Іван Барщевський

Народився 1794 р. у Білорусії на Полоччині в селі Россохи в родині греко-католицького священика, українця Борщевського, який був родом з Холмщини. Освіту отримав у Полоцькій єзуїтській академії. Багато подорожував по Білорусії та Україні, писав вірші, малював. З початку 1840-х років жив у Петербурзі, де служив у військовому відомстві. У справах служби побував у Франції, Англії та Фінляндії.

Останні роки Барщевський провів в Україні, на Житомирщині, де також публікувався у місцевій пресі. Серед знайомих Барщевського були Тарас Шевченко, Адам Міцкевич, Микола Гоголь та Григорій Данилевський.

Барщевський писав трьома мовами: польською та українською – прозу, а білоруською створив кілька віршів. У своїх творах щедро використовував білоруські та українські легенди. У 1844 р. у польськомовному петербурзькому журналі «Niezabudka» помістив повість «Дерев’яний Дідок і жінка-комаха», того ж року вийшов і перший томик найвідомішої його повісті «Шляхтич Завальня» («Szlachcic Zawalnia»), а всього було чотири невеличких томики. У книзі «Proza і wіerszy» (Kіjów, 1849) з’явилося оповідання «Душа не в своєму тілі».

Творчість Барщевського за життя залишалася поза увагою критиків, щойно по смерті 1851 р. про неї стали згадувати, залучаючи автора як до польської, так і до білоруської літератури. Юліан Тувім помістив окремі оповідання Барщевського до «Антології польської фантастики».

Усі оповідання подаються в перекладі упорядника.

Душа не в своєму тілі

Широкі простори Волині переважно покриті лісами, на заході ж очам відкриваються степи і зовсім інші краєвиди. Через околиці і містечко Чуднів пливе Цецора; на західних і східних берегах цієї річки здіймаються високі дикі скелі, мовби руїни давніх часів, і здається, що їх наче мури піднесла сама природа, щоби відмежувати Полісся від ситої і плодючої землі. Від Чуднова геть аж до кордонів Поділля – повсюди влітку можна бачити ниви, засіяні буйною пшеницею; тут земля без великих зусиль орача дає багатий врожай. Хоч мешканці цих околиць забезпечені всім, що тільки вони потребують, проте і серед них сльози, тривога, страждання зустрічаються як і всюди; немає справжнього щастя, нема раю на цій землі.

Холера, важка азійська хвороба, охопила східну частину Європи і в 1847 році переходила з місця на місце, прямуючи на північ і на захід; і цій карі Божій всюди передувала надзвичайна тривога. На початку червня 1848 року ^[1], в саму спеку, з’явилася вона на Волині і була в окремих місцинах жахливою; в містечку Чуднові і в околицях опісля цієї жахливої біди багато зосталося бідних удів і сиріт.

Восени, коли небезпека тої страшної епідемії зникла, в будинку шляхтича Н. зібралися сусіди, і серед них пан Зенон, який, мандруючи цими краями, познайомився з привітним господарем. В цьому гурті почалася розмова про холеру‚ про небіжчиків і про тих, хто очуняв; гості, мовби морці на березі після страхітливої морської бурі, згадували друзів і знайомих, що зникли у вирі, і тих‚ кому Бог дозволив виплисти на берег, щоби ще продовжувати пілігримку свого життя.

– Шкода Самотницького, – промовив один з гостей. – Гарний був чоловік! Як він старався допомагати тим, хто мучився від тієї хвороби, а сам помер без нагляду, бо жив у самотності на хуторі, де тільки дерева шумлять над дахом.

– Звідки, Матвію, в тебе такі звістки? Самотницький і тепер живий-здоровий на тім же хуторі. Я недавно сам його бачив.

– Я знаю, що хтось там живе, але не він, я ж бо знав його добре. Був це чоловік високого зросту, світловолосий, досить вродливий, а цей – зовсім інший, зростом куди нижчий, худий, чорнявий і, здається, навіть старший.

– Це Самотницький. Справді, нижчий, інший з лиця, адже він цілком перемінив тіло, а як це сталась, знаю тільки я.

– Які ж бо ти дива оповідаєш, пане Миколо, – проказав господар. – Всім нам цікаво знати, яким це чином може чоловік змінити свій вигляд.

– Річ неможлива, незрозуміла, надзвичайна і нечувана, але власне так і було.

– Проте розтлумач нам цю загадку! – зашуміли всі гості. – Адже ніхто з нас розгадати її не може.

– І я таємницю не зрозумів у всіх деталях, але про те тільки розкажу, що бачив, і про те, що він сам недавно розказував.

Під час тої лютої холери, знаєте самі, Самотницький був хоробрішим за самих лікарів‚ він ризикував, на будь-який заклик летів, тільки б порятувати людей: хворих натирав якимись таємничими ліками і давав щось випити, і такі це мало добрі наслідки, що жоден не помер з тих, кого він відвідав.

Чуднівський міщанин, один з моїх знайомих, розказав мені про таку дивну пригоду. Його дружина раптово відчула сильний біль всередині, і щойно з’явилися всі ознаки тої страшної хвороби‚ він помчав до нашого чудового лікаря благати допомоги. Коли ж лікар прибув на хутір, то остовпів, уражений незрозумілим видовищем: на дворі перед самою брамою побачив Самотницького; той скидався на небіжчика: руки і ноги були не підвладні йому, очі розкриті, обличчя бліде; мертве тіло, відірвавшись від землі, рухалося, і здавалося, що якась невидима сила кидала цей труп у всі боки. Міщанин хотів уже тікати звідти, але почув голос: «Почекай хвилину, спочатку треба, щоб ти моє тіло намастив ліками і врятував від пошесті, тоді буду готовий йти з тобою». За кілька хвилин тіло стало на ноги, здоровий Самотницький поправив на собі одяг і запропонував: «Ну, тепер підемо, знаю, чого ти прийшов: дружина твоя виздоровіє». І дійсно, потаємними своїми ліками він поставив її на ноги за пару годин.

А ось яким чином цей дивний лікар, що оберігав себе і рятував інших, потрапив у велике нещастя. Одного дня, коли він, збираючись йти до хворих, намастив своє тіло, щоби застерегтися від пошесті, одна особа, яку він міцно любив, десь в далекій стороні важко захворіла на холеру. Самотницький це побачив, адже говорять, що душа, коли її не обтяжує тіло, далеко бачить і чує. Він був дуже стривожений, і навіть забувся, що з його тілом може трапитися нещастя, коли не сховати його у безвітряному закутку. Залишивши тіло біля воріт хутора, полетів, щоби якнайшвидше встигнути з потаємними ліками. Згодом‚ вирятувавши милу йому особу і повернувшись додому, він вже не побачив свого тіла, яке люди знайшли та поховали, вважаючи, що він помер від пошесті. Бідний Самотницький без тіла був невидимим, нікому не міг і слова сказати, адже, чуючи його голос, всі жахалися від страху, вважаючи, що з ними розмовляє дух. Не маючи змоги довідатися‚ де поділося його тіло, він блукав тривалий час невидимим, нарешті знайшов на дорозі якийсь труп, з якого щойно душа вилетіла, примусив своїми потаємними ліками циркулювати кров, вліз у чуже тіло‚ повернувся на свій хутір і тепер живе собі там самотою: ніхто його не впізнає, всі вважають його небіжчиком.

– Краще б зробив, – промовив господар, – коли б вже відійшов назавжди на той світ, ніж блукати по землі в чужому тілі.

– Хоче чи не хоче, – промовив Микола, – але напевно буде мучитись на землі і чекати поки проб’є година, призначена Богом.

Коли вони так розмовляли, відчинились раптом двері, і ввійшов хтось незнайомий: обличчя темне, похмуре, зовсім безкровне, жодного почуття на нім не було, ніс тонкий, покритий сухою шкірою, губи без кольору, очі без виразу, і, здається, мряка якась їх окутала. З пліч незнайомця спадав сурдут, вкриваючи його схудле тіло.

– Так, пане Миколо, – почав він повільним і монотонним голосом, – я той самий Самотницький, про якого ти щойно говорив. Чуже тіло – тягар мені на цьому світі, не варте воно моїх клопотів, але очі душі далеко бачать і вуха далеко чують: знаю, про що ти тепер говорив; спасибі, що про мене згадав; чоловік у моєму стані не зустріне на землі ні знайомих, ні друзів.

Всі мовчки позирали на зажурену, небачену досі постать. Мовчання порушив Микола:

– Рятуючи інших від смерті, ти сам потрапив у більше нещастя, ніж смерть.

– Ніхто з них не винен, що я так мучусь.

– Я колись у Вільні знав Самотницького, – промовив Зенон. – Може, ти маєш там кузена?

– Це я сам, але не такий, яким був колись.

– Чи давно живеш у цих краях?

– Вже декілька років; і туди, де був, не повернуся: тепер ніхто мене там не пізнає. І вона не пізнає, – не повірить, не пошкодує, буде сміятися, як з божевільного.

– Багато різних випробовувань було в твоєму житті?

– Дослідник шукає тайни, біда шукає дослідника. Зеноне, коли віриш, що я той самий, якого ти знав колись у Вільні, прийди завтра в мою халупу – в мене є про що розказати і про що попросити. Прощайте. Думайте про мене, як вам заманеться.

Після його відходу гості в задумі зиркали одне на одного, не розуміючи як так‚ що голос належить і справді Самотницькому, а зовнішність зовсім інша.

– Бачите, сусіди? – промовив Микола. – Як вам цей гість? Все справджується, про що я вам недавно говорив: обличчя, губи, ніс, очі, волосся і все те, що має це тіло, – не його власне, але він той самий Самотницький, адже і сам себе так назвав і те, що я говорив, підтвердив.

– Але здається, – сказав Матвій, – що його не прийняли на тому світі, та й мусив знову повернутися на землю, адже він немов небіжчик. Немає в нім життя.

– Дивний гість, – промовив господар. – Я не затримував його, адже, кажучи щиро‚ його візит мовби з тамтого світу, викликав у мене якесь незрозуміле почуття.

Весь той вечір сусіди гомоніли про Самотницького.

* * *

День був осінній, небо похмуре, шуміли дерева над почорнілим дахом хутора, вітер піднімав у повітря жовте листя. Самотницький нерухомо сидів біля вікна, немов дерев’яний ідол. Зенон зайшов у хату, зупинився і довго дивився на господаря‚ нарешті, щоби отямити його, гість проказав уголос:

– Як ся маєте, пане Самотницький?

І той раптово, немов сон одігнавши, скочив з місця і промовив:

– Спасибі, що мене відвідав. Я не привітав такого дорогого гостя, адже був у цей час вельми далеко.

– Напевно, десь в далекому минулому? Приємно інколи ті краї думкою провідати.

– Правда, тут гірше, але там, де я був, минуле і сучасне завжди одноманітні: Аделя зі спокійним обличчям, з милою усмішкою бавиться в колі веселих гостей – цей розказує їй, що чув, той – що прочитав, який новий твір вийшов з друку‚ про відомих письменників, про літературну славу, як крутиться то сюди, то туди Колесо Фортуни, що відбувається у великому світі. І ніхто там про мене не згадав, і Аделя, говорячи то з цим, то з тим, про мене – ні слова.

– Це звичайна річ: час стирає надписи на твердому мармурі, а людську пам’ять легкий вітерець розвіє, мала хмарка затулить.

– І я цього хотів, гадаючи, що в далеких краях нові місцини‚ живописні краєвиди та випробування змінять мої думки і бажання: побував у степах, бачив чудеса, вдивлявся в тайни природи, – проте хмари і степові вітри не розвіяли‚ не затулили моїх спогадів.

– Ти не перемінив своїх відчуттів, але, напевно, використовував різні відкриття у тих краях, які раніше не знав. Хотів би і я дещо довідатися з того.

– Які вигоди я мав тут? Бачиш, який я тепер? Коли я потрапив сюди, то віддав перевагу помірному клімату, роздоллю плодючих теренів, розкоші розквітлих садів‚ привітності і доброту мешканців. Проте через декілька місяців захотілось мені більше пізнати: я перш за все забажав побувати в Умані, побачити чудовий Софіївський сад‚ прославлений у поезії Трембецького ^[2], адже він в моїй уяві постав земним раєм; я мандрував без великих зусиль, і наприкінці травня побачив уже просторі степи України. Знайомлячись із вулицями міста Умані, я згадував про ті страшні звірства, які відбувалися тут в часи нападу гайдамаків. Шукаючи сад, я, довідавшись від тамтешніх мешканців дорогу до нього‚ пішов туди через високі красиві ворота, помітив ставок, який з двох боків був закритою гористою місцевістю, лісовою гущавиною і виблискував у тиші, мов люстро.

Оглянувши статуї з білого мармуру, що стояли біля води, я пішов правим боком далі, любуючись щоразу новими видами; приємно дивитися на розквітлу весною природу, а понадто, коли її мистецтвом, старанням і зусиллями доводять до ідеалу; там все тепер вабить людське око. Бачив вирубані в диких, зарослих скелях печери, бачив гомінливі криштальні води на імшистім дикім камінні, бачив у чистих джерелах рибу, яка виблискувала золотом і сріблом. Там луги і пагорби‚ укриті вабливими барвами, в кущах чути спів солов’їв, бачив там чарівний палац Психеї та дивний острів богині Каліпсо; там зустрінеш все, що тільки може створити уява.

Самотній, блукав я по саду. День був ясний, і все цвіло, немов у раю, тільки мої думки охопила скорбота. Майбутнє і минуле, ніби дві чорні хмари, висіли переді мною і за мною, якесь сумне передчуття уплелося в мої мрії; я бажав бачити тільки терня, вважаючи, що його сотворила природа тільки для того, щоб я зупиняв свій погляд на ньому впродовж усієї мандрівки мого життя.

Сказавши це, Самотницький замовк, і здавалося, знову завмер: знерухоміла його постать, і на обличчі, ніби дерев’янім, не було жодного руху. Зенон, не бачивши ознак життя, позирав на нього з тривогою; якийсь час ще тривала мовчанка, нарешті, немов прокинувшись від летаргійного сну, той почав знову оповідати:

– Засновник Софіївського саду, володіючи велетенськими маєтками, хотів цей сад з його кришталевими водами і квітучими долинами перетворити на пенати грецьких богів; і це сталося серед розлогих степів України, де раніше оку не було за що зачепитися.

Є за декілька миль від Умані і за декілька верст від містечка Теплика ще один сад – Гайнарівський, як назвали його тутешні мешканці. Засновник цього саду, пан Гайнар, поселившись в українських степах, інакше дивився на світ. Не збирався нікого здивувати чарівним виглядом, не піклувався про славу; інші в нього були думки, інша мета.

Наблизившись до тієї місцини, я не помітив жодної живої душі, а в тіні садових дерев всюди панувала тиша, тільки іноді шуміли на вітрі гілки. У вишняку я помітив кілька вуликів, біля яких відпочивав у затінку дерев якийсь чоловік, поряд на траві сидів хлопець: помітивши мене, відразу ж розбудив господаря. Був той уже в літах, худий, смаглявий, проникливим оком з-під густих брів позирав на мене. Наблизившись до нього, я попросив дозволу оглянути сад і познайомитися з місцевістю.

– Мій сад, – сказав він, – нагадує дику лісову гущавину, тут нема нічого, що б могло привабити око.

– Наслідування природи, – відповів я, – значно краще заняття, ніж будь-яка найвитонченіша обробка.

– Про це я зовсім не думаю, в мене інші наміри.