Розділ 16. Лондон

Клаудіюс втомився вертіти головою, намагаючись вихопити поглядом то гарну церквицю, то старовинний особняк. Поки мотоцикл їхав нешвидко, раз по раз зупиняючись на світлофорах, роздивляння лондонських визначних пам’яток, що пропливали повз них, навіть додавало задоволення. І це незважаючи на явну незручність, адже сидів парубок за спиною мотоцикліста, обхопивши останнього спереду, на животі, руками. Руки терлися об штучну шкіру комбінезона, і це тертя приємним назвати ніхто б не наважився. Найменш приємним, проте, для Клаудіюса було те, що він зовсім не пам’ятав обличчя мотоцикліста. А зараз на голові у того був шолом. Клаудіюс пам’ятав, що волосся – русяве, й обличчя худе, витягнуте. З тих кількох фраз, які почув, стало ясно, що хлопець розмовляє англійською зі слов’янським акцентом. Але зараз, коли центральний Лондон залишився позаду, а з боків потягнулися індустріальні майданчики, склади, паркани, в думках у Клаудіюса з’явився неспокій.

Їхали вони хвилин із сорок—п’ятдесят. Нарешті мотоцикліст скинув швидкість і став триматися поглядом правого боку. За черговим довгим парканом промайнув пустир із руїнами не надто старої будови, далі за новим парканом із металевої сітки стояли нескінченні ряди мобільних будинків-караванів. На майданчик для торгівлі це місце схоже не було, та й каравани були старенькими, брудними, запорошеними. Клаудіюс із цікавістю розглядав ці брудні вагончики на колесах, і раптом помітив, як в одному з них відчинилися дверцята і назовні вигулькнув нечесаний, голий по пояс стариган. Почув, як там же, десь поруч із старим, загавкав собака. Побачив димок, що підіймається звідкілясь з-за будиночків-караванів. Клаудіюса взяла цікавість.

– Це також Лондон? – спитав він англійською мотоцикліста, нахилившись уперед і майже вклавши своє запитання в праве, затулене шоломом вухо.

Та мотоцикліст почув.

– Так, це ще Лондон, – підтвердив він.

Коли поле, зайняте містечком мобільних будинків, залишилося позаду, мотоцикліст пригальмував та обережно в’їхав у відкриті ворота наступної обгородженої території. Зупинився біля складених у три поверхи один на одного морських контейнерів.

Клаудіюс зістрибнув із мотоцикла і розім’яв ноги.

Водій, не знімаючи шолома, притулив свій двоколісний транспорт до контейнера, потім жестом закликав Клаудіюса за собою.

Вони пройшли метрів із п’ятдесят, після чого мотоцикліст зупинився, стягнув із голови шолом і обернувся до Клаудіюса.

– Ми зарано, доведеться чекати, – сказав він.

– А як тебе звати? – спитав литовець.

– Адам, – неохоче відповів хлопець.

Через хвилин п’ятнадцять на територію заїхала крита вантажівка. Чорношкірий водій доїхав до крайніх синіх контейнерів із написом «Maersk». Там зупинився, вийшов із кабіни. Побачивши двох чоловіків, котрі наближаються до нього, привітно махнув рукою.

Вони втрьох скинули з вантажівки на вкриту сніжком землю кілька десятків чорних сміттєвих мішків, щільно зав’язаних і не дуже важких. Машина поїхала. Адам розв’язав пластиковий мішок, клацнув витягнутою з кишені комбінезона запальничкою та засунув її палаючу всередину мішка. У повітрі запахло паленим папером.

– Це все нам треба спалити? – спитав Клаудіюс, дивлячись на звалені на землю мішки.

– Ага.

– То краще висипати все в купу і…

– Якщо висипати, то частина згорить, а частина полетить за вітром, – спокійно пояснив Адам. – А наше завдання – щоб усе згоріло.

– А що це? – поцікавився Клаудіюс.

– Бухгалтерія, – Адам стенув плечима. – Цифри, літери, печатки…

– Ага, – кивнув Клаудіюс. – А я думав, що тепер уся бухгалтерія в комп’ютері зберігається!

– Зазвичай так. Тобто «біла» – в комп’ютері, а «чорна» ось так, на папірцях.

– «Чорна»? – здивувався Клаудіюс. – В Англії?!

– А яка різниця: в Англії чи Угорщині?! – усміхнувся білявий Адам. – Глобалізація – штука серйозна! Я в Будапешті барменом працював, то у нас по «чорній» бухгалтерії в тридцять разів більше грошей проходило, ніж по «білій»! Але «чорну» після всіх розрахунків і ділення знищують, а «білу» зберігають. По цих папірцях, вочевидь, уже все поділили! Хоча я собі пакетик такого сміття забрав би, – Адам запитально зазирнув у вічі Клаудіюсу. – Часу вільного вистачає. Можна вивчити, розуму набратися! «Чорний бухгалтер» – класна професія!.. Ти ж мовчатимеш, якщо я один мішечок візьму собі?

Клаудіюс завмер. Він згадав напуття Тані.

– Мені сказали, щоб я за тобою стежив, – зізнався він. – Щоб ти нічого звідси, – він кивнув на чорні мішки, – не взяв…

– А мені сказали: стежити за тобою, щоб ти нічого не взяв, – розвів руками Адам. – Та мені байдуже! Якщо хочеш, можеш узяти!

У розмові зависла пауза. Адам, зачекавши ще з хвилину на відповідь Клаудіюса і не дочекавшись, розв’язав другий мішок, витягнув звідти кілька аркушів паперу, пробіг поглядом. Потім підпалив один із них запальничкою і підніс вогонь до документів, що стирчали з горловини чорного пластикового мішка.

– А ти ким у себе вдома працював? – знову обернувся він до напарника.

– Діджеєм, вантажником на пивзаводі. Батькові допомагав – у нього автомайстерня. На курси масажистів хотів піти…

– О-о! А навіщо тоді поїхав?

– У нас, у Литві, жодної перспективи…

– Що, масаж робити нікому?! – Адам реготнув. – Перспектива, вона для тих, хто залишається. А їдуть за мрією! Зазвичай – за безперспективною.

Поки сичав полум’ям другий лантух, перший здувся, пластикова шкіра на ньому розплавилася і розповзлася, а наостанок ще й спалахнула синім полум’ям. Зотлілий і згорілий папір ще димів.

Адам зі знанням справи взявся за ті мішки, щоразу, перед тим, як запустити всередину вогонь, витягуючи з них і переглядаючи швидким поглядом ближні до горловини документи. Передостанній мішок своїми папірцями викликав у нього неприхований інтерес. Перші ж витягнуті документи після короткого ознайомлення він закрутив у рурку і засунув за пазуху комбінезона. Туди ж він засунув через кілька хвилин ще одну паку паперів, вже не скручуючи їх, позаяк стосик виявився ґрунтовнішим. Відсунувши розкритий мішок убік, узявся за останній. Сунув усередину палаючу запальничку. А передостанній мішок після цього зав’язав, підняв, ніби приміряючись до його ваги, поплескав по боках, ніби підрівнюючи і утрамбовуючи вміст.

На Клаудіюса він більше уваги не звертав. Та й сам Клаудіюс раптом збагнув досконалу необов’язковість своєї присутності. Навіщо йому підкинули цей заробіток? Із гуманізму? Адже білявий Адам і сам би міг впоратися зі знищенням мішків із непотрібними папірцями.

Спантеличений, він стежив за вилітаючим із відкритої горловини мішка димом. Вітер, що набирав до вечора потуги, розривав цей легкий димок на шматки, змішував із повітрям. І ось уже смак диму осідав на язик, лоскотав ніздрі Клаудіюса. Цей же вітер став розсипати по мерзлій землі паперовий попіл, і не було вже поруч білого снігового покрову, що знайшов їх тут. Ранні зимові сутінки додали непривітної похмурості в барви, якими були пофарбовані контейнери. Клаудіюсу захотілося виїхати звідси якнайшвидше. Занепокоєння, яке виникло в душі, навіть не намагалося пояснити причину своєї появи. Необов’язковість своєї присутності в думках Клаудіюса поступово трансформувалася у відчуття повної своєї недоречності тут, у цьому дивному безлюдному місці.

– Послухай! – голос Адама змусив Клаудіюса сіпнутися. – Я все одно старший. Адже це я тобі маю заплатити!

Й Адам простягнув напарнику кілька банкнот.

– Ось, п’ятдесят фунтів за роботу, – продовжував він повільно. – А ось це – десять фунтів на дорогу додому. Утрьох із мішком ми на байку не помістимося. Ти пройдеш до містечка знедолених, а там навпроти в’їзду по інший бік дороги є зупинка. Автобус ходить щогодини, довезе до метро. Там уже розберешся!

– «Містечко знедолених?» – перепитав Клаудіюс.

– Білі «каравани» за парканом…

Клаудіюс згадав, кивнув.

Адам зміцнив стягуючими ременями чорний сміттєвий мішок на задній частині сидіння. Натягнув на голову шолом, одягнув рукавички і махнув напарнику рукою.

Червоний задній вогник мотоцикла хитнувся ліворуч і зник за крайніми, збудованими в три поверхи контейнерами. Звук двигуна також зник. А вітер став ще сильнішим, і вже щоками та носом Клаудіюс відчув неприємний, вологий холод зимової лондонської ночі, що наблизився вже впритул.

Озирнувся навсібіч, відійшов під контейнерну «стіну», ховаючись від цього вітру. Поглянув угору, на небо, яке не видавало себе ні зірками, ні місяцем. Просто сіре повітряне напинало, важке, готове впасти вниз, де все, що не було чорним, також здавалося сірим.

Маленький чорний предмет, що визирав із висоти горішнього контейнера, привернув на мить увагу Клаудіюса. Придивившись, він збагнув, що це – камера CCTV^[14].

Відійшов убік, розглядаючи її. Втямив, що об’єктив спрямований якраз на той майданчик, де вони палили чиюсь «чорну» бухгалтерію. Подивився під ноги, він якраз на ньому стояв. Попіл ледь чутно шелестів під ногами.

По-хлоп’ячому Клаудіюс вдарив по гірці найближчого попелу носком черевика. Запах гару відчувся сильніше.

– Англія! – саркастично гмикнув Клаудіюс і, кинувши прощальний погляд на відеокамеру, прикручену до горішнього контейнера, попрямував до кутка контейнерної «стіни», за якою хвилин із десять тому зник червоний задній вогник мотоцикла білявого Адама.

Розділ 17. Бжежніци. Мазовецьке воєводство

Бавилася снігом зима, то засипаючи польські дороги і села, то оголошуючи в своїй холодній виставі антракт і дозволяючи людям-глядачам зими лопатами помахати, та свої звичні шляхи-стежки прочистити. Знову виходив Кукутіс на узбіччя шосе, по краях якого нескінченні снігові вали тягнулися, знову озирався в бік, звідки йшов, в очікуванні хоч якогось транспорту, готового його підібрати та відвезти далі в європейську глибинку, туди, де мови змішуються.

Вчора підкинув його вперед кілометрів на сто латиш-далекобійник. З латишами Кукутісу завжди було легше – як-не-як, а мови у них родинні, хоча загальних чи схожих слів у литовській і латиській усе ж бракує, щоб бесіду підтримувати. Балакали вони тому спочатку німецькою, а коли втомилися – мовчали кожен на своїй.

Юрґіс-латиш насамперед поцікавився у Кукутіса, чи бував то у Біржаї.

– Природно, бував! – відповів йому Кукутіс. – Бував і не раз!

– Там моя сестра живе, Айва! Може, стрічали?

– Може, й стрічав! Але всіх зустрінутих не згадаєш!

Юрґіс віз цілий контейнер «Ризького бальзаму». У кабіні в бардачку навпроти сидіння Кукутіса також лежала знайома своєю формою керамічна пляшечка. Водій ввічливо запропонував супутнику сьорбнути. Мандрівник пригубив. У роті тепліше стало.

– Гарна штука! – похвалив бальзам Кукутіс. – Скільки років живу, а його смак не змінюється!

Юрґіс кивнув. Запропонував пасажирові ще випити.

– Я краще з собою візьму! – Кукутіс сунув пляшку в кишеню сірого пальта. – Будь-що взимку трапитися може!

– Атож, – погодився водій. – Взимку треба до всього бути готовим!

А потім бігли уздовж дороги снігові поля та навалені бульдозерами по узбіччях замети. Бігли, миготіли, мерехтіли під їхнє обопільне мовчання ще годинки зо дві, поки не загальмував Юрґіс на розвилці.

– Мені на Ґданськ! – сказав він. – А вам треба прямо!

Подякував мандрівник далекобійнику. Сказав йому кілька добрих слів, відпровадив поглядом звернувшую праворуч фуру і знову пригубив бальзаму. Озирнувся, огледівся. Годинника з кишені витягнув і час перевірив. Час у годиннику, на жаль, зупинився. Підкрутив його Кукутіс, і знову зацокав він, показуючи тепер уже свій власний час, що зі загальним часом нічого спільного, крім стрілок, не має. Ранній зимовий вечір наближався і навіював думки про нічліг, змушуючи Кукутіса уважніше в краєвиди вдивлятися. Ще трохи, і потемніють, наблизяться горизонти, спалахнуть лампочки у вікнах будинків, які зараз зі сніговими полями змішалися і наразі невидимі.

Але поки сталося це, як трапляється кожного сніжного дня року, встиг Кукутіс уздовж дороги не один кілометр прочалапати, а може, й усі три! Й як тільки молочні сутінки опускатися стали на білу землю, від шосе, узбіччям якого йшов Кукутіс, відшарувалася вузька асфальтована доріжка і подалася праворуч до вогників невідомого мандрівникові селища. Й як тільки ступив Кукутіс на цю дорогу, зупинився поруч «малюх» – стара італійська мікролітражка, і відчинив водій перед одноногим старим дверцята.

– До Бжежніци? – спитав.

Мандрівник не знав, як це селище називається, але в машину сів, хоч і довелося пововтузитися з негнучкою дерев’яною ногою перш, ніж дверцята з його, Кукутіса, боку зачинитися змогли.

Їхали вони хвилин із сім, і за ці миті встиг Кукутіс зігрітися і про себе трохи розповісти. Хотів було навіть на нічліг до доброго водія – старіючого ґазди років шістдесяти – напроситися, та не зробив цього. Ось якщо б вони довше їхали! А так, сім хвилин знайомства – не привід на нічліг проситися!

Біля першого ж будинку селища попросив Кукутіс зупинити машину. Вийшов. А «малюх» далі поїхав і звернув на якусь іншу, невидиму вже дорогу, що втікала праворуч від селища.

Будиночки тут були кам’яні та двоповерхові. Це Кукутіса засмутило відразу. Ті люди, що живуть у цегляних будинках, зазвичай не такі гостинні, як ті, що живуть у дерев’яних!

Вікна ближньої садиби світилися однаковим рівним жовтим світлом, немов за кожним таким вікном однакові люди жили, і все в кімнатах їхніх також було однаковим, таким само, як і в інших кімнатах цього будинку.

Пройшов Кукутіс трохи далі стежкою і побачив, що з вікон першого поверху третього в ряду будинку на сніг більше світла падає, ніж із вікон ближніх обійсть. Наблизився і побачив яскраву вітрину кав’ярні. Всередину зайшов, озирнувся. Всі столики зайняті: де двоє, де троє чолов’яг сидять і пиво цмулять. І тільки за одним столиком із келихом білого вина – молода жінка в джинсах і синьому светрі з незвично сплетеною русявою кіскою волосся. Косичка, в яку було зібране волосся з самої маківки, опускалася, затуляючи ліве вухо, майже до самого плеча. Поруч із нею – малюк років чотирьох від народження. Хлопченя на аркуші паперу кольоровими олівцями кола малює. Захоплено та зосереджено.

– Можна біля вас? – спитав Кукутіс, із цікавістю розглядаючи її незвичайну зачіску.

Жінка підняла погляд на гостя. Кивнула, не сказавши й слова.

Присів Кукутіс за стіл, озирнувся на прилавок, за яким бородатий поляк із веселими очима стояв у кухарській білій куртці. За його спиною на прикріпленому до стіни телевізорі показували без звуку футбольний матч в якійсь теплій країні. Футболісти бігали по зеленому полю, але ніхто в кав’ярні не звертав на них жодної уваги.

– Тут самому треба замовляти, – сказала жінка Кукутісу, вирішивши, що той офіціанта чекає.

– Ага, – мандрівник кивнув. – Відпочину трохи і піду замовлю!

П’ять хвилин насолоджувався Кукутіс теплом і домашнім легким гамором, сплетеним із розмов за іншими столиками, шелестінням олівців по паперу, цоканням кухлів, горняток і ложечок, які час від часу збирав бармен зі столів і складав у мийку. Але потім піднявся, підійшов до стійки. Простягнув бармену розкриту долоню зі жменею монет.

– Тут, може, є й ваші злоті? Подивіться, а раптом на горнятко чаю вистачить?

Опустив бородатий бармен погляд на монети Кукутіса. Серед старовинних англійських шилінгів і фартингів, серед панських російських гривеників і болгарських левів побачив срібний польський гріш Зиґмунта Першого. Виловив його двома пальцями зі жмені. Подивився таємниче на одноногого клієнта, немов здогадався про щось загадкове.

– Є тут польські, – прошепотів радісно. – Навіть на вечерю вистачить, не тільки на чай! Зачекайте з півгодинки, вам моя дружина приготує!..

«Що таке півгодини в житті людини, котра не вміє вмирати?!» – подумав Кукутіс і всміхнувся.

Повернувся за стіл. Покосував поглядом на молоду жінку з незвичайною кіскою, на її малюка, що тримав у руці товстий кольоровий олівець, як досвідчені бандити тримають ножа – вістрям донизу, міцно стиснувши руків’я в долоні. Малюк продовжував наповнювати аркуш паперу грубими кольоровими колами, час від часу змінюючи кольорові олівці, але не змінюючи спосіб малювання.

– А ти спробуй квадрат намалювати, – неголосно запропонував Кукутіс хлопчикові польською.