XII

До того загноєного людства батько послав співця. Співець сів надвечір на зручному для себе місці й заспівав. Він співав про речі, які перегукувалися одні з одними. Співав про дивовижну принцесу, до якої можна дійти тільки за двісті днів подорожі по пісках без криниць під пекучим сонцем. Брак криниць став жертвою і сп’янінням любові. А вода з міхів стала молитвою, бо вела до коханої. Він співав: «Я прагну пальмового гаю й ніжної зливи… а над усе сподіваюся, що вона привітає мене усмішкою… я вже не здатний відрізнити свою гарячку від моєї любові…»

Мешканців табору опанувала спрага над спрагою, вони простягли руки в бік мого батька:

– Негіднику! Ти позбавив нас прагнень, що є сп’янінням, спричиненим жертвою задля любові!

Співець співав про загрозу, яка висить у повітрі, коли оголошують війну і пісок перетворюється в гадюче кубло. Кожна дюна набувала влади, що є владою над життям і смертю. Мешканці табору прагнули ризику смерті, який оживляє піски. Співець співав про силу ворога, коли його чекають з усіх боків і він наступає від обрію до обрію, наче сонце, про яке ніколи не знаєш, звідки воно зійде! І мешканці прагнули ворога, що оточив би їх своєю величчю, наче море.

А коли вони прагнули любові, побаченої як обличчя, з піхв показалися кинджали. Вони плакали від радості, пестячи свою зброю! Свої забуті, поіржавілі, принижені шаблі, що тепер видавалися їм утраченою мужністю, бо тільки вони давали змогу людині творити світ. Це був сигнал до постання, гарного, мов пожежа!

Усі вони загинули як чоловіки!

XIII

Ми хотіли випробувати пісню поетів і на війську, яке почало розпадатися. Але сталося таке диво, що поети виявились неефективні, й солдати кепкували з них.

– Нехай нам співають про наші істини, – відповідали вони. – Про струмінь води в нашому домі й пахощі юшки, яку подають на вечерю. Що нам до цих балачок?

Саме тоді я дізнався про ще одну істину: втрачену владу вже не повернути. Образ імперії втратив свою плідність. Адже образи вмирають, як і рослини, коли їхня сила зменшилася і вони вже тільки мертві матеріали, що от-от розпорошаться, і гумус для нових рослин. Я відійшов убік, щоб подумати про цю загадку. Адже немає нічого більш істинного і менш істинного. Є тільки більш ефективне і менш ефективне. Я вже не тримаю в руках дивовижний вузол їхнього розмаїття. Він вислизнув від мене. Моя імперія розпадалася наче сама собою, бо, коли буря зламає кедрові гілля, а самум обітре його й він піддасться пустелі, це не пісок раптом збільшив силу, а сам кедр уже зрікся й відкрив свою браму варварам.

Коли співець співав, йому закидали, буцімто він перебільшує свої почуття. Чи справді патетика звучала фальшиво і ми немов належали до іншої доби? Чи він сам здурів, – запитували вояки, – від любові, яку виспівує до кіз, баранів, осель і гір, що є тільки окремими предметами? Чи він сам дурний від любові, зверненої до закрутів річки, якій не загрожують воєнні небезпеки і яка не заслуговує крові? Чи правда, що самі співці відчувають докори сумління, коли розповідають примітивні казки дітям, які вже не такі легковірні…

Мої полководці зі своєю несхитною тупістю прийшли докоряти мені за моїх співців. «Вони фальшиво співають!» – стверджували вони. Але я розумів їхню фальшиву ноту, бо вони вшановували мертвого Бога.

Тоді мої полководці зі своєю несхитною тупістю запитали мене: «Чому наші люди вже не хочуть воювати?» Немов запитали, відчувши сором за своє ремесло: «Чому вони вже не хочуть косити збіжжя?»

Але я змінив запитання, що, отак поставлене, не вело нікуди. Адже йшлося не про ремесло. Я запитував себе в тиші своєї любові: «Чому вони вже не хочуть умирати?» І моя мудрість шукала відповіді.

Адже не вмирають ані задля баранів, ані задля кіз, ані задля осель, ані задля гір. Таж ці об’єкти існують, а ніхто задля них нічим не жертвував. Проте вмирають, щоб урятувати невидимий вузол, який пов’язує їх і обертає в маєток, в імперію, у знайоме обличчя, яке можна впізнати. Саме цій єдності й віддають себе, бо її будуть навіть своєю смертю. Смертю оплачують любов. Хто повільно віддавав своє життя в обмін за добре зроблений виріб, тривкіший за його життя, або за храм, що йде своїм шляхом у століттях, той згоден і на смерть, якщо його очі вміють вирізнити палац із розмаїття матеріалів, якщо він засліплений його величчю і прагне розчинитися в ній. Адже його приймає щось більше від нього, а він віддається своїй любові.

Але як вони погодилися віддати своє життя за вульгарні інтереси? Інтерес передусім наказує жити. А мої співці пропонують моїм людям в обмін на їхню жертву фальшиву монету.

Вряди-годи з’являється який-небудь лжепророк, що поєднує в собі кілька представників свого цеху. І вірні, дарма що їх мало, підносяться духом і ладні вмерти за свою віру. Але їхня віра нічого не варта для інших. І всі віри протиставлені одні одній. Постають малі церкви, які ненавидять одна одну, маючи звичай поділяти все на помилку та істину. І те, що не істина, – помилка, а те, що не помилка, – істина. Але я, знаючи, що помилка – не протилежність істини, а інше упорядкування, інший храм, збудований із того самого каміння, ані більш істинний, ані більш хибний, а просто інший, бачу, що вони ладні вмерти за ілюзорні істини, і моє серце кривавиться. І я кажу Господу: «Невже ти не можеш навчити мене істини, яка панує над їхніми частковими істинами і приймає їх усі у своєму лоні? Адже, якщо з цих трав, які пожирають одна одну, я зроблю дерево, що має одну живу душу, тоді дана гілка процвітатиме від процвітання інших гілок і все дерево буде дивовижною співпрацею і розквітом під сонцем.

Невже я не матиму серця, досить широкого, щоб умістити їх?»

Сміховинні й чесноти, і тріумф крамарів. Вони продають. Віддають у найми незайманок. Грабують запаси ячменю, які я зібрав на випадок голоду. Убивають. Але я не такий наївний, щоб думати, ніби крах імперії – наслідок занепаду чесноти, бо знаю напрочуд ясно, що занепад чесноти – наслідок краху імперії.

– Господи, – казав я, – дай мені образ, якому вони віддадуть себе у своєму серці. Тоді всі завдяки кожному зростатимуть у могутності. А чеснота свідчитиме про те, які вони.

XIV

У тиші своєї любові я наказав стратити багато людей. Але кожна смерть живила підземну течію бунту. Адже очевидність визнають. А її не було. Важко було здогадатися, в ім’я якої ясної істини знову страчено того чи того. Саме тоді я отримав від мудрості Господньої повчання про владу.

Адже владу годі пояснити суворістю. Її можна пояснити лише простотою мови.

Ті, кого я стратив, означали для мене, що я не зміг навернути їх, вони показували мені мою помилку. І тоді я склав таку молитву:

«Господи, мій плащ надто короткий, і я поганий пастир, що не тямить дати притулок своєму народові. Я реагую на потреби одних людей і кривджу інших людей, не задовольнивши їхніх.

Господи, я знаю, що всі сподівання добрі. І сподівання на свободу, і сподівання на дисципліну. Сподівання на хліб для дітей і сподівання на пожертву хлібом. Сподівання на науку, що вивчає, і на повагу, що визнає й засновує. Сподівання на ієрархії, які обожнюють, і на поділ, що розподіляє. На час, що дає змогу міркувати, і на працю, яка заповнює час. Сподівання на духовну любов, яка карає плоть і звеличує людину, і сподівання на жалощі, які зцілюють плоть. Сподівання на майбутнє, яке треба будувати, і на минуле, яке треба рятувати. Сподівання на війну, що засіває зерна, і на мир, що збирає їх.

Але я знаю, що суперечки – це тільки суперечки мови, і щоразу, коли людина підноситься, вона дивиться на них із трохи більшої висоти. І суперечок уже немає.

Господи, я прагну заснувати шляхетність своїх воїнів і красу храмів, якій люди віддаватимуть себе і яка надасть сенсу їхньому життю. Але цього вечора, гуляючи в пустелі своєї любові, я побачив маленьку заплакану дівчинку. Я підняв їй голову, щоб зазирнути їй у вічі. Її горе засліпило мене. Якщо я, Господи, відмовляюся пізнати його, я відмовляю одній частині світу і ще не скінчив своєї праці. Не те, що я відвертаюся від своїх великих цілей, але треба втішити цю дівчинку! Адже тільки тоді зі світом буде все гаразд! Ця дівчинка – теж знак світу.

XV

Війна – важка річ, коли це вже ані природна схильність, ані вияв бажання. Мої полководці зі своєю несхитною тупістю перше ніж діяти, вивчали ефективну тактику, обговорювали її й шукали досконалості. Але їх, моїх чесних і роботящих, аж ніяк не надихав Господь. Тож вони зазнали невдачі. Я зібрав їх, щоб проповідувати їм:

– Ви не переможете, бо ви шукаєте досконалості. Але досконалість – музейний експонат. Ви забороняєте помилки й чекаєте, щоб діяти, змоги дізнатися, чи жест, на який треба наважитися, має добре доведену ефективність. Але де ви бачили докази майбутнього? На своїй території ви перешкодили б розквітові художників, скульпторів і будь-яких плідних винахідників, і так само перешкодите й перемозі. Адже я вже сказав вам: башта, місто та імперія ростуть, наче дерево. Вони – вияви життя, бо для їхнього народження потрібна людина. А людина думає, ніби треба рахувати. Вона думає, ніби розум керує спорудженням будівель із каміння, натомість каміння здіймається у височінь завдяки передусім її бажанню. Споруда перебуває в людині, в образі, який вона носить у серці, як міститься дерево у своїй насінині. Розрахунки людини лише одягають її бажання. Та ілюструють його. Адже ви не поясните дерева, показавши воду, яку воно п’є, мінеральні соки, які вбирає, і сонце, яке надає йому сили. Ви не поясните міста, якщо скажете: «Ось чому це склепіння не падає… ось розрахунки архітекторів…» Бо, якщо місту судилось народитися, завжди можна знайти рахівників, які зроблять слушні обрахунки. Адже вони – лише служники. А якщо штовхати їх у перший ряд, гадаючи, ніби міста виходять із їхніх рук, з піску не постане жодне місто. Вони знають, як народжуються міста, але не знають чому. Натомість киньте завойовника-невігласа разом із його народом на землю неприязну й кам’янисту, а потім прийдіть коли-небудь згодом – і ви побачите, що там сяє на сонці місто з тридцятьма куполами… Куполи спинатимуться вгору, наче кедрове гілля. Адже бажання завойовника стало містом із куполами, і він знайшов – як засоби, як шляхи і як інструменти – всіх рахівників, яких йому хотілося мати.

Отже, – сказав я їм, – ви програєте війну, бо нічого не бажаєте. Жодна схильність не приваблює вас. Ви не берете участі у співпраці, а знищуєте одні одних своїми непослідовними постановами. Подивіться на камінь, на силу, яка виявляється в ньому. Він котиться до дна яру. Бо камінь – це співпраця всіх зерен пороху, з яких він замішаний і які всі діють в одному напрямі. Подивіться на воду у водоймі. Вода тисне на її стіни й чекає нагоди. Адже настане день, коли така нагода з’явиться. А вода тисне невтомно і день, і ніч. Вона начебто спить, а проте жива. Досить найменшої шпарини – і вода вже тече, вигинається, натрапляє на перешкоди, обминає їх, якщо можна, і начебто знову засинає, якщо шлях нікуди не веде, і так аж до нової шпарини, яка відкриє інший шлях. Вода аж ніяк не змарнує нової нагоди. Плинучи шляхами, які годі обрахувати і яких не обрахував жоден рахівник, вода завдяки своєму тискові, тобто звичайній вазі, покине водойму, ваших запасів не стане.

Ваше військо подібне до моря, що анітрохи не тисне ні на яку греблю. Ви тісто без дріжджів. Земля без зерна. Юрба без бажань. Ви порядкуєте замість вести. Ви тільки дурні свідки. А темні сили, які тиснуть на стіни імперії, успішно виконають роль розпорядників, що всіх вас утоплять своїми припливами. А потім ваші історики, ще дурніші за вас, пояснюватимуть причини нещастя й казатимуть, мовляв, причиною успіху ворога були його мудрість, розрахунок і наука. А я стверджую, що немає ані мудрості, ані обрахунку, ані науки у води, коли вона розмиває греблі й поглинає людські міста.

Я вирізав би майбутнє як творець, що видобуває свій витвір із мармуру ударами різця. Одна за одною відпаде вся луска, яка приховувала обличчя Бога. Люди скажуть тоді: «Ця брила мармуру містила в собі Бога. Скульптор знайшов його. Його жест був засобом». А я кажу, що він не рахував нічого, а просто тесав камінь. Усмішка обличчя аж ніяк не складається з суміші поту, іскор, ударів різця і мармуру. Усмішка – не від каменю, а творця. Визвольте людину – і вона творитиме.

Мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю зібралися докупи. «Слід зрозуміти, – казали вони собі, – чому наші люди поділяються й ненавидять одні одних». І стали викликати їх до себе. Слухали тих і тих і намагалися примирити їхні тези, утвердити справедливість і дати одному те, що йому належить, а в другого забрати те, що він утримував неналежним чином. Люди ненавиділи одне одного через заздрість, і полководці намагалися визначити, хто має слушність, а хто не має. Невдовзі вони вже нічого й ніде не розуміли, так-бо багато проблем переплуталося між собою, так-бо багато різних облич показував той самий учинок: шляхетне з одного погляду, нице з другого, водночас і жорстоке, й великодушне. Нарада полководців тривала до пізньої ночі. А що були невиспані, їхня тупість тільки збільшувалася. Тоді вони прийшли до мене:

– У цьому хаосі, – сказали вони мені, – є тільки один розв’язок. Потоп, як у євреїв!

Але я пригадав слова свого батька: «Коли пліснява накинеться на зерно, шукай її зовні від зерна, поміняй комору. Коли люди ненавидять одні одних, не слухай дурнуватих пояснень причин, які вони мають для ненависті. Адже є ще й багато інших, крім тих, про які вони кажуть, є причини, про які вони й не думали. Не менше причин вони мають і на те, щоб любити одні одних. І не менше – щоб жити у взаємній байдужості. Я ніколи не цікавився словами, знаючи, що слова – лише важкі для читання знаки, так само як каміння споруди не дають ані затінку, ані тиші, а матеріали, з яких складається дерево, не пояснюють дерева, – з якої речі я мав би цікавитися матеріалами їхньої ненависті? Вони вибудовували її, мов храм, із того самого каміння, яке служило їм для будівництва любові.

Отже, я був просто присутній при тій ненависті, яку вони одягали у свої кепські причини, й не мав наміру зцілити їх запровадженням якоїсь марної справедливості. Вона б тільки зміцнила їхні причини, правлячи за основу їхніх провин або переваг. А також злобу тих, яким би я відмовив у слушності, і пиху тих, за ким би я визнав слушність. Отак я б викопав прірву. Але я пригадав батькову мудрість.

Це діялося тоді, коли, завоювавши нові території, він лишав на них, бо там ще панував неспокій, полководців, які мали підтримувати губернаторів. Подорожні, що ходили з тих нових провінцій до столиці, прийшли й попередили батька:

– У такій-то провінції, – розповіли вони, – полководець образив губернатора. Вони вже не розмовляють.

Прийшов до батька й чоловік з іншої провінції:

– Пане, губернатор ненавидить полководця.

Ще з іншої прийшов третій чоловік:

– Пане, там благають твого посередництва, щоб вирішити велику суперечку. Полководець і губернатор судяться між собою.

Батько спершу вислухав розповіді про причини сварки. Ті причини щоразу були очевидні. Хтось зазнав таких-то образ і вирішив помститися за них. Там були тільки ганебні зради й непримиренні судові суперечки. Викрадення і образи. І завжди, як видавалося, є той, хто має слушність, і той, хто завинив. Але ті оповідачі втомили мого батька.

– Я маю кращу роботу, – сказав він мені, – ніж слухати про їхні дурнуваті сварки. Вони виникають на всій території, від краю до краю, щоразу різні, а проте однакові. Яким дивом я щоразу обираю губернаторів і полководців, які терпіти не можуть одне одного?

Коли тварини, яких ти заводиш до стайні, мруть одна за одною, не думай про них, щоб знайти причину зла. Подумай про стайню і спали її.

Отож батько підкликав посланця:

– Я неясно визначив їхні повноваження. Вони не знають, хто з них має перевагу над іншим на бенкетах. Вони злобно поглядають один на одного. Обидва йдуть наперед аж до миті, коли треба сідати. А вже тоді брутальніший із них або хитріший займає місце. А другий ненавидить його. Присягає собі, що буде не таким дурним наступного разу і прискорить крок, щоб сісти першим. А згодом, звичайно, вони викрадають одне в одного жінок, крадуть худобу, ображають один одного. Це тільки пусті балачки, але вони варяться в них, бо вірять у них. Але я вже не чутиму галасу, який вони здіймають.

– Ти хочеш, щоб вони любили один одного? Не кидай їм ані грана влади, яку треба було б ділити. Нехай один служить другому. А другий нехай служить імперії. Тоді вони любитимуть одне одного й підтримуватимуть, разом будуватимуть.

Отож батько жорстоко покарав їх за марний гармидер їхніх сварок:

– Імперії, – казав він, – немає діла до ваших скандалів. Полководець безперечно має коритися губернаторові. Отже, я покараю губернатора за те, що не вмів командувати. Й покараю полководця за те, що не вмів коритися. І раджу вам мовчати.