IV

Людська оселе, хто заснує тебе на міркуваннях? Хто був би здатний спорудити тебе, спираючись на логіку? Ти існуєш і не існуєш. Ти є і тебе немає. Ти збудована з різних матеріалів, але слід вигадати тебе, щоб відкрити тебе. Так само й той, хто зруйнував свій дім із метою начебто пізнати його, має тепер лише купу каміння, цегли й черепиці, та не годен знайти ані затінку, ані тиші, ані інтимності, яким вони служили, і не знає, як можна використати цю купу каміння, цегли й черепиці, бо бракує вигадки, що панує над ними, душі та серця архітектора. Бо камінню бракує душі та серця людини.

Оскільки немає міркувань, крім цегли, каміння й черепиці, і немає душі та серця, що панують над ними і змінюють їх своєю силою, спонукаючи до тиші, бо серце й душа уникають правил логіки і законів чисел, тоді з’являюсь я зі своєю свавільністю. Я – архітектор. Я маю душу та серце. Тільки я володію силою перетворювати камінь у тишу. Я йду й вимішую цю кашу, що є лише матерією, відповідно до творчого образу, що йде до мене тільки від Бога і оминає шляхи логіки. Я будую свою цивілізацію, одержимий єдиним смаком, який вона матиме, так само як інші будують свій вірш, повертаючи фразу і змінюючи слово, не будучи змушені виправдовувати ані повороти, ані зміни, одержимий єдиним смаком, який вона матиме і який вони знають напам’ять.

Цитаделе! Отже, я збудував тебе, як корабель! Я тебе збив цвяхами, спорядив, а потім пустив у час, що відтепер – лише ходовий вітер.

Корабель людей, без якого їм бракуватиме вічності!

Але я знаю загрози, які чигають на мій корабель. Зовні йому завжди дошкуляє темне море. А також інші можливі образи. Адже завжди можна зруйнувати храм і використати каміння для іншого храму. І той інший храм матиме не більше істини і не більше облуди, не більше справедливості і не більше несправедливості. І ніхто не знатиме про цю катастрофу, бо якість тиші не вписана в купу каміння.

Ось чому я прагну, щоб вони міцно підпирали головні шпангоути корабля. Щоб рятувати їх від покоління до покоління, бо я не вдосконалю храму, коли щомиті будуватиму його спочатку.

V

Ось чому я прагну, щоб вони міцно підпирали головні шпангоути корабля. Конструкція, яку створили люди. Адже навколо корабля сліпа природа, ще не сформульована й могутня. А той, хто забуває про могутність моря, ризикує забагато відпочивати.

Вони вірять, що дана їм оселя абсолютна в собі. Доведене бодай раз стає очевидністю. Коли живуть на кораблі, моря не бачать. А якщо й помічають море, воно править тільки за оздобу для корабля. Такою є сила духу. Море видається йому створеним тримати корабель.

Але він помиляється.

Бо той, хто не виявляє пильності й не знає, що живе на кораблі, наперед уже наче зруйнований і побачить невдовзі народження моря, хвиля якого змиє його безглузді ігри.

Такий образ нашої імперії постав переді мною, коли ми, кілька чоловік із мого народу і я сам, були у відкритому морі, пливучи на прощу.

Отже, вони були ув’язнені на борту корабля у відкритому морі. Інколи я мовчки походжав між ними. Сидячи навколо тарелів із харчами, годуючи грудьми немовлят або перебираючи молитовні чотки, вони стали мешканцями корабля. Корабель став оселею.

Але однієї ночі розгулялися стихії. Прийшовши провідати їх у тиші своєї любові, я побачив, що нічого не змінилося. Вони різьбили собі персні, пряли вовну або стиха розмовляли – невтомно ткали людську спільноту, мережу зв’язків, тож, якщо згодом хтось помирав, унаслідок цієї пов’язаності він відривав щось від кожного. А якщо в тиші своєї любові я чув, що вони розмовляють, я зневажав зміст їхніх слів, розповіді про чайники або хвороби, знаючи, що сенс речей полягає не в предметі, а в дії. Отой, що повагом усміхається, немов дарує себе… а той, хто нудиться, не знає, що це наслідок страху або відсутності Бога. Отже, я дивився на них у тиші своєї любові.

А проте важке плече моря, яке навіть не цікавило людей, пронизувало їх повільними і страшними рухами. Траплялося, що корабель піднімався вгору, а потім неначе провалювався. Корабель тоді тремтів усім корпусом, здається, тріщали всі шпангоути, немов він уже розпадався, і, поки тривало це розмивання реальності, люди припиняли молитися, розмовляти, годувати грудьми немовлят і різьбити щире срібло. І щоразу сухий, наче блискавка, хрускіт пронизував наскрізь увесь дерев’яний корпус. Корабель немов падав у себе, загрожував репнути на всіх стиках, його трощило, і людей охопила ненастанна блювота.

Отож вони збилися докупи, мов у хліві, що тріщить з усіх боків, над ними моторошно гойдались олійні лампи.

Я сказав їм, боячись, щоб вони не піддалися страху:

– Нехай ті з вас, хто працює зі сріблом, вирізьблять мені джбан для води. Нехай ті, хто готує страви для інших, ревно візьмуться до роботи. Нехай здорові піклуються про хворих. Нехай ті, хто молиться, заглибляться в молитви…

А тому, кого, блідого, я побачив зіпертим на балку і хто слухав крізь грубі дошки заборонену пісню моря, я сказав:

– А ти йди в трюм і порахуй мертвих баранів. Інколи з переляку вони душать один одного.

Він відповів мені:

– Господь місить море. Ми пропали. Я чую, як тріщать головні шпангоути корабля. Вони не повинні подаватись, бо це рама й каркас. Такі самі й підвалини планети, яким ми довіряємо наші будинки, і ряди оливкових дерев, і ніжність рунних баранів, що повільно жують увечері Божу траву. Добре перейматися в домі оливами, баранами, стравою і любов’ю. Та погано, коли сам каркас завдає нам мук. Коли вже зроблене знову стає працею. Як-от тут, де те, що має мовчати, бере слово. Що станеться з нами, якщо бурмотітимуть гори? Я вже чую це бурмотіння й ніколи не забуду…

– Яке бурмотіння? – перепитав я.

– Пане, колись я жив у селі, збудованому на затишній спині пагорба, міцно утвердженому на землі з її небом; у селі, створеним, щоб тривати, і воно тривало. Цямрини наших криниць, пороги наших домів, вигнуті краї наших фонтанів аж блищали – так часто з них брали воду і так часто на них ставали. Але однієї ночі щось прокинулось у наших підземних підвалинах. Ми зрозуміли, що земля під нашими ногами почала жити й міситися. Вже зроблене знову ставало працею. Ми злякалися. Ми боялися не так за себе, як за предмети наших зусиль. За те, чому ми віддаємо себе в житті. Я різьбяр і боявся за дивовижний срібний джбан, над яким я працював уже два роки. Я віддав йому два роки невсипущої праці. Хтось тремтів за свої ворсисті килими, які ткав із радістю. Щодня він розгортав їх на сонці. Він пишався, що віддав якусь частину своєї загрубілої плоті за цю хвилю, що видавалася спершу глибокою водою. Дехто боявся за посаджені оливи. Думаю, ніхто з нас не боявся смерті, а всі ми переживали за речі дрібні та безглузді. Ми з’ясували, що життя не має сенсу, якщо його мало-помалу не віддавати. Смерть садівника не шкодить дереву. Але, якщо ти загрожуєш дереву, тоді садівник умирає двічі. Серед нас був старий оповідач, що знав найгарніші казки пустелі. Він ще й прикрашував їх. І знав їх лише він, бо не мав синів. Тоді, коли поповзла земля, він тремтів за бідолашні казки, яких уже ніхто ніколи не зможе розповісти. А земля й далі ворушилась і місилася, почав наростати і опускатися високий охряний приплив. Невже, по-твоєму, можна віддати себе, щоб прикрасити приплив, який повільно котиться і все поглинає? Що можна збудувати на цьому рухові?

Будинки під його тиском повільно подавалися, а внаслідок майже невидимого скручування сволоки зненацька розривалися, немов вибухали порохові бочки. Або ж стіни починали двигтіти, аж поки раптом розвалювалися. А ті з-поміж нас, хто вижив, утратили свої значення. Тільки оповідач збожеволів і всякчас співав.

Куди ти ведеш нас? Цей корабель зазнає трощі разом із плодами наших зусиль. Крім того, я відчуваю, що час біжить марно. Я відчуваю, як біжить час. Він не повинен отак бігти, бути таким вразливим, а повинен зміцнювати, надавати зрілості й старити. Мало-помалу він повинен зібрати витвір. Але що він надалі зміцнюватиме, хто виживе з нас і хто лишиться?

VI

Я був серед свого народу й думав, що вже годі чомусь віддавати себе, бо немає нічого стабільного, яке тривало б протягом поколінь, і думав про час, що тече тоді марно, наче пісок у піщаному годиннику.

Але треба збудувати велику скриню, щоб зібрати те, що лишиться від них. І воза, щоб везти її. Адже я шаную передусім те, що триває довше за людей. А отже, я рятую сенс їхньої віддачі. Й будую велику дароносицю, якій вони довірять усе, що мають.

Отак я походжав серед свого народу в дельті над вечір, коли все знесилилося, на порогах убогих халупок бачив людей у лахмітті, які відпочивали від невтомної, як у бджіл, праці, але мене цікавили не так вони, як досконалість медового торту, над яким усі вони працювали цілісінький день. Я замислився перед одним чоловіком, що був сліпий, а до того ж утратив ногу. Він був дуже старий, умирущий і стогнав щоразу, немов старі меблі, коли ворушився, й відповідав дуже повільно, бо був давній літами й говорив нерозбірливо, проте променився, яснів і ставав тямущим в об’єкті, якому віддавав себе. Адже старечими тремтячими руками він додавав і свою працю, яка правила за дедалі витонченіший еліксир. І він, дивовижно тікаючи зі своєї старої, зашкарублої плоті, ставав дедалі щасливішим, дедалі невразливішим. Дедалі незнищеннішим. Умираючи, він не знав про це, його руки були повні зірок…

Отак вони працювали все своє життя задля збагачення, дарма що не користалися там багатством, цілком віддавали себе нетлінному гаптуванню… і тільки частку своєї праці присвячували споживанню, а решту спрямовували на різьблення, непотрібну якість металу, досконалість малюнку, м’якість вигину, і це все нічому не служило, хіба що отримувало те, що віддавали йому люди, і тривало довше за плоть.

Під час своїх довгих прогулянок я добре зрозумів, що якість цивілізації моєї імперії спирається не на якість харчів, а на якість вимог і на завзяття праці. Складається не з того, чим володіють, а що дають. Цивілізований передусім ремісник, про якого я розповідаю і який відтворює себе в предметі, тож і стає завдяки цьому вічним і вже не боїться смерті. Цивілізований передусім той, хто воює й віддає себе за імперію. А цей чоловік, якщо він сам нічого не створив, купається без ніякої вигоди – хоч і живить своє око лише досконалістю – в розкоші, придбаної в крамарів. Я знав вироджені народи, які вже не писали віршів, а тільки читали їх, не обробляли своїх земель, а покладалися передусім на рабів. Саме проти них піски Півдня споконвіку готували в своїх творчих злиднях живі племена, які бралися завойовувати їхні мертві запаси. По щирості, я не люблю осілих народів, бо вони нічому не віддають себе й нічим не стають. Життя не допоможе їм набути зрілості. Час біжить для них, наче жменька піску й занапащає їх. Що я можу дати Богові від їхнього ім’я?

Тож чи знав я їхні злидні, якщо посудина розбивалася ще до того, як наповнювалась? Адже смерть предка, що став прахом після того, як віддав усього себе, – це лише диво та інструмент, який ховають, бо відтепер він непотрібний. Я бачив серед своїх племен дітей, яким загрожувала смерть і які задихалися, не мовлячи й слова; напівзаплющивши очі, вони ховали решту жару під своїми страшенно довгими віями. Адже трапляється, що Бог, подібно до жниваря, косить квіти впереміш зі зрілим ячменем. А звозячи снопи, багаті на зерно, знаходить у них і цю непотрібну розкіш.

– Умирає дитина Ібрагіма, – казали люди. І я повільною ходою, нечутно для господарів, зайшов до оселі Ібрагіма, знаючи, що можна розуміти одне одного, незважаючи на ілюзії мови, якщо замкнутися в тиші любові. А господарі не звернули на мене уваги, пильно дослухаючись до смерті дитини.

У домі розмовляли тихо й безшумно пересували капці, неначе там сидів якийсь страхополох, тож будь-який бодай трохи гучніший звук міг спонукати його до втечі. Ніхто не наважувався ані відчиняти, ані зачиняти двері, взагалі навіть братися за них, неначе в домі горів тремкий вогник, живлений текучою олійкою. Помітивши дитину, я збагнув, що вона вже відходить, бо дихала часто й неглибоко, стиснула кулачки, все тіло звів судомою шалений алюр пропасниці, очі були вперто заплющені й відмовлялися бачити. Я помітив навколо дитини людей, що намагалися приручити її, як намагаються приручити маленьких диких тварин. Дитині, а рука аж тремтіла, подали чашку молока. Можливо, їй захочеться молока, її привабить його смачний запах, і вона питиме. З нею спілкувалися, наче з газеллю, що їсть із долоні, але дитина й далі була страхітливо поважна й непроникна. Не молоко годилося їй давати. І тоді старі тихо, тихесенько, немов розмовляли з горлицею, заспівали ледь чутними голосами пісню, яку любила дитина, – пісню про дев’ять зірок, що купалися у фонтані, – але дитина, мабуть, була дуже далеко й не чула їх. Тікаючи від живих, вона навіть не озиралася. Своєю смертю дитина зрадила їх. Тоді від неї почали слізно просити бодай помаху, бодай погляду, що його подорожній, не сповільнивши кроку, кидає другові… знаку вдячності. Дитину перевернули в ліжечку, стерли піт з її обличчя, примусили пити, – і це все, мабуть, щоб пробудити її до смерті.

Я покинув тих людей, бо вони надто переймалися тим, щоб наставити дитині пастки й затримати її в житті. Ох, як легко зрозуміти їх завдяки цій дев’ятирічній дитині. Вони давали їй іграшки, щоб заманити щастям. Але маленька ручка невблаганно відштовхувала їх, коли їх ставили надто близько до неї, немов дитина розсувала кущі, які уповільнюють її скачку.

Я вийшов звідти і обернувся до дверей. Минула лише мить, спалах світла, один з численних виявів міського життя. Помилково покликана дитина всміхнулася й відповіла на поклик. Вона щойно повернулася до стіни. Присутність дитини вже непомітніша за присутність пташки… я лишив їх, щоб вони помовчали і приручили дитину, що вмирає.