Розділ XXII
– Добрий день! – привітався Маленький Принц.
– Доброго здоров’я! – відповів стрілочник.
– Що ти тут робиш? – запитав Маленький Принц.
– Сортую пасажирів, по тисячі в одному пакеті, – мовив стрілочник. – Скеровую потяги, які везуть їх, то праворуч, то ліворуч.
Кур’єрський потяг з осяяними вікнами прогуркотів, наче грім, аж здригнулася будка стрілочника.
– Ого, як спішать! – зауважив Маленький Принц. – Чого шукають ті люди?
– Навіть машиніст не знає, – відповів стрілочник.
У зворотному напрямі прогуркотів ще один осяйний кур’єрський потяг.
– Що, вже повернулися? – здивувався Маленький Принц.
– Та це інші люди, – пояснив стрілочник. – Міняються місцями.
– А там, де вони були, їм не подобалось?
– Нікому ніколи не подобається його теперішнє місце, – відповів стрілочник.
Гуркнув, мов грім, третій осяйний кур’єрський потяг.
– Вони женуться за першими пасажирами? – запитав Маленький Принц.
– Ніхто ні за ким не женеться. Люди там усередині сплять або позіхають. Тільки діти туляться носами до шибок.
– Тільки діти знають, чого шукають, – промовив Маленький Принц. – Вони марнують час на ганчір’яну ляльку, і ця лялька набуває для них значення, і коли забрати її, діти плачуть…
– Щастить їм! – кинув стрілочник.
Розділ XXIII
– Добрий день! – привітався Маленький Принц.
– Доброго здоров’я! – відповів крамар.
Цей крамар продавав удосконалені пігулки, які тамували спрагу. Ковтаєш одну в тиждень – і вже не хочеться пити.
– Навіщо ти продаєш їх? – запитав Маленький Принц.
– Це велика економія часу, – відповів крамар. – Фахівці вже все порахували. Заощаджуєш п’ятдесят три хвилини на тиждень.
– І що роблять із тими п’ятдесятьма трьома хвилинами?
– Що завгодно…
«Якби я, – подумки сказав собі Маленький Принц, – мав вільні п’ятдесят три хвилини, я б потихеньку пішов до джерела…»
Розділ XXIV
Минув уже тиждень, як мій літак поламався в пустелі, а слухаючи розповідь про крамаря, я випив останню краплю свого запасу води.
– Ох! – сказав я Маленькому Принцові. – Твої спогади цікаві, але я ще не полагодив літак і вже не маю, що пити, я б теж радів, якби мав змогу потихеньку піти до джерела!
– Мій приятель лис казав…
– Хлопчику, тепер уже не до лиса!
– Чому?
– Бо я помру від спраги…
Маленький Принц не розумів моїх міркувань і говорив далі:
– Приятеля добре мати навіть тоді, коли тобі судилося померти. Скажімо, я радію, що мав приятеля лиса…
«Він не усвідомлює небезпеки, – думав я, – бо йому ніколи не дошкуляють ні голод, ні спрага. Трохи сонечка йому досить…»
Але Маленький Принц глянув на мене й відповів на мої думки:
– Я теж хочу пити… Пошукаймо криницю…
Я втомлено махнув рукою: безглуздо шукати навмання криницю серед безмірної пустелі. І все-таки ми пішли.
Ми йшли довгі години, мовчки, вже опустилася ніч і засяяли перші зорі. Я бачив їх, наче уві сні, я аж горів увесь від спраги. В голові немов танцювали слова Маленького Принца.
– Тож і ти відчуваєш спрагу? – запитав я.
Він не відповів, лише мовив:
– Вода й для серця може бути добра…
Я не зрозумів тих слів, але мовчав… Я чудово знав, що розпитувати не слід.
Маленький Принц утомився. Сів. Я вмостився поряд із ним. Помовчавши, він проказав:
– Зорі гарні, і то через квітку, якої не бачиш…
Я відповів, що звичайно, і мовчки дивився на брижі піску під місяцем.
– І пустеля гарна, – докинув Маленький Принц.
То була правда. Я завжди любив пустелю. Ми сиділи на піщаній дюні. Ми нічого не бачили. Нічого не чули. І все-таки щось сяяло серед тиші…
– Пустелю прикрашає те, – сказав Маленький Принц, – що вона ховає десь криницю…
Я здивувався, зрозумівши раптом загадкову осяйність пісків. Малим хлопцем я жив у старому домі, й існувала легенда, ніби в ньому заховано скарб. Звичайно, ніхто ніколи не знайшов його і навіть, напевне, не шукав. Але той скарб повивав чарами увесь будинок. Мій дім у глибинах свого серця ховав таємницю…
– Атож, – сказав я Маленькому Принцові, – байдуже, йдеться про дім, про зорі чи пустелю, те, що надає їм краси, годі побачити!
– Я тішуся, – всміхнувся він, – що ти згоден з моїм лисом.
Маленький Принц заснув, я взяв його на руки і знову пішов. Я розчулився. Мені здавалося, ніби я несу беззахисний скарб. Я навіть думав, що на Землі немає нічого вразливішого. Я дивився під місяцем на бліде чоло, заплющені очі, пасма волосся, які ворушилися під вітром, і казав собі: «Я бачу лише оболонку. Очі головного не бачать…»
Вуста Маленького Принца ледь розтулилися, немов усміхнувшись, і я знову казав собі: «Маленький Принц заснув, і мене страшенно зворушує в ньому вірність квітці, образ троянди променіє в ньому, наче вогник лампи, навіть тоді, коли він спить…» Але я здогадувався: Маленький Принц ще більш беззахисний, ніж світильник. А світильники слід захищати: порив вітру може загасити їх…
Отак ідучи, я дійшов на світанку до криниці.
Розділ XXV
– Люди, – сказав Маленький Принц, – тиснуться в кур’єрські потяги, але не знають, чого шукають. Тоді вони метушаться й тупцяють на місці…
І додав:
– Марний клопіт!..
Криниця, до якої ми дійшли, була не така, як сахарські. Сахарські криниці – звичайні діри, вириті в піску. А ця скидалася на сільську криницю. Але села там не було, тож мені здалося, ніби я марю.
– Дивно, – сказав я Маленькому Принцові, – тут є все: блок, відро, мотузка…
Він сміявся, помацав мотузку, крутнув блок. Той вискнув, наче іржавий флюгер, коли довго спав і нарешті прокинувся вітер.
– Чуєш, – мовив Маленький Принц, – ми розбудили криницю, і вона співає…
Я не хотів, щоб він тягнув відро:
– Дай мені, – сказав я, – ця робота затяжка для тебе.
Я неквапом підтягнув відро аж до цямрини. Поставив якомога рівніше. У вухах і далі лунала пісня блока, а в ще тремкій воді я бачив, як полискує сонце.
– Ця вода і мою втамує спрагу, – озвався Маленький Принц. – Дай мені пити.
І я збагнув, чого він шукав!
Я підніс йому відро аж до вуст. Він пив, заплющивши очі. Мить була втішна, наче свято. Ні, та вода не була поживою. Вона народилася з походу під зорями, зі співу блока, з зусиль моїх рук. Вона була добра для серця, немов подарунок. Як я був малим хлопцем, вогні різдвяної ялинки, музика опівнічної меси, лагідність усмішок становили отак разом усю осяйність мого різдвяного подарунка.
– Люди на твоїй планеті, – сказав Маленький Принц, – вирощують п’ять тисяч троянд в одному саду… і не знаходять там того, чого шукають…
– Не знаходять, – підтвердив я.
– Однак могли б знайти його в єдиній троянді та лійці води…
– Авжеж, – кивнув я.
А Маленький Принц додав:
– Але очі сліпі. Шукати треба серцем.
Я пив. Відпочивав. Пісок на світанку міниться медовими барвами. Я радів і тим барвам. Але чому такий смуток оповив мені душу?..
– Ти повинен виконати свою обіцянку, – тихо нагадав Маленький Принц, знову сівши поряд зі мною.
– Яку обіцянку?
– Знаєш… намордник для баранця… я відповідаю за ту квітку!
Я дістав із кишені свої ескізи. Маленький Принц побачив їх і засміявся:
– Твої баобаби скидаються на капусту!
– Ох!
А я так пишався своїми баобабами!
– А твій лис… у нього вуха… наче роги… і надто вже довгі!
Маленький Принц знову засміявся.
– Хлопче, ти несправедливий, я ж не вмів нічого малювати, крім боа цілих і розрізаних.
– Ой, та й так годиться, – заспокоїв він, – діти знають!
Тож я намалював намордник. А як віддавав малюнок, мені краялося серце:
– Ти щось задумав і не кажеш мені…
Маленький Принц не відповів, а тільки повідомив:
– Знаєш, відколи я впав на Землю… завтра буде річниця.
Помовчавши, додав:
– Я впав тут неподалік…
І почервонів.
Я знову, не розуміючи чому, відчув дивну тугу. Але оговтався й запитав:
– Отже, тиждень тому, вранці, як я побачив тебе, ти не випадково гуляв тут самотній за тисячу миль від усіх населених місць! Ти повернувся на місце падіння?
Маленький Принц знову почервонів.
А я додав, вагаючись:
– Мабуть, через річницю?
Маленький Принц червонів і далі. Він ніколи не відповідав на запитання, та, коли червоніють, це означає «так», правда?
– Ох! – зітхнув я. – Боюся…
Але Маленький Принц урвав мене:
– Тепер ти повинен працювати. Тобі слід повернутись до твоєї машини. Я зачекаю тут. Приходь завтра ввечері…
Але спокою я вже не мав. Я згадав про лиса. Якщо дав себе приручити, є ризик, що доведеться плакати…
Розділ XXVI
Поблизу від криниці тягнувся старий, де-не-де зруйнований мур. Повертаючись увечері другого дня від літака, я ще здалеку помітив Маленького Принца, що сидів зверху на мурі, спустивши ноги. Я почув його голос:
– Невже не пригадуєш? – запитував він. – Це аж ніяк не тут!
Чийсь інший голос, мабуть, відповів йому, бо ж він заперечив:
– Так-так! Це справді той день, але місце не те…
Я й далі йшов до муру, але ще нікого не чув і не бачив. А Маленький Принц знову заперечував:
– Звичайно. Ти побачиш, де починається мій слід на піску. Ти повинна лише зачекати мене. Вночі я буду там.
Я був метрів за двадцять від муру і однаково нічого не бачив.
Помовчавши, Маленький принц заговорив знову:
– А в тебе добра отрута? Ти певна, що я не мучитимусь довго?
Я зупинився, серце защеміло, але я й далі нічого не розумів.
– А тепер відійди, – сказав він, – я хочу зіскочити.
Тоді я опустив очі до підніжжя муру – і аж відсахнувся! Там, піднявши голову до Маленького Принца, скрутилась одна з тих жовтих змійок, які страчують людину за тридцять секунд. Я поліз у кишеню по револьвер і побіг, але змійка, почувши тупіт, поволі опала на пісок, наче струмінь води, що урвався, і, не дуже й поспішаючи, ковзнула між камінцями з тихим металевим шурхотом.
Я підбіг до муру якраз вчасно, щоб зловити блідого, мов сніг, хлопчика-принца.
– Що за вигадки! Тепер ти вже з гадюками розмовляєш!
Я розмотав незмінний золотавий шарф на шиї Маленького Принца. Змочив йому скроні, дав води. Запитувати про щось я вже не наважувався. Він зосереджено дивився на мене і пригорнувся, обнявши за шию. Я чув: його серце калатає, мов у пташки, яка вмирає, поцілена з гвинтівки.
– Я радий, – заговорив Маленький Принц, – що ти з’ясував, який там негаразд із твоєю машиною. Тепер ти зможеш повернутися додому…
– Звідки ти знаєш?
Адже я саме збирався розповісти, що всупереч усім сподіванням моя праця скінчилася успіхом!
Маленький Принц не відповів на запитання, але додав:
– Я теж сьогодні повертаюся додому…
І сумовито докинув:
– Це набагато далі… й набагато важче…
Я відчував, що відбувається щось незвичайне. Я пригорнув Маленького Принца, мов дитину, а проте мені здавалося, ніби він падає прямовисно в прірву, а я нічого не можу вдіяти, щоб затримати його…
Маленький Принц споважнів і задивився вдалечінь:
– Я маю баранця. І ящик для баранця. І намордник…
Він сумовито всміхнувся.
Я довго чекав. Відчув, що Маленький Принц мало-помалу зігрівається:
– Хлопчику, ти злякався…
Він звичайно злякався! Але тихенько розсміявся:
– Я ще більше злякаюсь увечері!..
Я знову відчув, як ціпенію від чуття непоправності. Я зрозумів: мені нестерпна думка, що я вже ніколи не почую цього сміху. Він був для мене як джерело в пустелі.
– Хлопчику, я й далі хочу чути твій сміх…
А він сказав мені:
– Цієї ночі виповниться рік. Моя зоря опиниться якраз над тим місцем, де я впав торік…
– Хлопчику, правда, це тільки лихе сновиддя: твоя розмова зі змійкою, нічна зустріч, зоря?..
Маленький Принц не відповів, а лише повторив:
– Очі головного не бачать…
– Так…
– Як-от коли йдеться про квітку. Якщо любиш квітку на далекій зорі, вночі приємно милуватись небом. Усі зорі заквітчані.
– Так…
– Як-от коли йдеться про воду. Вода, якою ти напоїв мене, була наче музика, і то завдяки блокові й мотузці… пригадуєш… яка смачна та вода.
– Так…
– Уночі ти споглядатимеш зорі. Моя надто маленька, щоб я показав тобі, де вона. Так краще. Моя зоря буде для тебе однією з безлічі зір. І тоді ти з любов’ю споглядатимеш усі зорі… Всі вони стануть твоїми приятелями. А я тобі дам ще й подарунок…
Маленький Принц знову засміявся.
– Ох, хлопчику, хлопчику, як я люблю чути твій сміх!
– Він і стане моїм подарунком… буде як вода, яку ми пили…
– Тобто?
– Люди мають зорі, але в кожного вони різні. Для мандрівників і подорожніх зорі – проводирі. Для інших – лише осяйні цятки. Ще для інших, для вчених, – проблеми. Для мого бізнесмена вони були золоті. Але всі ці зорі мовчать. А ти матимеш зорі, яких не має ніхто…
– Тобто?
– Коли глянеш уночі на небо, тобі здаватиметься, ніби сміються всі зорі, бо ж я житиму на одній з-поміж них, сміятимусь на ній. Ти матимеш зорі, які вміють сміятися!
Маленький Принц знову засміявся.
– А коли твій смуток розвіється (людський смуток завжди має кінець), ти радітимеш, що знав мене. Ти завжди будеш моїм приятелем. Ти хотітимеш сміятися разом зі мною. Інколи ти відчинятимеш вікно, просто так, задля втіхи… І твої приятелі ще й як здивуються, побачивши, як ти смієшся, задивившись у небо. Тоді ти скажеш їм: «Так, зорі завжди смішать мене!» А вони гадатимуть, ніби ти збожеволів. Я утну над тобою лихий жарт…
Він знову засміявся.
– Буде так, ніби я дав тобі замість зірок табун дзвіночків, які вміють сміятися…
Маленький Принц засміявся, а потім знову споважнів:
– Цієї ночі… знаєш… не приходь.
– Я не кину тебе.
– Я немов страждатиму… немов умиратиму. Атож. Не приходь дивитися на це, не варто…
– Я не кину тебе.
Але Маленький Принц непокоївся:
– Я кажу це… ще й через змійку. Не годиться, щоб вона вкусила тебе… Змії лихі. Здатні вкусити задля насолоди…
– Я не кину тебе.
А втім, нова думка заспокоїла його:
О проекте
О подписке