство?

– Ну, так вважають. Я не беруся нічого стверджувати, поки не ознайомлюся зі справою особисто. Кількома словами поясню вам стан речей, яким він мені видається… Боскомська долина – це сільська місцевість неподалік від Росса, що в Герфордширі. Найбільший землевласник у тих краях – містер Джон Тернер. Він заробив свої статки в Австралії та кілька років тому повернувся на батьківщину. Одну зі своїх ферм, Гезерлі, він віддав в оренду такому собі містерові Чарльзу Мак-Карті, також колишньому австралійцю. Вони познайомилися в колоніях, і нічого дивного не було в тому, що, переїхавши на нове місце, вони оселилися якомога ближче один до одного. Тернер, правда, був заможнішим, тому Мак-Карті став його орендарем, але вони, мабуть, залишилися друзями. Мак-Карті мав вісімнадцятилітнього сина-одинака, а в Тернера була єдина донька такого ж віку, дружини ж обох померли. Вони, здавалося, уникали товариства англійських родин і жили усамітнено, хоча Мак-Карті любив спорт і часто бував на кінських перегонах. У Мак-Карті працювали слуга та покоївка. А Тернер мав велике господарство та принаймні з півдюжини слуг. Ось і все, що мені вдалося дізнатися про обидві родини. А тепер – про саму подію.

Третього червня, тобто минулого понеділка, Мак-Карті вийшов зі свого будинку в Гезерлі годині о третій і попрямував до Боскомського ставка – невеликого озера, яке утворив струмок, що протікає Боскомською долиною. Вранці він їздив до Росса та повідомив своєму слузі, що дуже квапиться, бо о третій годині має важливу зустріч. З неї він не повернувся.

Від ферми Гезерлі до Боскомського ставка – чверть милі, і, коли він туди йшов, чоловіка бачили двоє людей. По-перше, якась стара баба, її ім’я не згадується в газетах, другим був Вільям Кровдер, лісник містера Тернера. Ці свідки стверджують, що містер Мак-Карті йшов сам. Лісник додає, що незабаром після зустрічі з містером Мак-Карті він побачив і його сина – Джеймса Мак-Карті, який ішов із рушницею. Свідок запевняє, що той слідував за батьком тією самою дорогою. Лісник спочатку забув про цю зустріч, але ввечері, почувши про трагедію, все згадав.

Обох Мак-Карті бачили й після того, як лісник Вільям Кровдер розминувся з ними. Боскомський ставок оточений густим лісом, а його берег заріс очеретом. Донька сторожа Боскомського маєтку Пейшенс Моран, юнка років чотирнадцяти, збирала квіти в сусідньому лісі. Вона повідомила, що бачила біля озерця містера Мак-Карті та його сина. Було схоже, що вони люто сварилися. Дівчина чула, як старший Мак-Карті обзивав сина, і бачила, як останній замахнувся на свого батька, ніби хотів його вдарити. Дівчину так налякала ця жахлива сцена, що вона втекла звідти, кинулася додому та розповіла матері, що в лісі біля ставка старий і молодий Мак-Карті затіяли сварку й що вона боїться, щоб справа не дійшла до бійки. Заледве вона встигла розповісти це, як молодий Мак-Карті забіг у будинок і заявив, що знайшов у лісі свого батька мертвим, і попросив сторожа допомогти. Він був дуже збуджений, без рушниці й капелюха, а на правій руці та рукаві мав плями від свіжої крові. Слідуючи за ним, сторож підійшов до мертвого тіла, що лежало на траві біля води. Голову покійника було розтрощено кількома ударами якимось важким і тупим знаряддям. Такі рани можна було завдати, наприклад, прикладом рушниці, яка належала синові й лежала на траві за кілька кроків від тіла. Під тиском обставин юнака відразу ж заарештували. У вівторок слідство винесло вердикт: «навмисне вбивство»; у середу молодий Мак-Карті постав перед мировим суддею в Россі, і той відправив справу на розгляд суду присяжних. Такими є основні факти, відомі слідчому та поліції.

– Важко навіть уявити собі прозорішу справу, – зауважив я. – Якщо колись непрямі докази й вказували на злочинця, то це саме такий випадок.

– Непрямі докази дуже оманливі, – промовив Холмс у задумі, – вони прямісінько свідчать про одне, але якщо ви здатні уважно розглядати такі докази, то можете виявити, що насправді вони дуже часто ведуть нас не до істини, а в протилежний бік. Правда, нині справа остаточно обернулася проти цього юнака; не виключена й можливість, що він таки злочинець. Знайшлися, однак, люди, і серед них міс Тернер, донька землевласника, котрі однаково не вірять у його провину. Міс Тернер запросила Лестрейда – можливо, ви його пам’ятаєте? – для захисту підсудного. Лестрейд, котрий визнав захист занадто важким, передав його мені, й ось два джентльмени середнього віку мчать на захід зі швидкістю п’ятдесят миль на годину замість того, щоб спокійно снідати вдома.

– Боюся, – зітхнув я, – факти неспростовні, й у вас будуть дуже обмежені можливості виграти цей процес.

– Ніщо не є настільки оманливим, як очевидні факти, – усміхнувся Холмс. – Крім цього, ми можемо випадково наштовхнутися на якісь такі ж очевидні факти, які зовсім неочевидні для містера Лестрейда. Ви занадто добре мене знаєте, щоб вирішити, що це хизування. Я або скористаюся доказами, зібраними Лестрейдом, або й зовсім їх відкину, бо він сам абсолютно не спроможний скористатися ними чи принаймні їх збагнути. Узяти хоча б перший-ліпший приклад: мені цілком зрозуміло, що вікна у вашій спальні – з правого боку, але я далеко не впевнений, чи помітив би містер Лестрейд такий очевидний факт.

– Але як, звідки…

– Мій любий друже, я вас добре знаю. Знаю й вашу військову охайність. Голитеся щоранку й у цю пору року – при сонячному світлі. Але ліва частина вашого обличчя виголена гірше за праву, чим лівіше – тим гірше, доходячи нарешті до повної неохайності. Цілком очевидно, що ця частина обличчя у вас гірше освітлена, ніж інша. Не можу собі уявити, щоб людина з вашими звичками змирилася з погано поголеною щокою, дивлячись у дзеркало при нормальному освітленні. Я подаю це лише як простий приклад спостережливості й уміння робити висновки. У цьому й полягає моє ремесло, і цілком можливо, що воно знадобиться нам у майбутньому розслідуванні. Є одна або дві незначні деталі, які стали відомими під час допиту. Вони заслуговують на окрему увагу.

– І про що йдеться?

– Виявляється, молодого Мак-Карті заарештували не відразу, а дещо пізніше, коли він уже повернувся на ферму Гезерлі. Поліційний інспектор заявив, що він заарештований, а юнак відповів, що це його нітрохи не дивує, бо він однаково заслуговує на покарання. Його фраза справила належний ефект – зникли останні сумніви, які, можливо, ще залишалися в слідчого.

– Це було зізнання! – вигукнув я.

– Ні, бо потім він заявив про повну відсутність своєї вини.

– Після пекельно вагомих доказів це звучить підозріло.

– Навпаки, – заперечив Холмс, – це єдиний проблиск, який я тепер бачу серед хмар. Адже він не може не знати, які вагомі підозри вказують на нього. Якби він прикинувся здивованим або обуреним при звістці про арешт, це здалося б мені напрочуд підозрілим, бо таке здивування або обурення були б зовсім нещирі в обставинах, що склалися. Така поведінка якраз і свідчила б про його нещирість. Невибаглива поведінка парубка в мить арешту свідчить або про його повну невинність, або, навпаки, викриває його неабияке самовладання та витримку. Що ж стосується його відповіді, що він заслуговує арешту, це також цілком природно, якщо згадати, що він настільки забув про свій синівський обов’язок, що облаяв батька та навіть, як стверджує дівчинка, – а її свідчення дуже важливі – замахнувся на нього. Відповідь парубка, що свідчить про каяття та про докори сумління, я вважаю швидше ознакою незіпсованості, ніж доказом злочинних намірів.

Я похитав головою.

– Багатьох повісили на шибениці й без таких важких доказів, – зауважив я.

– Це правда. І серед них було багато невинних.

– Які ж пояснення самого юнака?

– Не надто оптимістичні для його захисників, хоча є один чи два позитивних пункти. Ви знайдете це тут, можете собі почитати.

Він витягнув зі своєї теки кілька місцевих гартфордширських газет, погортав і вказав на рядки, в яких нещасний парубок дає пояснення всьому, що сталося. Я сів у кутку купе й почав уважно читати. Ось що там було написано:

«Потім викликали містера Джеймса Мак-Карті, єдиного сина покійного. Він дав наступні свідчення:

«Упродовж трьох днів я не був удома, бо перебував у Бристолі й повернувся якраз уранці минулого понеділка, третього числа. Коли я приїхав, батька вдома не було, а покоївка сказала, що він поїхав до Росса з Джоном Коббом, конюхом. Незабаром після мого приїзду я почув скрип коліс його екіпажу і, визирнувши з вікна, побачив, що він хутко забрався з двору, але я не знав, у якому напрямку він піде. Потім я взяв свою рушницю і вирішив пройтися до Боскомського ставка, щоб оглянути пустир, на якому оселилися кролики, він розташований на протилежному березі озера. Дорогою я зустрів Вільяма Кровдера, лісничого, як він уже повідомляв у своїх свідченнях; проте він помиляється, вважаючи, що я наздоганяв батька. Мені й на гадку не спадало, що батько йде попереду. Коли я був приблизно за сто кроків від ставка, то почув вигук «Коу!», яким я і мій батько зазвичай закликали один одного. Я відразу ж побіг уперед і побачив, що він стоїть біля самого ставу. Батько, мабуть, дуже здивувався, помітивши мене, і досить брутально спитав, чого мені тут треба. Бесіда дійшла до дуже різких слів, мало не до бійки, бо мій батько був людиною вкрай запальною. Зрозумівши, що він утрачає самовладання, я вважав за краще піти геть від нього й подався до ферми Гезерлі. Не пройшов я й півтораста кроків, як почув позаду нелюдський зойк, що холодив душу і змусив мене побігти назад. Я побачив розпростертого на землі батька; на його голові зяяли жахливі рани, і в ньому ледь жевріло життя. Рушниця випала з моїх рук, я підняв голову батька, але майже тієї самої миті він помер. Кілька хвилин я стояв на колінах біля мерця, потім пішов до сторожа містера Тернера просити його допомоги. Будинок слуги був ближчим за інші. Повернувшись на зойк батька, я нікого біля нього не побачив, тож не маю уявлення, хто б міг його вбити. Його мало хто знав, бо вдачу він мав дещо замкнуту й непривітну. Але все ж, наскільки я знаю, справжніх ворогів він таки не мав.

Коронер. Чи ваш батько повідомив вам щось перед смертю?

Свідок. Він пробурмотів кілька слів, але я зміг вловити лише щось схоже на «щур».

Коронер. Що це означає, як ви гадаєте?

Свідок. Гадки не маю. Мабуть, він марив.

Коронер. Що стало причиною вашої останньої сварки?

Свідок. Я волів би промовчати про це.

Коронер. На жаль, я змушений наполягти на відповіді.

Свідок. А я не можу відповісти на це запитання. Запевняю, що наша розмова не мала жодного стосунку до жахливої трагедії, яка сталася пізніше.

Коронер. Це вирішуватиме суд. Зайве пояснювати вам, що небажання відповідати лише нашкодить вам, коли ви постанете перед виїзною сесією суду присяжних.

Свідок. І все ж я не буду відповідати.

Коронер. Вочевидь, вигуком «Коу!» ви з батьком завжди закликали один одного?

Свідок. Авжеж.

Слідчий. Як же могло статися, що він подав умовний знак іще до того, як вас побачив, і навіть до того, як дізнався, що ви повернулися з Бристолю?

Свідок (дуже збентежений). Навіть не здогадуюся.

Присяжний засідатель. Чи не впало вам у вічі щось підозріле, коли ви прибігли на зойк і знайшли батька смертельно пораненим?

Свідок. Та ні, нічого особливого.

Коронер. Що хочете цим сказати?

Свідок. Я був такий схвильований і наляканий, коли вибіг із лісу, що міг думати лише про батька, більше ні про що. Усе ж у мене було нечітке враження, що в ту мить щось лежало на землі ліворуч від мене. Мені здалося, що якийсь сірий одяг, можливо, коц. Коли я звівся на ноги й захотів розглянути цю річ, її вже не було.

– Вважаєте, що вона зникла до того, як ви пішли по допомогу?

– Атож, зникла.

– Чи не могли б ви сказати, що ж це було?

– Ні, у мене просто з’явилося відчуття, що там щось лежить.

– Далеко від убитого?

– Кроків за десять.

– А на якій відстані від лісу?

– Приблизно на такій самій.

– Отже, ця річ лежала на відстані менше двадцяти кроків від вас, коли вона зникла?

– Авжеж, але я обернувся до неї спиною».

Цим закінчується допит свідка».

– Мені ясно, – сказав я, поглянувши на газетний стовпчик, – що наприкінці допиту слідчий був зовсім безжалісний до молодого Мак-Карті. Він вказав, і не без підстав, на протиріччя в свідченнях про те, що батько покликав сина, не знаючи про його присутність, а також на відмову передати зміст його розмови з батьком, потім на дивне пояснення останніх слів умираючого. Усе це, як зауважив слідчий, дуже шкодить синові.

Холмс потягнувся на зручному дивані й з усмішкою зауважив:

– Ви з коронером страждаєте на один і той самий недолік: відкидаєте все позитивне, що є у свідченнях парубка. Невже ви не бачите, що приписуєте йому то занадто багато, то занадто мало уяви? Занадто мало – якщо він не міг вигадати такої причини сварки, яка завоювала б йому симпатії присяжних; і занадто багато – якщо він міг дійти до такої вигадки, як згадка вмираючого про пацюка та пригода зі зниклим одягом. Ні, сер, я дотримуватимуся тієї точки зору, що все, сказане хлопцем, – правда. Подивимося, до чого ця гіпотеза нас приведе. А тепер я займуся своїм кишеньковим Петраркою. Поки ми не прибудемо на місце події – про цю справу анічичирк. Наш другий сніданок у Свіндоні. Гадаю, що ми приїдемо туди десь за двадцять хвилин.