17

У Пінську вони оселилися в маленькому триповерховому готелі. Спали до четвертої. Потім устигли пройтися по кількох магазинах.

Нік зі здивуванням побачив на вулиці підряд два комісійні магазини. У повітрі запахло радянським минулим. Зайшли, купили дві потерті валізки за смішні білоруські гроші. Власне, купував Нік, а Сергій дивився на нього, кривлячи губи чи то від нерозуміння, чи то від природженого ідіотизму.

– Що ти будеш у них ложить? – запитав Сергій на вулиці.

– Не ложить, а класти.

– А мені пофіг, що ложить, що класти. Ти мені обіцяв щось пояснити.

Ніку став зрозумілий «гумовий» вираз обличчя свого напарника по втечі. Сергій чекав пояснень. Чекав із вечора з перервами на сон і сонну втому. Тепер він уже був бадьорий, і зволікати з поясненням далі не мало сенсу.

– Добре. – Нік, зітхнувши, кивнув. – Ідемо зараз на вокзал, беремо квитки до Бреста. Потім де-небудь сядемо повечеряти, і я тобі все поясню…

Пропозиція Сергія влаштувала, тим паче, що він уже неабияк зголоднів.

Потяг на Брест відходив через три години.

По дорозі у готель вони, за наполяганням Ніка, зайшли в аптеку, купили зубні щітки, пасту.

Двоє молодих коротко стрижених чоловіків у однакових джинсових костюмах із потертими валізами на безликих сірих вулицях Пінська мали вигляд іноземців.

– Слухай, нахер нам готель? Ми там нічого не залишали. – Сергій зупинився, коли до триповерхової будівлі готелю залишалося метрів сто.

– А паспорти? – запитав Нік.

Сергій незадоволено кивнув. Чи то шок минулого вечора відключав часом його пам’ять, чи то він узагалі був неуважний.

– Хочеш, постій тут, – запропонував Нік. – Я сам сходжу, заберу документи.

Сергій охоче погодився.

Молоденька дівчина ліниво відірвала голову від книжки.

– Ключі ви здавали? – запитала вона.

– Так.

– Хвилиночку. Клава! Клава! – крикнула вона у бік сходів.

Відразу за сходами із скрипом відчинилися двері, й звідти виглянула заспана старенька в синьому халаті.

– Піди в тридцять п’ятий, перевір, чи все на місці. Особливо рушники та склянки.

Старенька, взявши у дівчини ключ із брелоком у вигляді важкої дерев’яної груші, накульгуючи на ліву ногу, попрямувала до сходів.

Чекати довелося хвилин десять. Нарешті дівчина поклала на стійку паспорти.

– Приїжджайте ще! – сказала вона замість прощання і знов уткнула свої маленькі очі в книжку.

Вийшовши на вулицю, Нік озирнувся на всі боки. Сергія ніде не було видно. На лобі виступив холодний піт.

«Це ж треба бути таким ідіотом! – подумав Нік. – Я йому сам запропонував почекати! Чорт забирай!»

Він пройшов швидким кроком до перехрестя, де залишив Сергія.

Дві вулиці, що перетинали одна одну під прямим кутом, були неприродно безлюдні. Через перехрестя на червоний сигнал світлофора проїхала вантажівка.

На очі Ніку потрапив побутовий будиночок синього кольору, що стояв трохи осторонь від дороги. Здалося, що хтось тільки-но зайшов у його двері.

Придивившись, Нік, на свій подив, прочитав напис над дверима побутового будиночка – «БАР». Не більше і не менше.

«Добре хоч, що не ресторан», – подумав він.

Зайшов, одчинивши важкі залізні двері.

Усередині було тьмяно. За імпровізованою стійкою бару стояв лисуватий чолов’яга сумовитого вигляду. За одним із трьох пластмасових столиків сидів Сергій із наповненою склянкою. За іншим – із пляшкою горілки – двоє молодих хлопців у робочих комбінезонах.

Нік відчув у руках тремтіння. Застиг, дивлячись на Сергія, що спокійно розвалився в білому пластмасовому кріслі. Зрозумів, що тремтіння виникло раніше, на перехресті, а можливо, ще й на порозі готелю, коли він не побачив Сергія.

Сергій підвів очі.

– Сідай! – кивнув він на вільне крісло. – Що вип’єш?

– У тебе що, гроші є? – здивувався Нік.

– Долари вони беруть, – він кивнув на бармена. – У них тут «Приморський портвейн», уявляєш?

– Ні, – похмуро відповів Нік.

Сергій дістав із нагрудної кишені джинсової куртки магнітофонну касету. Разом із нею – декілька згорнутих навпіл зелених купюр.

Нік помітив, що купюри – дрібні: п’ятірки та по одному долару.

– Постав касету! – попросив Сергій, підійшовши до бармена. – І двісті грамів «Приморського».

Повернувшись, він поставив повну склянку портвейну перед Ніком.

У шепітливій тиші так званого бару раптом пролунали знайомі Ніку ритмічні удари.

Він утупився в Сергія, а той із блаженною усмішкою на обличчі повільно цмулив свій портвейн.

– Гей, – крикнув бармен. – Тут ні греця немає на твоїй касеті!

– Є, – спокійно відповів Сергій. Бармен замовк, прислухався. Він, звичайно, чекав музики. Через кілька хвилин витягнув касету, поклав на стійку.

– Забери! Ні біса у тебе не записано! – крикнув він, потім обернувся і поставив іншу касету.

У барі заспівав Розенбаум. Пісня про Афган. «Чорний тюльпан».

«Дуже до речі», – подумав Нік.

Раптом він помітив, як Сергій повільно підводиться з-за столу, з ненавистю дивлячись у бік стійки.

Відчувши пожежу, що наближалася, Нік одразу кинувся її гасити.

– Старий, заспокойся, давай вип’ємо!

Нік силоміць усадовив Сергія на місце. Судячи з того, як легко це йому вдалося, зрозумів, що «колега» або п’яний, або ще не прийшов до тями після вчорашнього.

Нік сам сходив до стійки, узяв касету.

– Виводь його! – неголосно сказав Нікові бармен.

– Пожерти що-небудь є? – спокійно запитав його Нік.

– «Снікерси»!

Нік купив чотири «Снікерси». Повернувся до столу.

– Ти мені щось пояснити обіцяв, – промимрив Сергій.

– Потім, коли прийдеш до тями. Ходімо, скоро потяг. І валізи візьми!

Сергій знехотя підвівся. Заховав касету у кишеню куртки. Підняв із підлоги дві легкі валізи і тиняючись попрямував до дверей.

18

Похід по ресторанах Віктору практично нічого не дав. У «Козаку» офіціанти з ним розмовляли крізь зуби. Броницького ніхто з них не пам’ятав, хоча Віктору здалося, що офіціанти відповіли «ні» ще до того, як опустили очі на фотознімки. У «Млині» адміністратор подивився на виторг за двадцяте травня й лише похитав головою. Офіціантка згадала той вечір, сказавши, що тільки два столики були зайняті За одним святкували день народження знайомі повії, за іншим щось відзначала компанія «спортсменів». Коли поглянули у витратну книгу кухні, з’ясувалося, що млинці з ікрою ніхто того вечора не замовляв.

У ресторані готелю «Москва» офіціанти й адміністратор виявилися привітніші. Броницького вони не впізнали, але це, як один з них і сказав, нічого не означало, бо того вечора в ресторані був банкет на сорок осіб. Окрім банкету, зайнято було ще декілька столиків. Млинці з ікрою було замовлено банкетним столом, але за ним відзначалася галаслива річниця весілля, й навряд чи Броницький міг мати до неї стосунок.

Тепер Віктор їхав на похорон Броницького. Можна було особливо не поспішати – тіло підвезуть до будинку тільки об одинадцятій. Він приїде хвилин за двадцять до цього, занесе вдові куплений букет траурно-білих кал і заразом роздивиться: хто прибув на похорон. Найбільше Віктор цікавили зустрічі з сином і Максимом Івіним. Од них він сподівався дізнатися що-небудь нове про останній відрізок життя президентського консультанта з питань оборони. Коли Віктор заїкнувся по телефону Георгію, що непогано було б поговорити з колишніми штабними колегами покійного, а також із колегами по президентському апарату, Георгій тільки розсміявся. Потім сказав: «І не здумай! Ніхто не пов’язує його смерть із його місцем роботи!» Здивований Віктор перепитав тоді Георгія, але той не здобувся на відповідь. Просто дав відбій.

Зараз, застрягши у невеликій пробці перед поворотом на Печерськ, Віктор знову згадав ту розмову. Згадав іще раз і пораду чоловіка в цивільному, що передав йому ключі від машини: не поспішати. Так чого вони все-таки від нього хочуть? Щоб він не поспішав? Тоді до чого була та телефонна прочуханка, яку влаштував йому якось Георгій, невдоволений уповільненим розслідуванням? Хто вони взагалі такі? Хто і звідки? З СБУ? Це було б логічно, але тоді до чого ця телефонна конспірація? До чого взагалі тоді він сам, Віктор Слуцький, простий лейтенант із невеликим досвідом розкриття дрібних вуличних злочинів? У них же свої специ – таких у міліції не знайдеш, а якщо з’являться – відразу перекуплять! Якби вони вважали його спецом, то теж, напевно, перекупили б. Але ж ні. Він так і залишився лейтенантом зі своїм столом у райвідділі.

Зупинив машину не перед парадним, як раніше, а в кінці будинку біля виїзду з двору. Узяв із заднього сидіння букет білих квітів.

Двері відчинила Броницька. В очах – сльози, мовби щойно дізналася про смерть чоловіка. Довга чорна сукня, на грудях – брошка з темним малахітом.

У квартирі метушилися жінки. На кухні працювала електром’ясорубка. Одна з жінок сиділа за столом і загортала готовий фарш у капустяне листя. Готувалася традиційна поминальна їжа – голубці.

Пройшовши в кімнату, Віктор зустрівся поглядом із літнім чоловіком. Кивнули один одному не знайомлячись. Знайомитися на похоронах не заведено. Сівши в кутове крісло, Віктор прислухався до шумів квартири, адже в ній було ще три чи чотири кімнати. Шум долинав тільки з кухні.

Літній чоловік підвівся з канапи. Віктор звернув увагу на його вкриті густим дорожнім пилом черевики. Він наче опинився тут випадково, створюючи своїм виглядом явний дисонанс із добре умебльованою квартирою і речами, чистими, яскравими, що звертали на себе увагу.

Чоловік боком підійшов, сів у сусіднє крісло, обернувся лицем до Віктора.

– Даруйте, ви Вадима товариш по службі будете? – запитав він, заглядаючи у вічі Віктору.

– Ні, я більше з його дружиною спілкувався, – мовив Віктор і тут же зніяковів, зміркувавши, що його відповідь звучала більш ніж двозначно. Але не говорити ж йому, насправді, що він за службовим обов’язком, а не заради висловлення співчуття!

– Значить, Оленин товариш по службі, – вголос дійшов висновку чоловік. – А я його батько… Шахтарем був, ми ж із Донеччини… Ось мати не змогла приїхати – паралізована лежить… Щось тіло не везуть! – І погляд Броницького-старшого перейшов на великий настінний годинник у рамочці з полірованого дерева.

Віктор кивнув.

– Піду на кухню подивлюсь, як там, – мовив чоловік, підводячись із крісла.

– Вибачте, – Віктор підвів на нього очі. – А син-бо Вадима прилетів?

– Син? – обличчя Броницького-старшого якось одразу змарніло. – Ні. Воно ж дорого – з Англії сюди летіти. Не прилетів.

Віктор залишився сам у кімнаті. Пройшовся по персидському килиму з високим ворсом. Потім глянув на свої черевики, злякавшись, а раптом і вони запилючені, як у батька покійного. Але ні, черевики були в нормі.

Подзвонили в двері. Віктор виглянув у коридор і побачив декількох осіб із букетами. Відчув себе зайвим. Він же й справді був тут зайвий, їхнє горе його не торкалося.

Тіло привезли із запізненням на півгодини. Відразу вивантажили біля парадного з автобуса – розкішна труна, на вигляд – червоне дерево. Виставили на двох табуретах.

Усі спустилися вниз. Віктор, відійшовши трохи вбік, оглянув присутніх – було їх не так уже й багато, може, п’ятдесят. Поряд стояли два чистенькі «ЛАЗи», чорна «Волга» та декілька «Жигулів».

Віктор здивувався скромності похоронного кортежу.

Труну завантажили в автобус. Кортеж рушив із місця. Віктор пройшов до «мазди», дивуючись, що ховають Броницького без музики.

Потім – півгодини повільної їзди до Байкового кладовища, ще декілька учасників похорону, що приєдналися там, із квітами та вінками. Пластмасові стаканчики з горілкою та пиріжки з м’ясом, пущені по колу вже після того, як кладовищенські трудяги, «зліпивши» лопатами могильний горбок, пішли. Віктор теж узяв стаканчик, але непомітно вилив горілку на сусідню могилу. Він стежив за оточенням Броницької. Окрім Броницького-старшого, поряд із нею стояли двоє серйозних чоловіків у дорогих костюмах і кілька жінок.

Незабаром Броницька почала ходити від однієї людини до іншої, ввічливо й сумно зазиваючи на поминки.

Знову Віктор влаштувався за автобусами, але тепер вони їхали вже швидше.

Два приставлені один до одного столи були накриті у вітальні. Крісла та канапу винесли, видно, в іншу кімнату, а замість них скрізь стояли стільці й табурети.

Уже всівшись за поминальний стіл, Віктор огледівся і не побачив тих двох чоловіків, що стояли біля могили поряд із Броницькою. «Може, пізніше підійдуть», – подумав він.

Коли за столом залишилось осіб шість, Віктор підійшов до вдови і тихенько запитав на вухо:

– А Івін де?

Вона з хвилину дивилася на нього розгублено, потім ніби прийшла до тями.

– Він у готель поїхав, у нього сьогодні потяг.

– Куди потяг?

– Назад…

– А він у якому готелі зупинився?

– У «Москві»…

Не попрощавшись, Віктор вилетів із квартири. Добіг до машини, помчав у бік готелю.

У реєстратурі йому сказали, що Івін здав ключ більше години тому.

– За готель у нього сплачено до завтра, так що можете пізніше зайти! – порадила білява жінка з утомленим від пудри обличчям.

Віктор сіпнувся до виходу. Зупинився. Подивився на годинник. Другий потяг щойно відійшов од вокзалу. Наступний на Москву буде тільки через три години. На прохідних такі люди не їздять.

«Потяг пішов», – зрозумів Віктор.

Повернувся до білявки. Постояв біля стійки, дивлячись на неї, як крізь туман.

– Ну чого? – запитала вона. – З’явиться ваш товариш, нікуди не подінеться!