Розділ 2

1099 рік. «Хроніка лицаря Ольгерда з Галича, писана Року Господнього 1111, коли покинули ми з Божою поміччю Святу Землю й рушили в Русь, пробувши тут повних дванадцять років і втративши половину товаришів»

«Прибули ми, семеро, на Святу землю з Галича Року Господнього 1099 на ґенуезькому кораблі, що підібрав нас у Константинополі, й відразу потрапили на службу до Танкреда Тарентського з Нормандії. Вів нас за собою князь наш Ігор, а зустрів у порту Антіохії брат Лука, який на Святій землі перебував уже чотири роки. Він і розповів нам про пана Танкреда як про хороброго і відчайдушного лицаря, отже, й запровадив нас під його руку. До тії пори хрестоносці уже захопили Едессу, Антіохію, Тель-Башир, Равендан, Латанію та інші дрібніші міста. Попереду нас чекав Єрусалим.

Літо того року було засушливе і неймовірно спекотне навіть для місцевих жителів, а що вже казати про нас, тих, хто ще не зазнав у житті такого сквару і тривалої мандрівки пустельними землями серед піщаних пагорбів, за якими часто в очікуванні нас ховалися наші вбивці. Та Божі воїни на теє не зважали, а рушили в похід на Єрусалим, що мені, звісно, здавалося авантурою – штурмувати місто таким малим військом. Тисяча двісті лицарів і дванадцять тисяч піхотинців – цього вкрай мало, щоб оточити місто і тримати його в облозі, враховуючи, що захисників міста було набагато більше, ніж нас. Там, за воротами, сховалося єгипетське військо разом з ополченцями, що були набрані з євреїв та мусульман. Харчів їм не бракувало, а цистерни були вщерть наповнені прісною водою.

Зате у нас із харчами було сутужно, їли ми сухі коржі, намочені у воді, розбавленій вином, а ще кожен отримував по жмені дактилів*. Інколи вдавалося вполювати дику козу чи натрапити на кущі з ягодами, та цього вистачало лише на один зуб. Як на біду, усі колодязі й джерела в околицях Єрусалима виявилися отруєними, тож ми змушені були й воду пильнувати, щоб завчасу не позбутися її.

Дух хрестоносців підтримувало напучування Папи Урбана, вони знали його ледь не напам’ять і повторювали ті золоті слова, що вели їх уперед і не давали прорости сумнівам у думках.

– Папа розповів про страшні речі, які творяться з нашими братами християнами на Святій землі, – згадував брат Лука, який був присутнім в Клермоні під час тієї гарячої промови Папи Урбана. – Він розповідав, що на Голготі нечестиві влаштовують гульбища, а в Храмі Соломона – оргії. В купіль Бетсата* зливають нечистоти, Гетсиманський сад вирубано. “Якщо прагнете Царства Небесного, то не станете більше сидіти у хатах своїх, а підете туди, де жив я, Ісус, Спаситель ваш!..” Так він промовляв, наче б од імені самого Ісуса, і це справило величезне враження на всіх нас. Його слова пропікали до глибини серця. Усі, заціпенівши, слухали Його, але не Папу Урбана – ми слухали Спасителя. А завершив він так: “Діти мої! Не Папа Урбан звертається до вас зараз, а його вустами говорю вам я, Ісус Христос, Син Божий і Спаситель ваш. Візьміть зброю вашу. Я благословляю її. Візьміть обладунки ваші і щити, я зроблю їх невразливими. Зодягніть білі плащі й нашийте на них хрести з червоної матерії на знак того, що я вас посилаю на битву з моїми ворогами, і нехай похід ваш у Святу Землю називається хрестовим, як і я йшов хресним шляхом на Голготу. Я припиняю вашу ворожнечу і взаємну ненависть. Відтепер нехай вляжуться війни та чвари, настане мир у серцях ваших, та наповняться серця ваші ненавистю до нечестивих. Ідіть туди, де гріб мій волає про звільнення! Візьміть Святу Землю собі і володійте нею, бо вона щедра і прекрасна, як Царство Небесне! Рушайте, діти мої, Амінь!”

Брат Лука вмовк, а нам здалося, що ми теж почули слова Ісуса Христа, і дух наш спалахнув небувалим завзяттям. Тому Єрусалим манив нас нестримно, всім хотілося уздріти це легендарне місто, прогулятися його вулицями і побачити тих дивовижних людей, які за легендами народилися там ще тисячу років тому завдяки чудесному еліксирові. Нам чимдуж хотілося переконатися в тому, що оповідав нам брат Лука: чи справді джерело Сілоам біля гори Сіон б’є не щодня, а лише три дні на тиждень?

Коли ж ми наблизилися до міста, нам назустріч вийшли християни, яких навмисне вигнали поза мури, аби завдати нам ще більшого клопоту. Було серед них чимало жінок і дітей, і всі вони прибились до нас, шукаючи не тільки опіки, але й харчів та води.

Обложені почувалися хоробро, адже мали добру зброю і навіть грецький вогонь.

Переважну більшість нашого війська складали франки, та були також ґенуезці, нормандці, фламандці і ми, галицькі русини. Більшість франків своїх коней уже поїли і з лицарів перетворилися на піхотинців, проте ми наших коней берегли. То були гуцулики, гірські присадкуваті коники, але дуже витривалі. Франки не раз чудувалися, як наші коники спритно спинаються на пагорби, як трюхикають собі без утоми і як довго можуть бути без води.

Командував нами Раймунд, граф тулузький, хоробрий, упертий і доволі дурний. Та були ще й інші знатні пани, кожен з яких мав своє військо. Вони розбивали табори навпроти різних воріт: герцог Роберт Фландрський навпроти Дамаських, герцог Роберт Нормандський, син Вільгельма Завойовника, що його прозвали Товстоногим – біля воріт Ірода, герцог Нижньої Льотарингії Готфрід, граф Бульонський – біля Яффських воріт, з північно-східного боку розташувався Танкред Тарентський.

13 червня ми, за намовою пустельника, що мав манливі видіння, спробували піти на штурм і зопалу спустилися в глибокий рів, який оточував місто. На нас сипонули рої стріл, на голови полетіло каміння, полилися гаряча смола й олія. Ми зазнали важких втрат і змушені були відкотитися на свої позиції. Пустельника хотіли стратити, але він кудись зник. Що й казати, ми не були готові до штурму, нам бракувало драбин, катапульт, як і каміння, яким можна було б розбивати стіни. Деревця, які росли неподалік, були невеличкі або ж каракуваті, на драбини й катапульти ніяк не годилися.

Єдина користь з того невдалого штурму, це кількість стріл і каміння, яким нас намагалися уразити. Їх вочевидь було менше, аніж коли ми штурмували інші міста, а це свідчило про не надто велику чисельність гарнізону.

На щастя, 17 червня до Яффи прибули ґенуезькі кораблі. Вони привезли готові катапульти, однак їх було замало, тому й самі кораблі ми розібрали на дошки і бруси та привезли до Єрусалима, а тут уже наші теслі збудували великі облогові вежі на колесах, оснащені відкидними мостиками і катапультами.

На ту пору ми вже перебували на межі людського терпіння. Спека і сухий вітер, що заносив піском, виснажували і нас, і коней, а води ставало все менше. Але всі з великою енергією кинулися будувати облогові вежі, драбини, катапульти, тесати кам’яні ядра, вирізувати стріли. Робота кипіла вдень і вночі. Християни, яких вигнали з Єрусалима, допомагали нам, як могли, працювали навіть жінки й люди похилого віку, які зшивали докупи шкури тварин. Цими шкурами, вимоченими у воді, ми накривали наші катапульти й вежі, щоб захистити їх від грецького вогню. Священники підтримували наш дух, зміцнюючи його молитвами.

Але 6 липня брат Лука, який був найстаршим серед нас і вже побував у багатьох битвах, теж мав видіння і прорік, що явився йому дух славетного єпископа Адемара де Монтейля, який помер торік від тифу на руках брата Луки. Дух єпископа, якого всі хрестоносці дуже шанували, закликав нас три дні дотримуватися посту, а відтак обійти босими довкола мурів Єрусалима, як колись обійшов навколо Ієрихону Ісус.

Попереднє видіння багатьох із нас зневірило, але нове нічим не загрожувало, тому ми після посту ввечері 8 липня обійшли навколо мурів величною процесією з сурмами, стягами і зброєю. На чолі йшли єпископи зі священними реліквіями, а за ними військо з хоругвами, хрестами та смолоскипами, йшли повільно і врочисто, а зі стін лунали прокльони. Після цього ми зібралися на Оливній горі, де похована Богородиця, і відбули Службу Божу, проповідники закликали припинити чвари і всім панам нашим помиритися. Далі ми зупинилися в Гетсиманському саду й читали вголос Євангеліє. А відтак рушили уздовж Кедронського потоку, проминули могили Абесалома, Йосафата і Захарії, купіль Силоамську, чиїми водами зцілив Христос сліпця. І тут було зачитано відповідний уривок з Євангелія, а тоді кожен з нас обмив обличчя. Далі ми підійшли до могили пророка Ісайї та помолилися йому, а проминувши стіну Давида, спустилися в долину Енном. Та урочистість, з якою здійснювався цей похід, яскраві зорі над головою і повний, мовби усміхнений, місяць наповнювали нас вірою і силою, яка вже готова була кидати нас на приступ. І таки кинула на світанку, коли наш похід завершився.

Наші катапульти почали сипати кам’яними ядрами без упину, мури кришилися, а захисники повивішували на стінах мішки з бавовною і сіном, щоб пом’якшити удари. Сарацини стріляли з луків, але марно».

Розділ 3

Київ, жовтень 2019 року. Азартна ніч чергового електрика

Робота чергового електрика, як з’ясувалося, не вимагала особливих зусиль. За три дні і дві ночі Бісмарк тільки те й зробив, що поміняв три лампочки. Правда, потрібно було йому про кожну лампочку писати окремий некролог – акт на списання, оскільки згоріли вони не одночасно, а одна за другою. Але таких актів Олег знайшов у шафі для інструментів цілу купку, лежали вони в картонній коробці. Отже нічого вигадувати йому не довелось. Просто акуратно, як колись у школі, списав потрібний текст з акту попередника.

Ця жовтнева ніч виманила Олега Бісмарка з комірки на двір не стільки своїм незвичайним теплом, скільки ретельно підготовленим планом дій. План готував Адік Мас. Готував педантично, як військову операцію. Приходив тричі як екскурсант, купуючи квиточок тільки на територію без відвідування собору і музеїв. Викликав мобільником Бісмарка. На електрика в спецодягу ніхто не звертав уваги. Спецодяг що електрика, а що сантехніка відбиває у перехожих інтерес зазирати такій людині в обличчя. Спецодяг і є його обличчям. Надто, якщо поряд з людиною в спецодягу електрика стоїть звично зодягнена людина, на неї теж уваги не звертають. Мовби цей спецодяг робить все навколо себе невидимим або не вартим уваги.

Під час своїх появ Адік водив Бісмарка по ледь зжовклій траві попід цегляним монастирським муром, за яким лежала Софійська площа, найдавніша площа Києва, яка гуде вдень і напрочуд тиха вночі.

– За моїми розрахунками, копати треба ось тут, за десять метрів від стіни, – знову повторював Адік, геометрично жестикулюючи понад землею. – Спочатку ріжеш лопаткою траву на квадрати, щоб можна було потім покласти її на місце, а далі вже, як завжди. Ти ж знаєш!

Олег слухав, кивав і зітхав. Саме в такій послідовності. Можна було подумати, що все це йому не подобається. Але колишній одесит так не думав і на зітхання співрозмовника уваги не звертав.

І ось напередодні він зателефонував Олегові.

– Ти ж цієї ночі чергуєш? – запитав.

– Так.

– Чудово! Отже, цієї ночі копатимеш! Почнеш о другій. Я про всяк випадок буду неподалік. Коли що, зателефонуєш!

– А що шукати?

– Золото і діаманти! – жартівливо відповів Адік. – Ну і будь-яке старе залізо! Але тільки дуже старе… Ключі, мечі, монети.

Олег Бісмарк перед тим кілька разів і сам підходив до місця, яке вказав Адік, і, здавалося, бачив цей доволі виразно окреслений прямокутник трави, що ховав під собою прадавнє поховання.

– Невже хтось із князівської сім’ї? – Бісмарку в цю здогадку і вірилося, і не вірилося. І коли не вірилося, то почувався спокійніше. Адже, якщо йдеться дійсно про князівське поховання, то чому його досі не знайшли, якщо воно тут, просто під ногами, під стародавньою стіною, за якихось двадцять метрів від воріт? – Ні, – думки продовжували вести Бісмарка стежкою сумнівів. – Князівську сім’ю ховали б у соборі, там, де саркофаг Ярослава Мудрого. Тут, під стіною, закопали б когось менш важливого. Але кого?

За п’ять хвилин до другої ночі, останній раз прислухавшись до тиші, Бісмарк з саперною лопаткою в руках опустився навпочіпки до землі за сім метрів від стіни монастиря. Наточеним лезом лопати він нарізував траву із землею на великі квадрати, підчіпляв їх потім знизу і знімав, як скальп, складаючи на дві нерівні купки. Тепер перед ним у відносній напівтемряві, пожвавленій тьмяним світлом ліхтарів, виразним коричневим прямокутником лежала оголена земля.

Він копнув лопаткою. Лезо скреготало по камінні і навіть, начебто, по залізу. Розворушив викопану землю пальцями, намацав декілька камінчиків та іржаву гайку. Копнув ще раз і ще раз. Купка викопаної землі росла, але нічого цікавого Бісмарк у ній наразі не знаходив. У принципі, він знав, що верхній шар землі зазвичай нічого цікавого в собі й не приховує. Копати треба глибше. Глибше означало довше, а довше – то вже викликало відчуття небезпеки. Адже ж він копає не в кримських кущах, а на території історичного заповідника. За це, напевно, можуть і до в’язниці запроторити.

Відігнавши неприємні думки, Олег занурив погляд униз. Прямокутна яма поглибилася вже на сантиметрів сорок. Бісмарк освітив її дно ліхтариком мобільника.

– Цю землю за тисячу років уже стільки разів колупали і перевертали! – подумав, помітивши матовий блиск, мабуть, пляшкового скла.

Губи самі саркастично скривилися. Але він знову копнув лопаткою і землю з нового шару висипав окремо від купи. Розворушив її пальцями. Серед звичних камінчиків і сипкого сухого ґрунту раптом пальці відчули щось інше, щось незвично округле і холодне. Бісмарк, підсвічуючи ліхтариком, нахилився до землі. Провів долонею по викопаній землі, немов розмазуючи її по траві, і тут долонею ще раз відчув укол металевого холоду. Пальці піднесли до очей грудку глини розміром з волоський горіх. Один бік цього «волоського горіха» блиснув золотом. Олег втупився захоплено в обідок і край сиґнета. Спробував очистити знахідку від глини, але глина немов закам’яніла. Пальцями звільнити від неї перстень Бісмарку не вдалося. І він опустив його в кишеню куртки. В голові зародилася збуджена надія на успіх. У руках з’явилася сила. Він взявся за розкопки ретельніше, підсвічуючи собі безперервно ліхтариком мобільника. Незабаром у його руках опинилися тонкі фаланги пальців. У розсип. Злякавшись, що він пошкодив скелет, Бісмарк відклав лопатку і став скородити верхній шар зігнутими пальцями, наче граблями. Дуже швидко зрозумів, що скелет був пошкоджений раніше, тобто цю могилу вже, вочевидь, розкопували. Чому ж не знайшли перстень? Напевно тому, що робили це потайки і похапцем. Як і він зараз. А це своєю чергою означало, що Бісмарк міг знайти ще що-небудь цікаве.

Годинник показував початок четвертої. Лопата лежала на траві. Далі чорний археолог працював руками, але передусім пальцями. З поваги до смерті Бісмарк складав кісточки в окрему купку. Тут уже були й потрощені ребра, і хребці, і частина кістки тазу. Бісмарк виразно розумів, що викопує те, що вже було щонайменше раз викопане. Можливо, що спочатку все це були підняли з більшої глибини. Але чому усе це знову скинули до ями і прикопали? Чому не знайшли персня?

– Цікаво, що вони тоді знайшли? – продовжував думати він про своїх попередників. – Може, щось велике, цінніше? Меч або щит? І тому не було у них стимулу шукати дрібніші артефакти?