Розділ 12. Дорога на Ломжу. Підляське воєводство

– Ну, тут я повертаю, – обернувся візник-поляк до Кукутіса, призупинивши коня окриком. – Якщо хочеш, можеш у мене переночувати. Адже скоро стемніє!

Кукутіс озирнувся назад. Побачив позашляховик із увімкненими фарами, що наганяв їх. Джип, не зменшуючи швидкості, об’їхав віз, що стояв на його шляху, і помчав далі. А праворуч за засніженим полем лежало село, посеред якого гордо стояв і виблискував сріблястим хрестом великий костел.

– Ні, дякую, – Кукутіс зістрибнув на дорогу. – Піду я ще трохи вперед. Та й тобі краще буде!

– Чому мені краще буде? – здивувався візник-поляк.

– Я в чужих оселях легко приживаюся! Давно за собою такий гріх помітив. Де переночую, там, буває, й залишаюся…

– Що, поки не виженуть? – поляк зацікавлено дивився в очі Кукутісу.

– Ні-і, мене не виганяють… Просто перестають помічати. Я до будь-якого обійстя характером підходжу. Характер у мене – те, що треба. Я – скрізь у світі вдома. А потім, прижившись, сам іду. Я ж бо знаю, що в гостях добре, а в дорозі – краще!

– Так, – закивав поляк. – В дорозі краще, ніж у гостях! Але дорога все одно веде або додому, або в гості… Ну, нехай щастить!

Він перевів погляд з Кукутіса, що стояв на дорозі, на конячку.

– Но-но, пішла! – і його короткий батіг несильно торкнувся кінського крупа.

Кукутіс стояв і проводжав поглядом підводу, що звернула на польову стежку. Потім знову озирнувся назад – зимове повітря загусало, каламутніло.

Провів Кукутіс тильною стороною долоні по щоках. Огрубіла шкіра пройшлася по щетині. Він немов прислухався до волосся шкірою кисті. По довжині волосків безпомилково визначив час, адже голився рівно о дев’ятій ранку, отже, зараз десь пів на третю. Можна було б перевірити, витягнувши з кишені короткого плащика годинника, але навіщо? Навіщо йому точний час, якщо він не спізнюється на потяг і не спізнюється на літак? Певна річ, що так чи інакше він усе одно запізниться, однак відбудеться це не зовсім із його вини. Він уже стільки разів в житті спізнювався прийти на допомогу, тому що передбачити, коли і де знадобиться його поміч, за допомогою точного часу було аж ніяк неможливо. Точний час діє тільки там, де є розклад. Та й то не скрізь. А який розклад може бути у нещасного випадку чи недуги? Або в смерті? Га? Чужий біль він відчував серцем і дуже здалеку. І серце в цей момент ставало глобусом болю, на якому, як і на звичайному шкільному глобусі, вписані були країни та континенти, точками жирними були позначені столиці великих держав. І ось кольне у нього серце ліворуч і внизу, і розуміє він, що комусь із литовців в Іспанії чи Португалії погано стало. Але щоб збагнути, де знайти цього нещасного, треба набагато ближче до Іспанії або Португалії опинитися. Вже точно не в Польщі, а десь ну хоча б на половині дороги між Варшавою та Мадридом!

«Атож!» – погодився зі своїми думками Кукутіс і кивнув.

І продовжив свій шлях. За наступну годину його обігнали дві вантажівки й автобус, а назустріч – жодної машини. Небо в сутінках стало опускатися швидше. Попереду вогники села замаячіли. І додав Кукутіс кроку, спритно закидаючи свою дерев’яну ногу поперед здорової. Час від часу озирався назад, аби вчасно з дороги зійти в разі появи транспорту. Однак із боку Литви дорога була порожня, та й у бік Литви ніхто не їхав.

Холод посилився і став поколювати щоки. Дійшовши до повороту до манливих вогнів із вікон будиночків, Кукутіс звернув і відчув полегшення.

Як і годиться, крайній будиночок цього села був кособокий і не фарбований, і всім своїм виглядом волав про допомогу.

Кукутіс зайшов у прочинену хвіртку. Піднявся на дерев’яний поріжок, від чого дошки під ногами заскрипіли жалібно. Постукав у дерев’яні двері, оббиті грубою сірою повстю, з якої в Росії валянки катають.

Хвилини зо три минуло, перш ніж двері відчинилися, і в проймі з’явилася жінка років шістдесяти в теплій синій хустці, синій кофті і чорній грубій спідниці аж до підлоги.

– Dobry wieczór!^[13] – привітав її Кукутіс польською. – Я з Литви до Парижа йду. Пустіть переночувати?

– З Литви? До Парижа? – Жінка придивилася до обличчя мандрівника, потім опустила погляд нижче і коли побачила дерев’яну ногу Кукутіса, то відразу ж крок назад зробила. – А як пана звати?

І втямив Кукутіс, що його впускають на ніч. Інакше навіщо ім’я питати?

– Кукутіс, – повідомив він.

– А я – Ельжбета.

Слідом за господинею зайшов гість у кімнату, ледь освітлену слабкою лампочкою, світло якої ще більше притлумлювала зелена тканина абажура. На білих стінах – безліч світлин в однакових рамках. Під віконцем ліворуч – овальний стіл і три віденських стільці. Праворуч – застелене ліжко з пірамідкою трьох подушок, біля неї – тумбочка. На ній – карафка з водою, склянка та коробочка ліків.

Сівши на стілець, Кукутіс озирнувся й обернув свій погляд до Ельжбети, котра присіла поруч.

– Добре, що ви пам’ять про рідних зберігаєте! – сказав він у задумі, кивнувши на фотографії, що висіли на стінах.

Жінка відмахнулася, в її очах, попри тьмяне світло, гість помітив веселий вогник.

– Це я колись із кіножурналів повирізала! Тут і актори, і співаки наші… З ними якось затишніше. То до одного підійдеш, то до іншого. Погомониш, і на душі легше стає!..

– Байдуже, отже, рідні! – кивнув Кукутіс. – З чужими ж про те, що хвилює, не радяться!

Ельжбета глянула в обличчя гостя, і в її очах з’явилася стурбованість.

– Що це я вас забалакую, коли ви з дороги! І втомилися ж, мабуть!

– Втомився, – зізнався Кукутіс.

– А худий який, – сплеснула долонями господиня, все ще не зводячи очей із обличчя гостя. – Я зараз! – вона підхопилася на ноги. – Я зараз вам у кухні постелю. Там добре, тільки мишки іноді пищать.

Хвилин за п’ятнадцять жінка провела Кукутіса на маленьку затишну кухоньку. Показала поглядом на лавку, край якої, дерев’яний, фарбований у коричневе, визирав з-під старого смугастого матраца, накритого, своєю чергою, простирадлом і червоною ватяною ковдрою.

– Подушку я зараз принесу!

– Не треба, – зупинив її гість. – Мені без подушки іноді краще спиться!

– Гаразд! Тоді – на добраніч! Я сплю міцно, тому не бійтеся галасувати, якщо треба! – сказала вона і вийшла.

Кукутіс, залишившись наодинці, витягнув із кишені пальта годинник, відкинув накривку і поклав його на столик, відсунутий під суміжну стіну. Потім зняв верхній одяг і накинув його на спинку крісла. Роздягнувся. Відстебнув на ніч дерев’яну ногу, подивився, чи не зносилися ще ремінці, якими кріпилася вона до культі. Ремінці добрячі, зі свинячої шкіри. Їм уже років тридцять, а то й більше! Трохи потерлися, але їм ще служити і служити! Опустив важку ногу акуратно під столик – щось у ній дзенькнуло раптом металом, щось у її нутрі. Кукутіс вимкнув у кухні світло і заліз під ватяну ковдру.

Лежав, думав про господиню, слова її в пам’яті перебирав, як вервицю. На холодильник зиркав під іншою стінкою, поруч із плитою, біля якої стояв невеликий газовий балон.

«Та й нема де більше мене покласти тут! – подумав. – Будиночок однокімнатний, й як їй тут живеться з її трьома десятками акторів і співаків!»

Усмішка розімкнула губи.

– Ви такий худий, я вам у кухні постелю! – прошепотіли губи Кукутіса раніше почуті слова.

Він прислухався. На столику цокав його годинник, а в холодильнику щось дзюркотіло.

«Може, вона чекає, коли я дверима холодильника трасну? – подумав Кукутіс. – Добрі жінки люблять годувати мандрівників, а вона, Ельжбета, добра! Я таких багато зустрічав!»

Полежавши з півгодини, та так і не заснувши, піднявся Кукутіс на одну ногу. Тримаючись руками за стільницю, вміло однією ногою в бік холодильника просунувся, то п’яту вперед викручуючи, то носок стопи. Відкрив дверцята, й одразу на дерев’яну брунатну підлогу вилилася, як сирий жовток, пляма світла.

У холодильнику лоток яєць стояв, пляшка молока поруч, банка з бринзою в мутнуватому росолі, півпалки ковбаси. У дверцятах – відкрита пляшка «Зубрівки» і коробочка з ліками.

А у вітальні тим часом світло згасло, і збагнув Кукутіс, що лягла господиня. Лягла, але, можливо, ще не спить, а про життя міркує. Про життя, і про нього, про Кукутіса. Намагається, мабуть, утямити, чи сам Кукутіс до неї зайшов, чи його Бог до неї послав. Звісно, варто лиш жінці в такій ситуації відповідь на це запитання знайти, і світ її відразу перевернеться. Це якщо вона допетрає, що мандрівника до неї Бог послав. Але ж і її світ не такий уже й поганий! Навіщо його перевертати?!

Узяв Кукутіс із полиці шмат ковбаси. Відкусив. У роті розлився милий із дитинства смак часнику та в’яленого м’яса. Зараз би чорного житнього хліба погризти!

Кукутіс хліб поглядом знайшов, але далеко він лежав – на підвіконні в дерев’яній мисці.

Потягнувся Кукутіс рукою за пляшкою «Зубрівки», відкрив і шийку до носа підніс. Запах горілки оживив ніздрі.

Зітхнув мандрівник, знову закрив пляшку корком і на місце поставив. Замість горілки взяв у руки сире яйце, нігтем великого пальця шкаралупу знизу і згори пробив та й висмоктав яєчко.

Знову грюкнули неголосно дверцята холодильника, і стало в кухні темно. Усміхнулася, почувши цей гамір із кухні, Ельжбета. Усміхнулася, заплющила очі та заснула.

Вранці за вікном сніг валив, густий і лапчастий.

Снідали чаєм і бринзою. До бринзи поставила Ельжбета на стіл чорного хліба, а до чаю – меду.

– Може, зачекаєте? – спитала вона, споглядаючи у кухонне вікно.

– Зачекаю, – кивнув гість.

І сиділи вони за чаєм довго. То мовчки, то обережними словами обмінюючись. Ельжбета очей із Кукутіса не зводила, і так довго на нього дивилася, що став він їй таким же рідним, як і вирізані з кіножурналів портрети акторів і співаків.

– Я в одному журналі читала, – озвалася господиня після чергової паузи, – що одружені чоловіки довше за неодружених живуть.

– Так, і помирають рідше, – з готовністю погодився Кукутіс. – Так воно й є! А ще одружені рідше під потяг або під машину потрапляють. І тонуть не так часто. Може, якби я одружився вчасно, тупотів би зараз по землі двома власними ногами, а не однією власною, а другою дерев’яною! Але мудрість приходить занадто пізно…

– А чому ж не одружилися? – вже сміливіше поцікавилася Ельжбета, сприйнявши балакучість Кукутіса як готовність про своє життя розповісти.

Кукутіс ковтнув чаю, помилувався на чорну у червоних трояндах кофту на господині, одягнену явно на його честь. Спідниця на Ельжбеті цього ранку коротша була, трохи нижче колін, але теж чорна та тепла.

– Я б одружився, тільки батько нареченої проти був, – сказав гість і зітхнув. – Давно це було.

Кукутіс озирнувся до вікна, на сніг, що валив суцільним білим пухом, задивився. Так задивився, що забув, на що дивиться. Біле воно й є біле, навіть якщо згори вниз летить.

– Як же його звали? – прошепотів Кукутіс.

– Кого? – перепитала господиня.

– Мірошника. Батька нареченої моєї. Її Рамуте звали.

– Гарна була?

– Дуже. Очі зелені. Носик, як у лисички, тоненький.

– Струнка була?

Кукутіс похитав головою.

– Горбатенька.

Ельжбета чомусь втомилася дивитися на профіль гостя, котрий втупився у віконце. Теж на сніг погляд свій пересунула.

А Кукутіс, навпаки, обернувся й їй в обличчя зазирнув. Погляди їхні зустрілися, і здалися йому очі господині такими ж, як у Рамуте.

– І батько не віддав за вас горбату доньку? – В голосі Ельжбети прозвучав щирий подив.

– Не віддав, – Кукутіс зітхнув. – Не віддав горбату за одноногого! Гадав, що я з нею через млин одружуся. А ще думав, мабуть, що який із мене, одноногого, помічник на млині?! Мішки з борошном носити я не міг, лопаті лагодити – також. Так і не склалося у нас щастя.

– Шкодуєте?

– Як не шкодувати?! – Кукутіс провів долонею по щоці, згадавши, що вранці не поголився. Не витягнув із таємної шухлядки своєю дерев’яної ноги небезпечну, добре нагострену бритву.

І раптом спинився за вікном снігопад, і світліше стало.

«Не Бог його послав», – подумала Ельжбета.

А Кукутіс попросив господиню води нагріти. Поголився. Перевірив, чи добре дерев’яну ногу на місце прилаштував.

Дала Кукутісу господиня в дорогу недоїдену ним уночі ковбасу і шматок бринзи зі скибкою хліба.

– Зараз такі гарні нові ноги роблять, – сказала вона наостанок, коли чоловік уже в плащі на порозі стояв. – Я по телевізору бачила! Люди з такими ногами навіть в Олімпіаді беруть участь!

– Я дуже старий для нової ноги, – спокійно відказав на це гість. – Та й до старої звик, вона в мене особлива! Зараз таких уже не роблять!

Ельжбета кивнула. І погоджуючись із мандрівником, і прощаючись з ним одночасно.

Під ногами сніг хрустів. Ішов Кукутіс узбіччям ліворуч від свіжих слідів автомобіля, що проїхав нещодавно. Попереду з’явилася інша дорога, та, з якої він минулого вечора звернув. За нею їхали вантажівки й автобуси. Їхали, в основному, праворуч, у бік Німеччини. Ну а там, навколо Німеччини, й уся інша Європа скупчилася. Праворуч – данці з норвежцями, прямо – голландці, ліворуч – французи з італійцями. Головне до правильної розвилки дістатися!