Пригадую, як ми, жадібно ковтаючи повітря, сиділи в своїх кріслах і насолоджувалися цілющим південно-західним вихором, який свіжими поривами долітав до нас із боку моря, надимаючи на вікнах серпанкові фіранки й обвітрюючи наші палаючі щоки. Не знаю, наскільки довго ми сиділи в такій мертвотній мовчанці. Згодом ми всі по-різному визначали цей проміжок часу. Бо були абсолютно пригнічені, приголомшені, а в голові паморочилося. Всю свою мужність ми закликали на допомогу, щоб зустріти свою смерть, але цей страшний новий факт, що будемо змушені жити й надалі, переживши всіх своїх сучасників, ми сприйняли, як потужний удар, що розплющив нас і паралізував. Потім призупинений механізм знову повільно повернув собі рух, знову запрацював мозок, і думки знову набули внутрішніх зв’язків. З різкою, невблаганною ясністю ми усвідомили співвідношення між минулим, сьогоденням і майбутнім, між життям, яке вели раніше, і тим, що нас чекало. У німому розпачі ми витріщалися один на одного, і кожен читав в очах іншого те саме болюче запитання. Замість радощів, які відчуває людина, котра перебувала за волосок від погибелі й урятувалася від неї, нами запанувала повна зневіра. Все, що ми любили на землі, зжер великий, невідомий, бездонний океан, і ми залишилися на цьому пустельному острові без супутників і без якихось надій. Ще кілька років, упродовж яких ми мали, наче шакали, метушитися навколо могил наших мертвих сучасників. А потім і нас чекала самотня, запізніла смерть.
– Це жахливо, Джордже, нестерпно! – гірко заридала пані Челленджер. – Краще б нам було відійти разом із усіма іншими. Ах, навіщо ти зберіг нам життя? Маю таке відчуття, немов це ми померли, а всі інші живі.
Густі брови Челленджера зійшлися в напружених роздумах, а його величезна волохата лапа стиснула руку, яку йому простягнула дружина. Я вже й раніше помічав, що вона при будь-якому смутку простягає до чоловіка руки, як діти до матері, коли їх щось гнітить.
– Хоча я й не настільки фаталіст, аби без опору миритися з усім, – зауважив професор, – та все ж переконався на досвіді, що вища мудрість завжди полягає в умінні освоюватися з обставинами насущної миті.
Він промовляв повільно, і в його повнозвучному голосі чулося глибоке почуття.
– Я з вами не згоден, – рішуче заперечив Саммерлі.
– Не думаю, щоб ваша згода або незгода могла б мати хоча б найменший вплив на стан речей, – зауважив лорд Джон. – Неволею чи волею вам у кожному разі доведеться з ним змиритися. Яке ж значення для нього має ваш особистий погляд? Наскільки пригадую, нас ніхто не питав на початку цієї історії, чи згодні ми, щоб вона сталася, і, вочевидь, тепер нас також не спитають, чи вона нам подобається. Що б ми не думали про неї, це ніяк не може на неї вплинути!
– Не на неї, а на нас, – докинув Челленджер у задумі, все ще любовно погладжуючи руку своєї дружини. – Ви можете плисти за течією та знайти душевний спокій, можете також противитися течії і при цьому втрачати бадьорість і сили. Отже, вся справа в нас, тому приймімо речі, якими вони є, і не будемо більше про це сперечатися.
– Але що ж нам робити, скажіть на милість, із нашим життям? – спитав я і в розпачі скерував погляд на похмуре, порожнє небо. – Що робити, наприклад, мені? Газет більше не існує, то чим же мені ще зайнятися, на що витрачати власне дозвілля?
– Моя кар’єра також скінчилася, якщо більше немає студентів та університетів! – вигукнув Саммерлі.
– Я ж дякую небу за те, що ще існує мій дім і мій чоловік. Мета життя для мене залишилася колишньою, – зронила пані Челленджер.
– І моя також, – додав Челленджер. – Наукової роботи зараз – хоч греблю гати, і сама катастрофа дає нам дозвіл вирішувати безліч надзвичайно цікавих проблем.
Він відчинив вікно, і ми споглядали мовчазний і безмежний краєвид.
– Дозвольте мені поміркувати, – продовжував він. – Учора, о третій годині пополудні або дещо пізніше, земля настільки глибоко занурилася в отруйний потік ефіру, що цілком захлинулася в ньому. Тепер дев’ята година. Запитання: о котрій годині ми вийшли з отруйної зони?
– На світанку повітря було особливо задушливим.
– Саме так, – підтвердила пані Челленджер. – Приблизно о восьмій годині я дуже чітко відчула ту саму задуху, яку відчула вчора, на початку катастрофи.
– Отже, будемо вважати, що ми вийшли із зони о восьмій годині ранку. Сімнадцять годин земля була просякнута отруйним ефіром. Цей час знадобився, щоб очистити світ від людської цвілі, що поглинає на поверхні землі її плоди. Та хіба не можна допустити, що дезінфекція була неповною і що, як і ми, залишилися жити й інші люди?
– Я також про це подумав, – докинув лорд Джон. – Чому саме нам бути єдиними камінчиками, що залишилися на узбережжі після відливу?
– Припущення, що, крім нас, хтось іще міг пережити катастрофу, абсолютно безглузде, – надзвичайно рішуче не погодився Саммерлі. – Згадайте лишень, як шкідливо діяла отрута. Така людина, як Мелоун, дужий, як бугай, і з канатами замість нервів, – і той ледь видерся сходами, а потім звалився, як мрець. Тому неможливо припустити, щоб хтось міг опиратися дії цієї отрути хоча б сімнадцять хвилин, а про багато годин і говорити смішно.
– А що, якщо хтось передбачав катастрофу й ужив своїх заходів обережності, як наш старий приятель Челленджер?
– Це дуже неправдоподібно, – зазначив Челленджер, пригладивши собі бороду знизу догори і примруживши очі. – Поєднання спостережливості, залізної логіки та надзвичайної фантазії, що дозволило мені передбачити небезпеку, зустрічається настільки рідко, що навряд чи в одному і тому ж поколінні можливі два таких випадки.
– То ваш висновок такий, що всі, крім нас, загинули?
– Щодо цього майже не може бути сумнівів. Однак маємо узяти до уваги ту обставину, що отрута діяла в напрямку знизу догори і таким чином менше вплинула на гірські райони. Це, без сумніву, вражаюче явище. У майбутньому воно створить надзвичайно спокусливе поле для наших досліджень. Якщо хтось іще вижив, крім нас, то пошуки таких найімовірніше увінчалися б успіхом десь у тибетському селищі або в курені на альпійській вершині, позаяк вони лежать на багато тисяч футів вище за рівень моря.
– Але якщо мати на увазі, що вже не існує ні кораблів, ні залізниць, то нам від цього не більше користі, ніж якби вцілілі перебували на Місяці, – зауважив лорд Джон. – Але я хотів би, принаймні, точно знати, чи справді небезпека вже цілком минула, чи все ж лише її частина залишилася позаду.
Саммерлі мало не скрутив собі карк, щоб оглянути весь горизонт.
– Повітря стало ніби прозорішим і чистішим, – повідомив він, вагаючись, – але і вчора воно було таким самим, і я нітрохи не впевнений, що нам більше нічого не загрожує.
Челленджер стенув плечима.
– Мені доведеться знову повернутися до фаталізму. Якщо колись така подія вже відбулася у Всесвіті (а це можливо), то вона сталася, безумовно, дуже давно, і тому можемо твердо розраховувати, що ще одна така катастрофа повториться нескоро.
– Все це було б дуже милим і приємним, – скривився лорд Джон, – але з досвіду знаємо, що при землетрусі, зазвичай, за одним поштовхом негайно стається інший. Мені здається, що нам вартувало б трохи пройтися і подихати свіжим повітрям, поки у нас ще є така можливість. Адже наш кисень витрачений, тому байдуже, нас застане загибель тут, чи на лоні природи.
Разючою була та повна летаргія, що нахлинула на нас у вигляді реакції після гарячкового хвилювання та напруги останньої доби. Апатія повністю опанувала і тілом, і духом і наповнювала нас міцно вкоріненим почуттям, що все даремне і недоречне. Навіть Челленджер піддався впливу цього відчуття. Він сидів на своєму місці, підпираючи обома руками могутню голову та поринувши в глибокі роздуми, поки лорд Джон і я не підхопили його під руки і мало не силою поставили на ноги, за що були нагороджені лише злісним поглядом і сердитим бурчанням роздратованого бульдога. Та коли ми вийшли з нашого тісного притулку на свіже повітря, звична енергія стала повільно повертатися до нас.
Але що було нам робити на цьому цвинтарі людства? Ніколи не траплялося людям постати перед таким запитанням! Правда, ми мали можливість вдовольняти наші буденні потреби і навіть потреби в будь-якій розкоші, в найширших межах. Всі харчові продукти, всі винні пивниці, всі скарбниці мистецтв були до наших послуг. Нам досить було простягнути до них руку. Але що нам було робити з нашим часом? З певними завданнями доведеться впоратися негайно, вони вже чекали на нас. Тому ми вирушили на кухню та поклали обох служниць на призначені для них ліжка. Вони, здавалося, померли зовсім безболісно; одна сиділа на своєму кріслі перед вогнищем, інша лежала перед раковиною для миття посуду. Потім ми принесли з двору бідного Остіна. Його м’язи були тверді, як дерево. Він лежав у надзвичайно дивному окостенінні, і м’язи губ стяглися так, що обличчя спотворилося огидно-глузливою гримасою. Такі ж ознаки спостерігалися у всіх, хто помер від дії цієї отрути. Куди б ми не приходили, всюди бачили ці усміхнені обличчя, які немов глузували з нашого жахливого становища і мовчки, з глумливою злісною усмішкою лупали очима на останніх представників їхнього роду.
– Послухайте! – звернувся лорд Джон, невтомно міряючи кроками їдальню, поки ми підкріплювалися легким перекусом. – Не знаю, як у вас на душі, але я зовсім не спроможний спокійно всидіти тут, аби нічого не робити.
– Чи не будете ви такі люб’язні, – відказав на це Челленджер, – запропонувати нам, що, на вашу думку, маємо робити?
– Збадьоритися та піти поглянути на все, що сталося.
– Саме це я й хотів запропонувати.
– Але не тут. Що сталося в селі, видно навіть із цього вікна.
– Куди ж нам податися?
– До Лондона.
– Вам легко казати, – буркнув Саммерлі. – Сорок миль пішки крокувати – це вам до снаги. Але чи зважиться на це Челленджер із його товстими, короткими ніжками – зовсім інша річ. Та й я не можу бути певним за себе.
Челленджер розсердився.
– Якби ви засвоїли собі звичку, ясновельможний пане, цікавитися лише власними тілесними особливостями, то переконалися б, що вони послужили б вам вельми широким полем для спостережень і надзвичайно рясним матеріалом для бесід.
О проекте
О подписке