Розділ 4. Щоденник умираючого

Якими дивними здаються мені ці слова на титульному аркуші мого нотатника! Але ще дивніше те, що їх написав я, Едвард Мелоун, котрий тільки якихось дванадцять годин тому вийшов зі свого помешкання в Стритемі, ще не передчуваючи, які дивовижні події принесе із собою цей день. Я ще раз перебираю в пам’яті події, мою бесіду з МакАрдлом, першого тривожного листа Челленджера в «Таймс», божевільну поїздку залізницею, приємний сніданок, катастрофу, і ось уже дійшло тепер до того, що ми єдині залишилися живими на спорожнілій планеті. Наша доля така невідворотна, що ці рядки, які пишу за професійною звичкою й яких ніколи вже не прочитають людські очі, здаються мені сповіддю покійника. Я стою перед входом у те царство тіней, куди вже увійшли всі, хто перебував за межами нашого притулку.

Лише тепер усвідомлюю, наскільки мудро та правильно зважив Челленджер, коли казав, що справжня трагедія – це пережити все, все прекрасне, добре та шляхетне. Але ця небезпека нам не загрожує. Уже другий балон із киснем закінчується. Ми можемо вирахувати з точністю майже до хвилини, який жалюгідний клаптик життя залишився у нашому запасі. Тільки-но Челленджер читав нам лекцію добрих чверть години; він був такий схвильований, що ревів на нас і завивав, немов звертався в Квінс-холі до лав своїх старечих слухачів, учених скептиків. У нього була дивовижна аудиторія: дружина, котра слухняно казала «так», не знаючи, чого він насправді хоче; Саммерлі, котрий сидів біля вікна у роздратованому та буркотливому настрої, але слухав із цікавістю; лорд Джон, котрий забився в куток із нудьгуючим виглядом, і я, котрий стояв біля вікна та спостерігав цю сцену з невимушеною увагою людини, що немов бачить сон або такі речі, до яких анітрохи не причетна. Челленджер сидів за столом посеред кімнати, й електрична лампа освітлювала дзеркальне скло під мікроскопом, який він приніс із вбиральні. Яскраве світло, відбите від скла, різко висвічувало частину його обвітреного бородатого обличчя, між тим, як інша частина була занурена в глибокий морок. Здається, він нещодавно приступив до роботи про нижчі мікроорганізми, і тепер професора вкрай хвилював той факт, що він знайшов ще живою амебу, яку день тому поклав під мікроскоп.

– Ви тільки погляньте, – повторював він схвильовано. – Саммерлі, підійдіть-но сюди та переконайтеся самі. Будь ласка, Мелоуне, підтвердьте мої слова. Маленькі веретенчасті тільця посередині – це діатомеї; на них не варто звертати уваги, позаяк це швидше рослинні, ніж тваринні істоти. Але праворуч ви бачите безсумнівну амебу, що ліниво повзе освітленим полем. Цей верхній гвинт слугує для калібрування: ви можете відрегулювати різкість.

Саммерлі послухався його вказівок і погодився з колегою. Я також зазирнув у циліндр і побачив крихітну тварючку, схожу на скляного павучка, що залишав свої липкі сліди на освітленому полі.

Лорд поставився до цього, мабуть, із повною байдужістю.

– Навіщо мені ламати голову над питанням, жива вона чи мертва? – буркнув він. – Ми ж не знаємо один одного навіть на вигляд, то з якого дива мені особливо перейматися нею. Адже і вона не втрачає душевного спокою через наше здоров’я.

Я мимоволі засміявся, а Челленджер спрямував на нас надзвичайно докірливий, спопеляючий погляд.

– Легковажність недоуків ще гірша, ніж обмежена впертість повних невігласів, – кинув він. – Якби лорд Джон зважився зійти…

– Мій любий Джордже, якби ти не був таким уїдливим, – сказала його дружина і ласкаво поклала руку на чорну гриву вченого, що звисала над мікроскопом. – Чи не все одно, жива амеба, чи мертва?

– Ні, від цього залежить дуже багато, – сердито відповів її чоловік.

– Тоді даваймо обміркуємо це, – сказав із веселою усмішкою лорд Джон. – Врешті-решт базікати про це чи про щось інше – байдуже, й якщо вважаєте, що я занадто легковажно поставився до цієї тварючки або, чого доброго, образив знічев’я її почуття, то я охоче готовий вибачитися.

– Я, зі свого боку, – зауважив Саммерлі своїм тріскучим, сварливим тоном, – взагалі не розумію, чому ви надаєте такого значення питанню, живе ця тварина чи ні. Адже вона оточена тим самим повітрям, що і ми, і залишилася в живих лише тому, що ще не підпала під вплив отрути. Поза цієї кімнатою вона так само гикнулася б, як і всі інші тварини.

– Ваші зауваження, мій любий Саммерлі, – заявив Челленджер із виразом неймовірної переваги (якби я міг замалювати це самовпевнене, зверхнє, яскраво освітлене рефлектором мікроскопа обличчя!), – ваші зауваження доводять, що ви хибно збагнули становище. Цей екземпляр був учора препарований і герметично відокремлений. Тому наш кисень не мав до нього доступу. Ефір проник туди так само, як і в будь-яке інше місце Всесвіту. Отже, тварина встояла проти отрути. З цього можемо зробити висновок, що і поза цією кімнатою кожна інша амеба не вмерла, як ви помилково припустили, а пережила катастрофу.

– Але і в цьому випадку я не налаштований вибухнути громовим «ура», – бовкнув лорд Джон. – Яке ж значення має для нас цей факт?

– Він доводить, що світ не вмер, як ми припускали, і що в ньому триває тваринне життя. Якби ви володіли науковою уявою, то могли б, виходячи з одного цього факту, уявити собі світ через кілька мільйонів років, – а такий проміжок – мить у жахливому потоці часу, – і тоді ви побачили б світ знову наповненим тваринами та людьми, зобов’язаними своїм виникненням ось цьому крихітному паростку. Ми з вами бачили степову пожежу, що спалила на поверхні землі всі сліди трави та рослин і залишила по собі лише обвуглену пустелю. Можна було подумати тоді, що такою вона перебуватиме навіки, але коріння рослин залишилося, й якби ви за кілька років знову відвідали це місце, то ніде не побачили б навіть слідів пожежі. Це мікроскопічне створіння таїть у собі корінь зростання всього тваринного життя, й унаслідок незмінно триваючої еволюції, через якийсь час зникнуть усі сліди пережитої нами світової катастрофи.

– Вражаюче цікаво! – сказав лорд Джон, котрий, спершись на стіл, заглядав у мікроскоп. – Кумедний карапузик! № 1 у майбутній галереї пращурів людини. У нього на тілі є гарний великий ґудзик.

– Темний предмет – це ядро його клітини, – пояснив Челленджер тоном няньки, яка вчить абетки свого вихованця.

– Чудово! Отже, нам немає про що турбуватися, – засміявся лорд Джон. – Крім нас, хтось іще живе на світі.

– Ви, здається, вважаєте достовірним, Челленджере, – сказав Саммерлі, – що світ створений винятково з метою породжувати та підтримувати людське життя.

– Звісно, пане, з якою ж іншою метою? – поцікавився Челленджер, котрого дратувала навіть можливість заперечення.

– Іноді я схиляюся до думки, що тільки жахлива зарозумілість людини вселяє їй переконання, ніби цей безмежний Всесвіт створений лише як арена, якою вона могла би пихато походжати.

– Щодо цього неможливо будувати теорії, але, навіть залишаючи осторонь жахливу зарозумілість, яку ви ставите нам у докір, можемо зі спокійною совістю заявити, що ми найрозвиненіші істоти в усій природі.

– Найрозвиненіші із знайомих нам істот.

– Це само собою мається на увазі, вельмишановний.

– Подумайте про всі ті мільйони, а може навіть і мільярди років, коли незаселені землі оберталися в світовому просторі або якщо навіть і не зовсім незаселені, то все ж без найменших слідів людського роду і без думки про нього. Поміркуйте про всі ці незліченні епохи, що заливаються дощами, випалюються сонцем, обвіяні грозами. За геологічним літочисленням, людство з’явилося на світ, так би мовити, лише вчора. Як же можна в такому випадку вважати доведеним, що всі ці гігантські приготування мали на увазі лише його користь?

– А тоді чию ж? Чию саме?

Саммерлі стенув плечима.

– Що можна на це відповісти? Це за межами нашого розуміння. Але людина, можливо, є всього лише побічним продуктом, що випадково виник у цьому процесі. Становище цілком таке ж, якби піна на поверхні океану уявила собі, ніби океан має служити лише її творенню та збереженню, або якби миша в соборі вважала, що будівля споруджена лише як житло для неї.

Досі я передавав дослівно цю суперечку, але тепер вона перейшла в гучну сварку з багатоскладовими науковими термінами, якими бомбардували один одного опоненти. Певна річ, дуже приємно бути присутнім при обговоренні найбільших питань двома настільки видатними мислителями; але при постійних розбіжностях у їхніх поглядах такі прості люди, як лорд Джон і я, не можуть узяти з такої суперечки нічого корисного для себе. Кожен спростовує сказане іншим, і врешті-решт ми перестаємо тямити будь-що. Але ось дебати скінчилися, Саммерлі зіщулився в кріслі, а Челленджер усе ще маніпулює своїм мікроскопом, який не переставав випускати низький, глухий, нерозбірливий гул, як море перед штормом. Лорд Джон підійшов до мене, і ми обоє лупали очима в ніч.

На небі стоїть блідий місяць – останній місяць, на який дивляться людські очі, і зірки випромінюють мерехтливий блиск. Навіть у чистому повітрі південноамериканської рівнини мені не доводилося милуватися яскравішим зоряним сяйвом. Можливо, що на світло впливають зміни в ефірі. У Брайтоні нищівне багаття продовжує вирувати, а в західній частині неба, на великій відстані, видно червону пляму, яка вказує, що пожежа охопила Арундел або Чичестер, а, може, навіть і Портсмут. Я сиджу, міркую сам із собою й інколи щось нотую. Лагідна меланхолія розлилася в повітрі. Невже всьому настав край – молодості, красі, відвазі та коханню? Осяяна зорями земля схожа на сонне царство, сповнене солодкого спокою. Хто б міг повірити, що ця земля – жахлива Голгофа, всіяна руїнами загиблого людського роду? Раптом я чую свій власний сміх.

– Що з вами, мій хлопчику? – здивовано спитав лорд Джон. – Нам не завадило б трохи розважитися. Що трапилося?

– Я мимоволі подумав про всі ті важливі питання, – відповів я, – на вирішення яких у нас пішло стільки праці та духовних сил. Згадайте, наприклад, англо-німецьку конкуренцію або Перську затоку, якою так цікавився мій старий начальник. Хто б міг подумати, що остаточне вирішення цих проблем станеться в такій формі?