Усвідомлюючи, що два роки, проведені батьком в американській армії, були його першими двома щасливими роками, мені цікаво було дізнатися про його життя в Німеччині й в Україні. На моє п’ятнадцятиріччя, коли мої товариші читали комікси про прибульців і Макдака, я попросив подарувати мені на день народження «Аушвіц» Леона Полякова. Марно було батькові пропонувати мені який-небудь роман чи «Астерікс», я не відступав. Очевидно, саме тоді, прочитавши «Аушвіц», я вже не припиняв думати про страждання українців при Сталіні. Василь Гроссман, російський радянський письменник родом з України, який присвятив цілий розділ серед найкращих сторінок свого літературного доробку знищенню українців голодом, зізнається, що усвідомив не лише свою належність до євреїв, але також і масштаби ГУЛАГу та геноциду українців 1933 року, коли дізнався про Голокост і знищення нацистами його сім’ї. У книжці «Все тече» він описує й ставить в один ряд масових убивств «спільний скрегіт колю чого дроту в сибірській тайзі й у таборі Аушвіц»^[13]. Те, що Арендт змогла показати своїми блискучими інтелектуальними конструкціями, Гроссман осмислив через призму того, чим він був свідком. Обоє вони заслуговують на вдячність.

Якось у 1987 р., у Франції, під час канікул ми з другом гуляли в далекому селі у Франш-Конте, сиділи ввечері в кафе і ділилися між собою різними дурничками українською мовою. До нас підходить якийсь селянин, вочевидь, пенсіонер, питає, чи ми українці, і починає жартувати… українською! Але його рідна українська мова була пересипана французькими висловами, виглядала незграбно, попри рідний акцент, який він зберіг. Очевидно, той чоловік свідомо відмовлявся говорити рідною мовою вже сорок років і багато чого з неї вже забув. Здогадавшись з його акценту й поведінки, що він був з Радянської України, а не з польської західної України, я запитав його про голод. Він раптом змовк і пішов від нас, навіть не попрощавшись і не заплативши за випите.

Одна жінка, родом з Києва, повідала мені, що ще багато років у Франції, після війни, їй здавалося, що за нею стежать, підслуховують, і вона боялася, що щось скаже у своїх нічних кошмарах.

Три роки потому вже в Шпикові, віддаленому селі українського Поділля, я наштовхнувся на це мовчання, що межувало з нечемністю, в останніх живих свідків. Я, перша тут людина з Заходу, ходив лабіринтами садків, городів, протоптаних стежок, з яких складається такий характерний, приємний своїм безладним порядком пейзаж сіл центральної України з їхніми хатами, розкиданим, немов великі гриби після дощу. З фотоапаратом на шиї я виглядав мальовничі хати з останніми бабусями «вічної» України, які могли б переказати мені якісь спогади. Марна справа… Щойно я заводив цю розмову, і мене зустрічало те саме мовчання або ж ухильні відповіді: «Навіщо це? Все вже скінчилося, ми тепер маємо все, що нам треба…».

У сусідній Шпиківці три бабусі вели балачки біля колодязя. Покрита хусткою голова, чиста українська мова без жодних тобі русизмів, чим не картина для Рєпіна. Цього разу, щоб мене не прийняли за сексота, я одразу викладаю карти: я франко-американець українського походження, хотів би поговорити з вами про тридцять третій рік і таке інше. Нічого не вдієш, і через п’ятдесят сім років ці жінки все ще боялися, що якась із них донесе на інших! За три хати звідти я підходжу до симпатичного дідуся на автобусній зупинці. Сердечна розмова двох нероб в очікуванні на радянську чортопхайку, що вічно запізнюється. Варто було торкнутися теми 33-го року, як він відвертається від мене і йде геть. Проте день мій видався не аж таким безрезультатним. На зворотному шляху я загубився на одній із цих бісових українських стежок, що ведуть тебе скрізь і нікуди, де ти не маєш жодних орієнтирів, бо церква (принаймні, те, що від неї лишилося), сільрада, школа ховаються за деревами, і натрапив на хату, яка наче зійшла з якоїсь поеми Тараса Шевченка: солом’яна стріха, побілені вапном стіни, тин… і неодмінна бабуся, що сидить перед хатою на призьбі. Зав’язується розмова. Жінка запрошує мене до хати: тут усе як годиться – маленькі сіни, драбина до горища, єдина велика кімната, ікони на стіні, широкі лавки під вікнами, які слугують і скринею, і ліжком, величезна піч, що займає всю ширину і править за камін і за плиту, умивальник, полицю, стіл, а, головне, збоку й зверху місце для двох людей, які взимку могли спати на ній у теплі. Я продовжую розмову, не торкаючись головного, але обережно підводжу стареньку до потрібних мені питань. Раптом, посеред якихось життєвих дрібничок вона каже мені: «Коли я була молода, тут стався страшенний голод. Сама я працювала на заводі неподалік звідси, мене годували на роботі, але я не мала права відносити щось додому. А тут у нас забрали все, всі наші запаси, все. Мій батько помер перший від голоду, ось тут, на лаві. Мати померла на печі, а моя сестра повісилася тут, у цій кімнаті. Я залишилася сама і так тут і жила весь час». Я не забув цю стару жінку, її хату і те, що вона розповіла, витягнувши це зі своєї пам’яті, яка мовчала шість десятиліть. Увечері я вклався в спальний мішок у такій самій хаті, що вже розвалювалася, бо була покинута ще з тих часів. Сон не йшов до мене, і я думав про померлих селян, для яких я був посмертним непроханим гостем. Того вечора мене охопили пекучі почуття. Кількома роками раніше я відчув подібну самоту, замислившись над великими людськими трагедіями Європи. Це було 1984 року у Польщі, в таборі Біркенау поблизу Аушвіца.

Ми ходили самі серед табірних бараків, і здавалося, що їх залишили напередодні… Свого часу мене глибоко вразив вигляд містечка-мученика Орадур-сюр-Глан: обвуглені стіни ніби кричали в німому містечку. Це було також в Ірландії, 1987 року, на краю ірландського півострова Акілл в глибині Коннемари, у селі-примарі Кіль, покинутому мешканцями під час голоду 1848 року.

Але повернімося до нашого початкового запитання: чому ця книжка? Чому в розпал літа 2006-го, коли мої французькі колеги їдуть на пляжі півдня Франції, я ходжу розбитими дорогами з висохлими баюрами бідного села Соболівка в центрі українського Поділля разом із літнім схвильованим батьком, довоєнною фотографією бабусі й моєю старшою сестрою, канадкою, що перетнула океан, щоб приземлитися в цьому геть не туристичному місці?

Ми не ставимо собі за мету пошук нашого коріння, про яке ми, втім, ніколи не забували. Ми повертаємось, і завжди знали, що це обов’язково станеться, до витоків сімейної, політичної, пам’яткової, національної та релігійної трагедії, свідками й нащадками якої ми є.

Написання цієї книжки є більше ніж свідченням, подібно до певних цілющих засобів вона не лише має дати змогу окремим свідкам зняти з себе напругу (одна жінка, яка свідчить у цій праці, сказала нам, що її молитви нарешті почуті, й вона може померти з миром), але також і допомогти нашій сім’ї назавжди розпрощатися з численними стражданнями й недомовками.

Я знав, що колись, рано чи пізно, я муситиму піти на пошуки родинної пам’яті, і це буде не легко. Роками «Криваві жнива» Роберта Конквеста і «Жовтий князь» Василя Барки стояли на моїх полицях, і я не наважувався відкрити їх.

Відкрити могилу цього голокосту, привезти батька в село його дитинства, розпитати свідків… А потім усе перевернулося. За якихось кілька місяців мій батько овдовів і переїхав ближче до мене, один із моїх дітей тяжко захворів і хирів, і Помаранчева революція вивела мене зі сплячки, в яку я заглибився, заспокоївшись після проголошення незалежності України 1991 року. Як забути той ранок грудневого понеділка 2004 року? Я не дуже уважно стежив за тодішніми виборами, впевнений, що центральна й східна Україна знову оберуть якогось колишнього радянського апаратника. Сьома година ранку, перші новини по радіо: «Фальсифіковані вибори в Україні… Люди масово збираються на площах великих міст… Ющенко, кандидат від помаранчевого руху, став жертвою спроби отруєння…». Я біжу до батька сповістити йому цю новину й подивитися разом із ним передачу англійського інформаційного телеканалу «Євроньюс» (чесність і актуальність інформації якого заслуговують на повагу): я можу бачити наживо, як Україна перегортає нову сторінку своєї історії! Центральним розділом у цій історії постає великий голод 1933 року.

Продовжимо нашу розповідь і послухаємо, що згадує моя бабуся простою мовою про цей період:

«Під час голоду ми жили в Соболівці, на Поділлі. Це було в тридцять другому й тридцять третьому році. Ми жили навпроти цукрового заводу, де працював мій чоловік, Дмитро. Коли почалася колективізація, комуністи хотіли примусити його працювати на них сексотом. Він відмовився, але зрозумів, що жити йому залишилося недовго. Ми отримували пайки з заводу, мої діти Віталій та Антоніна не голодували, але страждали від недоїдання і хворіли на рахіт. Я робила все, щоб вони не бачили тих жахів, що коїлися навколо. У ті часи ми мали корову. Ночами навколо блукали селяни в пошуках якоїсь їжі, ми їх чули, тому корову тримали в сарайчику за хатою. На дверях були набиті залізні прути, і ми замикали їх на замок, щоб корову не вкрали. Вночі мій чоловік і сусіди сторожили її зі зброєю. Я регулярно носила щось поїсти знайомим селянам, що потерпали від голоду^[14]. Це було жахливо, люди помирали з голоду. Були й випадки людожерства^[15]. Зникали кудись діти. Двоє сусідських діточок зникли, і їх, мабуть, таки з’їли. Коли мій син ішов у школу, а я не могла повести його, то я казала йому, щоб він ішов посеред дороги, не підходив близько до хат, бо його могли захопити зголоднілі страшидла. У сорок сьомому році знову стався голод. Я поїхала до родичів на західну Україну добути харчів. Радянська пропаганда писала про галичан, що то були кровожерливі націоналісти, які вбивали всіх радянських людей. Я знала, що то була чиста пропаганда, і їхня допомога дала нам змогу вижити. Після війни я була впевнена, що мій син помер у Німеччині. Можливо, так було б і краще, бо люди з НКВС розшукували його й розпитували, чи не отримувала я відомостей про нього через родичів із західної України. І лише через двадцять років я дізналася, що він живий, і ми отримали листа. Я побачила його знову в шістдесят дев’ятому році, тобто за двадцять сім років після того, як він пішов».

Мій батько продовжив:

«У той голод мені було сім років. Батько приносив нам якусь їжу зі свого заводу. Я пам’ятаю, особливо, що їв бурякову мелясу, а також іще й маленьку, ще зелену, картоплю, яку ми поїдали з лушпинням. Мати посилала мене інколи ‘‘купити’’ молока в сусідів, і платив я їм не грошима, а лушпинням. Часом варили суп із кропивою, і це звалося ‘‘зелений борщ’’. А якось ми їли горобців, яких мені пощастило вловити. Мій живіт був тоді роздутий, і стирчав, як пухир, між худющими ногами й руками. До нас заходили жінки попросити трішки меляси, яку батько приносив із заводу. Сусіди варили шкіру з черевиків, щоб приготувати з неї якийсь суп. Ідучи в школу я мусив прямувати серединою дороги й не наближатися до хат, бо знав, що в селі зникали діти. У школі ми підбирали крейду та їли її. Час минав, і учнів у класі меншало. На стінах висіли портрети Леніна й Сталіна в оточенні щасливих дітей із лозунгами типу ‘‘Спасибі нашому татусеві Сталіну за наше щасливе дитинство!’’ або ‘‘Жити стало краще, жити стало веселіше!’’. Авжеж, то було ще те життя! Я шкрябав нігтями по стінці хати і їв якусь крихку плісняву. Траплялося, що я непритомнів, несподівано і в будь-якому місці. З іншими хлопцями ми бігали красти яблука, налітали на дерево, як сарана, і поїдали їх якомога більше і якомога швидше. Якось я пішов украсти кавуна, це було небезпечно, бо на баштані була сторожа, і нас могли побити. Я бачив також довжелезні черги людей, що чекали під магазином день і ніч, підміняючи один одного. Я пам’ятаю, як непокоїлася моя мама через мій рахіт. Вночі ми чули, як зголоднілі селяни викопували заводські відходи – то були бурякові відпадки, якими робітники годували своїх свиней. Селяни викопували їх зі сміттєвих ям і їли просто там, на місці, серед ночі. Удень я бачив нещасних селян, що сиділи під стінами заводу. Вони жебрачили або продавали свої речі за який-небудь харч. Приходила міліція й проганяла їх звідти^[16]. Я нерідко ходив із матір’ю в сусіднє село. Мама приносила селянам щось поїсти. Їжу вона ховала під одягом, бо боялася, щоб по дорозі на неї не напали й не відібрали усе. Вона не хотіла, щоб я заходив у хати й бачив, як люди вмирають від голоду. Вона казала мені про це, і я знав, що відбувається навколо нас. Я чекав її на дорозі й боявся. Одного разу я зайшов до хати. У тих людей не було вже геть нічого, і вони стогнали. Я знав, що люди їдять чоловічину. Мати забороняла мені й сестричці гратися надворі. Я пам’ятаю ту зловісну й тривожну атмосферу, коли люди пошепки передавали один одному лихі новини, коли ночами хтось снував біля нашої хати, коли скрізь була непомітно присутня смерть. Тоді навколо села бігали великі зграї покинутих і здичавілих собак. Мати застерігала мене, щоб я не підходив близько до них, а як побачу, то щоб одразу втікав. Пізніше я дізнався, що вони пожирали трупи наших селян і витягали їх з їхніх халуп або з братських могил. Я часто думав про все це, і мене переслідували нічні кошмари.

Я пам’ятаю ‘‘Торгсин’’ – державні крамниці, де селяни, яким не було що їсти, здавали свої коштовності за трішки хліба. Мати часто говорила про них. В надії ще хоч скількись пожити люди несли туди свої каблучки, релігійні й військові медалі, найзаможніші – зубні протези, ікони… Потім люди грабували могили, знімали з трупів каблучки й видирали золоті зуби. Мої батьки говорили про це і непокоїлися про наші сімейні поховання. Тоді якось увечері я пішов подивитися на кладовище, але не пішов далі першої могили, яка й справді була розрита. Надгробна плита була відсунута, дерев’яна труна розбита, і було видно труп. Я злякався й побіг звідти. Одного дня вчителька в школі попросила нас написати, чи наші батьки багаті, бідні чи середняки. Я не усвідомлював нашу нужду, а оскільки бачив ще нещасніших людей та інших, не таких бідних, то написав у карточці, що ми ‘‘середняки’’. Увечері до нас прибігла, нажахана, наша вчителька і дала мені заповнити іншу картку. Вона записала всіх своїх учнів як із бідних родин. Можливо, так вона врятувала нам життя…

У той період померла одна моя менша сестричка. Мені казали, що через тиф, але в ті часи то вважалося офіційною причиною дитячої смертності. Але оскільки було заборонено про це говорити, навіть і багато років потому, я ніколи не знав справжньої причини її смерті. Коли ми дітьми чули, як іде поїзд, то казали, що він їде в Росію, і кричали слідом за ним: ‘‘чух-чух-чух, жито-пшениця, жито-пшениця’’, і гуділи, як паровоз: ‘‘ту-ту-у-у-у-все-заберууу’’. Наспівували й таку частівку:

 
Нема хліба, нема сала,
Все совєцька власть забрала;
Пузо голе, лапті в клітку —
Виполняєм п’ятилітку!
 

Мій батько знав, що рано чи пізно його заарештують, і тоді ми переїхали на північ України, поблизу російського кордону. Але 1937 року його заарештували як ‘‘ворога народу’’ за облудним доносом ‘‘трійки’’ (двоє свідків і один агент, який виголошує вирок). По нього приїхали двоє на машині. Я тоді був не вдома, а десь гуляв. Вони спитали в моєї маленької сестрички, що гралася біля хати, чи вдома батько. Вона відповіла, що вдома. Коли я прийшов, мати плакала. Я не зміг попрощатися зі своїм татом. А сестра ще довго потім винуватила себе. Але я все ще чекаю на прощання, яке в мене так і не відбулося. Батька відвезли до в’язниці в Чернігів, де його вбили пострілом у голову, як тисячі інших того року. Два місяці мати носила у в’язницю посилки для батька, але охоронці потім забирали все собі. Як і тисячі інших людей, вона писала Прокуророві СРСР Вишинському, тому, хто керував усіма цими вбивствами. Нарешті, один з охоронців зглянувся над нею і сказав, що батько помер, і їй уже нема чого ходити туди. Тіла страчених у тюрмі в’язнів закопували в полі неподалік. Потім це поле зорали й засіяли пшеницею. Не один раз я питав себе, дивлячись на свій окраєць хліба, чи пшениця, з якої його випекли, була не з того поля…