Шенгенська історія
Роман

Пам’яті Марцеліюса Мартинайтиса, великого литовського поета

Автор висловлює щиру подяку за допомогу і підтримку при написанні цього роману:

Гражині Мартінайтенє, Альгірдасу Кумжі, Томі Кумженє, Аудрюсу Сяурусєвічусу, Пятрасу Вайтекунасу, Руті Малікенайте, Віргініюсу Стролі, Йонасу Басалікосу, Лаурасу Лучюнасу, Владасу Лучюнасу, Сігуті Лучюненє, Ромуалдасу Баурі, Ігорю Майстренку, Рамунасу Вішняускасу,

Франсуа Деверу, Ніколь з Лілля, Колетт Дебле, Марку Саньолу, Мішелю Сігалла,

Світлані Азаровій, Сташеку Новаку, Марюсу Януконісу, Інґриді, Асті, Елізабет Шарп, Рімантасу, Кястутісу Масальскісу, Андрюсу,

добрим жителям англійського графства Кент, особливо Майку і Джакі Шарп,

Еріку Ле Бруну, Людовику Пасков’яку, Шарлю Делькуру,

Адольфасу Терезіусу.

Розділ 1. Шештокай. 20 грудня 2007 року

Земля не сліпа, вона свої очі навіть на ніч не заплющує. Дивиться величезними зіницями – океанами, морями й озерами – в темряву, в небо! Все бачить і все віддзеркалює. І тільки ніхто не знає, мабуть, чи зберігає вона побачене в пам’яті. Й якщо береже, то як? І де її пам’ять криється? Можливо, через ось такі безмовні запитання людина часто вважає себе очима землі і намагається зберегти побачене, переказати його, занотувати та сховати в архіви. І так людина намагається писати історію землі, хоча насправді пише лише історію, побачену власними очима.

Людина звикла довіряти своїм очам, своїм вухам, своїй пам’яті.

Але одна річ – людський погляд, а зовсім інша – погляд землі, бездонний і нескінченний. У ньому легко потонути і думками, і тілом. У ньому – в цих океанах, морях та озерах – уже потонули мільйони людей. І тих, хто намагався писати історію землі, насправді нотуючи лише свою власну історію, і тих, хто не намагався.

Є одна велика різниця між поглядом землі та поглядом людини. Земля завжди дивиться вгору, в небо, а людина – навколо себе, іноді вдалину, іноді в небо, коли відчуває на собі чийсь погляд, що вигулькує звідти. Земля дивиться в небо завжди. Землі байдуже все, крім того, що нагорі, над нею. А над нею завжди воно – то синє, то чорне, то сіре. А ще іноді сонце, іноді хмари, іноді миготливий вогник авіалайнера чи блискуча точка засланого людьми, зробленого ними ж із блискучого металу космічного шпигуна з узагальнюючою назвою «Супутник», що рухається поміж зір. Ці «супутники» – єдина спроба людства розгорнути свій погляд униз, на землю. Мабуть, перші вчені мріяли, щоб погляд землі та «погляд» супутника колись зустрілися. І щоб супутник сфотографував реакцію землі на цей жарт розумних людей. Перші вчені вже померли. А наступні забули або не знали про задум перших. Вони намагалися за допомогою супутників розгледіти всі стежки в лісах і всі кораблі, особливо військові, на морях. І не було для них серйознішої перешкоди в своєму спогляданні землі, ніж важкі, навантажені снігом хмари, що поспішають укрити землю білосніжною шубою, щоб могла вона перезимувати в теплі.

Ось і цього разу супутнику, що пролітав над Cхідною Литвою, нічого не вдалося розгледіти. Він навіть не помітив, як гарно на землю, вже місяць, як укриту снігом, падає новий.

20 грудня 2007 року, близько опівночі, хмари, звільнившись від снігового вантажу, очистили небо над лісом біля містечка Анікщяй. Полетіли на «дозаправку». І ліс, обтяжений новим снігом на лапах ялинок і кронах сосен, перестав шуміти, затих і прислухався. Над засніженими кронами високих струнких сосен на єдиному в цьому лісі пагорбі блимав червоний вогник маяка. Таким же червоним мерехтінням згори, з-під насупленого грудневого неба, йому відповідав літак у небі. Чужий літак, який не з цієї землі злетів і не на цю землю сяде.

Земля, що підживлювала коріння цього лісу, була не настільки мала, щоб не знайшлося місця для злітної смуги. Але і не настільки велика, щоб завантажити власними жителями свої ж літаки. Не можна ж зобов’язати кожного литовця раз на місяць купувати собі авіаквитки і кудись летіти. Не можна і небезпечно. Та й навіщо, якщо є море, річки, озера, якщо є човни та кораблі?! І навіть високий маяк із червоним вогником посеред Анікщяйського лісу за триста кілометрів від морського узбережжя! Є і залізниця, і навіть вузькоколійка є, якою з Анікщяя до Паневежиса можна доїхати. Є все, щоб почуватися вільним і через це почуття відмовитися від поспіху. Вільні люди нікуди не квапляться. Тому і спізнитися не можуть. Не поспішають і частіше дивляться собі під ноги. Тому й спотикаються рідше.

20 грудня 2007 року за чверть до опівночі до шлагбауму біля села Шештокай, що загубилося десь поміж Кальварією та Лаздияєм на самому краєчку литовської землі, далеко від Анікщяйського лісу, без поспіху підійшов якийсь старий. Підійшов упевненою, але по-особливому хиткою ходою. Підійшов і зупинився кроків за п’ять, прямо на дорозі, яку цей шлагбаум своєю смугастою стрілою перегороджував.

У будиночку, пофарбованому в зелене, що стояв ліворуч, світилося два вікна. Домашнє, трохи приглушене світло падало з них на засніжену дорогу. І навіть смугастий шлагбаум виблискував, хапаючи на собі рикошет віконного світла, що вдаряється спочатку об сніг, а відтак розкидає свої жовті бризки найближчими до вікон околицями.

Двері рипнули. Вийшов на дерев’яний поріг прикордонник без шинелі. Задер голову догори, поглянув на лампочку, що висіла під дашком. Потягнувся до неї двома руками. «Мабуть, замерзла!» – подумав він. І, схопившись лівою рукою за патрон, а правою – за лампочку, повертів її туди-сюди. І спалахнула лампочка, розбуджена руками прикордонника. А той, задоволений своїм досягненням, усміхнувся, вдихнув морозне повітря та видихнув його парою. З півхвилини він старанно робив вигляд, що не помічає старого, котрого раптове світло лампочки примусило примружитися й озирнутися. Але потім прикордоннику стало незручно і він звернув на стороннього свій погляд, кивнув. Старий, котрий спостерігав за прикордонником, кивнув у відповідь і, витягнувши з кишені короткого сірого пальта з піднятим коміром старомодний кишеньковий годинник, відкинув накривку циферблата. Вісім хвилин до півночі.

– Може, зайдете? – спитав ввічливо прикордонник.

– Може, й зайду, – відказав старий, але з місця не зрушив.

– Та заходьте вже, – повторив своє запрошення військовий. – У нас і чай є, і дещо міцніше!

– Що ж це таке? – здивувався вголос старий. – Ви всіх без винятку готові до себе запрошувати? Та й хіба дозволено пити на кордоні?

– Сьогодні можна, – зітхнув прикордонник. – Сьогодні такий день, що можна.

І він відчинив двері, зайшов у будиночок й огледівся. Стариган піднявся трьома сходинками, акуратно заносячи над кожною праву ногу, що не гнулася в коліні і закінчувалася не важким черевиком, як ліва, а гумовим підбором, прибитим до дерев’яної щиколотки.

У великій кімнаті прикордонної застави пахло корицею та гвоздикою. На маленькій електроплитці пускав із носика пару синій емальований чайник. На підвіконні між двох вазонів зі старими алое стояла приземкувата, не вища за самі вазони, пляшка «Жальгіріса». Поруч – маленькі чарки. А на стіні над письмовим столом висів портрет президента Адамкуса.

Старий перевів погляд із президента на трьох прикордонників. Похитав головою.

– Хто ж так кордон охороняє? – здивовано спитав він.

– Ми закриваємося, – сумним, безбарвним голосом пояснив незнайомий офіцер і розвів руками, показуючи, що більше він нічого вдіяти не може.

– Кордон закриваєте? – перепитав старий.

– Навпаки. Відчиняємо. А от прикордонний пункт більше не потрібен, – сказав інший прикордонник.

– І куди вас переводять?

– Кого куди, – зітхнув третій. – А я, вочевидь, поїду за нього, за кордон, – він кинув не дуже радісний погляд у вікно.

– Либонь, є ж такі країни, в яких бракує прикордонників, – задумливо промовив старий знову після недовгої паузи. – Але ці країни або хворі, або великі… Або і те й інше!

Розділ 2. Хутір Пієнаґаліс. неподалік від Анiкщая

Дід Йонас, зайшовши в будинок із двома цеберками, повними чистого оксамитового снігу, зупинився на гумовому килимку.

Світло коридорної лампочки відсвічувало в калюжах, що розповзлися довкола виставлених під стіною у вільному напівпорядку черевиків і чобітків. З пари чоловічих коричневих черевиків стирчали все ще стиснені судомою морозу шнурівки.

Опустив старий Йонас відра перед собою. Підняв мітлу, що лежала тут же, біля дверей, обмів нею сніжок зі своїх чобіт і відразу ж перевзувся в сірі фетрові капці більшого, ніж треба, розміру. У них можна було човгати підлогою, не підіймаючи ноги. І дід Йонас, підхопивши цеберка зі снігом, «прослизнув» коридором до перших дверей зліва, дерев’яних і безліч разів фарбованих у різний колір, через що в усіх гостей цього затишного хутірського будиночка з’являлося враження, що такі двері можуть провадити тільки в інший, паралельний світ. Якщо придивитися до них, то зшкрябана фарба в різних місцях видавала їхнє червоне, біле і навіть синє минуле. Хоча якось дід зафарбував їх благородною зеленою фарбою, не яскравою, матовою. Все інше в коридорі було «оновленим» на вимогу внучки Ренати, котра жила на власній половині господи, за зовсім звичайними, але також добротними, не фарбованими дерев’яними дверима праворуч у коридорі. За її дверима дзвенів сміх, чулися молодечі голоси.

Дід Йонас повернувся в коридор зі шваброю. Витер підлогу навкруги. Посміхнувся, збагнувши по взуттю, що за овальним столом у вітальні Ренати зібралося цього вечора шестеро, якщо рахувати й її саму. Зібралися три пари. Отже, будуть мріяти. Що вони там святкують?! До Нового року ще десять днів! Могли б і зачекати.

* * *

– Нам потрібен капелюх! Піди попроси у діда! – Вітас втупився бешкетним і водночас вимогливим поглядом у Ренату.

– Він капелюхів не носить! Ну гаразд!

Рената постукала в зелені двері.

– Діду, можна? – гукнула вона і потягнула за ручку.

Зазирнула. Дід Йонас сидів у кріслі під вікном. Над головою світилася лампочка торшера. На носі – окуляри в кістяній оправі дивного, майже бурштинового кольору. В руках – книга.

– Можна у тебе каструлю узяти?

– Бери! А що варити будеш?

– Майбуття, – пожартувала Рената і пройшла в його кухоньку, в якій пательні, каструлі й інші ємності та пристосування для приготування їжі висіли, зачеплені за довгі та загнуті догори цвяхи, вбиті в колоди стіни рядами аж до самої стелі. Вони немов прикрашали невелике та трохи присадкувате віконце, яке абсолютно не було схоже на інші вікна в їхньому будинку.

Це віконце трохи скидалося на середньовічну бійницю, немов той, хто задумав цей будинок, вважав кухоньку останнім бастіоном. Або ж розмір вікна свідчив про небажання господаря, щоб за ним могли знадвору спостерігати за трапезою?!

Рената зняла з цвяха велику каструлю і забрала до себе.

Дід Йонас відклав книжку на широкий підлокітник крісла, піднявся і собі зазирнув у кухню, де під віконцем на дерев’яній підлозі в двох відрах танув сніг.

Старий дивився на вже потемнілий від домашнього тепла сніг, який готується стати водою, що потім перетвориться на чай. Дивився і намагався відчути смак сніданку на своєму язику. А язик «мовчав», як справжній, вірний присязі солдат ворожої армії, узятий у полон. Він не видавав навіть натяку на смак. Він, язик, і так був непридатним і щодо смаку їжі «підсліпуватим». Звісно, це через старість. Нічого від язика не добившись, Йонас підійшов до вмивальника і все зрозумів: він сьогодні не снідав! Адже якщо б снідав, то обов’язково помив би за собою тарілку і тепер вона сушилася б на залізній решітці якраз на рівні його очей. А навіть якби й не помив, то лежала б вона, тарілка, в раковині умивальника!

– Дивно, а голоду немає! – прошепотів старий.

Озирнувся на холодильник, перевів погляд на кошик із картоплею під міцним дубовим столом. Погляд сам перестрибнув на віденський стілець, крихкий, тоненький, але який вже років із сімдесят, а то і більше жив в їхньому будинку. Звідки ж він узявся?!

Йонас присів на нього, вперся ліктями в стільницю.

І згадав, як на цьому стільці сидів восени сорокового року минулого століття радянський офіцер і виписував Йонасу, тоді ще підлітку, якийсь папір, за яким його мали відразу ж забрати в Червону армію. А потім цей офіцер випитував довго дорогу до Біржая^[1]. І Йонас, насилу розуміючи російську, малював йому план стежки через ліс до битого шляху, який мав би вивести цього офіцера до іншої дороги, що веде саме туди, куди йому було треба. А потім стілець зник. Мати затягла його на горище, щоб ніхто з чужих більше не сідав за їхній старий стіл. Самі вони, коли сідали їсти, приносили сюди дві дошки і клали їх на табуретки по обидва боки столу. Згадав Йонас, як потім ще кілька разів приходили до них сов’єтські, але довго не затримувалися. «Що це у вас за убогість така! Навіть сісти ніде! – сказав якось один із них здивовано. – А будинок великий! Мабуть, у ньому раніше пан жив!»

«Так, жив пан, та ми його прогнали!» – відповів тому офіцерові батько Йонаса Вітас. «Правильно зробили!» – схвалив офіцер і пішов, так і не пояснивши мету свого візиту. А коли пішов він, батько Йонаса Вітас усміхнувся. Адже будинок цей його батько збудував. Якби дізнався про це офіцер, може, і прогнав би Вітаса разом із дружиною і сином із дому кудись на Сибір. Але цього не сталося.

* * *

– Ну що, каструлю до бою! – з посмішкою на веснянкуватому обличчі заявив рудий Андрюс і, обвівши всіх змовницьким поглядом, простягнув руку, схопив за горло пляшку бальзаму «Три дев’ятки». – Перевіримо свою вдачу?

Чарки наповнилися напоєм бурштинового кольору.

Рената роздала ручки й аркуші паперу, вирвані з кишенькового нотатника. Кожен написав щось на своєму аркуші, згорнув його і кинув у каструлю.

– Ось тепер можна! – Андрюс акуратно взявся за ніжку своєї чарочки. – За удачу!

Присутні за столом «торкнулися» один одного поглядами і пригубили тягучий, міцний бальзам.

– Я перша! – заявила Інґрида і тут же витягнула з каструлі згорнутий папірець. Поклала його біля себе на стіл, не розгортаючи.

Потім уже витягли по фанту і Клаудіюс, і Вітас із Ренатою, й Андрюс, і Барбора.

У вітальні раптово стало тихо. Тільки годинник на стінці – жартівливий, подарований Ренаті друзями шість років тому на повноліття, в якому стрілки рухалися порожнім циферблатом, а цифри, немов зірвавшись зі своїх місць, «лежали» внизу купою одна на одній, – тільки цей годинник своїм цоканням не давав тиші нагоди стати абсолютною. Але й гості, хоч і затамували подих, але довго так всидіти не могли, і тому мить кімнатного затишшя була короткою, але вона встигла надати моменту хвилюючої врочистості.

Папірці зашелестіли. Хтось полегшено зітхнув. Здається, Андрюс.

– Клас! – захоплено прошепотіла Барбора.

Рената обернулася до Вітаса, який сидів поруч, і, всміхаючись, похитала грайливо головою.

– Це, – вона показала пальчиком на свій розгорнутий фант, – твоє місто! А моє – у тебе! Віддай!

Решта зі сміхотливим подивом в очах дивилися, як Рената та Вітас обмінялися фантами.

– А ви що, різні написали? – Барбора подалася вперед, намагаючись розгледіти, що ж там було написано на їхніх фантах.

– Різні, але вони поруч! – пояснила Рената. – Несуттєво! Важливо, що удача нам усміхнулася! Я навіть не вірила!

– Це ж ніяка не миттєва лотерея! – махнув рукою рудий Андрюс. – Ну й якби навіть я витягнув чужу мрію?! Мені вона не потрібна! Мені потрібна своя! Я б її повернув. В обмін на мою, певна річ!

– На нашу! – виправила його Барбора. – А вам, – вона зиркнула на Ренату та Вітаса, – мабуть, ще зарано їхати! Рената хоче до Венеції, а він – у Рим! Ви ще не «синхронізувалися», як ми, – дівчина озирнулася на Андрюса.

Барбора взяла його фант, потім свій, підняла їх так, аби всім було видно. На обох різними почерками було написане одне і те саме слово – «Париж».

– Побачити Париж і померти! – проспівала грайливо Інґрида.

– Вмирати не обов’язково, – Барбора кинула на неї самовпевнений, трошки зарозумілий погляд. – А ось приїхати, побачити і перемогти – це так! І клімат там, до речі, набагато м’якший, ніж у вашій улюбленій Англії!

– А ми не до Англії, – миролюбно відповів за свою подругу Клаудіюс. – Ми до Лондона! А в Лондоні погода залежить від того, скільки у тебе на банківському рахунку грошей!

– Ой, гадаю, що наша гуска вже готова! – вигукнула Рената, справді вчасно згадавши про залишену в духовці страву. – Я миттю!

Вона вийшла в кухню. Відчинила дверцята духової шафи з трохи потемнілого жаростійкого скла, зазирнула всередину. Тепла, смачна, ароматна хвиля зупинила її думки. І вже не думала Рената про Барбору, котра так любить встрявати в суперечки через дрібниці. Не думала і про свої з Вітасом суперечки про мету та сенс їхньої уявної мандрівки. Та й не важливе місто, в яке хочеш потрапити! Важливо розуміти, що сама подорож – це і є життя. Та й подорож не закінчується, коли потрапляєш в місто своєї мрії та стаєш його щасливим жителем!

Рената натягнула на руки грубі кухонні рукавички, витягла з духовки деко з гусятницею, опустила його на плиту. Гуска була, без сумніву, готова! На дні духовки стояв зачинений чавунний казанок із ведераями^[2].

– Варто було б твого діда до нас запросити! – запропонував Андрюс, дивлячись на апетитну запечену птицю.

– Звісно, – закивала Рената, – обов’язково!

Чарки знову наповнилися бальзамом і стало їх тепер на одну більше – для діда Йонаса.

У повітря кімнати, вже заповнене ароматом запеченої гуски, влився новий теплий кминний аромат – ведераїв. І погляди друзів одразу ж втупилися в чавунець із картопляними ковбасками, що тільки-но з’явився на столі.

Дід Йонас, зайшовши, відразу ж сів на вільне місце. Витягнув свої окуляри з кишені домашнього, мішкуватого піджака. Всадив на ніс і нахилився вперед, вирішивши ретельніше розгледіти головну страву вечері.

– У когось день народження? – він обвів друзів онуки поглядом.

– Ні, діду, – Рената усміхнулася. – Якщо б ти дивився телевізор, ти б…

– Я б став дурнем! – урвав онуку дід Йонас. – А позаяк мені вже пізно ставати дурнем, то краще вже продовжу книжки читати!

– Сьогодні опівночі Литва накриється Шенгеном! – доброзичливо виголосив Клаудіюс, втупившись дідові прямо в його збільшені лінзами в кістяній оправі очі.

– Чим?! – перепитав задумливо Йонас, кинувши погляд на стелю кімнати.

– Безмежний простір спільної Європи, – пояснив Клаудіюс. І тут же себе виправив: – Точніше безкордонний.

– А-а. А я тут сховаюся, – спокійно зронив дід Йонас. – Мене не накриє. А ви – як хочете…