7

Радянських їдалень по центру міста відкрилося вже штук п’ятнадцять. Про це Самсон від удови двірника знав. Як і те, що годували там держслужбовців із особливими талонами і що до цих обідніх талонів хліб не входив.

Усередині його зустрів апетитний запах трохи підгорілої пшоняної каші. Він обережно підійшов до куховарки, що стояла по інший бік від столу видачі.

– Ви без талонів годуєте? – запитав.

– Ви за списком губвиконкому? – запитала вона й почала шукати очима щось під столом видачі, мабуть, цей список.

– Ні, я так, просто зголоднів.

Вона глянула на приміщення їдальні, у якому в цей час тільки одна жінка голосно їла суп.

– Добре, – зітхнувши, тихо сказала. – Пшоняна каша з підливою і чай. Шість п’ятдесят.

– Це якими? – обережно поцікавився Самсон.

– А які у вас є?

– «Керенки».

– Тоді двадцять, – перейшла вона на шепіт.

Пшоняну кашу з густою коричневою підливою жувалася важко, але вона виявилася смачною. На кінчику ручки ложки з дивного сірого і легкого металу, може, з нечистого алюмінію, була видавлена п’ятикутна зірка. Вона весь час відволікала Самсона від їжі, йому хотілося її розгледіти. Та й рука, яка звикла до важкого та благородного столового начиння, тримала ложку невпевнено, навіть поблажливо. А до цього ще додавалося відчуття, що в ложки свій кислувато-іржавий присмак, який залишався на губах після кожного її дотику. Присмак Самсон запивав чаєм. Чай своєю солодкістю допомагав пропихати кашу глибше в глотку, у горло, у стравохід. У міру спустошення тарілки з синім написом по краю «Советская столовая» шлунок Самсона наповнювався вагою і спокоєм. Думки поступово відходили від їжі й починали «задивлятися» на інші теми. Згадалася Надія, яка спочатку, перед зустріччю, уявлялася йому тендітною, тонкою, легкою. Після зустрічі, яка перевернула це уявлення на протилежне, розчарування не настало. В її спортивній тілистості й навіть у тому, як на ній насилу застібався чорний каракулевий кожушок, у всьому цьому ввижалася йому неймовірна, майже акробатична стійкість до повсякденного життя, що втратило цю стійкість, та до його викликів і проблем.

«Як же тепер я їй кімнату дам, якщо до мене червоноармійці вселилися? – замислився Самсон не без гіркоти. – Може, переведуть їх куди незабаром? Не може ж армія по квартирах громадян жити!»

Сашко Бабукін зустрів його з підозрою, але до квартири впустив. Звичайно, після двох революцій 1917-го і після кривавого 1918-го кожен чоловік, який зустрічав знайомого, навіть друга, якого останні два роки не бачив, не без страшних передчуттів розпитував, що той робив у цей час смути й крові.

– Ти ж усе там живеш? На Жилянській? – запитав Бабукін обережно, поправляючи опущені вниз тонкі кінчики вусів, відрощених якось по-особливому, не так, як він їх раніше носив. Раніше вони тонкими гострими китицями обабіч носа трохи вгору дивилися.

– Так, там же, – Самсон присів на запропонований стілець біля шахового столика. – Тільки тепер сам. Батька недавно вбили, а мама з Вірочкою від легеневої інфекції померли.

– Горе ж яке!.. – задумливо мовив Бабукін і пожував товсті губи.

Сам він зберіг дебелість тіла, незважаючи на продовольчі кризи, які з дивовижною регулярністю змінювали одна одну назвами, але не змістом. Хлібна криза була змінена молочною й масляною, та була змінена м’ясною, м’ясна – круп’яною і знову хлібною.

– А до тебе на постій нікого нова влада не привела? – озирнувся поглядом по широкій вітальні Самсон, зупинивши свою увагу на високому підлоговому годиннику, час на якому не міг відповідати дійсному.

– Ні, Радомицький уберіг від цього. Видав охоронну грамоту, що звільняє від реквізицій, мобілізацій тощо!

Самсон, почувши прізвище ще одного з колишніх товаришів, підвів голову, з цікавістю у вічі Сашкові Бабукіну подивився, ніби прохаючи про продовження.

– Він же тепер начальник на залізниці! – додав господар квартири. – А залізничники, вони від усього поганого звільнені!

– Так ти тепер залізничник?

– Я – ні, що ти! Я на електростанції.

Самсон задер голову й подивився на електричну лампочку, єдину, що світила з чотириріжкової люстри.

– Он як! – здивувався він. – Пощастило тобі! І освіта стала в нагоді!

– Де там пощастило! – відмахнувся рукою Бабукін. – Ось ти платиш за світло?

– Ні, – відповів Самсон. – Так рахунків же не надсилають!

– Ніхто з громадян за світло не платить! Тільки місто за трамвай доплачує і з паливом допомагає! А палива вже майже немає! Ми ж на дровах тепер електрику робимо! Ще дві баржі з дровами на Дніпрі залишились, а потім що? Мости дерев’яні розбирати?

– Атож, – гість співчутливо закивав. – Я ж і сам бачу, світло тільки ввечері, та й то не завжди, вода – вранці й увечері, та й не щодня!.. Я про інше хотів порадитися. Може, у тебе там якась робота для мене знайдеться? Ну щоб справою займатися.

– Роботи багато, – посміхнувся Бабукін. – І зарплата хороша. Тільки її не платять.

– Як не платять?

– Так, не платять. Талони дають, картки, бони якісь на відріз сукна. А грошей майже немає, тому що громадяни за світло не платять… Хочеш таку роботу? Тоді влаштую!

– Треба подумати… – Самсон знітився, і господар у відповідь на це ще раз усміхнувся, тільки тепер з гіркотою.

– Думай-думай! І не поспішай! Зараз поспішати мусять тільки ті, хто фанерні пам’ятники ставлять!

– А їм чого поспішати?

– А їм платять грошима за кожну голову пам’ятника! За двоголовий бюст – подвійно! Художники тепер у привілеях! Не те що інженери!..

8

Зайшовши в коридор, Самсон спочатку натрапив на військові ящики, а потім, у темряві, і на гвинтівку, що до стіни приставлена була, як мітла. Вона впала й вистрілила. Від переляку Самсон навкарачки присів і почув крізь гуркіт, як усередині квартири з гуркотом двері зачинилися.

Дочекавшись тиші, він іще раз клацнув електричним вимикачем лише для того, аби переконатися, що світла дійсно немає. Потім пройшов до вітальні, знайшов у звичному місці сірники та свічку. З нею в руці озирнувся, намагаючись зрозуміти: куди червоноармійці поділися? Там їх не було, і він заглянув до батьківського кабінету. І побачив їх у кутку просто на підлозі, сидять із переляканими, а тому при свічці ще більш драматичними обличчями.

– Ти це що? – тремтячим голосом запитав Антон, підводячись.

– Темно, – відповів винувато Самсон. – Вона впала й вистрілила.

– Це ти гвинтівку зарядженою залишив? – Антон обернувся і злобно зиркнув на товариша.

– А чого я? Я не заряджав! – відповів Федір, теж піднімаючись із підлоги.

Самсон їх уже не слухав, він намагався зрозуміти, як вони на ніч у цьому кабінеті розмістяться, де тільки канапа й стоїть.

– Може, вам краще у вітальні спати? – запитав він.

– Велика дуже! – відповів Федір, почухавши неголену щоку. – Оборону важко тримати!

– Яку оборону? – не зрозумів Самсон.

– Ну, якщо нападуть. Треба бути завжди готовим, щоб оборону тримати. Тут менша, зручніше.

– А як же ви будете оборону тримати, якщо гвинтівки в коридорі?

Не помітивши в питанні іронії, червоноармійці перезирнулися.

– Нє, на ніч сюди заберемо, – сказав Антон. – Тільки нам тут матрац треба й теплі покривала.

Знайшов їм у комірчині Самсон два вузькі матраци, зі скрині постільну білизну витягнув. Навіть одну велику подушку дістав, що сильно пахла сапокарболем^[2].

Вийшла на підлозі кабінету лежанка, при якій, звичайно, головами вони в письмовий стіл упирались, а ногами – в канапу.

– Ну йдіть, ми тепер спати будемо! – почав Антон випроваджувати господаря, коли на підлогу постіль розкладено було.

Самсон і пішов. Підтопив свою грубку трохи, прислухаючись до шелесту з батьківського кабінету. Потім спати ліг.

Сон довго не приходив, заважав йому сумовитий вітер за вікном. Але коли вітер стих, поплив повільно Самсон у царство Морфея. Уже й хвилі його теплі щоками відчув, як раптом десь поруч шепіт пролунав:

– Ти той, посунься! – Голос явно Антону належав.

– Я ж і так скраю, куди ще? – прошепотів у відповідь другий червоноармієць.

– Матрац же сирий, його б на грубці спершу пропарити!

– Так у них тут грубки нікудишні, простінкові, тільки повітря гріти!

– Це точно! І то не гріють! Та він просто дрова на нас шкодує!

Виразність почутого насторожила Самсона, і він розплющив очі. Перевірив рукою пов’язку – та сповзла, оголивши вушну раковину.

– Може, убити його? – прошепотів Федір. – Непотрібна людина, а квартира багата, якщо пошукати, знайдемо чимало!

– Спи, Федю, – відповів другий. – Тобі б тільки вбивати! А коли заборонять, а ти вже звик? Куди підеш? На дорогу?

– Та чого звик? Не звик я! Усе одно болісно вбитих бачити!

– А комісар що сказав учора? Не пам’ятаєш? Ніяких випадково вбитих!

Самсон поправив пов’язку, обережно сів на ліжку, весь на слух перетворився. Стало йому остаточно зрозуміло, що це його ж відрізане вухо, яке там, у шухляді письмового столу в батьківському кабінеті лежить, його про небезпеку попереджає. Інакше як би він цей шепіт почув?

«Тікати?» – подумав він і відразу заперечливо головою хитнув. Нíкуди було тікати. Можна було б до вдови спуститись, у неї до ранку посидіти. Вона пустить. Але потім що? Таж це його дім, його квартира! Чому він мусить тікати? Може, взяти гвинтівку і знищити їх? Тільки як перевірити, що в ній, у тій, що не впала і не вистрілила, патрон є? І якщо є один патрон, а цих двоє, то другий потім його самого вб’є. Вони ж убивати вміють, в армії цього вчать. А може, в їхню армію тільки тих беруть, хто вже сам убивати навчився? Он скільки трупів вулицями Києва рік тому лежало? Та й пізніше теж. І коли батька вбили…

Самсон обережно встав із ліжка. Холодна дерев’яна підлога вколола голі ступні. Він намацав капці, вліз у них, і ступням тепліше стало.

– Не треба його вбивати, – знову прошепотів Антон, і Самсон на мить вдячність до нього відчув.

– Я ж тіки так, запропонував, – дав задній хід Федір і голосно позіхнув.

– Ти ж не хочеш в одній квартирі з трупом жити? – вів далі високий червоноармієць. – А винести й на вулиці кинути вже не положено. Двірник помітить і поскаржиться, та й патрулі ходять…

– Холодно якось, і ці воші, суки, кусаються! Їм, напевно, теж холодно! – Федір знову позіхнув.

– Чого це їм холодно? Ти ж іще живий, іще теплий!

Після цього замовкли вони, а ще через хвилину почув Самсон хропіння. Злякався спочатку, що тепер до ранку це хропіння чути буде, але, мабуть, хропун повернувся зручніше, і стало в голові у Самсона тихо.

Він вийшов до вітальні, постояв у темряві. Зіщулився через холодне повітря. А потім одягнувся і зі свічкою в одній руці та з порожнім мішком у другій до підвалу по дрова спустився. Набрав їх десятка півтора та обережно, переступивши знову через рипучу першу сходинку, піднявся до себе.

Затопив камінну піч, від якої тепло й на його спальню йшло. А потім вирішив і другу піч у вітальні затопити, ту, що задньою стінкою кабінет батька обігрівала. Туди навіть більше дров не пошкодував, думаючи, що в теплі червоноармійці довше просплять і, можливо, у хорошому та мирному настрої прокинуться.

Ті вийшли вранці з кабінету дійсно добросердними. Попирхали по черзі, умиваючись у ванній кімнаті, – водопровід, на подив, працював. Потім, ні слова не сказавши, пішли, закинувши на плечі гвинтівки.

При денному світлі помітив Самсон, що куля, увечері з гвинтівки вилетівши, розщепила товсті дубові двері з коридору до вітальні й там же застрягла. Пошкодження дверей виявилося неприємним для ока, але малопомітним, тому що було воно внизу, за вершок від підлоги.

Повертаючись думками від учорашнього випадкового пострілу гвинтівки до життя, зрозумів Самсон, що настала п’ятниця, і саме в п’ятницю кликав його лікар Ватрухін, аби очі почистити.

Цього разу замкнув він за собою двері, вважаючи, що червоноармійська служба тільки до вечора закінчується. У стьобаній ватяній куртці та в брудних пом’ятих штанях, аби не привертати на вулиці уваги, вирушив Самсон до лікаря.

По Жилянській чулося хлюпання води під чобітьми перехожих. Мерзлі сміттєві кучугури пахли сильніше, а це означало, що весна знову почала відвойовувати в зими свій календарний простір. Березень знехотя наближався до квітня. Десь недалеко пролунав дзвінок трамвая, а через мить і сам він виринув із Володимирської та задзвенів по Жилянській до своєї кінцевої зупинки.

На розі з Ковальською Самсона зупинив стукіт молотків. Він здивувався, озирнувся й побачив робітника, що стоїть на дерев’яній драбині, приставленій до будинку. Поверх назви «Ковальська» він прибивав шматок фанери з чорним написом «Ул. Пролетарская».

Перед будинком лікаря Самсон відчув неспокій раніше, ніж зрозумів його причину. З фасаду над дверима пропала довга вивіска, яка сповіщала, що в цій будівлі приймає лікар із захворювань очей. Серце в Самсона стислося, і з пам’яті виринув нічний шепіт Федора: «Може, убити його?»

Страшні передчуття, однак, не повернули Самсона назад, переміг він їх і постукав у двері ввічливо, як годиться.

Літня прислуга лікаря впустила візитера відразу. Вигляд у неї був поганенький, бліда обличчям, а навколо очей мала темні кола, що свідчили про безсонні ночі.

– Ага, – зрадів, побачивши Самсона, лікар. – Не забули! Ну проходьте, проходьте! Тут поки що Тонечка прибирає.

Прислуга дійсно почала підмітати з підлоги розбите скло. Сам Ватрухін одягнений був у домашній теплий халат, але на плечах і на грудях до халата причепилася тирса і якесь інше теслярське сміття.

– У мене тут уночі неприємна пригода сталася, – заговорив лікар Ватрухін, почавши обтрушувати халат, на який сам, здавалося, звернув увагу тільки зараз – завдяки пильному погляду Самсона. – Увірвалися до будинку два солдати, з ліжка підняли! Один кричав: «Лікуй!» і гвинтівку наставляв. Виявилося, що він своєму товаришеві під час політичної суперечки око багнетом виколов! А тут моя вивіска, як на зло! І він цього бідолаху з оком, яке витекло, до мене штовхає! І кричить: «Лікуй, сволото!» Я ж йому намагаюся пояснити, що лікувати ж уже нема чого! Але потім повів до кабінету, обробив рану, той волає, цей багнетом мене в бік поколює, квапить. Я пояснюю, що тут уже все, тільки треба стежити, щоб сепсису не було, у сухості очну ямку тримати. А він мені продовжує: «Лікуй, а то я тебе вилікую!» А в медичній шафі, як на зло, очний протез лежав, декоративно-рекламний. На згадку про покійного товариша-протезиста. Цей солдат із гвинтівкою багнетом скло в шафі розбив, схопив око й мені тицяє: «Вставляй йому! Рятуй мого товариша!» Я йому пояснюю, що очі роблять за розміром і після того, як очниця заживе. Словом, забрав він очний протез, у кишеню шинелі запхав і пообіцяв повернутися та каменя на камені не залишити. Повів свого товариша. Я тоді двох двірників із сусідніх будинків підняв, скинули ми втрьох із будинку вивіску, і взяли двірники її в оплату праці для розпалювання! Ну гаразд, я вже відсапався від цих неприємностей. Тільки замок дверей пошкодили ще, треба полагодити. Показуйте ваші очі!

Звільнив лікар рогівку ока Самсона від чужорідної частинки, саму сітківку гарненько оглянув.