Павло Коломієць

Народився у 1900 р. в Конотопі в багатодітній родині залізничного кондуктора. По закінченні міського училища працював на заводі, потім пішов добровольцем на фронт, а після революції був у Червоній армії, партизанив. Повернувшись до Конотопа, створює молодіжний загін для боротьби з повстанцями, військами Директорії та білогвардійцями, бере участь у першому з’їзді українського комсомолу, а в 1918-му вступає до партії.

З 1919 р. працює в Києві у центральному бюро зв’язку та інформації при народному комісарі у військових справах України, а в 1920-му стає комісаром кавалерійського полку. Після завершення Першої московсько-української війни очолює в Конотопі відділ народної освіти, редагує газету, стає членом Конотопської Ради робітничих і солдатських депутатів.

Дивовижно, як така людина могла писати настільки проникливі метафоричні поезії. Перші свої спроби П. Коломієць показав Павлові Тичині, потім познайомився з М. Рильським та А. Казкою. З 1926 р. починає друкувати поезії в журналах «Червоний Шлях», «Життя й Революція». У 1930-му видав збірку поезій «Партитура тривоги», до якої ввійшло всього 11 віршів. Друга збірка «Садівник» уже не вийшла.

10.11.1930 р. П. Коломієць застрелився перед арештом.

Стежка

 
Куди ж побігла ти? Постій!
Не слухає. Біжить;
І струногон зелений свій
Городами дзюрить.
Гаряча тінь – як вирізан
На береги тісні:
То літнє сонце в день вгруза
Крізь дерева рясні.
За південь легка снадь лягла
На стьожку голубу…
З кінця в кінець – біжить, ґуля,
І пнеться у дугу.
 

«Тінь рожевих згасань – за плечима…»

 
Тінь рожевих згасань – за плечима.
Але там, вдалині, у пітьмі
Розриваються жахом невпинним
Ще прийдешні, не бувші дні.
 
 
Вони йдуть, наближають, бурують,
У нестямі грози і жаги
Підіймають незнано-злую,
Невмирущу муку землі.
 
 
Наближайтесь! суворим рядом
Станьте тут, біля лану й лісів.
За крицево-бронзовим ладом
Летимо у багряному сні.
 

«Мені здається…»

 
Мені здається,
що й я лишу своє життя
у келії чоботаря. —
Дугою вигнув спину,
і рукою
так моторошно бігає по шву!
А на полицях
розставлено правила й копила,
чорняві і брудні.
Тут зрідка зазирає хлопчик,
такий бадьорий та стрункий.
Великі сірі очи
схвильовано вдивляються в багно,
розкидане навколо майстра.
Як лячно, друзі милі!
Обідраний, старий,
занедбаний з дитячих літ —
лиш тільки дратву шило й кожу
він визнав за своє.
А світ розлігся за вікном
чарівно й буйно,
гойдає сміх, утіху – й молоде
прекрасне слово.
 
 
Тут чоботар
за зоряним вікном
чекає хлопчика до себе
– у чоботарські учні.
Ось ще раз гляну на осіннє сонце
і піду.
 

«Ой, згубилась блакитними днями…»

 
Ой, згубилась блакитними днями
щирість серця і буйних слів.
Розлилися рожеві плями
і розбіглись в чужу далечінь.
 
 
Промайнули краса і радість,
юність німо лежить біля ніг,
і ніхто – ні словечка – поради!
і ніхто не приймає сліз.
 
 
Ну і згода. Нехай до болю
не надійде ніхто із вас.
Я ж притомлено йду до порога
і ридаю в майбутній час.
 
 
Ви зростаєте в хладнім димі,
ви зростаєте в жовтих вогнях,
і червоний – хоч зрідка – заблима
і трагічний розкочує шлях.
 
 
У шляхах, у дорогах майбутніх
може згасне назавжди біль.
Пригортаю до серця муку
і ковтаю прозору сіль.
 
 
Я для когось чужий і пустельний.
Що для вас чийсь шалений біль?
Тільки ж знайте: в Країну Далеку
Прийде людськість крізь муку і тлін.
 

За снігопадом тань

 
Загас мій сад.
Засипано снігами лист осінній,
і синім холодом дерева скуто.
Птиця
морозною струною пролітає,
і прислухається до дзенькоту снігів.
Мовчить земля.
Лише вночі
розколює повітря мертвий тріск:
підліток саду —
юна вишня —
вітами здригнулася,
і як стріла
струною змовкла.
І яблуневі віти
дугами на дах.
Оркестром стріл
горить уранці паморозь.
Сонце
не в силі зняти срібну зброю саду,
і тільки вітер,
десь там за південь,
звіє —
здує срібно-рожеві грозна.
І паморозь – на дах,
на стріху зеленаву.
І знову темний тьмяний сад.
Одинок у снігу.
 
 
А то —
запіниться метелицею ніч,
і ллється строгий льот
акордами мовчання.
Куди не глянеш —
білих рун
отари снігові!
Тоді сади
розкрилюють снагу,
таємно
дзвонять
перемогу:
за снігопадом – лютий вітер
і березнева тань.
Вже проростають світом дні,
і легко-юним сходить сонце.
Місяць
примерзло проскрипить за північ,
і знизиться
проваллями світанку.
Не зворухнеться клен.
Мій згаслий сад
зростає перед світом томно, сіро,
а десь за панциром кори
прозора кров
готує кружний ход —
за снігопадом лютий вітер
і березнева тань.
 

Осінь

 
Патлатий клен гойдає зелень,
Ворушить пломінь сонця.
Він знає – ще не осінь,
Ще тільки раннєє згасання.
А на болоті,
де куп’яки стрижуться тихим вітром,
зелений сміх – ще тільки квітне!
Він – зо мною.
Ліс,
як синю далеч Франції,
вітри самотньо сріблять.
Він снить – як сторожка вода – у небо,
Буяють луки – пустельністю.
Була колись трава,
ну а тепер – стерня лоскоче ноги.
Сумно так.
Одна вода біжить зеленим шумом,
гойдаючи колишні квіти —
що згасли,
згасли, обірвались.
Поле
злотистим шляхом стеле путь —
жовту, як піски.
Лиш гречка пізняя примовкло мріє.
Вже скоро, скоро
підріжуть коси й гречку.
Тихо й сумно.
Городина
скресає в срібний дощик ранком
і цілий день мовчазно снить.
Наллється плід,
порадує старече око,
але ж цвітінь – не вернеться назад!
Хай яблука рожевобокі
сміються з мене,
в затишку гойдаючи налив, —
мені однаково.
Бо в очереті,
ось тут за яром,
осінь гострить вуха
і ловить гомін тиші…
Вона лежить з спідницею подертою,
заплющить очи – скалить рота —
погрозливо розп’явши руки
над землею.
Вона – німотна зараз!
Ось тижнів через три —
розірве пута,
спідницю зеленую лишить в бур’яні
і як скажена
на лісу скочить:
Ген багрянець жовтня…
…десь падолист
озвався лісом глухо.
Сади примовкли й стежать день.
 

Снігом ніч

 
Ти лежиш в пустельному холодному саду,
Може несподівано до тебе надійду.
 
 
Обдарую німотою твій зимовий сад,
І неждано і нестримано заграю з світом в лад!
 
 
Я не знаю, де сховається моя туга печаль,
Де розіб’ється на скалки шкляні неупинна даль.
 
 
Проплива вона крізь холод і вітри,
І лишає тільки смугу синю для шатрів.
 
 
Пропливаю одногранним гірким сном,
І впиваюсь синє-далечі настиглим вщерть вином.
 
 
Смутно придивляюся до тихих хат,
І по стріхах бачу: вже не буде вороття назад.
 
 
Промандрую аж за обрій де любов,
Розпочну у тих країнах світлий лов.
 
 
Буду юність уловляти – і в саду,
Те, чого шукають чисті – там знайду.
 

2

 
Хто на межах стигне в білому снігу?
Хто на вежах пльоска прапором снагу?
 
 
Пропливають мимо башти дальні кораблі,
І співають чужоземці про любов мандрівника Алі.
 
 
Той мандрівник кинув наречену для шляхів,
І вогнем багряним океанами горів.
 
 
Стигнуть межі, а на вежах пльоска льот,
Бурями на скло прозоре б’ється льод.
 
 
Пропливають чужоземці кораблями в ніч,
Глухо поза баштами гуде майбутня січ.
 
 
І снага смуглява перетворюється на вино,
Світове і весняне об’єдналося в одно.
 
 
Десь Алі вернувся нареченої шукать,
Стружками розсипалася міць мідяних ґрат.
 
 
Пісню буйну, пісню про майбутню височінь,
Вигукнули вежі для холодних снігових склепінь.
 

Манометр

 
На дибу взято села. А міста
на мідяні тимпани грають
і титанічний круг розхитують
у буряному непокою сили.
Ведичні терези повисли над часами.
Обезуміло в румби рве стріла,
тарелі там і тут, —
плигають гумові літа
і об залізні мури б’ються.
 

Харків

 
Розкинулося місто між горбами.
Пливе аулом ген аж ген, до небосхилу, —
там металеві дамби й бомби
багряно покололи обрій.
Розкинулося місто: табор:
де гноми перетворюються на титанів.
Де землю взято в металеві дуги,
в залізний крик.
 

Літня ніч

 
Липнева ніч,
липнева ніч
ходила,
Збирала ягоди
в саду.
Вона в кущах
в сліпих кущах
перстами шелестіла,
і лляла тінь
в гущавину.
 
 
Лежала тінь,
лежала тінь
над садом,
Хитала полог синій
верховин.
А шкляний місяць
жовто і медвяно
Перетирав
на жорнах
лінь.
 
 
Над садом лінь,
Над садом лінь
висока!
На п’яні трави
тьмяно
повиса…
А в пелюстках
а в пелюстках вишневих
вже проступала
вранішня роса.
 
 
Смаглява ніч,
смаглява ніч
ходила,
збирала ягоди
в саду.
Вона в кущах
В сліпих кущах
перстами шелестіла,
Чи ти ж знайшла там
Хоч одну?
 

Караван

 
В алеях міста глибиною ліній
проходить караван пустині
ліниво коливаються тюрбани золоті
боками п’яними хитаються верблюди
тюрбани: золоті від сонця
жовч кораблів: піском пустині
рожевий захід кидає гарячий блиск
на скло фасадів
і розбивається в асфальтах
десь долиною гасне – згасне
к
а
р
а
в
а
н
в
е
р
б
л
ю
д
і
в
 

Марійка Дика

Народилася у 1900-х в Галичині. Навчалася у Львові в драматичній школі, якою керував Микола Вороний. Богдан Кравців писав про неї: «Не надто вродлива, але безпосередня й відверта поетка Марійка Дика, що у 1927–1928 виїхала разом з багатьма іншими в Радянську Україну і там, зазнавши різних поневірянь поміж безпритульниками, була розірвана собаками».

«Українська Загальна Енциклопедія» (1930–1935) подає, що Марійку Дику у 1933 р. розтерзали собаки у харківській тюрмі.

Дві її поезії були надруковані у «ЛНВ» (1925, № 6). Публікувала також переклади з польських поетів.

Ранішній бенкет

 
Роззолочений сміється сад…
На сталевих сопілках холодний ранок виграє…
І синій дим сріблистим відблиском бринить довкола сонних груш…
Хто тут був?
І хто росистими акордами в розпалене мені лице кидав?
Переображений і блідий в тріумфі сонця схід горить…
Тремтить від холоду напіврозкрита розкіш білих рож…
Чи то стомився день, чи я згасаю?..
(Чи, може, за синім берегом нові горять острови?)
Стихає гамір улиці і кам’яні верхи зникають…
Допливаю!
Холодними долонями огняний квіт зриваю…
 

Ломаним акордом

 
Барвистим водограєм приснуло місто.
Плакатами улиця розмалювалася.
Сміється ринок бозами…
 
 
Віддихає розпилена втома на задумливім чолі…
Вдзвонилися в думу трамваї…
Небо сталлю грозить…
 
 
Хмаролом каштанів і блискавиці лип
Палати з карт побурили мені!
 
 
Світляними акордами місто дзвенить…
Вогкі очи кінські копита доганяють…
 

Борис Тенета

Справжнє прізвище Борис Гурій. Народився 8.04.1903 р. в селищі Покровське на Катеринославщині у родині вчителя. Після смерті батька 1914 р. перебрався до Катеринослава, навчався в тамтешньому ІНО, у 1927-му перевівся до Київського ІНО на третій курс історичного факультету. Перші вірші надрукував у 1924 р. в журналах «Червоний Шлях», «Зоря», «Нова громада», «Життя й Революція» та ін. Видав книжки прози «Листи з Криму» (1927), «Гармонія і свинушник» (1928), «Десята секунда» (1929), «Будні», «Ненависть», «П’яниці» (1930), «В бою» (1931). Належав до угруповань «Ланка» і МАРС.