ІV

Острозька школа, або, як її декуди називали і свої, і чужі, «академія», була в той час славна на всю Україну. Її заснував князь Василь-Костянтин як противагу єзуїтським ліцеям, у котрих вчили польського і латини. В протиставленні до того, князь назвав свою школу словено-грецькою. Та в тім часі без латини не було освіти, тому і тут, побіч греки, мусили вчити й латини, і її вчено більше, чим греки, бо до тої науки тяжче було знайти вчителя, чим до латинської. Тому-то, всупереч урядовій назві, яку надав школі основатель, вона називалася, силою факту, триязичним ліцеєм.

Князь Костянтин мав на цілі своєю школою ударемнювати змагання єзуїтів і збирати сюди руську молодь, яка в єзуїтських школах латиншилась і ляшилась. Пізнав він це на своєму старшому синові Янушу, який проти волі батька ще в молодім віці відпав від віри батьків і ніколи до неї не вернувся.

Відтак хотів князь виховати для руської нації і православної віри людей вчених, які б її обороняли і підпирали. На тому полі були великі недомагання.

Православне духовенство було темне і здеморалізоване. Сучасники говорять, що попа православного частіше можна було стрінути в шинку, як у церкві. До того були це великі неуки, що заледве вміли читати, а деякі і того не вміли. Польський уряд оставав під єзуїтським впливом і рад був з того, що руське духовенство не відповідало своєму званню. Прямо він ту темноту попирав. Те саме діялось серед вищої православної ієрархії, були єпископи, які навіть не були священиками. Тут робилось те, що в латинській церкві перед реформацією, а в Польщі – перед єзуїтами.

Православні єпископи нападали на себе збройною рукою, здобували приступом свої катедри, грабували церкви своїх дієцезій, а упірних попів виганяли з парохій киями або замикали їм церкви за те, що піп не зложив наложеної єпископом данини. Такий стан вів благочестя у пропасть, тим більше, що латинська церква при всім переслідуванні православ'я вміла той розпад у православній церкві для себе використати.

Коли ж усі православні дивились з закривавленим серцем на упадок батьківської церкви, то мусило таке саме діятись у серці князя Василя-Костянтина, який був по-синівськи прив'язаний до рідної церкви і мав силу тому розпадові покласти край.

Попри всі ті цілі наміряв князь Костянтин виховати у своїй школі духовенство православне освічене, карне й ідейне.

Початок Острозької школи припадає на рік 1580. До того часу була тут школа нижча, яких багато було на Україні, тому вона не могла нічим визначитися.

Князь добирав собі людей, де лише про них міг довідатися. Спроваджував їх до Острога і наділяв своєю княжою ласкою. Таким першим піонером української освіти був Герасим Смотрицький, шляхтич український з міста Смотрича. Він був гродським писарем у Кам'янці.

Не знаємо, де він вчився і яку мав освіту, однак то певно, що на такий уряд гродського писаря треба було мати освіту. На нього звернув князь свою увагу, і таки його до Острога стягнув, і поручив йому таке важне завдання. З пізніших письм Герасима Смотрицького бачимо, що він на той час був найгарнішим письменником і полемістом на Україні.

Ми не знаємо, який був заведений план науки в тій школі. З письма Захарії Копистенського бачимо, що вчили там, крім слов'янської мови, латинської і грецької, ще філософії, астрономії, математики і риторики. Розуміється, що теологія була тут окремим предметом науки.

Князь Костянтин змагався доповнити учительський збір поперед усього своїми людьми, яких лише міг стягнути. Відтак стягав сюди греків, виминаючи латинників, які могли б його плани ударемнити. Краще вже мали приступ представники нових релігій, як протестанти і аріяни, які так само поборювали латинську церкву.

Другою особою по Смотрицькім був о. Дем'ян Наливайко. Походив він з Гусятина, де його батько був ремісником. Батька вбив Каліновський, і тоді його три сини перебралися на Україну. Дем'ян Наливайко визначався вищою освітою і фанатичним прив'язанням до благочестя. На нього звернув особливу увагу, в часі свого побуту в Острозі, царгородський патріарх Єремія, і він наклонив князя, щоб узяв собі о. Дем'яна за свого сповідника. З тої причини о. Дем'ян мав великий вплив на князя. Цій обставині треба приписати, що козаки приятелювали з князем, а їх представник, Северин Наливайко, знаходив в Острозі безпечний захист і відпочинок.

Поволі зібрався тут значніший гурток учених, який зайнявся виданням книжок. Вікопомним ділом стало видання Біблії з передмовою Герасима Смотрицького.

Як наші кульчичане попали в Острог, то школа існувала вже 10 років. За той час вона гарно розвинулася. Приятель пізнішого гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного говорить, що гетьман вчився в Острозькій школі, тоді, як там квітли науки.

Зразу тяжко було хлопцям привикнути до такого життя, але з часом вложились у форму бурсацьких і шкільних порядків і були перші між своїми товаришами. Ними піклувався князь, ректор і о. Дем'ян, який частенько брав їх до себе і навчав того, чого в школі не вчили. Щиру прихильність і батьківське серце знайшли вони ще в міщанськім домі Плескачів. Усі їх там полюбили, як рідних дітей, і не було неділі та свята, коли б їх там не прошено на обіди.

Перший раз були там на обіді, ще як Степан Жмайло пробував в Острозі. При цій нагоді могли пізнати родинне життя тих патріархальних українських міщан. Родина Плескачів жила в просторім домі при вулиці Литовській. До дому прилягав просторий огород із садом. Наліво від сіней заходилося до світлиці, де жили старі Плескачі і приймали гостей. Звідси вели двері до дальших кімнат, де жили сини і зять з дітьми. На другім боці була майстерня, а далі комори і склади шевських матеріалів. В майстерні покладено лежанки для челядників і учнів. Тут вони спали, їли і працювали. Лише в неділі і свята заходила уся челядь до світлиці й засідала до одного стола з хазяїнами. Світлиця була простора і ясна, вікнами звернена до вулиці. Велика піч з зелених кахлів, кілька скринь з усяким добром і широчезна постіль під стіною. Під образами велика лава, прикрита килимом, і стіл, прикритий білою скатертю, на якім лежало все: хліб і сіль. Попід вікна йшла довга лава. Над вікнами – полиця з приборами кухонними. Чільна стіна проти входу завішана густо образами, на яких пишалися вінки з польових і огородніх квітів, що їх святили в церкві по празниках. Перед іконою богоматері висіла срібна лампадка. В неділі і свята приносили сюди другий стіл з майстерні, бо годі було всім поміститися.

Микола Плескач, як уже вище говорилося, давав усьому порядок і наділяв усіх роботою. Коло домашнього господарства поралась Плескачиха з донькою і невісткою.

В суботу надвечір прятано в робітні, і вже аж до понеділка не було ніякої роботи.

В неділю рано всі по-празниковому одягнені йшли до церкви. Мужчини – в довгих міщанських капотах, в високих смушкових шапках, жінки – в довгих хутрах, обрамлених кращим хутром з куниць. Старий Плескач, брав із-за образа великий молитвослов і йшов попереду з жінкою; за ними поступала вся сім'я зі старшими дітьми, челядниками й учнями. Малі діти лишалися зі старою бабусею-помивачкою вдома.

В церкві ставали на призначених для себе місцях. Плескачеві, як цехмістрові шевському, належалося почесне місце і цехова свічка. Він зараз розвертав свій молитвослов і співав голосно з криласом.

В тім порядку вертали з церкви. Жінки, пороздягавшися, виймали з печі зварену ще рано страву й ставили на стіл. Тепер мали право сідати до столу челядники, учні й парубки, що доглядали коней. Дівки від корів обідали окремо. Вони мусили при обіді послугувати. Обід зачинався молитвою, котру відмовляв голосно старий Плескач. Під час обіду ніхто не говорив. Лише сьорбання й жування було чути.

Степана Жмайла посадили на почесному місці. За ним посідали хлопці. Хоч вони молоді ще були, та не випадало саджати їх між челяддю, бо то спудеї вищої княжої школи.

Лише як поставили в збанках мед, розв'язалися язики, й розпочалася гутірка.

Плескач приказав кому-небудь повторити нинішнє казання в церкві, яке було Євангеліє. На ту тему велась розмова. Плескач не міг тому подарувати, хто в церкві не вважав на слово боже.

Аж після того пішла розмова на інший шлях. Плескач випитував про те, як їх князь прийняв, і оповідав про місцеві відносини. Степан розказував про відносини в Самбірщині, про переслідування православних, про те, що православним не можна ставити церков у середині міста. Говорив, як то королівські комісари хотіли записати шляхту всупереч їхнім клейнодам і шляхетським грамотам у інвентар, як шляхта аж шаблею мусила оборонятися та силою комісарів прогнала. Бо ж їхні привілеї шляхетські походять ще від князя Льва. Плескач слухав усе те, хитаючи головою, а далі каже:

– Слава, честь і поклін нашому князеві, його милості Костянтинові, щасливі ми, православні, під його могучою рукою. За його плечима ми безпечні, мов у Бога. Ніхто нам нашої благочестивої віри не сміє чіпати, а церкви наші ставить сам князь, великоліпні і багаті. У нас свобода. Нема ніякого гніту. Ось я був собі бідним шевцем, коли сюди прийшов, як його милість прикликав сюди усяких ремісників, рукодільників, а тепер я не послідній, як бачите, багач. А всього доробився власною працею і пильністю, нікого на гріш не покривдив. І нічого, і нікого мені боятися, хіба страху господнього. Є в мене всього подостатком, ще й на бідних стане. Ніхто мені того не відбере, бо нашого Острога ніхто не здобуде. Татари кілька разів заганялися, коли-то хотіли захопити в ясир княжу дочку Катерину, що за князя Радивила вийшла. Нічого не вдіяли, лише зубів наломили.

– Чи ви ведете своє ремесло на замову?

– Ні, я роблю на запас. Потім свої вироби розвожу по ярмарках. Мої ярмарки між Львовом і Києвом. Великі пани в моїх чоботях ходять, бо в мене товар добрий і тривалий. На партацтві я свого знаку не дам. Врешті, я мушу другим за примір служити, бо я старший у шевському цеху.

– А який ваш знак?

– Який? Три звіздочки – на зап'ятку, між підковою побіч себе, а одна, більша, – спереду. Такі самі знаки ставлю на шкурі всередині халяви. Ніхто їх не бачить, бо вони закриті підшивкою. Лише як підшивку відпореш, то їх побачиш. Це на те, щоби ніхто знаків на зап'ятку не підробляв на партацькім чоботі і мого верстату не знеславлював. Я зараз пізнаю фальш, бо ніхто не потрафить звіздок розмістити, як я сам своєю печаткою.

– А коли б ви такого зловили?

– Го-го, за це велика кара. Цех може його з шевської корпорації викинути, і ніколи вже не міг би бути майстром.

– А як тут у вас татари поводяться?

– То дуже добрі люде. Одне, що не мають трунків, бо цього їм їхній пророк заказав. Вони працьовиті і додержують слова. Ніхто їм не робить кривди, їхньої віри ніхто не чіпає, тому вони е добрими сусідами, а за нашим князем то пішли б в огонь, так його люблять. По-нашому говорять вже, як би й ми, хоч між собою усе галакають по-своєму.

– Щасливі ви, що такого доброго князя маєте…

– Нашому князеві дай Господи много літ прожити, бо що потому буде, то Господь знає…

Плескач задумався і став хитати головою.

– А хіба ж що? Нема в нього дітей?

– Та що з того? Найстарший син Януш цілком відвернувся від прадідної церкви. Він уже лях, не наш…

– А князь на те позволяв?

– Що має робити? Бачите, мама була ляшка та й сина за собою потягла, а решти доконали єзуїти та й перевертня з нього зробили.

– Я би на те не позволив. Видно, що в панів інакше жиють, як ми, прості люде.

– Ні, ви того не знаєте, який князь строгий чоловік. Його син Януш, а так само й інші два сини, не сміють при батькові сісти, ані словом відізватися, поки не дістануть на те дозволу, не сміють нічого зробити без дозволу князя. Говорять, а ми то всі добре в городі знаємо, що князь дуже гнівався на сина, грозив, просив, – не помогло нічого, а тепер князь сина дуже любить, може, за те, що такий впертий. Другий син Костянтин, зразу гуляка великий, відтак і він став перевертнем, а тепер богомолець. Нічого з нього не вийде. Може, ще з наймолодшого, Олександра, вийде що путнього. Він теж з ляшкою вженився, але, певно, старий князь сам виховувати буде внуків і не пустить їх на чужину, бо вже на Янушеві попікся. Чимало клопотів та гризот перейшло понад головою нашого доброго князя. А та його братанка по Іллі, княжна Гальшка, скільки князь мав із-за неї і її матері процесів, боротьби з її мужами та з тестем, вітчимом.

– Вона вже не жиє?

– Господь змилувався та й забрав її до себе. Вона була божевільна, таке їй Господь дав. Бувало, не можна було видержати, як зачне, бідна, на замку з своєї вежі голосити та кричати. Кажу вам, аж морозом проймало. Цілий город, почувши її плач, крик, тільки хреститься, а дітвора ховається по кутах та плаче налякана. Такої долі не хотів би я мати і за ті княжі скарби, за те золото, що має його наш князь під своїм замком… І від того часу князь посумнів, згіркнів та лише в молитві шукає розради, потіхи. Бідний він. Він неприступний ні для кого. Одна його дочка, Катерина, вміла з батьком дійти до ладу, вона одна могла роз'яснити його чоло. Страх як її князь любив. І тому, коли хто потребував князя, то хіба через отця Дем'яна або княжну Катерину діпнув свого.

Плескач оповідав те про княжі справи, що знали всі острожане, а що кульчичан дуже цікавило, як нове, нечуване. Степан мотав на вус і запам'ятовував, щоби відтак дідові Грицькові розповісти. Хлопці цікаво й радо слухали, бо відтепер їх доля була зв'язана на довгі часи з тим славним паном на Острозі.

Вже стало сонце хилитися на захід. Хлопцям час було вертатися до бурси, а Степан з наймитом ладився в дорогу.

Плескач вишукав їм певну, дуже чисельну компанію солярів, що їхали з Острога до Дрогобича. Можуть разом переїхати геть поза Львів, значиться, поза той страшний Янівський ліс.

Прийшла хвиля розстатися. Марко розплакався. Петро закушував губи, щоби не плакати вголос. Усім було жаль. Розставалися на довгі літа, а може, ніколи вже не побачаться. Це в божих руках.

Степан не втерпів, щоб востаннє не сказати, може, вже десятий раз:

– Хлопці, вчіться, слухайте старших, не зробіть сорому нашому шляхетському родові Жмайлів.

– А до нас заходьте, коли вам буде завгодно, як до своїх рідних, – говорила Плескачиха їм услід.