2

У п’ятницю зранку я знову перегортав «Кобзаря», тішачись олівцевими коментарями.

«М’якість рідної землі не відрізняється від м’якості чужої землі, тому що будь-яка земля була передосновою людства і не могла розподілятися між націями відповідно якості цих націй».

Дивувала мене навіть не сама ясність формулювання, а саме предмет думки, немов чоловік, який це писав, тільки відштовхувався від почуттів і рим Тараса Шевченка для того, щоб сказати про власне наболіле. Хоча чому його це так хвилювало в ті благополучні шістдесяті роки? Націоналістом він не був, інакше і записи були б українською. Російський шовінізм тут теж був відсутній, оскільки крім власних думок були присутні тут і повага, співчуття, а можливо, навіть і любов до Шевченка. У якийсь момент я подумав, що його думки могли бути близькі думкам Леніна – особливо про цілковиту відсутність націй і національностей у майбутньому. Але тут же уявив собі, що сказав би Ленін із приводу того, що кохана жінка і є Батьківщина? Ні, не думаю я, що погодився б Великий Гаркавий із цим твердженням, хоч якою б гарною в юності була Крупська.

Але час минав, і я, відклавши книжку, але пам’ятаючи про неї, почав збиратися в університетський скверик на подальші пошуки автора цих коментарів. Інтуїція підказувала мені, що Клим сьогодні там буде. І не тільки інтуїція – за вікном світило сонце, співали птахи. Було б нерозумно сидіти в таку погоду вдома, особливо якщо будинок – це кімната в комунальній квартирі на галасливій від трамваїв вулиці Шота Руставелі.

У скверику я його і знайшов. Спочатку розшукав двох дідків, які мене вже знали. Вони мені й показали пальцем на одну з лавок, де йшов безстроковий шаховий чемпіонат університетського скверика. Визначити, хто з гравців був Клим, було неважко, оскільки другому було не більше сорока.

Почекавши закінчення партії, за якою стежили не менш двадцяти членів «клубу», я підійшов до Клима. Нелегка перемога, очевидно, принесла йому відчуття ситості, і хоча всі вболівальники відразу після закінчення партії розсмокталися до інших ігрових лавок, навіть не привітавши його, сам переможець тріумфував – його запалі очі на худому вилицюватому обличчі горіли молодістю та завзяттям.

– Добре ви його! – сказав я Климу замість привітання.

– Так, непогано, – погодився він. – Але Вітько теж здібний!.. А я його довгою облогою!..

Вдаватися глибше в шахові розмови я побоявся, аби не бути осоромленим, і відразу ж перейшов до справи.

– Ви Львовича пам’ятаєте? – запитав я у все ще щасливо усміхненого Клима.

Усмішка на його обличчі завмерла.

– Звичайно, пам’ятаю… – сказав він, примружено дивлячись на мене. – А ви що, його родич?

– Ні.

– А трохи схожі…

Розмова покотилася під укіс, і треба було її або закінчувати, або ж узяти під контроль.

– Мені здається, до мене випадково потрапив один ваш рукопис… – сказав я.

– Та невже? – здивувався старий Клим. – Це ж який?

– Ну не зовсім рукопис, а коментарі до «Кобзаря» Шевченка… до речі, дуже цікаві.

Старий доторкнувся до свого погано виголеного підборіддя і знову пильно глянув на мене.

– Коментарі?.. – повторив він уголос. – Це не моє… Я писав інші коментарі… А цей «Кобзар» теж до вас потрапив?

– Так, коментарі адже на його полях…

– А що за книжка? Звичайна? Яке видання? – обережно запитав старий.

– Не зовсім звичайна… На зразок матрьошки. Вкладена в том Толстого.

Старий кивнув і знову всміхнувся, дивлячись на асфальт під ногами.

– Ти ба, виплила! – тихенько мовив він.

Потім знову підвів голову, подивився на мене вже не пильно, а якось спокійно і розслаблено.

– Якщо у вас є гроші на пляшку сухого, запрошую вас у гості!

Гроші у мене були, так що після недовгого проходження по маршруту: скверик – гастроном – вул. Шота Руставелі, ми опинились у просторій кімнаті з високою стелею, обважненою ліпниною і зигзагами тріщин. У кімнаті стояли дві шафи – книжкова й одежна, обидві старі, добротних п’ятдесятих. А ось маленький столик, скоріше придатний для кухоньки якої-небудь мікрометражної квартири, мав вигляд у цій кімнаті карлика-виродка.

Старий вручив мені ножик.

– Відкрийте «сухарик»! – сказав він і вийшов у коридор. Повернувся з двома склянками.

– А ви, як порядна людина, мене в гості покличете? – запитав він раптом із усмішкою.

– Звичайно, – пообіцяв я.

– Тоді я вам дещо покажу! – Старий підійшов до книжкової шафи, відчинив дверцята.

– Ось. – Він витягнув із нижньої полиці грубезний том.

Я взяв книжку в руки – це було академічне видання «Кобзаря». Приємна шорсткість перкалю порадувала руки – є речі і речовини, дотик до яких дає мало не фізичну втіху.

– Ви розкрийте. Розкрийте! – мовив старий.

Я розкрив. Переді мною знову була книжка-матрьошка. У вирізаному нутрі «Кобзаря» лежала інша книжка, скромніша, хоча тих же років видання: Достоєвський, «Ідіот».

Я підвів запитальний погляд на Клима.

Він усміхався, але не мені, а скоріше своєму минулому, раптово потривоженому моєю появою.

Якась смутна здогадка змусила мене раптом витягнути книжку Достоєвського з її зручного таємного лежбища і перегорнути. І – здогадка виявилася правильною – на полях «Ідіота» замиготіли олівцеві коментарі, тільки почерк тут був крупніший.

– Це ви писали? – запитав я Клима.

– Ну я, – сказав він, сідаючи за маленький прямокутний столик.

– А «Кобзар»?.. – Я потягнувся рукою до пляшки і почав розливати рислінг по склянках, одночасно вибудовуючи свої думки в якийсь геологічний порядок.

– «Кобзар»? Ні, по «Кобзареві» писав інший… – поволі мовив старий, беручи в руку склянку.

– Львович? – запитав я, провокуючи його на більш активні спогади.

– Чому Львович? Львович вибрав «Мертві душі».

– Послухайте, – заговорив я, відчуваючи, як голова моя тоне в соковитому тумані нерозуміння того, що відбувається, і того, що відбувалось. – У вас що, літературний гурток був?

– Не літературний, а філософський, – виправив мене старий. – І не був, а є… Принаймні, поки я живий. Я – сам собі гурток!

– Ну а все-таки, хто писав коментарі до «Кобзаря»? – запитав я.

– Слава Гершович… Царство йому небесне…

– Він що, помер?

– Убили… Струмом убили. – Старий скорботно схилив голову. – Хороший був хлопець! Світла голова. Ще до цих Кашпіровських і екстрасенсів він усе про ці штуки знав… Тому його й убили…

Туман знову закружляв навколо моєї голови.

– До чого тут «Кобзар» до екстрасенсів? – запитав я, перебуваючи вже в цілковитому невіданні.

– Ну привіт! – Старий подивився на мене, як на ідіота. – А що таке, по-вашому, висока література? Просто літери та метафори? Це ж і є засіб передачі духовного струму, як би провідник! Захотіли зарядитися похмурою глибокою енергією – розкрили книжку Достоєвського. Захотіли очиститись і побути в проясненому стані – берете в руки прозу Тургенєва… Це ідіоти типу Кашпіровського перетворили все на лікування геморою по телевізору! Але, повірте, свято Святого Йоргена вже закінчується, і знову залишиться література як єдиний провідник будь-якого виду біоенергії.

– Ну а яку енергію передає «Кобзар»? – запитав я.

– Про це краще запитати Гершовича… Але там, я вам скажу, справа серйозніша, з цим «Кобзарем» і з самим Шевченком… Там така справа… Ну, через це його і вбили…

– Через що?

Старий допив вино. Знову погладив себе по колючому і в’ялому підборідді.

– Через те, що Гершович обчислив, де сховано щось дуже цінне для українського народу… Ви це так не зрозумієте! І не думайте, що я з розуму вижив! Був би зараз живий Гершович – він би вам за п’ять хвилин усе пояснив!

– Ну а рукописи якісь цього Гершовича залишилися? – з надією запитав я.

– Рукописи? Був один рукопис і лист у нім… – Старий закивав у такт власним словам. – Ми із Львовичем рукопис йому в труну під голову поклали…

– І не читали?

– Ні. Він так попросив. Він нам багато розповідав, все, про що думав, розповідав. І лист цей ми бачили. У листі й говорилося про це, про заритий… Самого Шевченка лист, із Мангишлаку… Може, через листи його вбили?! Адже тієї ночі, а це був шістдесят сьомий рік, коли його вбили, хтось і в квартиру його залазив. Кришталеву вазу вкрали, перевернули все догори дном… А теку не знайшли! Він її у Грицька, чоловіка своєї сестри, ховав. Це вже потім ми її у Грицька взяли і йому в труну під голову поклали.

– У Григорія Марковича?

– Ну так! – Очі у старого Клима раптом загорілись. – Так ви Григорія Марковича родич?

– Так нічий я не родич! Мені просто цікаво.

– Ну, за «просто цікаво», юначе, можна дорого заплатити! Останню фразу старого я пропустив повз вуха.

Туман навколо моїх думок трохи розсіявся. Перший виявлений зв’язок між покійним Гершовичем і Григорієм Марковичем, який відбув до Ізраїлю, підбила мою цікавість.

– Я б продав вам цю книжку? – з якоюсь дивною інтонацією мовив раптом старий. – Акваріуми я вже продав, залишилося зовсім небагато тут… – і він озирнувся на всі боки.

– Книжку? – перепитав я. – Ви що, їдете?

– Ні, йду… Не зараз, звичайно… Трохи пізніше. Пам’ятаєте, як Толстой помер?

Я кивнув.

– Я його люблю… – сказав старий. – Читав його багато разів, хотів навчитись у нього життя, але не вийшло… Так хоч смерті у нього навчуся. Чудова у нього була смерть… Хіба не так? Я піду звідси до Конотопа. Так, щоб не дійти… Ви мене розумієте?

Я випив другу склянку вина, але «сухар» був слабенький, щоб допомогти мені розставити ці фрагменти минулого по своїх місцях і склеїти їх, як античну амфору. Ні, звичайно, я розумів, що всі ці люди, яких представляв зараз як своєрідний депутат старий Клим, були звихнутими шістдесятниками, шукачами сенсу в літературі та філософії в житті. Мені, представнику іншого покоління, було важкувато говорити з ним. Ми вживали одні й ті ж слова, але він надавав цим словам явно більше сенсу, ніж я. Думаю, що тільки вино ми з ним сприймали однаково. Вино з однієї пляшки не могло бути різним у двох склянках.

Старий дістав із книжкової шафи карту України й показав масну лінію, яка бігла вздовж позначеної залізниці. «Ось тут я піду», – говорив він, ведучи пальцем по своїй лінії й зупиняючи палець щоразу, коли доходив до чергової залізничної станції.

У якусь мить я відчув, що старий мене перевантажив. Я записав його телефон і пообіцяв у найближчі дні пригостити вином у себе в новій квартирі.

– Ну а книжку хочете купити? – запитав він іще раз наостанок, коли я вже підійшов до дверей.

– А скільки ви хочете? – запитав я.

– Сто гривень! – гордо заявив він із таким виглядом, ніби навмисно назвав неприйнятну ціну, до того ж не для того, щоб продати задорого, а щоб показати безцінність предмета.

– У мене стільки з собою немає, – сказав я і тут же у відповідь почув щось на зразок зітхання полегшення.