Розділ 13

Далеко за північ Алік йшов по Замарстинівській до себе додому, на свій особистий, маленький і затишний край міста Львова, де в дворику, який він ділив із п'ятьма повними та неповними сім'ями, не було жодного собаки. Відсутність собак дозволяла приходити додому в будь-який час, не тривожачи ні тишу, ні сон сусідів.

Настрій був легкий і романтичний. Саме з таким настроєм він виконав свої службові обов'язки «лівого» освітлювача в театрі опери та балету, а саме – освітив зі своєї робочої ложі лівого боку зали потужним прожектором симпатичну постановку «Веселої вдови» Оффенбаха. В антракті посміявся з панями гардеробницями, що почастували його чаєм із термоса. Кілька разів усмішку на його обличчі викликали вже не раз бачені сценки з оперети. Для нього ця оперета мала начебто подвійний зміст. Бачив він у ній більше, ніж звичайний глядач, тому що, знаючи акторів і актрис і їхні між собою стосунки, всміхався він ще й тоді, коли актори за велінням випадку й Оффенбаха раптом починали грати самих себе. Колишні реальні кохані талановито грали опереткових коханих, але в їхніх очах у цей час спалахували зовсім не театральні іскорки. З висоти бічної освітлювальної ложі, звичайно, «прочитати» очі акторів міг тільки Алік. Непоінформованому глядачеві куди цікавішими здавались яскраві костюми, жести, фрази.

Мимо промайнула «швидка допомога» із синьою блималкою, але без сирени. Порив вітру від машини, що промчала, трохи не зірвав із голови Аліка його улюбленого шкіряного крислатого капелюха. Сині відблиски виднілися попереду навіть тоді, коли машина вже зникла з очей. Темне небо насупилось. Алік відчув, як воно опускається нижче, немов хоче саме в нього влучити дощем або зливою. Прискорив ходу. Його кроки, що створювали в нічній львівській тиші єдиний ритм, зазвучали трохи голосніше.

Попереду показалося чергове перехрестя зі світлофором. Коли Алік наблизився до нього, світлофор увімкнув червоний сигнал, і Алік зупинився. І лише тоді помітив, що йде він по проїжджій частині дороги. Хоч і по краю, але по проїжджому краю. І, особливо не замислюючись, але десь приховано відчуваючи себе власним транспортним засобом, він дочекався зеленого сигналу і тільки після цього швидко перейшов вулицю, що перетинала його шлях.

Цей шлях і саме в цей час він проробляв сотні разів. Людина створює собі маршрути і потім усе життя дотримується їх. І якщо маршрут змінюється не з її волі, то почуття дискомфорту, що виникає при цьому, може дорівнювати за наслідками серйозному захворюванню.

Ось і сьогодні, а точніше, вчора пізно увечері, після роботи в театрі він вирушив на Грушевського до своєї давньої подруги, і з нею вони просиділи за кухонним столом і розмовами майже до другої години ночі. Нічний час «заговорюється» швидко й непомітно. Він не йде, як годинник. Він сідає з вами поруч за стіл і виявляється тим невидимим третім, який зберігає задоволення вашої бесіди, дозволяє розслаблено заглибитися в спогади. Він ніколи не квапить.

Але коли бесіда вже позаду і людина вийшла із затишного приватного маленького світу до менш затишного загального, та ще й нічного, ось-ось готового розродитися дощем, тоді вже час квапить, і нікуди від нього не подітися, тому що замість цокаючих стрілок стукають підошви по бруківці або асфальту, і людині, як особливому годинниковому механізму, дозволяється прискорювати свій рух, прискорювати свій власний час як для звичайної безпеки, так і просто для якнайшвидшого переходу до свого наступного затишного приватного маленького світу.

Десь високо над головою Аліка пролунав дивний шум, і Алік поправив крислатого шкіряного капелюха, насадив його на голову міцніше, щоб раптовий порив вітру його не зірвав.

Попереду, метрів за десять, на дорогу впало щось важке і темне. Алік зупинився. Через хвилину підійшов обережним кроком і присів навпочіпки над розпластаною на асфальті великою мертвою вороною. Її чорна голівка була в крові. Кинувши стривожений погляд у темне небо, Алік підвівся, обійшов нерухомого птаха і продовжив свій шлях. Тільки легкі думки та відчуття залишили його. Тиша нічного міста була тепер співзвучна тиші в його голові. Він тільки зазначив подумки, що до його будинку ще хвилин п'ятнадцять ходьби.

Побачивши свою хвіртку і свій ближній до дороги одноповерховий будиночок, який він ділив зі своєю мачухою, Алік зрадів. Ще кілька хвилин, і він зайде до свого флігеля, кімнати-прибудови з двома віконцями: одне на город мачухи і на дерев'яну будочку туалету, і друге – на вузький прохід між будинком і декількома прибудованими один до одного цегляними сарайчиками. Якщо вийти з його житла, повернути ліворуч, а потім відразу праворуч і вгору, то можна піднятися по стежині на гірку, де зусиллями його та його друзів було влаштовано майданчик для шашликів із дерев'яними столиком, лавками та навісом від дощу.

– Доброго вечора! – прозвучав за спиною Аліка чоловічий напівшепіт, коли його рука вже взялася за верхній край хвіртки.

Алік напружено завмер. Оглядатися не хотілось. Згадалися відважні сімдесяті-вісімдесяті й представники внутрішніх органів, які докучали йому, – міліціонери, кадебісти, що з'являлись абсолютно несподівано й іноді так само грайливо та знущально-ввічливо говорили недоречні слова вітання.

– Хто це? – запитав Алік, не обертаючись і не рушаючи з місця.

– Рябцев, капітан Рябцев, – відповіли із-за спини вже нормальним, не приглушеним голосом, й інтонація тепер виявилася підкреслено привітною.

Алік обернувся. Перед ним стояв його колишній «куратор» із КДБ.

– Що ви тут робите? – здивувався злегка роздратовано Алік. Прохальний вираз обличчя колишнього кадебіста навів Аліка на думку, що Рябцев прийшов попросити у борг грошей. Від цієї думки Алік усміхнувся – смішнішої адреси для позичання грошей, аніж Замарстинівська, 270, у Львові й бути не могло.

– Я ж не з порожніми руками, – Рябцев показав по-глядом на старомодний чорний портфель-дипломат у правій руці.

– А там що? – підозріло поцікавився Алік, згадавши про недавню недвозначну заяву Рябцева на Личаківському цвинтарі.

Рябцев злегка труснув дипломатом, і звідти долинув дзенькіт скла.

– Пляшечка, – солодко мовив нічний непрошений гість. – До розмови…

– Гаразд. – Алік зітхнув, одчинив хвіртку і пропустив Рябцева вперед.

Той, наче був частим гостем у Аліка, тут же пройшов за будинок, повернув ліворуч і зупинився біля вузьких дверець, обліплених плакатами, наклейками та різними пам’ятними етикетками минулого століття.

У маленькій кімнатці спалахнуло світло. На стінах ожили старі фотографії.

– Тут нічого не помінялося! Просто дивно! – вирвалось у Рябцева.

– А ви хіба у мене бували? – здивувався Алік, засовуючи свій капелюх на верхню полицю вішалки в коридорчику.

– Звичайно, бував, але за вашої відсутності… Даруйте, так уже тоді належало. Самі ви мене не запросили б… А мені тут у вас подобалось! – І Рябцев пройшов до канапи біля лівої стіни і всівся на неї без запрошення. Всівся й немов помацав її худою дупою, перевіряючи на пружність.

– Чай? Кава? – ввічливо запитав Алік.

– Що ви, що ви! Не турбуйтесь! Я все з собою приніс! – Рябцев підвівся, розкрив портфель-дипломат і виклав із нього на стіл пляшку горілки, консервований салат із морської капусти, хліб, ковбасу.

Аліку нічого не залишалось, як зайнятися сервіруванням столу. Тішило одне: не потрібно було висувати столик від вікна на середину кімнатки.

Рябцев більше не викликав у Аліка роздратування. Якось занадто легко він вписався в мікроландшафт цієї кімнатки, немов спеціально зменшившись у розмірах, аби не виділятися на тлі предметів життєвого вжитку. Так само легко і по-свійському він скористався садовим умивальником, що висів у лівому кутку над тумбою-раковиною, всередині якої стояло звичайне відро для води. Тут же він витер руки об рушник, що висів на цвяхові ліворуч од умивальника. І вже сидів у позі «завжди напоготові» за столиком, на який хазяїн викладав неспішно чарки, тарілки та виделки.

– Ви не подумайте, що я хотів вас злякати! – Рябцев узяв у руку наповнену чарочку. – Іноді прокидається давній інстинкт. Тому і «доброго вечора» пошепки в потилицю… Розумієте? Я ж зовсім не такий… Та й мене до вас привело серйозне занепокоєння… У мене ж тут нікого немає… Ви та ще кілька давніх колег, із якими зрідка бачусь… А голова працює, інформацію обробляти мене навчили добре, а з обробленою інформацією більше йти нікуди й ні до кого…

– А в СБУ? – пожартував Алік, підносячи свою чарку до рота.

Рябцев відмахнувся лівою рукою.

– Справи ж серйозні… Давайте вип'ємо!

Вони випили. Алік вивалив собі на тарілку морської капусти. Давно він її не їв. Мабуть, із радянського часу. Тоді, в останні роки радянської влади, морська капуста продавалася скрізь і була майже єдиним недефіцитним продуктом. І тоді ж він, Алік, наївся її років на тридцять уперед. Але ось зараз, цієї ночі, виявилося, що не на тридцять, а на двадцять! І смак її освіжив язик після того, як пролилася по ньому чарка горілки.

– У мене, Аліку, вже багато років безсоння. Броджу ночами по місту, думаю, згадую. І от останнім часом щось у місті не так… Щось відбувається…

Алік знизав плечима.

– У місті завжди щось відбувається і часто що-небудь не так, – видихнув він.

– Ні, я не про саме місто… Я про інше… Таке відчуття, що ось-ось станеться катастрофа. Природна катастрофа. Землетрус або потоп…

– Потоп? У місті, де постійно не вистачає води і де немає річки?!

– Я зараз поясню, – Рябцев витримав паузу. – Кілька разів останнім часом під час моїх нічних прогулянок містом я потрапляв у місця, де в повітрі раптом з'являвся виразний запах моря, запах йоду і водоростей. І я ясно чув крики чайок. У цей час повітря мовби тремтіло, розумієте? Ставало не по собі…

– Містика, – задумливо мовив Алік.

Рябцев кивнув і знову наповнив чарки.

– Еге ж, містика. Але мій давній товариш, теж любитель нічних прогулянок, розповідав мені такі ж речі! Я порився в книгах і, звичайно, відразу знайшов інформацію про те, що тут раніше було дно доісторичного Карпатського моря. Тобто ми живемо на дні! Це, звичайно, і нинішній ситуації в країні співзвучно, але я не про політику! Я тоді подумав – а що як це море повертається, піднімається з-під землі, просочується?! Воно ж було солоне! А підніматися воно може і ґрунтовими водами, і джерелами. Місто, звичайно, забудоване, забетоноване. Вода може впиратись у підвали, у фундаменти, але там, де вона знаходить вихід, вона виходить назовні й залишає цей йодистий солоний запах. Мій товариш із моїми висновками згоден… Карпатське море хоче, щоб ми знову стали дном!

Алік посміхнувся.

– У нас років вісім тому в дворі з’явилося джерело, – сказав він. – Я вам зараз наллю!

Він узяв з печі відро з водою, наповнив склянку і простягнув Рябцеву.

Рябцев спробував, посмакував у роті солодкувату м’яку воду.

– Не солона? – запитав Алік. Капітан заперечливо хитнув головою.

– Але щось точно відбувається! – вперто сказав він. – Я це відчуваю… Ви не думайте, що це жарт… Щось неабияке відбувається!

Наштовхнувшись на недовіру до своєї теорії з боку довговолосого хазяїна флігеля, Рябцев знітився й перестав бути балакучим. Так, досить швидко, зустріч-застілля добігла кінця.

– Може, вам викликати таксі? – запитав Алік.

– Не треба, в мене «piaggio» в кущах, – відповів Рябцев.

– У кущах?

– Біля ставка. Мені ж на Сихів, теж не близька сторона! На таксі з моєю-то пенсією дорого!

Алік провів гостя через дорогу до ставка. Там Рябцев сів на свій моторолер, що вразив переконаного хіпі своїм яскравим жовтим кольором, і обернувся.

– Наступного разу ви – до мене! – сказав він. – Ви ж у мене ніколи не були!

Алік кивнув.

– Я подзвоню! Скоро подзвоню! – пообіцяв Рябцев і поїхав.

Алік залишився на березі ставка. Повітря було вологе і свіже, і важке. І здалося раптом Аліку, що дійсно пахне тут морем і йодом. Він озирнувся на всі боки, подихав носом, поворушив у роті язиком. На язиці все ще відчувався смак морської капусти.

«Звідси й ілюзія запаху! – подумав Алік. – Він, певно, ці водорості щодня їсть. Адже вони дешеві!»