Розділ 27. Земля Заксен

– У нас дуже хороші дороги, – з жалем казав Кукутісу кучерявий молодцюватий німець, котрий встиг уже розповісти підібраному по дорозі одноногому мандрівникові про те, що торік добровільно пішов на пенсію, щоб насолодитися плодами своєї аптекарської праці.

Німець був із тих людей, котрі беруть попутників для спілкування і при цьому жодних питань пасажирам не задають. Головне – розповісти попутникові про себе і про свої проблеми, якщо такі існують. У Карла, схоже, проблем не було. І Кукутіс слухав його уважно, вдячний за те, що той зупинився і запропонував підвезти.

Спідометр на BMW Карла показував 170 км на годину. І попереду, і позаду їхали машини приблизно з такою ж швидкістю. Автобан раз по раз повертав то ліворуч, то праворуч.

– Коли в країні багато хороших доріг, люди рідко зупиняються, щоб роззирнутися довкола, – продовжив Карл після короткої паузи. – Всім просто хочеться якнайшвидше кудись доїхати…

– Угу, – кивнув Кукутіс. – Але ж автобан зовсім не прямий! Та й машини у вас, у Німеччині, добрячі. Майже не ламаються! А це, мабуть, призводить до безробіття серед автомеханіків!

Карл відірвав на мить погляд від дороги і зиркнув на пасажира дещо спантеличено. Помовчав із хвилину, потім знову кинув погляд на Кукутіса, але цього разу вже з посмішкою на обличчі.

– Ні, автомеханіки у нас всі при ділі! У нас же цими дорогами не тільки німецькі машини їздять! І французьких повно, і корейських… А декотрі німці зумисне російські «Лади» купують!

– Навіщо? – здивувався Кукутіс.

Німець стенув плечима.

– Мабуть, вирізнятися хочуть, – припустив він. І знову скосив цікавий погляд на мандрівника. – А ви, мабуть, не німець! Або не зовсім німець! Німецька мова у вас якась цікава!

– Так, – кивнув Кукутіс. – Я не зовсім німець. Я із Жемайтії.

– Жемайтія? – повторив Карл, прислухаючись до незнайомого слова. – Це країна?

– Це земля. Поряд зі Східною Пруссією.

– Східна Пруссія?! А хіба вона ще існує?

– Це як подивитися! – відповів Кукутіс. – Жемайтія також ніби й є, а ніби й немає. Але для мене, для жемайтійця, звісно ж, є. Гадаю, що і Східна Пруссія для східних пруссів існує, а для інших, може, й немає її більше! А ви, часом, не східний прусс? Хоча навряд чи… Тоді б ви не сумнівалися в її існуванні!

– Я? Я німець, – промовив замислено Карл.

– Німець – це за документами, як я – литовець! А глибше, під німцем у вас хто?

– Під німцем у мене шваб. По матері. А по батькові… Батько з Балтії був, Штральзунд, Пенемюнде, потім у Ростоці рибу ловив.

Кукутіс замовк, задумався. Опустив потилицю на підголівник зручного крісла. Захотілося подрімати.

Водій, кинувши на пасажира-попутника швидкий погляд, увімкнув радіо. У дорожній шум додалася класична музика. Скрипки невидимого оркестру заспівали, як зграйка солов’їв.

У Кукутіса кольнуло в серці. Десь у районі Парижа. Але кольнуло слабко. Раз кольнуло і заспокоїлося.

Отож думки Кукутіса не перейнялися сьогочасною географією болю. Думки Кукутіса натомість стали малювати йому сон.

– Йонасе! – гукнула хлопчика мама.

– Вітаутасе! – гукнула того ж хлопчика інша мама.

– Роландасе! – гукнула його третя.

А він, трирічний, стояв розгублено, переводячи погляд маленьких блакитних оченят із однієї мами на іншу, і раптом за їхніми спинами побачив ще одну маму, котра ще тільки збиралася вигукнути його ім’я. Розгубленість змінилася страхом, і хлопчик заплющив очі, повторюючи вголос, як заклинання: «Я не ваш, я свій власний! Я не Йонас, я не Роландас, я – Кукутіс!»

На губах дрімливого попутника водій помітив посмішку. І сам усміхнувся, заздрячи пасажиру.

Розділ 28. Анікщяй

На автовокзал Анікщяя Рената приїхала за півгодини до прибуття автобуса з Каунаса. Виїхала з хутора заздалегідь, аби не поспішати на засніженій дорозі. Але «фіатик» подолав зимову гравійку легше, ніж дівчина очікувала. Сам намацав колію під снігом і доплуганився до асфальту, по якому уже не один десяток машин ізранку проїхало, утрамбувавши сніг і позначивши край дороги. Далі вона їхала з тією ж черепашачою швидкістю, але набагато впевненіше. А коли припаркувалася, чай із малинового листя в термосі все ще був гарячим. І дівчина сиділа в машині, пила чай із металевої накривки термоса і дивилася на автобус, що набирав охочих їхати в Утену, ближнє містечко, що подекуди було більше схоже на справжнє місто, ніж сам Анікщяй, пишаючись найвищим у Литві костелом. Але якщо залізти на одну з його двох веж, то і дивитися особливо не було на що, крім звивистої «святої» річки Швентої.

Нарешті автобус на Утену поїхав, і після п’ятихвилинного затишшя на автовокзалі та його платформах замість звичних маленьких автобусиків до приземкуватого одноповерхового комплексу під’їхав білий «Неоплан».

Вітас вийшов одним із перших, а потім, коли водій відчинив нижнє багажне відділення, витягнув звідти дві чималі валізи і наплічник.

Рената вже бігла до нього. Вони поцілувалися і тільки потім привіталися.

– Поміститься в твоєму малюкові? – спитав прибулець, кивнувши поглядом на багаж.

– Якщо всередині не «чорні скриньки», то якось прилаштуємо!

Валізи виявилися неважкими. Рюкзак також особливо не тиснув на плечі Ренаті, котра зголосилася допомогти донести його до машини. Саме наплічник і помістився в багажник, зайнявши там майже все місце. Валізи не без зусиль Рената з Вітасом запхнули на заднє сидіння.

– Це все? – перепитав, визирнувши на шум у коридорі, дід Йонас.

– Ні, звісно, ні! – заперечив Вітас. – Це тільки одяг і комп’ютер. Меблі я квартирантам залишив, а решту своїх речей мамі відвіз. Вона на дачі сама живе, а там місця досить!

– Отже, з переїздом! – Йонас закивав цілком привітно. – Відзначати будемо?

Вітас запитально глянув на Ренату і тут же поліз у кишеню куртки, витягнув купюри – двісті літів, простягнув дідові.

– Це мій внесок на утримання будинку! – сказав.

Старий Йонас усміхнувся. Гроші взяв.

– Я думав, ти ще зеленець! – промовив. – А тепер бачу – дорослий і відповідальний! Ну, якщо будете святкувати – кличте! У вас стіл більший за мій!

Роззувшись і повісивши куртки в коридорі на вішаку, Рената і Вітас занесли речі в кімнату.

– Я тобі півшафи звільнила, – вона кивнула на відчинену шафу з десятком вільних дерев’яних «плічок», що висіли на перекладині.

Розібравшись із одягом, Вітас став шукати місце для свого ноутбука.

– Можеш поки обідній стіл використовувати, – підказала Рената.

– Я згодом нормальний робочий столик куплю, – пообіцяв Вітас, залишивши комп’ютер на кухні. – Святкову вечерю будемо влаштовувати? Твій дід начебто не проти!

– Певна річ, я приготую! – пообіцяла Рената.

Поки вона поралась біля плити, Вітас увімкнув комп’ютер і через модем заліз в інтернет.

– Щось у тебе мережа погано ловиться! Повільно! – поскаржився він.

– Тут треба мати терпіння, – Рената обернулася. – Тут усе погано «ловиться»! Я оце днями хотіла для тебе роботу знайти, але у нас є тільки одна ветеринарна аптека, та й та для бджолярів. А ветлікарні немає. Найближча в Паневежисі. Може, поїдемо дізнаємося?

– Що дізнаємося? – здивувався Вітас. – А хто тобі сказав, що я хочу працювати у ветлікарні?

– Але ж працювати треба! – сказала дівчина ніжно, щоб не міг він відповісти на її слова різко. – Я ось собі також роботу шукаю.

– Не варто перейматися, – попросив її Вітас. – Якщо буде нормальний інтернет, я собі і так роботу знайду. А їздити в інше місто і сидіти там із хворими собаками та кішками з дев’ятої до шостої я не хочу!

Вечеряти зібралися за овальним столом. До вареної картоплі Рената нарізала шинки, поставила соління, на дошці – початий квадрат чорного литовського хліба, що не втратив ні свіжості, ні аромату зі Святвечора. Налила в склянки компоту.

– А щось міцніше є? – спитав Вітас сідаючи.

– У діда є, піди запроси його, заодно і попроси, щоб він бальзам прихопив!

Вітас повернувся зі старим Йонасом і з пляшкою подарованого старому минулого разу «Жальгіріса». Рената поглянула на діда весело – він зайшов у своєму улюбленому сірому костюмі, в старій, але випрасуваній зеленій сорочці з вертикальними синіми смужками, з темно-червоною краваткою. Строкатість сорочки та краватки порівняно зі сірістю костюма немов підказували, що все всередині Йонаса радіє, хоч він і намагається свою внутрішню радість утримати в рамках певних консервативних правил.

– Ти чого так вирядився? – не втрималася внучка.

– Ну, як же? Твій наречений у наш будинок переїхав! Хіба це не свято? До весілля вашого я можу й не дожити, зараз роками разом живуть і не вінчаються. А для мене це все одно, що на весілля прийти! Якщо ви не проти!

– Я не проти, – заявив Вітас. – Тоді й я причепурюся!

Він узяв із шафи свій костюм, сорочку і вийшов у спальню. Повернувся звідти вже зовсім інший – схожий на успішного адвоката – все з голочки і підкреслено дороге.

Рената ковзнула розгубленим поглядом по чоловіках, тоді підійшла до шафи, вийняла найкращу сукню – темно-синю з червоними квітами, черевички на високих підборах.

Картопля трохи охолола, але тепер вони сиділи справді як на весіллі. Тільки без гостей. Вітас розлив у чарочки бальзам. Дід Йонас витягнув і поклав поруч із виделкою праворуч від своєї глиняної миски окуляри з грубими лінзами.

– Ну що, злагода та любов? – спитав він, піднявши чарку.

Ренаті стало жарко. Якось дивно вона почувалася, ніби щось не так було цього вечора, ніби щось важливе вона пропустила, не зробила. Дівчина обернулася до Вітаса, ніби чекаючи на допомогу, підтримку чи підказку. Вітас не помітив у її погляді неспокою. Дивився на її вуста, що обернулися до нього. Нахилився до неї, поцілував. Підняв чарку, цокнувся з дідом і простягнув її Ренаті.

Весільна атмосфера, яку дід Йонас ще кілька разів спробував створити навколо вечері, не втримувалася. Вона вислизала, пропадала, як вода крізь сито. І звичайної бесіди підтримувати їм не вдалося, бо, здавалося, кожен про щось своє думав, і це «своє» не ставало спільним. Дід Йонас, коли скінчив говорити про весілля, згадав, що Барсас знову дуже млявим став, не їсть майже нічого. Вітас пообіцяв уранці обдивитися собаку. Рената вже вкотре про костел Святого Матаса згадала і сказала, що з однієї з його веж весь Анікщяй побачити можна. Сказала, а потім уявила собі вираз обличчя Вітаса, якщо він нічого цікавого з висоти вежі в їхньому містечку не побачить. Тільки Вітас, здавалося, був усім задоволений, на його щоках п’яний рум’янець від бальзаму запашів. Сам він тільки підтакував або показував свій інтерес до слів діда чи Ренати. Їв, пив. Може, і думав про щось, але ділитися думками не поспішав. Тільки за чаєм раптом згадав, що в його дідуся на хуторі завжди мед був. Дід був пасічником. Старий Йонас, почувши це, ожив, очі спалахнули.

– У мене також була пасіка, два десятки вуликів. Від мого батька Вітаса дісталася. Тільки згинули бджоли! Моя Северюте вмирала, і я не міг за ними доглядати, а в окрузі тоді саме бджолина хвороба завелася…

– Так, бджоли – це клопітно, – підтакнув Вітас. – А вашого батька, отже, також Вітасом звали?

– Так, як і тебе, – дід усміхнувся, забувши про давно загиблих бджіл. – Я син Вітаса, і ваші діти будуть дітьми Вітаса! Це добре!

У цей момент Вітас зауважив, що очі у Ренати зовсім не веселі і не радісні.

– Ти втомилася? – стурбувався він.

Дівчина кивнула.

– Ну, дякую! – старий Йонас піднявся з-за столу, взяв свої окуляри. – Я також втомився, піду відпочину!

Ліжко Ренати – старе, доволі широке – здалося Вітасу вузьким і тісним.

– Треба буде нове купити, – прошепотів він, притулившись до її теплого тіла.

– Ось заробиш і купиш! – прошепотіла вона у відповідь.

– Зароблю і куплю! – пообіцяв Вітас і припав до її вуст.

Теплий запах чужого тепла проник у ніздрі Ренати. Поцілунок, в який її «завів» Вітас, видався нескінченним і прагнув бути нескінченним. І запах Вітаса став раптом солодким, своїм, рідним.

«Моє «я» закінчилося», – пояснила раптом Рената чітку, вчасно вихоплену, думку.

Але проникнути глибше в мозок простій думці не вдалося: дівчина вже полинула в світ інших, безсловесних відчуттів і прагнень, що відключають мозок, – у світ, де слова стають музикою і втрачають своє словникове значення.