Розділ 20. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Велика чорна торба на блискавці важила, мабуть, кілограмів із тридцять, а то й більше. Ще в Анікщяї Рената здивувалася, як важко було Вітасу її нести від автобуса до машини й як хитнувся її маленький «фіат», коли Вітас майже впустив її в багажник.

Поки їхали, Рената перебрала в голові всі можливі подарунки, здатні стільки важити, але жодної притомної підказки від своєї уяви не отримала. Найважчим подарунком в її думках могла бути тільки якась китайська ваза, але, з іншого боку, вази ж роблять із порцеляни, а порцеляна легка. Тобто ваза цілком могла бути великою, але щоб такою важкою? Це навряд. Кухонна техніка? Комбайн із електричною м’ясорубкою? Теж не міг бути аж таким важким, та й не був Вітас настільки сільським хлопцем, щоб дарувати своїй коханій на Різдво кухонне приладдя!

Цікавість пришвидшувала ритм серця, і Рената на ходу споглядала на Вітаса, чекаючи, що він усе ж розкриє таємницю подарунка до того, як відсуне замок-блискавку на торбі.

Але Вітас тільки посміхався хитро і мовчав, зиркаючи на засніжене полотно землі по обидва боки дороги, яку взяв у лещата зимовий ліс.

На засніженій гравійці Рената зменшила швидкість, і машина плавно захиталася.

Знову, як кораблик до пристані, повільно приткнувся червоний «фіат» передніми колесами до кінця колії, зупинившись під бічною дерев’яною стіною комори.

Стежка вела прямо від машини на поріг будинку. Протоптана не машиною, звісно, а тому, що цією стежкою човгав щодня по кілька разів Йонас до Барсаса або в комору, чи в льох, що містився за коморою.

Дошки порога жалібно скрипнули, коли Вітас опустив на них важку торбу. Удвох занесли вони вантаж на половину Ренати.

– Таких важких подарунків я ніколи в житті не отримувала! – зізналася Рената, подивившись на долоню лівої руки з червоною смугою від ручки торби. – Це що, будматеріали?

– Ні, дещо оригінальніше! Але якщо тобі не сподобається, то подаруємо твоєму дідові! Йому точно підійде! Хоча я для нього пляшку «Жальгіріса» привіз… Загалом, вибирай, що хочеш? Кота в лантуху чи пляшку «Жальгіріса»?

– Кота в лантуху, – Рената розвела руками.

– Тоді тримай! – Він нахилився, бжикнув блискавкою замка, розкриваючи торбу, відтягнув її край, аби Рената могла зазирнути всередину.

– Що це? – здивувалася дівчина, розглядаючи дивний прилад військово-зеленого кольору, розміром зі швейну машинку.

– Це «чорна скринька», – пояснив нарешті Вітас. – Для літаків.

На обличчі Ренати застиг подив. Вона зазирнула у вічі Вітасу дивним, розчарованим поглядом.

– Звідки вона у тебе? – спитала дівчина після паузи.

– В дев’яностому батькові на радіозаводі замість зарплати за рік сім штук дали, обіцяли потім назад викупити, але Союз розвалився, і вони залишилися у нас… Я думав, тобі буде цікаво! Адже вона новісінька!

Рената раптом зареготала, не зводячи очей із Вітаса. Спочатку тихо, потім голосніше.

– Ти чого? – Вітас, здавалося, образився.

– У мене немає літака, – крізь сміх викрикнула вона. – Й у діда також немає!

У кімнаті, заповненій дзвінким сміхом Ренати, Вітас раптом відчув себе дурнем, повним дурнем.

Відчинилися двері з коридору і в проймі з’явилося здивоване обличчя діда Йонаса.

– Що це тут у вас? – спитав він. – Так регочете, ніби телевізор дивитесь!

– Це вона сміється, а не я! – взявся виправдовуватися Вітас. – Добридень, з Новим роком!

І тут же метушливо хлопець поліз у відкриту торбу і витягнув картонну коробку з бальзамом «Жальгіріс». Підійшов із нею до старого, вручив.

– О-о! – закивав дід Йонас, теж посміхаючись привітно і зраділо. – Хороша річ! Шкода тільки, що мені його тільки краплями приймати можна! Але нічого, буду собі в чай крапати! Так надовго вистачить!

Рената нарешті вгамувалася, але тінь нещодавніх веселощів на її обличчі залишилася.

– То це він тебе розсмішив? – звернув на неї свій погляд дід Йонас.

– Ага, подарунком! – пирснула дівчина. – Подивися, може, краще його тобі віддати? – вона кивнула на торбу, що стояла на підлозі.

Йонас підійшов, нахилився над відкритою торбою.

– Щось військове? – уточнив і обернувся до Вітаса.

– Ну, майже, – неохоче став пояснювати юнак. – «Чорна скринька» для літаків, мій батько їх на каунаському радіозаводі за радянських часів робив. Але її можна по-різному використовувати! Там магнітофон дуже якісний, тепер таких не роблять! І акумулятор потужний!

– Це він мені на Різдво подарував, – сказала Рената і знову захихотіла.

– Оригінальний, – закивав дід Йонас. – Це що, той завод, що «Шилялиси» випускав?

– Атож. І телевізори, і радіоприймачі!

– Дивні все ж люди в Каунасі живуть, – промовив немов до себе Йонас, не подивившись на Вітаса. – Якось у них у голові все інакше влаштовано!

– Нічого не інакше! – вперто заявив Вітас.

– Гаразд, – Йонас махнув рукою, немов запропонував до своїх власних слів серйозно не ставитися. – Ходімо до мене, я вам «Жальгіріса» в чай накрапаю. І собі також! – запропонував він.

Коли перейшли на дідову половину будинку, Рената стала серйозною, як камінь. Немов уся веселість на її половині залишилася, разом із відкритою торбою, в якій залишився лежати незвичний різдвяний подарунок.

Сіли Вітас і старий за круглий столик. А внучка Йонаса зайнялася чаєм.

До чаю дід попросив сягнути з горішньої шафки старовинного креденса великі червоні в білий горошок горнятка – ті самі, з яких вони на Різдво чай пили.

Йонас щедро налив у чай Вітасу бальзаму, собі трохи, та й Ренаті тільки кілька крапель.

– Ось ти скажи, ти ж у Каунасі народився? – прискіпувався старий до Вітаса.

– Авжеж, – відповів той.

– А знаєш, як раніше казали: «У Вільнюсі добрі люди живуть, а в Каунасі – злі»?

– Чув, – зізнався Вітас. – Але це ж у Вільнюсі так казали, а не в Каунасі.

– Мабуть, – дід закивав і пригубив чаю. – А чому у вас так чортів люблять?

– Чому люблять? – не втямив Вітас.

– Ну, єдиний Музей чортів на всю Литву чомусь у Каунасі, а єдиний Музей янголів на всю Литву чомусь у нас, в Анікщяї? – хитро промовив Йонас і перевів погляд на Ренату, немов вона і була одним із янголів.

Вітас стенув плечима.

– Це, ймовірно, комуністи за радянських часів музей чортів заснували зумисне, щоб люди про Каунас погано думали, – припустив Вітас і подивився винувато в очі Йонасу. Хлопець був явно збентежений і не второпав, до чого старий хилить.

– Ну, ти й загнув, – Йонас усміхнувся. – Комуністи чортів вигадали?! Треба ж таке сказати?! Нечисті на кілька тисяч років давніші за комуністів! А литовські біси давніші за інших чортів!

– Тоді не знаю, – зізнався Вітас. – Я чортами не цікавився і до церкви не ходжу… До речі, мій тато на радіозаводі в церкві працював, – згадав він і очі його спалахнули. – Там у них найсекретніший цех у недобудованому костелі був, тому і підприємство називали «Святим радіозаводом».

– Он як! – щиро здивувався дід Йонас. – Цікаво! Може, даремно я ніколи в житті в Каунас не їздив?

– Може, й даремно, у нас гарно! – переконливо закивав Вітас.

А Рената з усмішкою на вустах тільки і переводила погляд то з діда на Вітаса, то з Вітаса на діда, слухаючи їхню розмову і намагаючись вгадати, до чого Йонас хилить. Спочатку було злякалася, що дідусь хоче якось принизити чи образити Вітаса, але швидко збагнула, що думки Йонаса в іншому напрямку працюють. Та й у почутті гумору старому ніхто відмовити не зміг би, тому залишалося Ренаті тільки слухати, куди і до чого призведе розмова двох чоловіків за вдвічі міцнішим чаєм.

– У нас також гарно, – закивав дід і знову кинув погляд на внучку. – А ти йому наші краєвиди показувала? До Пунтукаса возила? На Маяк Щастя?

– Не було часу, – зізналася Рената. – Він же завжди… – кинула погляд на Вітаса. – Тільки на день приїжджає!

– Ну, це ваша справа, як ви своїм часом розпоряджаєтесь! – Старий махнув рукою й обернувся обличчям до вікна.

– Діду, а може, забереш до себе цей військовий презент? – запропонувала раптом Рената.

– Ні, нехай наразі в тебе побуде! Я тут ні з ким не балакаю, тільки мовчу і думаю. А моє мовчання і думки він не запише!

– Ну, тоді можна в комору віднести! Вона у вас велика! – невдоволеним голосом запропонував Вітас.

– В комору не треба, – твердо сказав Йонас. – Там і так стільки всього лежить! Коли не зайду, обов’язково об щось спіткнуся!

Вітас пильно подивився на діда.

– А ви не будете проти, якщо я до Ренати переїду? – випалив він на одному подиху.

Дід розгубився.

– Знаєш, – сказав після паузи, зазираючи Вітасу в очі, – ви – дорослі люди. Подобається вам бути разом – будьте разом! Якщо Рената тебе покличе сюди, переїжджай!..

Він ще раз глипнув на Ренату, котра раптом стала серйозною та трохи стурбованою.

– …А якщо не покличе, то сам розумієш, – закінчив дід. – Та якщо переїдеш, то й мені буде з ким про «чорні скриньки» і про Каунас потеревенити! Жінкам такі теми не цікаві!

– Ти що, з глузду з’їхав? – пошепки накинулася на Вітаса Рената, коли вони повернулися на її половину будинку. – Може, спочатку треба у мене дозволу питати?

Вітас опустив голову і мовчав, як п’яниця під докорами дружини.

– Чи у вас там у Каунасі справді всі божевільні? – продовжувала збуджено шепотіти Рената. – Ти ж не до діда переїжджати зібрався?!

– Даруй, – Вітас відірвав погляд від підлоги. Глянув у вічі Ренаті. – Це все через цю бісову «чорну скриньку»! Може, і правда, що у нас не так, як скрізь… Недаремно лиш один Каунас «чорні скриньки» на весь Радянський Союз робив!

– Перестань нісенітницю торочити! – Рената важко зітхнула, зробила крок до Вітаса, обійняла його. – Поїхали, я тобі наших янголів покажу! Може, вони твою голову від дурниць почистять!

Вітас пригорнув Ренату. Притиснув до себе і, утнувшись носом в її скроню, прошепотів:

– Вибач! Я сьогодні – дурень.

– Гаразд, вибачаю! – прошепотіла у відповідь Рената. – А тепер – до янголів!

Розділ 21. Париж

Коли потяг шостої лінії метро виїхав на міст Бір-Хакейм, ліворуч наче нізвідки виросла Ейфелева вежа, й Андрюс, котрий уперше опинився в вагоні цієї лінії, провів її поглядом, поки та не сховалася за житловими мансардними дахами паризьких будинків. Потяг метро, здавалося, забув, що він має бути підземним. Навпаки, він піднявся на віадук і вихилявся, як змія хвостом, повторюючи всі вигини спочатку широкого бульвару де Гренель, а потім і його продовження – бульвару Ґарібальді.

Вийшовши на станції «Севр-Лекурб», Андрюс спустився залізними сходами вниз. Озирнувся назад, немов хотів ще раз упевнитися, що платформи цієї станції перебувають над, а не під землею. Тільки потім роззирнувся обабіч у пошуках ринку. Але на відкритому та зайнятому тільки машинами та моторолерами майданному просторі на перетині бульвару з авеню Суфрен жодного гендлярського життя не спостерігалося. Тільки нижні поверхи будівель як на бульварі, так і на авеню, майоріли фасадами та вітринами крамничок, неоновою зеленню аптечних вивісок і хрестів, звичними логотипами міні-маркетів і банківських відділень.

– Ринок клоунів?! – прошепотів собі Андрюс і стенув плечима. – «Мабуть, ця паризька алжирка просто пожартувала над Барбі, – подумав він. – Або це назва якогось особливого бюро працевлаштування для клоунів та акторів?»

На паризькому небі все ще сяяло сонце, яке вирішило цього дня компенсувати людям майже тиждень вогкості та сірості. Їхати назад у Бельвіль або навіть просто до площі Републік не хотілося. Та й він може з годинку, що залишалася до сутінків, покривлятися біля базарної каруселі та назбирати кілька євро, може, навіть десять, але все одно Барбора принесе більше і з гордістю буде порівнювати свій заробіток із його дріб’язком. Ні, вона, звісно, все це робить без задньої думки, без бажання показати, хто в домі господар. Вона, мабуть, просто жартівливо провокує Андрюса, підштовхуючи його до пошуку роботи серйознішої та надійнішої. Сама ж сказала днями: «Ти б у якусь акторську агенцію сходив! Тут же сотні фільмів знімають, їм, мабуть, актори потрібні, хоча б для масовки!» «Але я ж французькою ні бум-бум, як і ти!» – такою була його відповідь. «А навіщо французька для мовчазної ролі?» «А щоб розуміти команду: куди дивитися, куди йти!»…