Розділ 24. Анікщяй

До полудня радіо в машині пообіцяло снігопад, але ця обіцянка викликала в Ренати лише посмішку. Небо над Анікщяєм світилося дивовижною блакиттю, дерева підступали до дороги і стояли нерухомо. Сніг виблискував так, що хотілося залишити машину на узбіччі та пробігтися по ньому, дослухаючись, як хрумтить його підмерзла і обвітрена нижніми вітрами кірка. А ще краще було б пробігтися по снігу удвох із Вітасом, узявшись за руки. Пробігтися і відчути на щоках колючий і бадьорливий морозець! Але Вітас приїде тільки за кілька днів. У нього залишилися в Каунасі незавершені справи, та й квартирантів він знайшов примхливих. Вони йому цілий список написали, що він має ще в квартиру купити, щоб їм у нього вдома комфортно жилося!

Попереду з’явилися околиці Анікщяя. Рената зменшила швидкість.

Два шпилі костелу Святого Матаса визирнули з-за будинків і дерев і знову зникли. Але сьогодні в плани Ренати відвідини храму не входили. Вона залишила машину на парковці крамниць будматеріалів, з-поміж яких дивним чином затесалася ветеринарна аптека.

– Доброго дня! – гукнула Рената, оглядаючись в цьому порожньому дивному квадратику, який так не був схожий на звичайну аптеку, хоча і касовий апарат, і засклені вітрини тут були.

Жінка років сорока, кучерява та круглолиця, в зеленому робочому халаті вийшла з підсобки. Вийшла і, не приховуючи подиву, витріщилася на відвідувачку.

Рената сама також на себе глянула – на куртку, на джинси, на чоботи, намагаючись збагнути здивування на обличчі працівниці ветеринарної аптеки.

– Вас, мабуть, дідусь послав? – спитала жінка і немов зраділа власному припущенню, що змінив вираз її обличчя на спокійний та умиротворений.

– Ви знаєте мого дідуся? – здивувалася Рената. – А! Може, він щось для собаки купував?

– У нас для собак нічого немає, тільки для бджіл! – заперечила жінка в зеленому халаті.

– Бджіл у нас уже років із десять немає! – відвідувачка стенула плечима. – Я хотіла у вас дещо спитати. До мене з Каунаса наречений переїжджає, він дипломований ветеринар і вже працював там у ветлікарні. Ви не знаєте, де він може у нас роботу пошукати?

– До вас із Каунаса переїжджає? В Анікщяй? – Очі кучерявої дами широко округлилися від подиву.

– А що? – не втямила її реакції Рената. – То ви не підкажете?

– Даруйте, бо зазвичай всі звідси виїхати намагаються! Кому пощастить, той у Гамбург, а кому не дуже – то в Каунас! Але щоб сюди?! А ветлікарні у нас немає, найближча – в Паневежисі. Можете там дізнатися!

– Та це далеко! – засмучено видихнула Рената.

– Набагато ближче, ніж Каунас, у будь-якому випадку. Менше шістдесяти кілометрів!

Попрощалася Рената, вийшла на морозець.

«Сюрприз не вдається, – подумала вона. – А добре було б йому роботу підшукати! От би він зрадів!»

Проїхалася в центр містечка на Баранаускаса, зайшла в кав’ярню, замовила чаю з обліпихою. Згадала, як показувала Вітасу Музей янголів і як він спочатку сміявся над усіма цими стоячими та підвішеними окриленими фігурками, поки не зупинився перед янголом-мандрівником – дерев’яною статуеткою з двома валізками в руках. Чимось цей янгол-мандрівник зачепив його. Після цього він уже й на інших янголів дивився не так саркастично та поблажливо. А після музею вони прийшли сюди, в це кафе. І вона пила такий же обліпиховий чай, а Вітас узяв кави. І пообіцяв показати їй Каунас і Музей чортів. «Каунас подивлюся, а до дідька не хочу!» – регочучи, сказала йому тоді Рената. Столик, за яким вони сиділи та розмовляли про Каунас, зараз зайняла пара пенсіонерів. «Я теж ніколи туди не хотів, але знаю, що чортів там більше, ніж у вас янголів! Навіть твій дід про це знає!» – знову пролунав в пам’яті Ренати веселий голос Вітаса. Гарно вони тоді погуляли і побалакали тут, в Анікщяї! І зараз їй тут добре, хоча сьогодні вона сама. Зате наступного разу вони приїдуть сюди удвох! Адже добре мати улюблену кав’ярню, улюблену кондитерську, улюблений хлібний магазинчик, що завгодно, але улюблене. Щоб можна було тримати в пам’яті ніби живу мапу рідного містечка та знати, де, на якій вулиці і в якому будинку для тебе завжди привітно сяють вікна, хоча ти там і не живеш!

«А може, з’їздити в Паневежис, знайти там ветлікарню і дізнатися, чи є для Вітаса робота ветеринара? – подумала раптом Рената. – Автобусом туди годину їхати, не більше! Якщо б його взяли, я б відвозила його на автобус, а потім забирала з автобуса додому! Все одно рано чи пізно в Анікщяї для мене робота знайдеться! І тоді буду щовечора приїжджати сюди і пити обліпиховий чай, поки його автобус не під’їде до автовокзалу!»

Дівчина замріяно поглянула у вікно і побачила, як летять униз сніжинки – великі, пухнасті, легкі. Здалося, що на вулиці стало темніше.

Посиділа ще з півгодини, допила помаранчевий ароматний чай. Вийшовши на поріг, зупинилася й зойкнула – з неба повалив справжній снігопад! Не повірила своїм очам, шморгнула кілька разів, накинула каптур на голову. Підійшла до машини, а вона вже не червона, а біла від снігу. Хитнула здивовано головою і в кав’ярню повернулася перечекати. Їхати під таким снігопадом не хотілося! У неї ж таки не снігохід, а машинка на чотирьох маленьких коліщатах!

Повернулася за свій столик і заради різноманітності попросила чорний чай із медом. За вікном продовжував валити сніг, й іноді Ренаті здавалося, що його хтось прямо над вікном лопатою вниз скидає. Бо деякі сніжинки немов збиралися разом і падали швидше за інших через свою «дружню» важкість.

Розділ 25. Париж

Паризьке метро заколисує ніжно. У його звуках відсутній метал, відсутній нестерпний гул. Колеса у метро – ґумові. Потяг повертає м’яко, майже грайливо. То ліворуч, то праворуч. Немов постійно об’їжджає якісь підземні перешкоди. І тільки деякі відтинки підземки, немов зумисне для здивованого пробудження пасажирів, котрі закуняли, зроблені прямими. Ось і відрізок одинадцятої лінії від станції «Бельвіль» і далі в бік бульвару Периферік прямий, як натягнута між двома стовпами линва для канатохідця. Але задрімалого Андрюса пряма підземна колія пробудила. Залишилася позаду його станція «Жардан», залишилися позаду й наступні станції, і тільки на кінцевій – «Мері де Ліла» – він розплющив очі, здивувавшись, що потяг довго стоїть на місці. Втома – і фізична, й емоційна – не дозволила йому навіть на себе розсердитися. Він опустив погляд униз – саквояж, затиснутий між ніг, був на місці. Торба, в якій лежала його маленька «інвестиція» у професію, нікуди не поділася. Ніхто її не вкрав, хоча він уже не раз чув про те, як крадуть у метро речі у поснулих або п’яних пасажирів.

Вийшов на платформу нетвердим кроком моряка, котрий ступив із корабля на берег. Озирнувся. На протилежній платформі в такий же зелений потяг сідали пасажири. Перейшов туди підземно-надрельсовим переходом. Устиг зайти в потяг і поставити саквояж на підлогу, як двері вагона синхронно зачинилися.

«Годилося б сьогодні випити», – подумав.

Мобільник показав час – пів на дев’яту.

– Цікаво, а Барбі вже повечеряла, чи чекає на мене?

Потяг нарешті рушив. Андрюс дивився вгору на лінійну схему одинадцятої лінії. Ще чотири станції, і він удома!

Вологий прохолодний вітерець прочесав його волосся, провів невидимою мокрою долонькою по обличчю. Легко став рідним Бельвіль, тішив то тут, то там яскравими вивісками китайською й арабською мовами. Всі вітрини світилися, хоча більшість крамничок уже були зачинені. Біля інтернет-кафе, з яких можна було задешево телефонувати по всьому світу, стояли представники паризького інтернаціоналу: індуси, африканці, араби, в’єтнамці. Вони зазвичай займали весь тротуар, але, бачачи перехожих, завжди тиснулися до вітрини, звільняючи шлях.

«Цікаво, кому вони телефонують? – подумав на ходу Андрюс, проходячи повз чергове інтернет-кафе.

І раптом зупинився, глянув на вітрину, на приклеєні до неї розцінки телефонних розмов. Знайшов у довгому списку країн рідну Литву – двадцять центів за хвилину!

– Зателефонувати можна? – спитав англійською.

– Ок, номер три! – Хлопець-араб за прилавком, під склом якого були викладені беушні мобільники та новенькі зарядні пристрої, кивнув на ряд телефонних кабінок, схожих на старомодні шафки для одягу.

Андрюс витягнув п’ять євро, простягнув хлопцеві.

– After^[17], – сказав хлопець і махнув рукою в бік кабінок.

Довгі гудки, що долинали з трубки чорного стаціонарного телефону, здалися Андрюсові чарівною музикою. Він знав, що кожен довгий гудок відповідає довгому дзвінку телефонного апарата, що стоїть у його будинку, в будинку його батьків. Навіть якщо там нікого немає, це не страшно. Головне, що він зміг потривожити з відстані двох-трьох тисяч кілометрів тишу його домівки, зміг нагадати про себе речам і меблям, серед яких він ще недавно жив.

Довгі гудки тривали, й Андрюс уже було намірився покласти трубку на місце, як раптом знайомий до болю, захеканий голос крикнув йому у саме вухо: «Алло! Алло!»

– Мамо, привіт! – видихнув здивовано Андрюс. – Як ти?

– Андрюсе! Ріднесенький! Привіт! Я тільки-тільки зайшла! Ще й сніг із чобіт не струсила. Чула крізь двері, як телефон дзеленчить, а ключ, як на зло, в сумці загубився! У мене все гаразд! Ти краще скажи, як у вас?

– Чудово! Заробив сьогодні сорок євро!

– Це в день?

– Так!

– Молодець! То це що, ти тисячу в місяць отримуєш?

– Ні, менше, – Андрюс посміхнувся. – У мене поки що не щодня такий заробіток.

– Головне, що ти влаштувався! Як Барбора? Що вона робить?

– Нянею працює. Більше за мене отримує.

– Ну, слава богу, що у вас все добре!!! Я так переживала!

– Ні, у нас все чудово! Я нещодавно згадував, як ти мене в Паланзі на «голий пляж» водила!

– Знайшов, що згадувати! – засміялася мама. – Всі про той час забули, а ти вирішив згадати!

– Як у тебе з грішми?

– Достатньо, не турбуйся! На пенсію, звісно, не розгуляєшся, але я підробіток знайшла! Двічі на тиждень консьєржкою в новому будинку. У мене є своя кімнатка, телевізор!

– Ти телевізор довго не дивись! Для очей шкідливо! – жартома порадив Андрюс. – Вибач, мені час. Барбора вдома чекає!

– Привіт їй передай! Поцілуй від мене! – попросила мама.

– Обов’язково!

Спонтанна телефонна розмова з мамою і розбудила Андрюса остаточно, і зігріла. Втома минулася. Залишилося відчуття якоїсь душевної незручності, але воно так просто не розвіється. Його треба виговорити. Якщо Барбі ще не вечеряла, то він їй усе за вечерею і розповість. Більше ж йому тут нема з ким потеревенити!

Барбора лежала одягнена на ліжку поверх зеленої ковдри і дивилася в стелю. Вона навіть не обернула голови, коли Андрюс увійшов у квартиру.

Він роззувся, підійшов, задивився на усміхнений портрет кучерявої африканки на стіні.

– Ти втомилася?

– Ага, – видихнула вона.

– А я думав, ми вийдемо повечеряти. У китайців чи у в’єтнамців. Або навіть у французів? – Він показав дві сині двадцятиєврові банкноти і помахав ними над її обличчям, швидше намагаючись оживити погляд дівчини, «приліплений» до стелі, ніж здивувати своїм сьогоднішнім заробітком.

– Ого! – вона зиркнула на Андрюса. – Це ж скільки ти годин кривлявся біля каруселі?

– Не біля каруселі, – відповів він спокійно. – Пам’ятаєш, ти мені казала про «ринок клоунів» на рю де Севр? Хтось тобі про цей ринок розповів. Так ось, ніякого ринку там, певна річ, немає. Але є велика лікарня і кав’ярня навпроти, в якій сидять клоуни. Сидять і чекають, поки за ними не прийдуть батьки якоїсь хворої дитини. І ті приходять і наймають клоуна! Якщо у батьків є гроші і хворій дитині клоун сподобався, то у клоуна буде постійний заробіток. Якщо не пощастить, то одноразовий.

– Ну і як? Тобі пощастило? – Барбора сіла на ліжку, обійнявши свої зігнуті коліна.

– Здається, так! Мене найняв один африканський дипломат. З Камеруна. У нього там син лікується. Звати Поль. Йому років тринадцять.

– А чим він хворіє?

Андрюс стенув плечима.