1.4. Французький військово-морський флот

Завершення Першої світової війни стало для Франції справжнім святом. Країна-переможець могла визначати умови миру, ставши господарем мирної конференції у Версалі. Однак стан французького флоту у той же час викликав серйозне занепокоєння. Ще напередодні Першої світової війни Франція не була в стані конкурувати на морі з Великобританією, Німеччиною чи Сполученими Штатами. Війна тільки поглибила цю проблему. Оскільки для Франції вирішальним був саме сухопутний фронт, туди й скеровувались основні матеріальні ресурси, а будівництво флоту фінансувалось за залишковим принципом.

Величезні людські втрати, яких зазнала Франція у війні, зробили для французької громадської думки неприйнятною ідею участі у будь-якому наступному великому збройному конфлікті. Пацифістські настрої були дуже серйозним чинником, який впливав на формування військової та військово-морської політики Франції у міжвоєнний період. Слабкість Франції проявилась на Вашингтонській конференції з військово-морських озброєнь, коли країна змушена була погодитись на встановлення паритету свого флоту з флотом Італії. Але остання поки що не поширювала сферу своїх інтересів поза Середземне море. Франція ж мусила дбати і про Атлантику, і про безпеку своїх розлогих колоніальних володінь.

Перша повоєнна програма розвитку французького флоту була ухвалена у квітні 1922 р. Вона передбачала перебудову лінкора «Беарн» у авіаносець, а також будівництво трьох легких крейсерів (Франція зовсім не мала сучасних кораблів цього класу), 12 есмінців та 11 підводних човнів. У наступні роки програма оновлення флоту постійно розширювалась. За період з 1922 по 1930 рр. у Франції було розпочато (або заплановано) будівництво 168 нових бойових кораблів, з яких близько 70 увійшло до складу флоту. Результат цілком непоганий – якщо врахувати фінансові проблеми країни, її величезні борги та пацифістський настрій громадськості. Посилення складу флоту було настільки значним, що довелось виділити додаткові інвестиції для розбудови військово-морських баз та складів палива.

Легкий крейсер «Дюге Труен»

Першими французькими крейсерами, побудованими у міжвоєнний період, стали три кораблі типу «Дюге Труен» (увійшли до складу флоту у 1926 р.). Вони стали першими у світі крейсерами з лінійно-підвищеним розташуванням артилерії головного калібру (вісім 155-мм гармат у чотирьох баштах). Саме ця схема швидко стала стандартом для усіх інших крейсерів. Досить швидкохідні (33 вузли), ці крейсери були практично позбавлені бронювання.

Перші французькі важкі крейсери – «Дюкень» (1927 р.) і «Турвіль» (1928 р.) – фактично були збільшеним варіантом «Дюге Труена» (10 000 т замість 7250 т) із заміною 155-мм гармат на 203-мм. Так само, як і попередники, вони мали дуже слабкий броньовий захист. Відзначаючись високою швидкістю (33 вузли) і досконалими морехідними якостями, «Дюкень» і «Турвіль» мали надто малу дальність плавання.

Наступні чотири важкі крейсери типу «Сюффрен» (1930—1932 рр.) отримали броньовий пояс. Швидкість зменшилась до 32 вузлів, що вважалось цілком адекватною ціною за посилення захищеності, а склад головного озброєння лишився попереднім. Вершиною розвитку французьких «вашингтонських» крейсерів став «Альжері» (1934 р.). Проєктуючи цей корабель, конструктори пішли на подальше зниження швидкості (до 31 вузла), натомість товщину броньового пояса збільшили з 60 до 110 мм. Головне озброєння лишалось попереднім (вісім 203-мм гармат), але зенітне значно посилилось. Якщо попередні важкі крейсери мали вісім 75-мм або 90-мм зеніток, то «Альжері» ніс 12 100-мм гармат, не рахуючи дрібнокаліберної зенітної артилерії. Цей корабель міг успішно протистояти будь-якому італійському важкому крейсерові. «Альжері» мав стати початком серії однотипних кораблів, однак угоди з обмеження озброєнь стали цьому на заваді, і він так і залишився одинаком.

У підкласі легких крейсерів французи спочатку на перший план поставили швидкість. Так з’явився «Еміль Бертен» (1934 р.) – невеликий (5900 т) корабель, здатний розігнатись до 34 вузлів. Крейсер ніс потужне озброєння (дев’ять нових 152-мм гармат у трьох баштах), але зовсім не мав броньового захисту. Хибність такої концепції була очевидною, і наступна серія з шести легких крейсерів типу «Ла Галіссоньєр» (1936—1937 рр.) отримала броньовий пояс завтовшки 105 мм за рахунок збільшення водотоннажності до 7600 т і зниження швидкості до 31 вуз.

У 1926—1931 рр. ВМС Франції поповнили есмінці типів «Бурраск» (12) і «Л’Адруа» (14 одиниць). Ці кораблі мали стандартну водотоннажність 1320—1380 т. Озброєння їх складалось з чотирьох 130-мм гармат, двох 37-мм зеніток і двох тритрубних 550-мм торпедних апаратів. Есмінці розвивали швидкість 33 вузли. Дальність плавання була порівняно невеликою – 2150 миль.

Лінкор «Дюнкерк»

Поряд з будівництвом загалом посередніх есмінців «Бурраск» та «Л’Адруа» (незважаючи на більший калібр артилерії, вони вважались гіршими від британських есмінців «абеткових» серій), Франція розвивала підклас «супересмінців» – швидкісних і з потужним озброєнням. У 1926—1927 рр. були збудовані шість кораблів типу «Шакал» (2150 т). Озброєні п’ятьма 130-мм гарматами, двома 75-мм зенітками і двома тритрубними торпедними апаратами, ці кораблі розвивали швидкість понад 35 вузлів і могли успішно протистояти будь-якому іншому кораблеві свого класу у світі. Наступні серії французьких «супересмінців» були ще потужнішими – вони озброювались п’ятьма 138-мм гарматами. Шість кораблів типу «Гепард» увійшли до складу флоту у 1929—1931 рр., шість «Егль» – у 1931—1934 рр., шість «Вокелен» – у 1933—1934 рр., шість «Ле Фантаск» – у 1935—1936 рр.. Вершиною розвитку цієї лінії стали «Могадор» і «Вольта», які поповнили флот навесні 1939 р. Ці «супересмінці» мали стандартну водотоннажність 2885 т, розвивали швидкість 39 вузлів і були озброєні вісьмома 138-мм гарматами (у чотирьох баштах).

Есмінець типу «Бурраск»

У 1932 р. французи знову повернулись до ідеї будівництва відносно невеликих есмінців, призначених для супроводу нових лінкорів «Дюнкерк» та «Страсбург». 12 кораблів типу «Ле Арді» були закладені у 1936—1939 рр. Шість з них були введені до бойового складу флоту буквально в останні дні перед капітуляцією Франції, решту так і не вдалось добудувати. Есмінці «Ле Арді» мали стандартну водотоннажність 1770 т, а головне озброєння складалось з шести 130-мм гармат у трьох спарених установках.

Якщо легкі сили французького флоту у перше повоєнне десятиліття розвивались досить динамічно, то лінійні перебували в стагнації. До початку 1930-х років у строю залишалось три лінкори типу «Курбе», озброєні 12 305-мм гарматами, і три типу «Бретань» (з десятьма 340-мм гарматами). Усі вони увійшли до складу флоту напередодні та на початку Першої світової війни. Будівництво в Німеччині «кишенькових панцирників» типу «Дойчланд» було використане французьким урядом як привід для оновлення лінійного флоту. У 1932 і 1934 рр. були закладені лінійні кораблі «Дюнкерк» і «Страсбург» (увійшли до складу флоту у 1937 і 1938 рр.). Вони стали першими у світі швидкохідними лінкорами, поєднуючи потужне бронювання, властиве класичним дредноутам, з високою швидкістю (31 вузол), притаманною лінійним крейсерам. Озброєння кораблів складалось з восьми 330-мм гармат (у двох баштах), 16 130-мм універсальних гармат та дрібнокаліберних зеніток.

Будівництво «Дюнкерка» і «Страсбурга» стало поштовхом до нової гонки військово-морських озброєнь в Середземному морі: Італія розпочала спорудження лінкорів типу «Літторіо», а Франція відповіла закладкою «Рішельє» (1935 р.), «Жан Бар» (1936 р.) та «Клемансо» (1939 р.). Нові французькі кораблі за бронюванням поступались лише японському «Ямато» та німецькому «Бісмаркові», переважаючи італійські та британські «однокласники». Артилерія головного калібру складалася з восьми 380-мм гармат у двох баштах. Їх доповнювали дев’ять 152-мм гармат (у трьох баштах), 12 100-мм і вісім 37-мм зеніток. Однак до капітуляції Франції «Рішельє» ввести до бойового складу не встигли, на «Жан Бар» не були завершені будівельні роботи, а «Клемансо» взагалі знаходився на стапелі (зрештою, його так і не добудували). Таким чином, на початок Другої світової війни ВМС Франції мали два сучасних лінкори («Дюнкерк» і «Страсбург») та п’ять старих: «Курбе», «Парі» (третій корабель цього типу – «Жан Бар» – виключили з бойового складу флоту у 1937 р.), «Бретань», «Лоррен» і «Прованс».

На момент початку Другої світової війни французький флот перебував у процесі перебудови й оновлення. Готовність його до війни була назагал гірша, ніж флоту італійського. До того ж, з огляду на воєнно-політичний союз з Великобританією, Франція мусила рахуватись з пріоритетністю Атлантичного ТВД порівняно з Середземноморським. А оскільки Італія у вересні 1939 р. оголосила про свій нейтралітет, підготовка французького флоту до можливих бойових дій на Середземному морі була досить поверховою.

1.5. Інші учасники конфлікту

Крім перелічених нами країн, участь (хоч і лише епізодичну) у бойових діях Другої світової війни на Середземному морі взяли флоти Югославії та Греції. Поступово нарощували розмах своїх операцій крігсмарине – військово-морські сили Німеччини. Після вересня 1943 р. саме крігсмарине лишались єдиною силою, яка намагалась протистояти флотам союзників. Нарешті, дві держави – Іспанія та Туреччина – займаючи стратегічно важливе положення, дотримувались нейтралітету.

Греція у міжвоєнний період не інвестувала надто значних коштів у розбудову флоту. Найбільшими його кораблями були лінкори «Кілікіс» і «Лемнос» – колишні американські кораблі додредноутної епохи, придбані у 1914 р. З 1931 р. ці кораблі служили як плавучі батареї зі скороченими екіпажами. Третій великий корабель – панцирний крейсер «Георгіос Авероф» – був введений до складу флоту у 1912 р., але в середині 1920-х років пройшов модернізацію і частково зберігав свій бойовий потенціал. Легкий крейсер «Еллі» (1914 р.) вже на час Першої світової війни був морально застарілим.

Грецький панцирний крейсер «Георгіос Авероф»

Обмеженість фінансових ресурсів країни не дозволяла у міжвоєнний період інвестувати у будівництво крупних кораблів. Як наслідок, найсучаснішими кораблями грецького флоту були есмінці. У 1932—1933 рр. флот поповнили чотири кораблі типу «Контуріотіс», побудовані в Італії за модифікованим проєктом «Дардо», а на початку 1939 р. увійшли до бойового складу «Василевс Георгіос І» та «Васіліса Ольга» – кораблі, збудовані у Великобританії за модифікованим проєктом «G» (однієї із серій «абеткових» есмінців). Однак це поповнення не дозволило повністю замінити старі есмінці, і у складі флоту лишалась низка кораблів цього класу, побудованих ще до Першої світової війни.

Загалом ВМС Греції мали 29 боєздатних кораблів сумарною водотоннажністю близько 35 000 тонн. Слабкість власних збройних сил і наростаюча загроза експансії з боку фашистської Італії змушували грецький уряд шукати шляхів зміцнення безпеки країни. Почалось зближення зі своїм споконвічним супротивником – Туреччиною, яку теж непокоїли італійські амбіції щодо панування на Середземному морі. Зростали пробританські настрої. Крім того, з’явились плани розбудови флоту за рахунок придбання 16 нових есмінців та кількох підводних човнів, однак на заваді його реалізації стала економічна слабкість країни. Загалом Греція була не готова до війни, а її флот не становив реальної загрози для італійського.

Югославський транспорт гідролітаків «Змай»

Постале після Першої світової війни Королівство сербів, хорватів і словенців (Югославія) починало розбудову своїх військово-морських сил фактично з нуля. Першими її кораблями стали кілька трапиків і мінних загороджувачів. У 1928—1930 рр. флот поповнився чотирма підводними човнами середніх розмірів (два були побудовані у Великобританії і два – у Франції). У 1932 р. до складу ВМС Югославії увійшов побудований в Англії лідер есмінців «Дубровнік» (1880 т), озброєний чотирма 140-мм гарматами, двома 84-мм і шістьма 40-мм зенітками, а також двома тритрубними торпедними апаратами. Нарешті, у 1939 р. флот поповнили три есмінці типу «Београд» (1210 т; чотири 120-мм гармати, чотири 40-мм зенітки, два тритрубних торпедних апарати), перший з яких побудувала французька фірма, а два інших – югославська корабельня у м. Спліт. Серед інших кораблів югославського флоту відзначимо транспорт гідролітаків «Змай» (1931 р.) та вісім сучасних торпедних катерів, придбаних у Німеччини. Загалом ВМС Югославії напередодні Другої світової війни були досить сучасними, але надто нечисленними, щоб становити серйозну небезпеку для Італії.

Розділ 2
Перші місяці війни

2.1. Перші морські операції та підводна війна

На момент вибуху Другої світової війни акваторія Середземного моря була досить спокійною: Італія оголосила про свій нейтралітет, а ймовірність появи тут німецьких кораблів вважалась вкрай низькою. Однак вже 3 вересня 1939 р. французькі й британські кораблі, які перебували у цьому районі, були приведені у бойову готовність. Відлуння війни блискавично досягло Середземного моря – насамперед, завдяки оголошеній Великобританією економічній блокаді Німеччини. Уряд Сполученого королівства сподівався, що, як і під час попередньої війни, ці заходи завдадуть потужного удару німецькій економіці.

ВМС Великобританії одразу ж приступили до патрулювання середземноморських вод з метою контролю за судноплавством і пошуку воєнної контрабанди. Зокрема, з бази на Мальті здійснювали патрулювання кораблі 3-ї флотилії есмінців, з Александрії – важкий крейсер «Шропшир» та інші бойові кораблі. І хоч вже на початку жовтня склад Середземноморського флоту був скорочений (зокрема, у Південну Атлантику була переведена 3-я флотилія есмінців), дії союзників щодо провадження морської блокади були послідовними й ефективними. 1 грудня 1939 р. запроваджуються «морські сертифікати», які мали отримувати судна нейтральних країн після огляду представниками союзників у визначених нейтральних портах. Упродовж перших місяців війни було конфісковано понад 300 тис. тонн вантажів, призначених для Німеччини, і реквізовано 71 німецьке торгове судно. Але від блокади страждала не лише Німеччина – вона стала серйозним ударом по економіці нейтральних країн, насамперед Італії. Власті Рима вкрай негативно сприйняли рішення Великобританії, оголошене 1 грудня 1939 р., відповідно до якого усі товари німецького походження визнавались воєнною контрабандою – незалежно від того, кому вони адресувались. Це поставило хрест на життєво важливих для італійської економіки поставках німецького вугілля морським шляхом. Не випадково саме в цей час уряди Франції та Великобританії почали переговори щодо закупівлі в Італії озброєння (насамперед, літаків), намагаючись таким чином компенсувати втрати італійської економіки від блокади, а одночасно сподіваючись, що це стане додатковим стримуючим фактором від вступу Італії у війну на боці Німеччини.

З огляду на розвиток воєнної ситуації британці та французи концентрували морські сили у Північній Атлантиці та Північному морі, скоротивши свою присутність на Середземномор’ї. Більшість кораблів італійського флоту залишалась у своїх базах, але підводні човни вийшли в море, контролюючи пересування кораблів потенційних противників. Більшою мірою це стосувалось французького флоту, зосередженого в західній частині акваторії, меншою – британського, основною зоною активності якого були єгипетські води.

Одразу після нападу Німеччини на Польщу кораблі ВМС Франції були приведені до стану підвищеної бойової готовності. Хоч французи і не палали бажанням гинути «за Гданськ», але пам’ятали про свої союзницькі обов’язки. Вже 2 вересня на більшість французьких кораблів був завантажений боєкомплект, вони поповнили запаси палива. Того ж дня з Тулона вийшла в море 3-тя ескадра (п’ять важких крейсерів і вісім великих есмінців), прямуючи до Орана. Коли 3 вересня Франція вступила у війну проти Німеччини, кораблі вже перебували у новій базі, залишаючись там до 19 вересня. Ця передислокація була викликана побоюваннями французького командування, що військово-морські бази метрополії зазнають ударів люфтваффе. Північно-африканські ж порти були у цьому відношенні цілком безпечними. Італія поставилась до цього перебазування цілком індиферентно – воно не означало посилення французького флоту на Середземномор’ї, а лише його передислокацію.

Станом на 1 вересня 1939 р. на Середземному морі перебували старі французькі лінкори, сім важких і три легких крейсери, близько півсотні есмінців та міноносців. Вони становили серйозну силу, особливо коли врахувати ще й з’єднання британського Середземноморського флоту. На початку жовтня 1939 р. відбувається перегрупування морських сил союзників – вони починають формувати з’єднання для пошуку німецьких рейдерів, які діяли в Атлантиці. Середземне море було в цьому сенсі акваторією цілком спокійною – надводні кораблі противника не мали жодного шансу проникнути сюди. Однак французький флот виділив частину свої сил (есмінці типу «Бурраск») для охорони морських комунікацій між Ораном та Марселем. Це була найкоротша траса, якою доставлялись різноманітні вантажі та війська з африканських колоній до метрополії. Ще одним важливим завданням, яке виконували безпечні середземноморські бази, був ремонт ушкоджених кораблів. Наприклад, есмінець «Ураган», пошкоджений 5 грудня 1939 р. в Атлантиці внаслідок зіткнення з торговим судном, проходив ремонт в Бізерті. Добре обладнаний порт у Тулоні слугував основним осередком технічного обслуговування кораблів французького флоту.