Отже, зі сказаного раніше очевидно, що всі філософи, схоже, шукають причини, обговорені нами у «Фізиці», і ми не можемо назвати жодної, крім них. Однак висловлюються вони про ці причини доволі нечітко, тож певним чином всі вони вже обговорені раніше, а певним чином зовсім ні. Адже рання філософія, здається, про все говорить недорікувато, оскільки була молодою і робила свої перші кроки. Так, навіть Емпедокл каже, що кістка існує співвідношенням; це є чимбутність та сутність речі. Але з цього з необхідністю випливає, що або м’ясо та будь-яка інша річ мають бути співвідношенням, або жодна не має; адже через це і м’ясо, і кістка, і будь-яка інша річ існуватимуть, а не через матерію, про яку він говорить, – вогонь, землю, воду й повітря. І він з необхідністю погодився б із цим, якби так сказав хтось інший, проте сам він цього чітко не висловив.
Врешті, ці питання ми вже розібрали раніше. Утім, варто повторити все, що може викликати сумніви стосовно них; це також може виявитися корисним для розв’язання подальших труднощів.
[993a] [30] Дослідження істини є водночас і складним, і легким. Справді, з одного боку, ніхто не в змозі осягнути істину цілком, проте з іншого – всі разом не обманюються. [993b] [1] Кожен висловлює якісь судження про природу, і хоч поодинці ми додаємо до істини мало або нічого, усе вкупі дає певну значну величину. А якщо так, то справа стоїть точнісінько, як у прислів’ї: «Хто ж схибить у ворота». Щоправда, ці міркування можуть дати привід думати, що досліджувати істину не складно, але згадаємо, що, маючи розуміння цілого, можна бути не в змозі пізнати частину. Тож легкість такого дослідження є примарною.
І, мабуть, оскільки труднощі бувають двох родів, причина нинішньої полягає не в речах, а в нас самих. Бо як-от очі кажана перед [10] денним світлом, так-от і розум у нашій душі перед тим, що за своєю природою є найочевиднішим з усього.
Тож справедливо бути вдячними не лише тим, з чиїми думками ми могли б погодитися, але й тим, хто не зумів глибоко проникнути в суть речей; адже і вони зробили певний внесок у знання, якими ми володіємо. [15] Справді, не було б Тимофія, не мали б ми багатьох ліричних пісень; а не було б Фрініса, не було б і Тимофія. І так само стосовно тих, хто висловлювався про істину: від одних ми перейняли певні думки, інші стали причиною появи цих.
Також правильно, що [20] філософія називається знанням істини. Адже метою умоглядного знання є істина, а практичного – дія. Справді, практичні люди, навіть коли вони займаються спостереженнями, міркують не про вічне, а у зв’язку з чимось конкретним і насущним. Адже ми не знаємо істини, не знаючи причин. [25] А в кожному окремому випадку істинним в найбільшій мірі серед речей є те, завдяки чому також іншим речам властива певна якість із тією самою назвою (наприклад, вогонь найгарячіший, і він – причина тепла для інших речей). Отож і найістинніше – причина істинності подальшого. Тому начала вічно сущого з необхідністю завжди є найістиннішими, а бувають істинними тільки іноді, і причиною їх буття не є щось інше, а натомість вони є причиною для іншого. Отже, наскільки кожна річ причетна буттю, настільки ж вона причетна істині.
[994a] [1] Одначе ясно, що певне начало існує і причини сущого не безконечні – ані в сенсі безконечної послідовності причин, ані в сенсі різноманіття видів. Адже неможливо, щоб одне походило від іншого як від матерії безконечно, скажімо, плоть від землі, земля від повітря, повітря від вогню, [5] і так без упину. І так само неможливо стосовно джерела руху, щоб, скажімо, людина приходила в рух від повітря, повітря від сонця, сонце від розбрату[32] і так без кінця. Подібно до цього не може тривати до безконечності послідовність цілей, наприклад: ходьба заради здоров’я, здоров’я заради щастя, щастя [10] заради чогось іншого і так завжди одне заради іншого. І так само стосовно чимбутності. Адже у випадку з проміжними членами послідовності, які мають щось останнє і щось, що передує їм, попереднє необхідно є причиною наступних за ним. Справді, якщо нам потрібно сказати, що з трьох членів є причиною, то ми назвемо те, що передує. Звичайно, не останнє, бо [15] кінцеве не є причиною чогось. Але й не проміжне, бо воно є причиною лише одного. І не має значення, чи мається одне проміжне, чи більше, безконечні вони чи скінченні. У безконечної послідовності такого роду і безконечного взагалі всі частини однаково проміжні аж до теперішньої. Отож якщо немає нічого першого, то взагалі немає жодної причини.
З іншого боку, і в напрямку [20] вниз послідовність не може тривати до безконечності, скажімо, якщо визначити початок вверху, так, щоб з вогню виникала вода, з води земля, і так безупинно з’являтиметься якийсь інший рід. Адже одне виникає з іншого у два способи: або так, як із хлопчика, що змінюється, виникає чоловік, або так, як із води – повітря (але не так, що це означає «одне після другого», як-от Олімпійські ігри з Істмійських). [25]
Коли ми кажемо, що чоловік виникає із хлопчика, то це як щось виникле із чогось, що виникає, або щось стале із того, що стає. Адже завжди є щось проміжне: як-от виникнення між буттям і небуттям, так і те, що виникає, між сущим і несущим; бо учень – це той, хто стає знавцем, це й означає вираз, що [30] із учня виникає знавець. А коли ми кажемо, що з повітря виникає вода, то одне з двох знищується. Тому вони не переходять одне в інше: [994b][1] з чоловіка не виникає хлопчик, адже при виникненні виникає не те, що зазнає виникнення, а те, що існує після виникнення. Так, день виникає із ранку, тому що день іде після нього. Але ранок не виникає із дня. Натомість у другому випадку вони переходять одне в інше. Проте в обох випадках це не може тривати до безконечності. Адже в першому випадку послідовність проміжних членів [5] неодмінно має кінець, а в другому випадку відбувається перехід одного в інше, бо знищення одного є виникненням іншого.
Водночас неможливо, щоб перше, будучи вічним, знищувалося; адже оскільки виникнення не є безконечним у напрямі вверх, необхідно, щоб перше, із знищення якого щось виникає, не було вічним.
Далі, те, заради чого щось буває, є кінцева мета, і така кінцева мета не буває [10] заради чогось іншого, а натомість усе інше буває заради неї. Отож якщо вона є чимось останнім, то послідовність не буде безконечною, а якщо такого кінця немає, не буде того, заради чого все відбувається. Натомість ті, хто вважають послідовність причин безконечною, не помічають того, що цим самим вони заперечують природу блага. Але ж ніхто б не брався за жодну справу, не маючи наміру досягти її завершення. А хто так діє, то в нього немає розуму, [15] бо хто має розум, завжди діє заради чогось, а це і є кінець, позаяк кінцева мета є кінець.
Так само і чимбутність не можна звести до іншого більш розлого визначення. Адже завжди попереднє визначення є більшою мірою визначенням, ніж подальше, а тому якщо перше визначення не є визначенням, то не є [20] і подальше. Далі, ті, хто так кажуть, руйнують знання; адже знання неможливе, доки ми не доходимо до того, що не піддається подальшому аналізу. І пізнання тоді неможливе, адже як можна мислити безконечне в такому сенсі? Тут не так, як у випадку з лінією, яку можна ділити без упину, але яку не можна мислити, не зупинивши ділення. Тому, [25] здійснюючи безконечне ділення лінії, неможливо рахувати відрізки. І також матерію необхідно мислити в тому, що рухається. Отже, ніщо не може бути безконечним. Якщо ж це не так, то принаймні не можна безконечно бути безконечним.
От і якби види причин були безконечні за кількістю, то в такому випадку пізнання не було б можливим. Адже ми вважаємо, що знаємо тоді, коли [30] пізнали причини; проте безконечне неможливо пройти в обмежений час шляхом додавання.
Сказане засвоюється відповідно до звичок. Ми потребуємо, щоб з нами говорили так, як ми звикли, [995a] і те, що суперечить цьому, здається нам незвичним, а через незвичність – незрозумілішим і чужішим; адже звичне є зрозумілим. А яку силу має звичка, [5] добре видно на прикладі законів: адже ті їх положення, що засвоюється з казкою ще в дитинстві, завдяки звичці має більшу силу, ніж знання самих законів. Окрім того, одні не сприймають, якщо не отримають математичні докази, другі – якщо їм не навести приклади, третіх не переконати без свідчення поета. Одним подавай точність, інших точність дратує, чи то через нездатність [10] зв’язати докупи, чи то через те, що вважають її за дріб’язковість. Справді, точності властиве щось таке, через що вона як у справах, так і просто в розмовах декому здається ницою.
Отож слід навчати того, як сприймати кожний доказ, оскільки безглуздо водночас шукати знання і спосіб засвоєння знання; бо навіть одне з двох засвоїти нелегко. [15] Математичної точності не потрібно вимагати у всьому, а лише там, де немає матерії. А тому цей спосіб не підходить для природи, адже, імовірно, вся природа є матеріальною. Отже, спочатку треба розглянути, що таке природа, адже так стане ясно і те, про що говорить наука про природу, і те, одна наука чи декілька вивчають [20] причини й начала.
[995a][24] Для науки, якої ми прагнемо, нам необхідно спочатку розібрати те, що насамперед викликає питання. Це різні думки про перші начала та деякі інші питання, що лишилися поза увагою. Той, хто хоче отримати чітке уявлення про щось, має насамперед слушно поставити питання. Адже подальший успіх залежить від розв’язання попередніх сумнівів; проте не можна розв’язати вузол, [30] не знаючи про нього, а сумнів саме вказує на такий вузол у справі. Хіба той, хто сумнівається, не почувається подібно до тих, хто перебуває у путах? Адже в обох випадках неможливо рухатися вперед. Отож слід спочатку розглянути всі питання – і з цієї причини, і тому, що ті, хто береться за [35] дослідження, не визначившись спочатку із сумнівами, подібні до тих, котрі не знають ані те, куди їм слід іти, ані те, знайшли вони шукане чи ні. [995b][1] Бо така людина не має чіткого уявлення про мету, для того ж, хто визначився з сумнівами, вона є очевидною. Крім того, краще судить той, хто – наче суддя, який вислуховує всі сторони в суді – вислухав усі міркування, що суперечать одне одному.
Перший сумнів [5] стосується того, про що ми поставили питання у вступних розміркуваннях: одна чи багато наук мають досліджувати причини і чи має ця наука пізнавати лише перші начала сутності чи також начала, з яких усі люди виводять докази, наприклад, чи можна водночас стверджувати й заперечувати одне й те саме [10], чи ні, – та подібні питання. Також, якщо ця наука стосується сутності, то чи одна наука розглядає всі сутності, чи декілька, а якщо декілька, то чи всі вони споріднені, чи деякі з них слід називати мудрістю, а деякі – якось інакше.
Далі, необхідно дослідити наступне: існують тільки чуттєві сутності [15] чи також інші, окрім них, і якщо також інші, то чи належать вони до одного роду, чи таких родів більше, як гадають ті, хто визнають ідеї[33]
О проекте
О подписке