Особливо плідно в ці роки А. Лебідь працює над аналізом творчості М. Коцюбинського, якого він знав особисто, з яким разом працював і товаришував його батько. Амбітним задумом молодого літературознавця було повне, а не вибране видання творів М. Коцюбинського. Він планує 13-томне видання творів, але долею йому судилось здійснити цей задум частково. В 1928—30 рр. виходить лише п’ять томів задуманого видання, його призупинили після арештів по справі «СВУ».

Все принципово зміниться після 1929 р. Справа «СВУ» не оминула родину Лебедів: був заарештований батько і чоловік сестри. Сам А. Лебідь в 1929 р. теж був заарештований по цій справі, але за браком доведених звинувачень, після семимісячного ув’язнення, був засуджений на 3 роки умовно. Це зламало всю його подальшу кар’єру. За свідченнями сестри Юлії, її брату не давали плідно працювати після арешту по справі «СВУ».

Через 6 років, 20 квітня 1935 р. Ананій Лебідь був заарештований вдруге. Під час арешту у нього, окрім цінної бібліотеки (3 тис. томів) буде вилучено 6 папок з рукописами: (№1. Літературні роботи, №2. Рукописи М. Могилянського, №3. Літературні роботи і музейні матеріали про М. Коцюбинського, №4. Літературні роботи А. Лебедя, №5. Літературні роботи і музейні матеріали, № 6, 7. Щоденники М. Могилянського). На сьогодні ці матеріали не виявлені, що є неабиякою втратою для нашої культури.

Слідство триватиме більше 9 місяців. На одному із допитів А. Лебідь скаже: «Меня удивило, что после убийства т. Кирова в опубликованных списках расстрелянных и репрессированных за террористическую деятельность было так много известных имен украинских писателей».

Під час слідства він мужньо спростовує алогізм звинувачень, підписує кожне свідчення, веде записи по ходу слідства, на відміну від більшості заарештованих по цій справі не визнає себе учасником терористичної групи, але це його не рятує, бо він грає за правилами з тими, для кого вони не писані. Співкамерник у доносі свідчить: «Лебедь ответил, что бессилен бороться с «провокацией» НКВД, приготовился к худшему и будет молчать до конца».

Цей же стукач наводить сюжет, який, на його думку, мусить бути компроматом на підозрюваного, а насправді є компроматом на тодішнє НКВдиське керівництво, яке просто забирало собі майно арештованих.

«В отношении тов. Балицкого Лебедь приводит следующую инсинуацию: у высланного за агитацию против снесения Михайловского монастиря проф. Макаренка осталась большая библиотека ценных книг по истории искусств, за целость и сохранность которой поручилось НКВД. Спустя некоторое время после отъезда из Киева Макаренка, по словам Лебедя, к нему явился заведующий антикварным магазином на Фундуклеевской, известный среди писателей и научных работников под кличкой «Мотя» и рассказал ему, что к нему в магазин пришел сын или племянник Балицкого и предложил купить историю искусств Мутера и сказал, что еще может принести целий ряд книг для продажи. Издание Мутера «Мотя» купил за 200 руб. и заверил Лебедя, что эти книги из библиотеки проф. Макаренко, в укупорке которой он сам принимал участие».

У постанові від 8.08.1935 р. зазначено, що слідство завершено і передано в прокуратуру. Підсудних звинуватять, що «націоналістична діяльність ними проводилась на літературно-науковому та педагогічному полі», до компрометуючих фактів біографії було зараховано і роботу в комісії ВУАН, яка визнавалась оплотом українського націоналізму, і те, що в своїх працях про М. Коцюбинського А. Лебідь зображував його не революціонером-демократом, а націоналістом, естетом та європейцем.

Він єдиний не визнає жодних звинувачень (на суді від звинувачень відмовиться і Л. Митькевич). Однак це не допомогло, трибуналом 1—4 лютого 1936 р. їм, як «активним учасникам контрреволюційної терористичної організації», було визначено міру покарання: 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна.

У червні 1936 р. етап прибув на Соловки.

П. Филипович на допиті свідчить: «Аресты националистов, снятие их с работы, Лебедь расценивал как преследование украинской интеллигенции, убеждая других, что это участь всех представителей украинской интеллигенции… После расстрела террористов Косынко и др. Лебедь заверял меня, что они не террористы, и говорил, что напрасно я вообще принимаю на веру все то, что пишут о различных процессах».

Його співкамерник-стукач у своєму доносі зазначає: «Лебедь считает, что проведение большевистской украинизации является самой возмутительной профанацией и очковтирательством, с возмущением подчеркивает, что Соввласть занимается разгромом украинской интеллигенции».

В іншому його доносі читаємо: «Лебедь возмущается содержанием полит. арестованых тепер, противопоставляет содержанию при царском режиме, когда их кормили свежими овощами. Лебедь повторяет дикую позицию, что академика Михаила Грушевського отравили, а потом вокруг его похорон создали шумиху».

Надзвичайно цікавою і тверезою є його ставлення до колективізації та причин голоду в Україні в 1931—1932 рр. Це питання, як свідчать матеріали слідства, широко обговорювалося в колах української інтелігенції. Так, у протоколі допиту А. Лебедя від 17.07.1935 р. читаємо:

«Вопрос:…Вы изоблечены в том, что в 1932 году, обсуждая мероприятия Сов. власти Вы в контреволюционных целях доказывали, что политика колективизации ведет к гибели широких крестьянских масс…Что Вы можете показать по существу контрреволюционых суджений о гибельности колективизации для крестьянства?

Ответ: Разговор, который Жигалко характеризует, как розговор о колективизации действительно имел место… Жигалко и Рыльский начали рассказывать о фактах голода на селе и в дальнейшем весь розговор касался голода на Украине. Я высказал мисль не являются – ли эти факты доказательством срыва политики колективизации, хотя сведения об РСФСР говорили об обратном. Считал, что ответственна за этот голод Сов. власть. Разговор имел характер обмена мнений по вопросу о голоде, который всех волновал и никаких конрреволюцыонных целей не преследовал».

У жовтні 1937 р. справа «терористичної групи Зерова» була переглянута Ленінградською трійкою НКВД без підстав та пояснень. Вирок було замінено на розстріл, який був виконаний стосовно А. Лебедя 8.ХІІ.1937 р.

Ананій Лебідь на соловецьку землю ступив з групою українських письменників та вчених і від самого початку не міг погодитися з дикою несправедливістю, що його, як він уважав, невинного, раптом заслали на острів жаху і смерти. Блідий, з утомленим обличчям, він сидів мовчки межи колегами. Коли ж починав говорити, говорив різко і пристрасно. Відчувалося, що був невдоволений своїми колегами по Київському НКВД; і хоч стримано, але інколи скаржився, що через слабодухість не витримали, як і більшість, енкаведистських тортур, і що всі пішли по лінії визнання себе «контрреволюціонерами», «шпіонами», «диверсантами» тощо.

Справляв враження наївної людини чи удавав наївного в оцінці ситуації, в якій перебувала українська підсовєтська інтелігенція. Ніби не розуміючи, що незалежно від того, був він і його товариші «контрреволюціонерами», чи ні, їх мусіли заслати на Соловки, бо всі вони були свідомими українцями. Ананій Лебідь серйозно і по-діловому роздумував та писав довгі прохання до Москви, в яких намагався переконати високих совєтських «достойників», що він не винен, і просив переглянути справу та звільнити його з каторги.

Коли мені доводилося говорити з Лебедем на цю тему і висловлювати свій погляд, він ніяк не погоджувався, що цілий уряд, усе керівництво Совєтського Союзу можуть стати на шлях фізичного нищення української інтелігенції. На острові спочатку працював на різних, переважно на сільськогосподарських роботах, а згодом став телефоністом в управі транспорту. Просиджував по 12 годин коло телефону. На цій роботі був аж до кінця 1937 року, коли разом із іншими його вивезено з острова.

Мені доводилося не раз сидіти в його кімнаті і розмовляти на різні теми. Коли заходила мова про проблеми української культури взагалі чи літератури, зокрема, – він завсігди говорив з піднесенням. На Соловках написав роботу про Чехова і саме в ній виявив себе представником та ідеологом третього стану – «різночинців». Коли говорив про них, відчувалося, що ті чеховські герої були йому близькими, бо й сам він, як казав, хотів боронити інтереси того третього стану.

«Українська інтелігенція – це третій стан; бо ми кров і тіло народу, ми – селяни, робітники чи ремісники; і тільки цим можна з’ясувати, що українська інтелігенція, нова українська інтелігенція доби революції, за такий короткий і важкий час лишила на сьогодні колосальний доробок у творчості хоч би таких найвидатніших її представників, як Хвильовий, Курбас, Куліш, Вишня, Петрицький і багато інших. І справа не йде, – говорив він, – тільки про літературу й мистецтво. Йдеться про всю українську культуру, бо за цей час ми мали не тільки видатних математиків, як Михайло Кравчук, а й своїх географів, геологів, хеміків, аеродинаміків і т. д. Усі вони тільки селяни й робітники, бо земля наша чиста від усякого нетрудового елементу».

Так, сидячи коло телефону, Ананій Лебідь, на далекій півночі своїми думками і мріями жив на сонячній Україні. Його єдиним Богом, в якого вірив, була Україна – наша, хоч не своя, земля.

Олександр ЯНАТА

* Олександр Алоїзович Яната народився 28 травня 1988 р. в м. Миколаєві у сім’ї садівника. По закінченні Київського політехнічного інституту працював агрономом у Криму і Харкові, 1917-го – секретар Українського Військового Комітету Південно-Західного фронту, з 1928-го – у Києві, викладав в університеті й був секретарем Українського наукового товариства та одним із засновників «Українського ботанічного журналу»; з 1928 року був ученим секретарем Сільськогосподарського наукового комітету України (СГНКУ) та керував його ботанічною секцією і редагував «Вісник сільськогосподарської науки». Після ліквідації СГНКУ 1928-го – професор сільськогосподарського інституту в Харкові, там організував і очолював Інститут прикладної ботаніки й Інститут рослинництва.

У 1921—1925 роках був головою ботанічної секції ІУНМ, котра працювала над укладанням Словника ботанічної номенклатури. У словнику кожному видові здебільшого відповідає кілька (іноді до сотні) народних назв-синонімів. Для майже двох тисяч видів рослин і грибів наведено близько 8 тисяч їх українських назв. Фаховий рівень словника був дуже високий. Українська ботанічна номенклатура, що її використовують тепер, ґрунтується, головним чином, на доробку укладачів цього словника.

Лише частина праць Янати з’явилася друком, зокрема, його визначник «Флора України» вийшов щойно після його арешту й не під його прізвищем (як 1 том «Флори УРСР»). Загалом його перу належить близько 500 публікацій. Переважну більшість утрачено. Його найфундаментальніші праці, насамперед з народної ботанічної номенклатури, Наталя Осадча-Яната вивезла до Сполучених Штатів, де й видала.

15 березня 1933 року постановою президії Української сільгоспакадемії О. А. Янату за «протягнення» буржуазних теорій у галузі «боротьби з бур’янами» звільнено з роботи в Інституті захисту рослин. Того ж року заарештований. Кілька років відбував покарання на Соловках, де в таборі працював агрономом-фітопатологом сільгоспу й намагався проводити наукові дослідження, шукаючи способів ефективної боротьби зі шкідниками рослин. Вивезений із Соловків 1937 року. 1938-го загинув на засланні на Колимі.

Я не був знайомим «на волі» з професором Янатою, відомим ботаніком і керівником одного з науково-дослідчих інститутів рослинознавства. Лише на острові дізнався, що він якийсь час був членом партії. Згодом фортуна зрадила його і він опинився в колишній обителі Святих Зосими і Саватія. Я знав його на острові років з чотири. Увесь той час професор працював у першому сільгоспі, зокрема на СОПі «Соловецькое опытное поле».

Треба сказати, що на соловецьке сільське господарство витрачено не один мільйон совєтських карбованців, а надто тоді, коли з легкої руки Мічуріна в Совєтському Союзі поширилася психоза культивувати південних рослин на півночі. На Соловках завжди перебувало багато висококваліфікованих агрономів, садівників. Немає чого дивувати, що в лабораторії і на досвідній станції СОПу професор Яната знаходить багато цікавого матеріалу і можливостей.

Призначений на агронома-фітопатолога сільгоспу, він з головою поринає у ті проблеми. До того ж з найдавніших часів головним ворогом соловецьких городів була капустяна муха. Отже, треба було якось практично й теоретично розв’язати проблему боротьби з цим шкідником. Але як?

Яната, як і всі звичайні ув’язнені, жив у брудній камері, де панував завжди крик і гамір, регіт і плач. Щоб працювати науково, Яната добирає такого способу: повертається з роботи дуже акуратно, з’їдає належну йому порцію «баланди» і негайно лягає спати. Тільки о першій годині ночі, коли всі вже сплять, він устає, дістає свою скриньку, сідає за стіл і працює до ранку. У нього були тисячі нотаток (і то все на картках!), систематизованих і в певному порядку складених. Мав грубі теки дрібно списаного паперу, де були записи температури, опадів, величезну кількість описаних досвідів.

Три місяці я спав поруч з професором і за цей час не чув від нього три слова. Років зо два спав поруч нього Слісаренко. Але й з ним за цей час Яната так само майже ніколи не розмовляв. Ніколи ні з ким не говорив, нікому не дорікав, нікому не перечив і нікого ні про що не розпитував. Був зовсім самітний, увесь світ йому заступили оті капустяні мухи та інші шкідники й хвороби соловецьких рослин. Ніяких особливих нагінок на нього не було, і так він жив, живлячись «баландою» та мріючи про відкриття способів боротьби зі шкідниками рослин.

Управа острова була в курсі занять Янати і при систематичних обшуках ув’язнених досить коректно поводилася з професором і не рилась у його картках. Тільки раз, як мені розповідали, один з обшукувачів зацікавився і запитав:

– Што ето ти, старик, всьо пишеш?

– З розпорядження начальника острова пишу дослідження про капустяну муху.

– Ага, ето значит и такая муха бывает; харашо, если бы ты, старик, написал об етой проклятой мошке, – прямо в глаза, гадость, лезет.

Присутні сміялися з таких учених розмов, а вчений тим часом обережно ховав свої скарби. І ось, коли, здавалося, що все йде гаразд, якось, у вересні 1937 року, увіходить до камери начальник колони й кричить:

– Яната! Немедленно с вещами!

Мов грім серед ясного неба вразив професора цей оклик: «с вещами» та ще й «немедленно». Йому щонайменше потрібний день, щоб усе написане і зібране добре запакувати.

– Це ж жах! Це абсолютно неможливо! – заволав професор, сів і пальцем не повів, щоб зібрати свої «вещі».

Бачучи таку справу, начальник колони пішов і повідомив, що Яната не може «немедленно» зібратися. За якихось п’ять хвилин прийшло на допомогу двоє дебелих тюремників. відіпхнули професора від його речей, вкинувши в мішки все жужмом – папери з гербарієм, старі черевики з картками. Зв’язали, поклали собі на плечі й понесли.

– Следуй за нами! – крикнув один з них. Наш ботанік, навіть не попрощавшись, розгублено пішов за конвоїрами.

Куди саме відправлено професора Янату з острова, – так ніхто й не довідався.

Микола НАРУШЕВИЧ

* Про М. Нарушевича, як і про інших згаданих тут письменників, читай далі.

Року 1930 Управління наукових установ НКО УССР організувало в Харкові двотижневий семінар наукових працівників музеїв України. Там я познайомився з Нарушевичем, автором книжки про Вінницю й тодішнім керівником історично-побутового відділу Вінницького музею. Це була скромна й віддана справі людина. Багато вклав праці і знання у створення чи, власне, доведення того музею до стану наукового закладу. Звичайно, не було чого й думати, щоб Нарушевнч міг у тому музеї довго триматися, мусів поступитися місцем і не просто піти, а дістатися Соловків.

Якийсь час спочатку Нарушевич перебував у Біломорсько-Балтійському таборі, куди хтось з його родичів привіз йому сина Льонка, бо дружина кудись зникла. Уперше, мабуть, соловецька тюрма побачила не тільки батька-в’язня, але й сина нев’язня на становищі ув’язненого. У всякому разі, до перетворення Соловків на тюрму особливого призначення, Льонок жив разом з татом в одній камері і був предметом уваги всієї соловецької громади. Найбільшими друзями Льонка були Микола Зеров і Олекса Слісаренко, які не тільки провадили з хлопцем всілякі розмови, а й брали участь у різних іграх, які вигадував Льонок.