Мої сусіди водять дітей до школи, яка розташована за тридцять метрів од верхніх, «мирних» барикад. Щоранку по вулиці Прорізній, що спускається до Хрещатика, сотні батьків ведуть своїх маленьких дітей. Під Майданом Незалежності, на якому вже два місяці йде цілодобовий мітинг, працює двоповерховий підземний торговий центр, в якому є і кілька кафе, і супермаркет, і ювелірні магазини, і навіть відділення банків. Усі ці магазини, кафе і банки спокійно працюють, так само, як і десяток кафе на самому Майдані. Неподалік працює Головпоштамт, до якого можна зайти і погрітися. Життя продовжується. Тільки тепер зі сцени Євромайдану не виступають рок-музиканти. Мої друзі, що проводять на Євромайдані багато часу, скаржаться, що всі рок-гурти України виступали на сцені для мітингів уже по три рази. Зі сцени виступали і поети, і лікарі, і політики. Тепер бажаючих виступати не так уже й багато. В основному це майже професійні революціонери, які пройшли «школу Євромайдану». На екрані сцени показують новини об’єктивних телеканалів, іноді виступають зарубіжні гості. Вчора, коли я стояв перед сценою, після показу документального фільму про В’ячеслава Чорновола – одного з перших лідерів українського демократичного руху, який загинув у дивній автокатастрофі якраз перед президентськими виборами в 1990-х роках, – виступав поляк, ветеран руху «Солідарність». Він говорив по-польськи. Його жадібно слухали більше тисячі чоловік. Слухали, стоячи на десятиградусному морозі. Я стояв біля намету, на якому було прикріплено табличку з назвою маленького волинского містечка. Із залізної труби, вставленої в спеціально вирізану в брезенті дірку, шугав дим. Усередині великого військового намету в залізній печі-буржуйці горіли дрова. З намету вийшов сивий чоловік років шістдесяти, неголений, у теплій куфайці та ватних штанах зеленого кольору. Постояв, слухаючи польського гостя, зітхнув і зайшов назад до намету. Мені важко уявити собі, скільки він уже вислухав виступів на Євромайданi. Тут уже два місяці як є «постійне населення». Є люди, які приїхали з Галичини і Волині два місяці тому після того, як перші студентські протести проти відмови Януковича підписати Угоду про асоціацію з ЄС були жорстоко придушені спецпідрозділами міліціі. Тоді слово «жорстокість» мало інше, більш м’яке значення, ніж сьогодні. З сьогоднішньої точки зору та нічна атака на романтично налаштованих студентів уночі з 29 на 30 листопада минулого року здається виявом дурості представників української влади. Те, що відбувалося в січні 2014 року, вже більше схоже на злочин, ніж на дурість.

Учора ввечері я спокійно пройшов разом із сотнями інших людей з Майдану Незалежності на Європейську площу, від якої вгору, до будівель Кабінету міністрів і парламенту йде вулиця Грушевського, перегороджена барикадами протестувальників і лінією оборони спецпідрозділів міліції та внутрішніх військ. Ще декілька днів «лінію оборони» уряду було укріплено поставленими впоперек дороги автобусами та вантажівками. Протестувальники спалили цю техніку, і вчора ввечері її вже не було. Одначе всі підворіття найближчих будинків заблоковано військовими машинами. У цих будинках, як і раніше, живуть кияни. Хочеться вірити, що жоден із них іще не постраждав, проходячи повз демонстрантів і бійців спецназу до себе додому. Але цього я не знаю, як не знаю і точну кількість убитих і поранених демонстрантів. Думаю, що цього поки що не знає ніхто. Адже те, що відбувається нині, не піддається ніякому аналізу. На боці урядових сил воюють незрозумілі люди в цивільному, які стріляють у демонстрантів не гумовими, а справжніми кулями. Зверху, з дахів будинків на вулиці Грушевського, з боку, захищеного міліцією, не тільки по протестувальниках, але і по журналістах і фотокореспондентах стріляють снайпери, і при цьому стріляють у вічі. Ці снайпери зробили каліками по зору вже більше двох десятків демонстрантів і п’ятьох журналістів. Учора ввечері, коли я там проходив, атмосфера була спокійною. Жінки й чоловіки, дівчата й молоді хлопці лопатами зішкрібали сніг із дороги і запаковували його в мішки, а мішки несли до барикад, аби зробити ці барикади вищими й надійнішими. Інші демонстранти і просто співчувальники несли до барикад старі покришки для нічних вогнищ. А зверху, з боку солдатів і спецназу, вниз біжить вода. Біжить уже кілька днів, відтоді, як «водомет» підключили до пожежного крана. Ця вода вже перетворила поверхню бруківки між супротивними сторонами на ковзанку, але тепер вона біжить акуратним бурхливим струмком. Протестувальники на своїй території обгородили її русло мішками зі снігом, відвели її в центр Європейської площі, де вона розливається і тут же замерзає, після чого протестувальники її лопатами вантажать у нові мішки і несуть їх до барикад. Із кожним новим шаром мішків, заповнених льодом і змерзлим снігом, барикади видаються все більш і більш надійними. У повітрі висить гар від згорілих минулої ночі покришок, але запаху газу, який використала міліція дві ночі тому, вже немає. Триває звичайний київський вечір.

Потім прийшов наступний день. Надійшли новини про нову зустріч президента Януковича з лідерами опозиції. Янукович запропонував одному з лідерів Арсенію Яценюку пост прем’єр-міністра, а Віталію Кличку – пост віце-прем’єра з гуманітарних питань. Третьому лідеру, голові радикальної націоналістичної партії «Свобода» Олегу Тягнибоку, президент нічого не запропонував. Навіть на 68-й день протестів влада не припиняє спроб посварити між собою лідерів опозиції. Яценюк і Кличко не погодилися на пропозицію президента і не відмовилися. Хоча ясно, що вони не погодяться, адже прийняти ці пропозиції означає вступити на службу до президента Януковича, з яким вони воюють. Але головна проблема насправді нині в іншому. Чи знайдуть компроміс Янукович і лідери опозиції – важливо тільки частково. Адже 80 % протестувальників-українців не вважають, що лідери опозиції представляють їхні інтереси. А це означає, що лідери опозиції не в змозі вплинути на припинення протестів. Заспокоїти країну може тільки президент Янукович, якщо публічно оголосить про дострокові президентські вибори. Але він цього робити не поспішає. Адже на його боці міліція, суди й армія. Також він не поспішає оголошувати надзвичайний стан, хоча останню погрозу його ввести було озвучено сьогодні в зв’язку з захопленням протестувальниками будівлі Міністерства юстиції. Будівлю було добровільно звільнено демонстрантами. У місті висить напружена тиша. На вівторок 28 січня призначено позачергове засідання українського парламенту. Те, чим воно закінчиться, визначить найближче майбутнє країни. Чи це мені тільки здається? Засідання українського парламенту може визначити дату наступного засідання українського парламенту. Це більше схоже на реальність.

Ну і не можна забути про ту Україну, яка проти нинішньої влади. Наскільки вона не проти – зрозуміти важко. Але Донбас живе своїм життям. Там завжди існувала жорстка ієрархія відносин, там ніхто не протестував проти влади. Там живуть мільйони людей, які працюють на заводах і шахтах, які вважають, що вони своєю працею годують усю решту України. Їх переконали, що вони – найправильніший тип українців. Вони поважають владу, вони займаються своєю працею і не лізуть у політику. Може, саме через це там практично не буває добровільних політичних маніфестацій. Жителі Донбасу дивляться російські телеканали та російські новини. Вони розмовляють російською, а всіх жителів Західної України вважають націоналістами і фашистами. До 2010 року багато з них любили Росію і Путіна. Це вони обрали Віктора Януковича президентом. Тому що він один із них. Тому що у нього, як у багатьох в Донбасі, було важке дитинство. Тому що він був губернатором Донецької області й жорстко тримав усю область у руках. Чимось він нагадував жителям Донбасу Йосипа Сталіна, точніше, міфічну характеристику Сталіна – «суворий, але справедливий».

«Один місцевий журналіст якось прийшов до губернатора Януковича брати інтерв’ю. Довго розпитував губернатора про його життя і про роботу. І ось в якийсь момент губернатор Янукович сам запитав журналіста: «А чому ви такий блідий?» Журналіст здивувався запитанню, але відразу пояснив, що погано спить, що мати тяжко хвора і йому доводиться постійно шукати можливість заробити гроші їй на ліки. Після інтерв’ю журналіст вийшов до приймальні, зняв із вішалки пальто. Одягнувся і, заклавши руки в кишені, раптом намацав конверт. Вже на вулиці витягнув конверт із кишені пальта і заглянув усередину. Там він знайшов тисячу доларів стодоларовими банкнотами. «На ліки для мами», – зрозумів він і подумав про Януковича тепло і з вдячністю». Я взяв цю історію в лапки, бо не знаю: чи правда це. Ця історія виринула 2004-го року перед президентськими виборами, які плавно перейшли в Помаранчеву революцію.

Іноземні журналісти часто запитують мене про існування двох різних Україн: Східної України і Західної. Так, Західна Україна завжди відрізнялася від Центральної і Східної. Західна Україна увійшла до складу СРСР 1939 року за пактом Молотова – Ріббентропа, але фактично стала частиною Радянської України тільки після закінчення Другої світової війни. Одначе до початку 1960-х років на території Західної України йшла партизанська війна проти комуністів, військ НКВС і представників радянської влади. У цій війні з обох сторін загинули тисячі людей. Десятки тисяч було заарештовано. Пам’ять про цю боротьбу не тільки досі жива, але й повністю легалізована на території Західної України. Іменами тих, хто боровся проти радянської влади, названі вулиці та площі. У місті Стрий Львівської області відкрито Музей родини Степана Бандери – одного з лідерів антирадянського опору. У Львові створено музей «Тюрма на Лонцького», де можна відвідати катівні НКВС-КДБ, через які пройшли тисячі борців проти комунізму. Дух спротиву комуністичній диктатурі досі сильний на Західній Україні. Тепер – це дух опору будь-якій диктатурі. Цікаво, що за останні двадцять років дух Західної України поширився і на столицю – Київ, і на інші центральні регіони країни. Межі Східної України за останні двадцять років не змінилися. Основою східного регіону є дві найбільш густонаселені «шахтарські» області – Донецька і Луганська. «Продовженням» східного регіону можна назвати Дніпропетровську, Харківську, Запорізьку області, але там Партія регіонів вже не така всесильна, та й народ більш вільнолюбний.