Степан Томашівський

Народився 9.01.1875 р., с. Купновичі Рудківського повіту. Історик, публіцист і політик, закінчив Львівський університет. У 1900–1910 рр. вчителював у гімназіях Бережан і Львова, з 1910 р. – доцент історії Австрії у Львівському університеті. У 1914–1918 рр. член Бойової Управи Українських Січових Стрільців, 1919 р. – радник делегації ЗУHP на мировій конференції в Парижі, у 1920–1925 рр. голова її дипломатичної місії в Лондоні та Берліні. У 1926 р. вчителював у Львові. Наукові дослідження С. Томашівського присвячені головно Хмельниччині й Мазепинській добі.

Помер 21.ХІІ.1930 р. у Кракові. Стаття про історію вірувань у чорта подається за часописом «Житє і Слово» (т. 5. Книга 3–4, 1896).

Нарис історії віри в чорта

Вступні уваги

Часто можна почути голоси жалю за часами минулими, часами повної, щирої віри, надії і потіхи серед горя, яку давала людям релігія. Ми тому не станемо перечити, та все-таки погляд такий односторонній і опертий на незнанні духового життя минувшини. Не треба забувати, що в тих часах (йдеться нам про середні віки) поза Христом, що справді цілющий бальзам виливав на рани бідних грішних – стояв величезний силою Сатана, що в ці рани рівночасно впускав отруту. А побожний християнин висів завсігди між небом і землею, повний страху і внутрішніх болів. Доказом того – житія святих. Не трудно розуміти, який з тих відносин фатальний був вплив на загал людей, на їх освіту, моральність і соціальні відносини. Факт, що ніколи в історії не стрічаємо побіч себе таких проявів аскетизму релігійного (сполученого з фанатизмом) разом з якнайогиднішою розпустою і варварством, як саме в згаданих часах.

Тому-то погляд на віру в чорта не такий дрібний та маловажний, як може здаватися. Чорт у християнстві – се половина виображінь релігійних, а затим дуже важна сторона в історії середньовічних народів. Не маємо тут на думці подати читачам повний образ, оригінальний науковий дослід, а лишень підсумуємо новіші досліди на тому полі з гадкою – показати, як нині стоїть в науці історія віри в чорта.

а) Джерело віри в чорта і стан її в часах дохристиянських. Ніхто, щойно трохи має наукової освіти, не вірить нині, мов би то дикі релігії були попсованими зостатками якоїсь первісної релігії доскональної. Нині ясно, що річ мається якраз противно, що від простих релігій витворилися вищі, з основою етичною. Тут проте, у вірах диких і старинних народів, шукати треба почину сеї темної постаті чорта. Відколи чоловік появився на світі, мусів усе боротися з природою о своє існування. Він стрічав на кождім кроці якісь перепони, що не давали йому або поживитися або спочити і т. і. З другого ж боку не одно ставало йому до помочи в добуванню поживи або в пригоді. Звідси він почав розріжнювати річи йому корисні і шкідливі. Розумієсь, що розділ сей не був тривкий, а залежав від того, в яких обставинах географічних та культурних був чоловік; приміром блискавка і перун страшили його, огонь здавався шкідливим, але, пізнавши добру силу огню, чоловік мусів пізнати, що шкідливість якоїсь річи залежать від обставин.

По довгих досвідах життєвих, по обсервації, зіставлюванню вражінь, а при тім, не вміючи розслідити причин багатьох явищ корисних і шкідливих, він уявляє їх собі живими. Спочатку, як оточення було різнорідне, так і різнорідні були, по його думці, сі живі істоти. Вони були йому прихильні або ні. Збираючи всі вражіння приємні, яких дізнавав, стикаючись із річами добрими, він дійшов до поняття приємности вже яко абстракції. Затим і ті сили, що викликували явища приємні, прибрали один характер загальний і стали персоніфікацією приємности, стали богами добрими. Подібно справа йшла з річами шкідливими: по такій самій дорозі дійшов чоловік до абстрактного поняття шкідливости, а з тим до поняття божества, що приносило шкоду, божества злого.

У такий спосіб чоловік перейшов зі сфери осуду сенсуалістичного до етичного. Розвій тих виображінь ішов відповідно до обставин місцевих, культурних, історичних і відповідно до вдачі поодиноких народів. Природно, ті два світи, добрий і злий, бувши виразом власних противних вражінь чоловіка, мусіли зайняти і в його виображеннях релігійних вороже становище. Дух шкідливий, принцип злого, стараєсь шкодити чоловікови, а добрий – помагати. Один засвічує сонце, другий висуває темну ніч, один каже виростати рослинам пожиточним, другий насилає вітер, мороз, сіє хабаззя… З тим принципом зла в’яжеться поняття чорта, що має на меті псувати діла доброго духа, головно шкодити чоловікови. Він тісно в’яжеться з дуалізмом, себто релігією, що приймає два противні божества, добре і зле.

Не у всіх народів розділ між добром а злом розвинувся в сильний антагонізм дуалістичний. Первісний дуалізм не має в собі зовсім домішки етичної, як загалом не мають її первісні релігії. Не бачимо дуалізму і в релігії Греків та Римлян; до етичного дуалізму не дійшли й релігії Фінікійців та Єгиптян. Так само у Жидів, окрім Ягве, нема властиво другого бога, сильного як він, з прикметами і стремліннями противними йому. Він самодержець і ні з ким не ділить власти. Аж з часом під впливом перського дуалізму наступають в тому напрямі зміни. Все ж таки у багатьох народів можна добачувати сліди первісного дуалізму в більш або менш виразній формі. Так, у Єгиптян Сет-Тифон, противник Озіріса, вбиває сього світлого бога, та його поборює син Озіріса Горус, по чім Озіріс воскресає. Найвиразніше зазначився дуалізм у Персів. Ормузд, бог світла, мусів усе боротися з Аріманом, богом темноти і шкоди, о власть над світом. Тут більше, як де, переконуємося, що прикмети і характер злого духа відповідають відносинам краєвим. Мешканець гарячого краю пізнає діло злого духа в гострім пустельнім вітрі, що спалює збіжжя; мешканець північної країни зове його богом зимна, що все живуче умертвляє. Там знов єсть він причиною трясіння землі, тим-то й релігія єсть зложений результат ріжнородних причин, що не все дадуть ся зібрати і уложити в систему.

У Греків та Римлян хоча б можна знайти деякі основи дуалізму (наприклад, боротьба за олімпійський престол по уступленню Кроноса), все-таки релігія не має персоніфікації зла, не має чорта; є се вельми характерно, що народ, котрий обожав стілько абстрактних понять, не утворив правдивого божества зла. Треба тут мати на увазі, що ані у Греків, ані у Римлян не було ніякої святої книги релігійної ані теократичного праводавства.

Дуалізм приймає осібну форму і властивий характер в юдаїзмі. Ще в книгах, знаних під назвою Мойсеєвих, Сатана займає доволі мале місце. Тут вуж райський тілько наймудріший та найхитріший звір, і аж опісля через тлумачення на інші мови змінюється він на чорта-спокусника. Деякі учені думають, що Євреї аж після неволі вавилонської набрали понять о демонах. Стинаючися з маздеїзмом, себто релігією перською, перейняли вони його науки. Така думка не є несумнівна; певна річ, що й перед неволею поняття злих духів жидам не були чужі, та чорт аж у книгах, писаних після неволі, приймає властивий характер. У книзі Йова являється Сатана посеред ангелів в небі і не є зовсім противником Бога. Він сумнівавсь о побожности і вірности Йова і стає тільки причиною тяжкого досвіду. Він ще не радуєсь злим, він ще не спокусник, а причина спокуси.

Далі росте чорт і доповнюється. Пророк Захарія вважає його ворогом і оскаржувачем вибраного народу, що бажає відвернути від нього ласку Божу. В книзі Мудрости чорт псує і нищить діла Божеські, він з зависти звів перших людей і сим вніс смерть на землю. В апокрифічній книзі Єноха чорти не є нічим, як ангелами, що позалюблювалися в земські дівчата, а з тих любовних зносин повстала молода генерація чортів. Як бачимо, в Старому Завіті розвій дуалізму поступає, і побіч Бога виринає чим раз виразніше постать чорта. Хибна се думка, мовбито жиди вірили лишень в одного бога; вони тільки признавали власть і опіку над собою одного найсильнішого бога. Сама заповідь Божа «не будеш мати інших богів, окрім мене» не каже ще: «не вір в інших богів», але: «не признавай їх своїми». Тому-то в початках юдаїзму бачимо лише тінь дуалізму. Ягве – бог деспотичний, він не зносить противника. Отже, хоча опісля сторона негативна (не без впливу сторонніх релігій) розвивається, то все ж таки до повного розвитку супротив всемогутнього Ягве не дійшла. Сатана ніколи не виступає ворожо проти Бога, а є лишень персоніфікацією абстрактної нечистоти, підозрінником, оскаржувачем, що навіть спроваджує смерть.

б) Чорт в християнстві. До повного розвитку щодо форми і суті доходить чорт аж у християнстві, релігії, що мала на меті доповнити жидівську віру, з якої вийшла, а одначе не в однім противиться їй. Сила і форма Сатани росте рівномірно з удосконаленням самого Ягве, а саме його коштом. В жидівській вірі абсолютний бог лучить в собі багато прикмет, які опісля в християнстві перейшли на чорта. «Я сію світло і вношу темноту, даю супокій і спроваджую нещастя. Я пан, що все те робить», – каже він устами пророка Ісайї. Ягве гнівний, жорстокий, невмолимий, кари від нього не відповідають блудам покараних, німота його страшна і безумна, паде без ріжниці на винних і невинних, людей і звірів; він велить свойому народови вирізувати ціле населення здобутих міст… З виступом Христа сей бог, котрого годі любити, а треба лише боятись, змінюєсь в бога добра, любови, що для людей життя своє дає… Та рівночасно підноситься його противник, негація божеських прикмет. Його сила дорівнює майже в кінці силі божеській. Уже сам Син Божий тому тільки сходить на землю, що світ дістався в руки чорта. Його сила вже неабияка, коли для викупу людей з-під його власти Бог мусить аж сина свойого одинокого передати на муки і смерть. І чи вповні довершив діла Христос, чи увільнив людей від пекла? Можемо сказати, що ні. Сила чорта після відкупу не зменшилася, противно, бачимо, як вона росте, коли може псувати овочі діла Божого. Він посуваєсь аж до тої границі, що самого Відкупителя спокутує; він лев ревучий, що шукає, кого пожерти. Його власть об’являється в ідолопоклонстві,

Диявол виступає в поганських пророцтвах, в самім навіть юдаїзмі, в засліпленню проти правди Євангелія, у ворожнечі проти науки Христа, в зіпсутті обичаїв світа. Він доказує свою власть на одному з учеників Христових, входить в нову громаду і там засіває кукіль між пшеницю. Апостоли Павло та Іоанн зовуть його князем і богом сього світа, принцом зла, що панує над світом і перечить правді. Дивне диво! Між людьми ніколи не було стілько мови про чорта, ніколи його більше не боялися, як саме після побіди Христової, після відкуплення роду людського!.. Він піднімає цілу силу поганства супроти нової віри; цілий тодішній уклад суспільний, уся цивілізація поганська в очах вірних стала ділом сього ворога. Се й не диво: ціле внутрішнє життя поганства було вповні перейняте змисловістю. Християнин, що вступив поміж поган, бачив себе окруженим демонами. Тертуліан уважає, що то рука чорта виробляє річи, що служать для релігійних цілей поган. Звідси відраза у християн до штуки (мистецтва. – Ю. В.), що має цілу свою історію. З конфлікту між тими двома світами, де справді тогочасна ідея державна була загрожена, виходять гонення християн, приписувані, розумієсь, також чортови. Він витворює єресі, ворожі зорганізованій вже тоді громаді християнській.

Александрійська освіта, сей фермент в процесі церковно-християнської науки, мала вплив і на писателів новозавітних. Вже в євангеліях бачимо початки розрізу між тілом а духом. А під впливом Александрійців з розширенням віри Христової в Азії, входить до християнства чим раз більше елементів містичних, основаних на дуалізмі душі і тіла. Таким способом чорт став нерозлучним чинником життя чоловіка. Єресі, як ґностицизм, маніхеїзм, що допроваджували сю ідею до екстремів, були, щоправда, ворожі церкві, та все-таки їх погляди, що приймались виключно у верстви більш освіченої, не могли не мати свойого впливу на вітців церкви, а доказом того – Оріген і Тертуліан. Той розріз між душею і тілом, мешканням чорта, полишився в повній силі в християнстві. Поборювати свою природу стало девізою побожних християн. Взагалі майже неможливо представити собі докладно сі впливи, що витворювали чорта. Супротилежні науки, філософічні спекуляції, передовсім неоплатонізму та кабалізму, фантазії містичні разом з хиткою ще догмою, ось де загальні чинники зросту чорта.

Християнство побідило світ поганський. Одначе чорт не упав, він росте далі і далі. Аскети, що тікають від світа, аби втекти від чорта, стрічають його в пустинях ще сильнішого і гіршого. Відколи почались напади північних германських народів на Італію, гинули останки давньої цивілізації, а з ними й критицизм; варварські поняття релігійні зв’язувались із християнськими і головно ріс в уявах людських чорт. Майже ціла мітольоґія нових народів, як передше клясична, перейшла в царство темноти. Така редукція стрічає навіть людей, як от Пилата, Нерона, Магомета й інших. Сатана доступає верху свойого значіння і сили в середніх віках, в тих часах суму, коли християнство було найсильніше. Темноту воно сіє, сходить страх необмежений, а затим дозрівають гріхи, що ведуть на смерть духову. Нема місця, де б не було чорта. Ціле повітря – осідок демонів «піднебесних», вони криються в закутинах церковних, в тихих монастирях, на замках панів, в укритих келіях, в робітні альхеміста, в лісах, полях… словом всюди. Багато людей бачить чорта, багато з ним говорить.

Такий зріст чорта був церкві на руку для її політики. Її повага росла, бо чого люди не робили з любов’ю до Бога, те мусіли робити зі страху перед чортом. Старалося його образ поставити завсігди перед очима вірних, він був змістом наук проповідницьких, підпорою сповідниць, героєм легенд. Пізніше, з запровадженням інквізиції, чорт величезну робив прислугу церкві католицькій.

Як бачимо, побут чорта і зріст його власти в уявах іде рівнобіжно з розвоєм церкви, яко сили політичної та сим посередньо і безпосередньо доповнюєсь. А засоби поваги церковної, заразом і зросту чорта – се Хрестові походи, тайна сповідь, відпусти, жебручі монахи, екскомуніки, мертвота мови церковної і т. д. Всі писателі, що обговорюють сю квестію середніх віків, згоджуються в тому, що витворення чорта і страх перед ним в протягу ХІІІ ст. дійшли до найвищої точки. Се властивий період чортівський. Чорт і в тодішній художній літературі займає ледве не головне місце. А головним джерелом до пізнання його сили, прикмет і значіння служить нам тогочасна книжка Цезарія з Гайстербаху під назвою Dialogus miraculorum (перша половина XIII ст.).