Жив собі я у селі, господарював, мав собі чималу сім’ю, 7 душ, і усього мав 3,5 десятини землі; було мені дуже тяжко виховувать дітей, ну усе-таки, живши при сім’ї, веселився, бо любив її.

Тільки було дуже важко жити мені через Большовицьку Владу, що вона так ізнущалася із українського селянства, забирала, обдирала, арештовувала; ну не давала селянству нічого: ні мануфактури на одяг, ні шкір на обув, ні інвентарю на обробіток землі. І дуже було важко дивиться на цю справу; навіть і дітям зшитків не було і книжок на освіту. У селян все забирали і руйнували, а заробітків не давали. І це так було і мені і взагалі усім громадянам на Україні.

Знаю, як сегодні, що це було проти 10 ІV 1929 року. Гарненько наробившись, я і усі діти і жінка посходилися увечері до хати, посідали собі, повечеряли, посовітувалися про завтрішній день, як у мене велося, а й не знали, що наді мною думає Большовицьке ОГПУ. Полягали собі спати, коли слухаю, аж собака гавка. Ідуть. Я думав, що хто із наших громадян. Коли ні. Відчиняю двері, коли уходить у хату із револьверами три чоловіки незнакомі і кажуть: «Можна вас обшукати?» Я кажу: «Будьте ласкаві». Перекидали мені усі речі, не знайшли нічого, а потім кажуть: «Убирайся, ходім з нами». І я пішов. Коли розібрав, аж то ОГПУ. Приводять нас у сільраду, коли там іще єсть наші громадяне. Я питаю: «За що?» Кажуть: «Не знаємо». Коли іще приводять, і назбирали нас одинадцять чоловік. Діждали ми ранку. Ведуть одправлять нас у Росію. І садовлять нас між тих, що той жінку порубав, той брата зарубав, той сусіда убив і всиротив сім душ. Стало нам страшно, що змістили нас умісті з ними. І так, що нема нам ні сісти ні лягти і не допускають до нас нашої родини, навіть не допускають, щоб і їсти два рази у день принесли.

Сидимо ми день, сидимо два, зробили нам допит, а у камеру набили так, що нема де лягти і нема чим дихать. Просиділи ми так 10 день. На одинадцятий день приїжджає із ГПУ 22 чоловік і забирають нас у м. Київ у Бупр, Лук’яновка № 2. Приводять нас і заганяють у пересильну кімнату, аж там уже є чоловік 150. Нігде не тільки сісти, ну й стати. Ми там побули до 7 годин вечора. Це було 19 IV 29 року. Із відціля нас переводять у карантин, в 9 камеру. Загнали нас туди 85 чоловік. Там ми пробули 2 дні і зробили там нам медичний огляд. У 9 камері попали ми між таких, що забрали у нас усі речи і їжу. Остались ми без нічого. На третій день нас відокремили від їх, і ми вже думали, що буде ліпше. Коли загонять нас у одиночку, може хто був у ній, то зна. Площі 20 квадрат. аршин, а нас туди посадили 20 громадян. Ввійшли ми, поставали і не знаємо, що і робити. Може стояли так 3 години; не могли один до другого балакати. А потім стали совітуваться, як ми тут отаборимося. Стали міркувать. Обміркувались, що, як не полягаємо, так двом місця нема. То ми вирішили двом на нас прямо лягати, та не можна було так спати. Так ми: два не спить, а потім два устає, а ті лягають. І так чергувалися два тижні, аж поки нас перевели на Слідствений Корпус. (Так називається у нас у Києві колишня жіноча тюрма). Ну ми думали, що там нам получша, аж ні.

Пригонять нас на 3 корітар у 3 камеру, може її хто зна. Де було при царі Миколі 16 чоловік у камері, так нас загнали туди 72 чоловіки. І так я сидів там 5 місяців.

Коли я видержав карантін і посадили мене у слідствену камеру, тоді визиває мене слідчий. Ізробив мені допит, виставив мені статьї і надсилає мій протокол до Харківської Наради і не тільки мій, ну усіх тих політичних, котрим ізробили допит. Ждемо аж до 24 IV, – не чуть нам нічого. Коли приходять уночі, в одинадцять годин вечора, і забирають 17 чоловік. Ми не знали, де їх діли, аж поки їхні дружини не узнали, що їх розстріляли. А другий вечір, – 13 чоловік. І так ми думали, – всіх розстріляють. А після того так: 2 чол., 3 чол., 5 чол. і пошти кожної ночи. І так я сидів на смертному корітарі аж до 24 VII 29 р.

І тоді, коли винесла Нарада Харківська смертні вироки, то почали і висильні виносити. Так зразу по 10 років Сол. Конц. Лаг., а потім по 5 С. К. Л., а нарешті по 3 роки. І мені винесли 3 роки Соловецьких Конц. Лаг. адміністративним порядком. І це, що я написав, – розстріли і по 10 років, і по 5 і по 3 роки, – це все адміністративно. Усе, і розстрілювалося і висилалося. Тут по суду нема ничого!

Коли мені винесли 3 роки Сол. К. Л. висилки, відбирають нас таких, як я, 104 чоловіки і направляють нас на Москву. Поперед мене, кождого тижня, 2 рази на тиждень, такі партії відправлялись на Москву. А що по суду, дак одправляли кождого тижня по 1000 громадян, бо це був Київський Пересильний пункт. Перший був у Харкові, а другий у Києві.

Загнали нас у «столипінські» вагони і привозять на Чернігівщину. Там іще додають 50 чоловік, таких самих, як ми. Їдем далі. Не дають нам ні води, нічого. Приїжджаємо ми у Москву о 7 годині ранку. Дожидаємо. Коли приїжджають криті автомобілі, котрі на розстріли возять, – «чорні ворони» – так їх називають. Набили нас туди, мало ми не подушилися. Як би ще хвилин 5 везли, – подушилися б. Привозять нас у тюрму, що «Бутирками» називається. Побули ми там до 10 год. вечора і відправляють нас далі на станцію, на Петроград. Їхали ми суток 3 до Петрограду у столипінських вагонах. Не дають нам ні води, нічого. У Петрограді стояли ми год. 4 і там вже удалося напитися кип’яченої води. І знов везуть нас далі. Кажуть на Петрозаводск. Доїжджаємо у Петрозаводск. Поламався наш вагон. Поки його там справляли, то ми стояли пів суток. Їдемо далі: Волховстрой, Медвєжя гора і Кема, іще було багато станцій, ну не пам’ятаю. Під’їжджаємо до Кеми.

Там уже будинків багато. Уже я бачу і людей: працюють теслярі. Я питаю, чи то наші. Кажуть, – наші, бо зауважують, що вони під охороною. Охороняють їх з рушницями. Привозять нас на станцію Кема. Тут я бачу, що із нашого табору вже знакомляться із земляками, котрі мабуть раніше попали сюди. Наші земляки вже й волами їздять, бо це приїжджає до нас на станцію дві парі волів із возами і кажуть нам складати свої речи. Ми склали свої речи і нас зайняли як овець і погнали, кажуть, що у Попів Остров. Ідем ми по таких вулицях, що понакидано там пиляних обрізків із брусків, обаполів. Із цего там вулиці пороблені і навіть ціле місто, бо там багато лісопильних заводів. І там наші земляки на їх працюють, і там нашого брата, як мурашок!

Приходимо. Стрічають нас там, одчиняють ворота і за нами зачинили. Коли увійшли ми у двір, аж там наших земляків, – тисячі! Виглядують із бараків, дивляться, пізнають нас. І ті бараки названі були ротами: перша, друга і так далі. Загнали нас у двір, загорожений колючим дротом, у тому дворі теж барак – сьома рота (так він називався). От нас і зігнали туди 1300 чоловік. У тому бараці три поверхи нар. Заходимо ми туди, – не вміщаємось. Нас набивають туди, – не вміщаємося. Таки загнали! Увійшли ми. Угорі над нами люде і у низу під нарами люде. Де нам діться? Так ми, як де хто стояв, так і спинилися, а речи наші надворі ісклали на одну купу. Холодно надворі. Ось приходить ротний: «На повірку!» Виганяють нас усіх із барака. Поставали ми у ряди і стоїмо. Командують нами і тими дядьками, котрім по 70 років. Виходять усі. Дивлюсь я, аж так люде: українці і багато кавказців. І ще єсть ізольовані, ну не так то багато, голі, босі. Так і їх з нами у ряди. І якраз поруч мене стояв да ховався від холодного вітру за мене голий-голісінький і без шапки, як мати народила. Не дивляться ні на кого! Коли чую: «Смірно!» Я дивлюсь. «Равняйтеся!» «Расщитайся по порядку!» А тут такі дядьки стоять, що мабуть він цего «порядку» ніколи і не бачив. То інженери, то дядьки такі, що нічого не знають, то батюшка, то якийсь інтелігент і у додаток цего ще стояли люде, що навіть по нашому не вміли й балакати – кавказці. Жидів між цими людьми було зрідка, а кацапів – мало зовсім. Вистроїлися. Коли приходить ротний, – прізвище Курілко, і обзивається: «здра сєдьмая рота!» Ми обізвалися. Каже: «не чую! Треба так обзиваться, щоб аж в Петрограді було чути». То ми йому гавкали, гавкали «здра», так щоб було чути аж у Петрограді, а мабуть не чули. І тільки й балачок у него, що «Мать вашу» і у ребра і у печінки. І немає у людини того органу, щоб він не сказав у нього «мать». Та ще казав: «Загадаю тебе лезь у воду – полезіш, загадаю ложіться в грязь – положіся; у бочку із навозом полезіш». Так і було! Я думав, що це так собі, аж воно правда. Такого чоловіка, – 43 роки прожив, – не бачив. Коли б його із усієї земної кулі люде не бачили.

Пробув я там так з тиждень. Коли якось у вечері о 10 годині, викликають у командіровку плотників і мене у той самий гурт. Вийшли ми. Холодно. Роспитався я, у яку командіровку. Кажуть, у гарну: бараки робити для тих, котрі будуть ліс рубати, так за для них такі хати будувати. Перекликають нас, забирають, ведуть на станцію, садовлять у вагони і везуть. Куди ж везуть? Десь на північ, у якийсь Зашеєк, що я єго ніколи не чув. Везуть. Ні води нам не дають, – нічого. Привозять у Зашеєк, кажут, – треба йти один кілометр до будинків. Приходимо. Стоять, правда, будинки. Коли виходять ізвідтіля люде й не люде, чорти не такі: обірвані, зарощі, босі, голі, чорні. Коли роздивлюся, аж то мої земляки, а я їх зовсім і за людей не полічив. А і я ж у таке життя іду! Щось мені показалось дуже страшно. Доводять нас до тії хати, де нам прийдеться жити. Коли я подивився на ту хату, аж та хата сажою укрита: вікон від сажі не видно, не видно й рям. Іще страшніше мені стало. Заводять нас у хату, де мешкає 65 громадян. Сажа на нарах, сажа на стелі, у сажі люде – обірвані, голі, зарощі. А воші так і лазять… І дарма, що люде забиті долею, ну прийняли нас нічого. Стали роспитувати про свій край: як люде живуть і яке положення на Україні. Ми ж стали питати, яке тут положення. Кажуть, – «кепське: хто сюди заїзжає, то уже не вертається». Мені іще стало страшніше. Тоді і думаю собі: як би ізвідціля утекти.

Переночували. Гонять нас на роботу, – шпал носити. А їсти дали нам на сутки 500 грам хліба і 2 ложки каші. Так і пішли ми на роботу. Працювали ми до вечора, а у вечері дали супу із гнилою рибою і теж дві ложки каші. Так ми полягали і спати. Не було де лягти, так я ліг біля порога. Так я прожив там три дні. Почали готувать човен, щоб їхать по річках і великих озерах з високими камінистими порогами на північ іще 130 кілометрів, до краю, що називається Бабїн Кут. Приготовили човна, наклали харчів, струмент і усе, що казали. І збирають нас 65 чоловік одправляти. Сіли ми у човен і поставили паруса, а тут люде були ті, котрі ніколи й води не бачили. Ну я води не боявся, бо я виріс на воді. Так що мені було нічого. Страшно тільки було того, що уже було холодно та ще до того вже біля 25 сантіметрів снігу на землі лежало, а по берегах вже лід намерзав. Так ми і поїхали. Із нами їхала ще охорона, – десятників чоловік з 10 і начальник охорони. Доїхали ми до одної річки, котра впадала у озеро, коли дивимось, аж там високі пороги, а через ті пороги треба нам перебратися. Трудно було нам перебиратися. Бродили ми біля них попід руки у воді. Коли човен між каміннями застряне і його не можна ізвідтіля витягнути, так заганяють попід руки у воду, щоб човна вирятувати. У воді обмочуємося од ніг до голови, а тоді лягаємо спати на снігу і на морозі, під откритим небом. І так ми їхали, по таких великих озерах і через такі великі пороги, три тижні (130 кілометрів) і усе такі пригоди терпіли до самого Бабйого Кута. Приїхали у Бабїн Кут. Так, як я умів човном владіти, так мене ізнов послали по хліб у Бабю Дачу. І вже, поки я вернувся, то найшлися ті сім чоловік, котрі мене не діждалися і напали на варту і роззброїли. Набрали чого їм треба було і пішли на Фінляндію. Коли я приїхав із хлібом, то вже їх не було.

То я собі підобрав людей іще 4 чолов. до себе і теж почали тікати. Ну як я думав тікати, дак я підговорив тих, котрі зо мною їздили по хліб. Ми собі купили цукру, сухих овочів, і тютюну, тобто того, що найпотрібніше та найкорисніше. А у мене ще було трохи сухарів. Приїхали і діждали ночи… Усю свою лишню одіж покинули. Узяли собі сокири та пилку, та й пішли собі шукати Фінляндії…

Коли ми зібралися тікати, придбали собі харчів, сокири, пилку і сірників, щоб було чим ізрубати деревину, було чим напиляти дров і накласти вогню. У додаток дістали цвяхів, коли прийдеться де нам переїхати через озеро або через річку, щоб нам не заперечувало дороги, коли ми матимем напрям свого мандрування. Отож ми усе собі дістали і вирушили у дорогу проти 24 IX 29 року. Було нам дуже тяжко через те, що у нас не було компаса, а особисто мені тому, що ізо мною люде йшли темні да ще і не свідомі. Коли ми вирушили, то нам пощастило: на перший день ізійшов місяць і я міг розрахувати, куди стоїть захід, куди стоїть схід, північ і південь. Так, як я колись у школу ходив, то знав географію і тепер міг розрахувати куди лежить Фінляндія. Так ми і пішли прямо на захід. Пройшли ми до початку дня і вийшли на високий хребет гір кам’яних та снігових. Як подивилися, так скрізь кам’яні гори і сніги біліють. По горах сніг було видно, бо на них ніщо не росте, а по низинах – величезні безвихідні ліси. Найшли ми собі місце, для нас вигідне, де тече вода, зварили собі чаю, зварили собі їсти. На наше щастя ізійшло сонце. І знов я міг розрахувати, куди нам іти. Нам було сказано, що до границі фінляндської 17 кілометрів, а від границі до тих місць, де живут фінські селяне, було ще 150 кілометрів, через ліси і болота. Вилізли ми на гору. Подивилися. Нігде нічого не видно, – одні гори та ліси. І тут ще, на наше нещастя, сонце сховалося і наліг туман, а нам треба мати прямий напрямок до Фінляндії. Що ж тут далі робити? Треба із природою боротись. Я і кажу своїм супутникам, що я у себе у лісі знаю такі примітки, бо мені приходилось у своїм лісі блудити, так я виблуджувався. Так: на південь лежить більше і довше гілля, а друга примітка така, що із півночи мохом більше обростає дерево, ніж із півдня. Вони ізо мною погодилися і пішли ми далі. Ішли ми день, ішли ми другий, – каміннями, горами, лісами, болотами невгасимими та мохами, зарощими поверх каміння. Часом бувало, коли ступиш ногою, то залізеш по пояс. А до цего проходили такі скелі камінні, що, як глянеш униз, дак і кінця немає.

2 3 4

...

Премиум

(4 оценки)